Харківський окружний адміністративний суд
61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
07 грудня 2018 р. № 520/9812/18
Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого - судді Заічко О.В., розглянувши у порядку спрощеного провадження в приміщенні суду в м. Харкові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Індустріального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова про визнання протиправним та скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,-
Позивач звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить суд: визнати протиправним та скасувати рішення №351 управління Пенсійного фонду України в Фрунзенському районі м. Харкова (правонаступником якого є Індустріальне об'єднане управління Пенсійного фонду України м. Харкова) від 12.07.2016 року про відмову у здійсненні перерахунку пенсії ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП НОМЕР_1) з урахуванням трудового стажу і заробітної плати за період роботи в ООО «Рамос» (Російська Федерація) з 28.03.2012 року по 29.05.2015 року на підставі довідки про заробітну плату за вих.№01-050/594 від 21.06.2016, виданої ООО «Рамос» (Російська Федерація) та трудової книги ТК-І №5286096; зобов'язати Індустріальне об'єднане управління Пенсійного фонду України м.Харкова (код ЄДРПОУ: 41248021) здійснити перерахунок пенсії ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП НОМЕР_1) з урахуванням трудового стажу і заробітної плати за період роботи в ООО «Рамос» (Російська Федерація) з 28.03.2012 року по 29.05.2015 року, на підставі довідки про заробітну плату за вих.№01-050/594 від 21.06.2016, виданої ООО «Рамос» (Російська Федерація) та трудової книги ТК-І №5286096, починаючи з 01 липня 2016 року; та з урахуванням здійсненого перерахунку пенсії виплатити заборгованість з виплати пенсії, починаючи з 01 липня 2016 року.
В обґрунтування позовних вимог зазначила, що вона неодноразово зверталася до відповідача з заявою про перерахунок пенсії згідно довідки про заробітну плату за вих.№01-050/594 від 21.06.2016, виданої ООО «Рамос», Російська Федерація, з урахуванням стажу роботи в Російській Федерації по трудовій книзі ТК-І №5286096. Однак, рішенням №351 відповідача у перерахунку пенсії було відмовлено, з посиланням на те, що стаж та заробітна плата позивача не можуть бути включені до розрахунку пенсії, бо згідно Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 стаж роботи та заробітна плата в країнах СНД для розрахунку пенсії нібито включається тільки при первинному призначенні пенсії. Враховуючи вищевикладене, позивачка звернулася до суду за захистом своїх прав, оскільки на її думку, рішення відповідача порушує встановлене ст. 46 Конституції України право на соціальне забезпечення по старості.
Ухвалою від 08 листопада 2018 року відкрито спрощене провадження по справі в порядку, передбаченому ст. 263 КАС України та запропоновано відповідачеві надати відзив на позов. Копія ухвали про відкриття спрощеного провадження була надіслана відповідачеві, та отримана ним.
Відповідач надав відзив на позов, в якому, заперечуючи проти позову, просив у задоволенні позову відмовити, оскільки у спірних правовідносинах управління діяло в межах законодавства.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 263 КАС України, суд розглядає за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справи щодо: оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.
Фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється згідно до вимог ст.229 КАС України.
Дослідивши матеріали справи, суд виходить з наступного.
Судом встановлено, що позивачка перебуває на обліку в Індустріальному об'єднаному управлінні Пенсійного фонду України м. Харкова та отримує пенсію за віком згідно Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
06 липня 2016 позивачка вперше звернулася до відповідача з заявою про перерахунок пенсії згідно довідки про заробітну плату за вих.№01-050/594 від 21.06.2016, виданої ООО «Рамос», Російська Федерація, з урахуванням стажу роботи в Російській Федерації по трудовій книзі ТК-І №5286096.
Рішенням №351 від 12.07.2016 року управління Пенсійного фонду України в Фрунзенському районі м. Харкова (правонаступником якого, згідно з постановою КМУ №988 від 21.12.2016 про «Деякі питання функціонування територіальних органів Пенсійного фонду України», є відповідач) відмовило позивачці у здійсненні такого перерахунку, посилаючись на положення Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць СНД у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992.
Позивач вказувала, що, будучи людиною юридично неосвіченою, не стала вимагати надання Рішення №351 у письмовому вигляді та лише влітку 2018 року дізналася від адвоката - спеціаліста в галузі пенсійного права, що така відмова ПФУ у перерахунку пенсії є протиправною, та це підтверджується чисельною судовою практикою.
25 липня 2018 року позивач (за допомогою представника) знов звернулася до відповідача з заявою про перерахунок пенсії, додавши судову практику по тотожним справам.
