Харківський окружний адміністративний суд
61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
м. Харків
29 листопада 2018 р. справа № 2040/7397/18
Харківський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Біленського О.О.,
при секретарі судового засідання - Єрьомкіна К.І.,
за участі:
представника позивача - ОСОБА_1,
представника відповідача та третьої особи - ОСОБА_2,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського окружного адміністративного суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 ОСОБА_4 (м. Харків, пр-т. Перемоги, 48-А, кв. 329, 61202) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (61057, м. Харків, вул. Римарська, 24) про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_3 ОСОБА_4 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому просить суд:
- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 17.08.2018 року №277-18;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_3 ОСОБА_4 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що ОСОБА_3 ОСОБА_4, особа без громадянства, 29.08.2017р. звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до ГУ ДМС України в Харківській області. 03.09.2018р. позивач отримав повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області №53 від 03.09.2018р. про те, що відповідно до ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього закону відсутні, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 17.08.2018р. №277-18. Позивач вважає рішення Державної міграційної служби України від 17.08.2018р. №277-18 необґрунтованим, протиправним та таким, що підлягає скасуванню з огляду на те, що суб'єктивна сторона побоювань полягає у висловлених позивачем твердженнях, щодо переслідувань, яких він може зазнати в ОСОБА_5 з боку угрупування ХАМАС через те, що він є членом партії ФАТХ. Об'єктивну сторону його побоювань підтверджує інформація про країну походження та документи надані до третьої особи. Позивач вважає, що не може повернутись до ОСОБА_5 внаслідок побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання та існування ситуації систематичного порушення прав людини.
Представник відповідача та третьої особи подав до суду відзив на адміністративний позов, в якому зазначив, що в своїй заяві ОСОБА_3 ОСОБА_4 стверджує, що не може повернутися до ОСОБА_5 через політичні провокації та через свою приналежність до політичного руху ФАТХ. Представник відповідача та третьої особи вважає, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення із даною заявою може бути іншим. Тому, враховуючи те, що дата звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є значно пізнішою від дати його прибуття в Україну, ДМС приходить до висновку про відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження. Після спливу 7 років та 10 місяців легального перебування в Україні, та після майже 2-х місяців нелегального перебування на території України, заявник звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до міграційної служби 29.08.2017 року виключно з метою легалізації свого подальшого перебування на території нашої держави. Тому, стає очевидним, що причиною звернення ОСОБА_3 ОСОБА_4 до міграційної служби не є потреба в захисті шляхом визнанням біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а виключно спроба легалізації на території України. В результаті проведеного аналізу матеріалів особової справи в контексті актуальної інформації щодо ситуації в країні громадянської належності заявника можна зробити висновок, що він не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через вкрай небезпечну ситуацію в своїй країні, внаслідок загальнопоширеного насильства та порушення прав людини в ситуації внутрішнього збройного конфлікту. З огляду на викладене відповідач вважає, що заявник не має підстав для визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до умов, передбачених п. 13 ч. 1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». З огляду на вказане оскаржуване рішення є правомірним, а позов не підлягає задоволенню.
Представник позивача надав до суду відповідь на відзив, в якій підтримав правову позицію, викладену в адміністративному позові.
Представник позивача в судовому засіданні підтримав доводи адміністративного позову та просив суд позов задовольнити в повному обсязі.
Представник відповідача та третьої особи у судовому засідання позов не визнав та просив суд прийняти рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Суд, вислухавши пояснення представників сторін, вивчивши доводи позову, відзиву на нього та відповіді на відзив, заслухавши пояснення сторін, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з наступних підстав та мотивів.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року №3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).
Згідно з п. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року поняття "біженець" включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця: 1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження; 3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.
Отже при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.
Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66).
Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні.
Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Суд зауважує, що єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності: стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" або зазнати серйозної шкоди, пов'язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційній Директиві ЄЄ 2011/95/ЕU, та пункті 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.
Приписами п.5 ст.4 ОСОБА_6 Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: - заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; - усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; - твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; - заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
29.08.2017 року позивач звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до ГУ ДМС України в Харківській області.
03.09.2018 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області було повідомлено про те, що відповідно до ст. 6 Закону було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього закону відсутні, на підставі рішення Державної міграційної служби України ОСОБА_3 ОСОБА_4 від 17.08.2018р. №277-18.
З наявних матеріалів справи встановлено, що заявник народився 08.12.1983 року у місті Джидда Королівства Саудівська Аравія. Позивач не являється військовозобов'язаним, оскільки в ОСОБА_5 немає армії. Заявник повідомив, що входить до складу Руху за національне визволення ОСОБА_5 «ФАТХ» Північної провінції ОСОБА_7. Саме через своє перебування в рядах вказаного політичного руху, заявник в травні 2008 року був затриманий озброєними представниками руху «ХАМАС», а саме його зупинили просто на вулиці ОСОБА_8 на шляху додому, надягли кайдани, зав'язували очі та вивезли у невідомому для заявника напрямку. Він протягом багатьох годин знаходився в кайданах у невідомому приміщенні та був підданий побиттю палками, образам, приниженням. Його запитували про його відносини з «ФАТХ», яка саме його роль в цьому русі, та одночасно лихословили про його сім'ю. Також запитували про те з ким із лідерів руху «ФАТХ» він спілкується, від кого отримує фінансування, з ким зустрічається. Заявник сказав, що це його особистий політичний