12 жовтня 2018 року (вже після другого звернення до відповідача з повторною заявою від 25.07.2018) уповноваженому представнику ОСОБА_1 було надано копію Рішення №351.
Судом встановлено, що рішення №351 Індустріальне ОУ ПФУ м. Харкова обґрунтовує тим, що стаж та заробітна плата позивача не можуть бути включені до розрахунку пенсії, бо згідно Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 стаж роботи та заробітна плата в країнах СНД для розрахунку пенсії нібито включається тільки при первинному призначенні пенсії.
Не погодившись з зазначеним, позивач через уповноваженого представника звернулась до суду за захистом своїх прав.
В ході розгляду справи судом встановлено, що за даними трудової книги ТК-І №5286096 з 09.07.2007 позивач прийнята на роботу в ООО «Рамос» (Російська Федерація) по строковому трудовому договору, де працювала до 29.05.2015.
При цьому, як вбачається з довідки ОСОБА_2 ООО «Рамос» та підтверджується страховим свідоцтвом обов'язкового пенсійного страхування Російської Федерації ОСОБА_1, страхові внески за ОСОБА_1 почали сплачуватися саме з 28.03.2012.
По суті позовних вимог суд вказує наступне.
Згідно ч. 1 ст. 4 ЗУ №1058-IV, законодавство про пенсійне забезпечення базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, цього Закону, законів України "Про недержавне пенсійне забезпечення", "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (далі - закони про пенсійне забезпечення), а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення, що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення в Україні.
Відповідно до ст. 14, 15, 20 ЗУ №1058-IV, обов'язок зі сплати страхових внесків покладено на роботодавця, так як із заробітної плати робітника у встановленому законом порядку відраховуються належні до сплати внески до цільових фондів.
Відповідно до ч. 2 ст. 10 Закону України "Про зайнятість населення", права громадян України, які працюють за кордоном, захищаються законодавством України та держави перебування, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно з Українським законодавством, ратифіковані парламентом міжнародні договори з питань соціального забезпечення, є частиною законодавства про пенсійне забезпечення в Україні.
Міждержавна Угода між урядом України та урядом Російської Федерації від 14.03.1993 «Про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які працюють за межами кордонів своїх країн», встановлює, що питання пенсійного забезпечення регулюється Угодою про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 р. та двосторонніми угодами в цій галузі.
Вказана Угода поширюється на всі види пенсійного забезпечення громадян, які встановлено чи буде встановлено законодавством держав-учасниць Угоди.
Згідно п. 6 Угоди «Про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення» від 13.03.1992 р., для встановлення права на пенсію, в тому числі пенсії на пільгових умовах та за вислугу років, громадянам держав-учасниць Угоди зараховується трудовий стаж, набутий на території будь-якої з цих держав, а також на території колишнього СРСР за час до набрання сили цією угодою. Угода набрала законної сили з 13.03.1992 р.
Тобто, зміст Угоди дає підстави стверджувати про те, що її положення розповсюджуються також і на питання пов'язані із зарахуванням періодів роботи на території інших держав до страхового стажу та обчислення пенсій, пов'язаних і з їх перерахунком.
Все вищевикладене підтверджує, що діюче в Україні пенсійне законодавство передбачає, що у разі, якщо пенсія призначена на території України, а особа працювала на території Російської Федерації або на підприємстві зареєстрованому на території РФ після 13 березня 1992 року, то цей стаж має враховуватися на території України як власний страховий (трудовий) стаж, хоча пенсійні внески сплачувалися в Росії, але вони не передаються в разі переїзду працівника в іншу державу. Тобто існує гарантія врахування страхового (трудового) стажу кожної із сторін при призначенні пенсії на її території без перерахування страхових внесків.
Крім того, відповідно до ст. 11 Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав в галузі пенсійного забезпечення від 13 березня 1992 року документи, що необхідні для пенсійного забезпечення, видані в установленому порядку на території держав-учасниць, приймаються на території держав-учасниць Співдружності без легалізації.
Відповідно до ч. 4 ст. 42 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» у разі якщо застрахована особа після призначення пенсії продовжувала працювати, перерахунок пенсії проводиться з урахуванням не менш як 24 місяців страхового стажу після призначення (попереднього перерахунку) пенсії незалежно від перерв у роботі. Перерахунок пенсії проводиться із заробітної плати (доходу), з якої обчислена пенсія.
Враховуючи вищевикладене, той факт, що позивач працювала за трудовим договором на підприємстві, зареєстрованому на території Російської Федерації, та за неї (як вказано вище) здійснювалося відрахування страхових внесків до пенсійного фонду РФ, відмова відповідача щодо перерахунку пенсії на підставі наданої позивачем ОСОБА_2 ООО «Рамос» є необґрунтованою та такою, що порушує її право на перерахунок пенсії.
Слід звернути увагу, що ст. 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Отже, посилання відповідача на норму Міжнародної Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 року, якою встановлено, що стаж роботи та заробітна плата в країнах СНД для розрахунку пенсії включається тільки при первинному призначенні пенсії є необґрунтованим, адже вказане положення стосується саме призначення пенсії.
Окрім положень стосовно можливості враховувати стаж, набутий на території інших держав для призначення пенсії, ст. 11 Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 року встановлено, що документи, що необхідні для пенсійного забезпечення, видані в установленому порядку на території держав-учасниць, приймаються на території держав-учасниць Співдружності без легалізації.
Отже, ОСОБА_2 ООО «Рамос» приймається в Україні без легалізації.
Суд зазначає, що абз. 2 та 3 ст. 6 Угоди між урядом України і урядом Російської Федерації про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які працюють за межами кордонів своїх країн від 14.01.1993 року та ч. 2 ст. 4 Угоди про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудящих-мігрантів від 15.04.1994 року, підписаної урядами держав: Азербайджанської Республіки, Республіки Вірменія, Республіки Білорусь, Республіки Грузія, Республіки Казахстан, Киргизької Республіки, Республіки Молдова, Російської Федерації, Республіки Таджикистан, Туркменістану, Республіки Узбекистан, України, якими передбачено, що трудовий стаж, включаючи стаж, який обчислюється у пільговому порядку, і стаж роботи за спеціальністю, набутий у зв'язку з трудовою діяльністю на територіях обох Сторін, взаємно визначаються сторонами. Обчислення стажу здійснюється згідно із законодавством Сторони, на території якої відбувалась трудова діяльність.
Згідно Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою Правління ПФУ від 25 листопада 2005року N 22-1, особи, яким пенсія призначається відповідно до міжнародних договорів (угод) у галузі пенсійного забезпечення, надають документи про стаж, визначені Порядком підтвердження наявного трудового стажу, та довідку згідно з додатком 1 до цього Порядку.
Пріоритет міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, встановлюється Законом України «Про міжнародні договори України».
Частина 1 ст. 19 цього Закону під назвою «Дія міжнародних договорів України на території України» передбачає, що «чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства»; а ч.2 цієї статті встановлює правило, згідно з яким «якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору».
Це твердження ґрунтується також на ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, учасницею якої є Україна: «...учасник не може посилатись на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору».
Таким чином, якщо абз. 2 та 3 ст. 6 Угоди між урядом України і урядом Російської Федерації про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які працюють за межами кордонів своїх країн від 14.01.1993 року та ч. 2 ст. 4 Угоди про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудящих-мігрантів від 15.04.1994 року, підписаної урядами держав: Азербайджанської Республіки, Республіки Вірменія, Республіки Білорусь, Республіки Грузія, Республіки Казахстан, Киргизької Республіки, Республіки Молдова, Російської Федерації, Республіки Таджикистан, Туркменістану, Республіки Узбекистан, України, передбачено зарахування стажу, набутого на території інших держав, а статтею 5 Угоди «Про гарантії прав громадян держав-учасниць СНД в галузі пенсійного забезпечення» від 13 березня 1992 року, яка підписана Україною, встановлено, що її дія розповсюджується на всі види пенсійного забезпечення громадян, які встановлені або будуть встановлені законодавством держав - учасниць Угоди, враховуючи, що з заробітної плати позивачки було сплачено податки до бюджету та Пенсійного фонду РФ - пріоритет надається саме нормам міжнародного права.
Суд критично відноситься до посилань відповідача на можливість зарахувати стаж та заробітну плату виключно при призначенні пенсії, оскільки, всі вказані міжнародні угоди поширюються не лише на питання призначення пенсії, а й загалом регулюють зарахування стажу та заробітної плати, набутого і державах СНД.
Відповідно до ч. 5 ст. 7 КАС України, якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору.
Абз. 1 ч. 2 ст. 77 КАС України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Натомість, відповідачем не надано належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів на обґрунтування відмови позивачеві в перерахунку пенсії з урахуванням трудового стажу і заробітної плати за період роботи в ООО «Рамос» (Російська Федерація) з 28.03.2012 року по 29.05.2015 року.
Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - КЗПЛ) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Суд вказує, що практика ЄСПЛ щодо соціальних виплат є сталою та вказує на те, що соціальні виплати є тотожними майновому праву, а отже підпадають під дію статті 1 Першого протоколу КЗПЛ (рішення по справам «Суханов та Ільченко проти України» (Sukhanov and Ilchenko v. Ukraine), заяви № 68385/10 та 71378/10 (пункт 31), «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява №44912/98 (пункт 52).
Відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі "Федоренко проти України" (№ 25921/02) ЄСПЛ, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу КЗПЛ сформулював правову позицію про те, що право власності може бути "існуючим майном" або "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи "законними сподіваннями" отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована ЄСПЛ і в справі Стреч проти Сполучного Королівства ("Stretch - United Kingdom" № 44277/98).
У межах вироблених ЄСПЛ підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті статті 1 Першого протоколу КЗПЛ, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого "права власності" (пункт 74 рішення ЄСПЛ "Фон Мальтцан та інші проти Німеччини"). Суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що вона може вважатися "активом": вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) на момент дії цієї норми є "активом", на який може розраховувати громадянин як на свою власність ("Von Maltzan and Others v. Germany" №71916/01, 71917/01 та 10260/02).
Крім того, практикою ЄСПЛ сформовано підхід щодо розуміння правової визначеності як засадничої складової принципу верховенства права. Зокрема, у пункті 61 Рішення "Брумареску проти Румунії" Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип правової визначеності є складовою верховенства права ("Brumarescu v. Romania" № 28342/95). Крім цього, у пункті 109 справи "Церква Бессарабської Митрополії проти Молдови" Суд зазначив, що закон має бути доступним та передбачуваним, тобто вираженим з достатньою точністю, щоб дати змогу особі в разі необхідності регулювати його положеннями свою поведінку ("Judgment in the Case of Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova" № 45701/99).
Європейський суд з прав людини у справі ОСОБА_7 Дайн проти Міністерства внутрішніх справ (Yvonne Van Duyn v. Home Office 04.12.1974) висловив правову позицію, за якою принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії. Така дія зазначеного принципу пов'язана з іншим принципом - відповідальності держави. При цьому, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію, ця держава чи орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо відступлять від такої політики чи поведінки, зокрема, щодо фізичних осіб без завчасного повідомлення про зміни в такій політиці чи поведінці, оскільки схвалення такої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у фізичних осіб стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки.
Відтак, обґрунтованими (легітимними) сподіваннями особи є очікування можливості ефективного здійснення певного права, як прямо гарантованого, так і опосередкованого (того, яке випливає з інших прав), у разі, якщо особа прямо не виключена з кола тих, хто є носіями цих прав.
Враховуючи вищенаведене, порушення відповідачем права на соціальний захист позивача автоматично тягне й порушення статті 1 Першого протоколу КЗПЛ, що є неприпустимим у соціальній, правовій державі.
Статтею 46 Конституції України гарантовано, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Рішення №351 не відповідає зазначеним вимогам, є необґрунтованим, тобто прийняте без врахування усіх обставин, що мають значення; необхідний баланс між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача не дотримано. Відповідачем також не дотримано вимог законодавства при вчиненні оскаржуваних дій, в результаті чого при прийнятті рішення не враховано положення Міжнародних нормативно-правових актів, ратифікованих Україною, не проаналізовано пакет документів, наданий позивачем та неправомірно відмовлено їй в перерахунку пенсії.
За таких обставин, суд приходить до висновку про те, що вимоги позивача підлягають задоволенню, оскільки, надані позивачем документи у своїй сукупності разом з іншими доказами свідчать про наявність у неї права на перерахунок пенсії.
Посилання відповідача стосовно нібито пропуску позивачем строків звернення до адміністративного суду судом не приймаються, з огляду на те, що, по-перше, позивач повторно звернулася до відповідача 25.07.2018, по-друге, згідно з ч. 2 ст. 46 ЗУ №1058-IV, нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Частиною 4 ст. 45 ЗУ №1058-IV встановлено, що перерахунок призначеної пенсії, крім випадків, передбачених частиною першою статті 35, частиною другою статті 38, частиною третьою статті 42 і частиною п'ятою статті 48 цього Закону, провадиться в такі строки: - з першого числа місяця, в якому пенсіонер звернувся за перерахунком пенсії, якщо відповідну заяву з усіма необхідними документами подано ним до 15 числа включно, і з першого числа наступного місяця, якщо заяву з усіма необхідними документами подано ним після 15 числа.
Отже, оскільки позивач первинно звернулася з заявою про перерахунок 06 липня 2016 року, то пенсія підлягає перерахунку з 01 липня 2016 року.
Вирішуючи питання способу задоволення позовних вимог судом було взято до уваги рішення Європейського суду з прав людини від 19.03.1997 у справі «Горнсбі проти Греції», яким встановлено, що «право на суд» було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Для цілей ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду».
Подібних висновків Верховний Суд України дійшов у рішеннях від 16 вересня 2015 року у справі №21-1465а15, від 02 лютого 2016 року у справі №804/14800/14, згідно яких, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Зі змісту ст. 245 КАС України вбачається, що законодавець передбачив можливість суду змусити суб'єкт владних повноважень до правомірної поведінки.
Так, абз. 1 ч. 4 ст. 245 КАС України, передбачено, що суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Європейський Суд України в рішенні по справі «Олссон проти Швеції» від 24.03.1988 року зазначає, що запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців, водночас, суди повинні відновлювати порушене право шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень, у тому числі колегіальний орган, прийняти конкретне рішення, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.
З огляду на наведене, суд приходить до висновку, що повний захист та відновлення порушеного права може бути здійснено лише шляхом зобов'язання Індустріального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова здійснити перерахунок пенсії ОСОБА_1 з урахуванням трудового стажу і заробітної плати за період роботи в ООО «Рамос» (Російська Федерація) з 28.03.2012 року по 29.05.2015 року, на підставі довідки про заробітну плату за вих.№01-050/594 від 21.06.2016, виданої ООО «Рамос» (Російська Федерація) та трудової книги ТК-І №5286096, починаючи з 01 липня 2016 року; та з урахуванням здійсненого перерахунку пенсії виплатити заборгованість з виплати пенсії, починаючи з 01 липня 2016 року.
Таким чином, позов є таким, що підлягає задоволенню у повному обсязі.
Прохання позивача щодо встановлення судового контролю не є позовною вимогою та обов'язком суду, враховуючи ст. 382 КАС України.
Приписами ч. 1 ст. 371 КАС України визначено, що негайно виконуються рішення суду про присудження виплати пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів - у межах суми стягнення за один місяць.
Оскільки, присуджені позивачу виплати є періодичними та здійснюються з Державного бюджету України, рішення підлягає негайному виконанню у межах суми стягнення за один місяць.
Питання про розподіл судових витрат судом в порядку ст. 139 КАС України не вирішується, оскільки позивач ухвалою від 08.11.2018 року від сплати судового збору звільнена, а доказів понесення нею інших витрат суду не надано.
Керуючись ст.ст. 263, 255, 295, 297 КАС України, суд -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( 61026, м. Харків, вул. Бражниківська,38, ІНФОРМАЦІЯ_1, рнокпп НОМЕР_1) до Індустріального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова ( 61082, м. Харків, пр. Московський, 198/3, код ЄДРПОУ41248021) про визнання протиправним та скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити у повному обсязі.
Скасувати рішення №351 управління Пенсійного фонду України в Фрунзенському районі м. Харкова, правонаступником якого є Індустріальне об'єднане управління Пенсійного фонду України м. Харкова) від 12.07.2016 року про відмову у здійсненні перерахунку пенсії ОСОБА_1, з урахуванням трудового стажу і заробітної плати за період роботи в ООО «Рамос» (Російська Федерація) з 28.03.2012 року по 29.05.2015 року на підставі довідки про заробітну плату за вих.№01-050/594 від 21.06.2016, виданої ООО «Рамос» (Російська Федерація) та трудової книги ТК-І №5286096.
Зобов'язати Індустріальне об'єднане управління Пенсійного фонду України м. Харкова здійснити перерахунок пенсії ОСОБА_1, з урахуванням трудового стажу і заробітної плати за період роботи в ООО «Рамос» (Російська Федерація) з 28.03.2012 року по 29.05.2015 року, на підставі довідки про заробітну плату за вих.№01-050/594 від 21.06.2016, виданої ООО «Рамос» (Російська Федерація) та трудової книги ТК-І №5286096, починаючи з 01 липня 2016 року; та з урахуванням здійсненого перерахунку пенсії, виплатити заборгованість з виплати пенсії, починаючи з 01 липня 2016 року.
В частині присудження виплати пенсії в межах суми стягнення за один місяць рішення суду виконується негайно.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку через Харківський окружний адміністративний суд до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно - телекомунікаційної системи, як передбачено п.15 Перехідних положень КАС України; після початку функціонування Єдиної судової інформаційно - телекомунікаційної системи - безпосередньо до Харківського апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення складено 07 грудня 2018 року.
Суддя Заічко О.В.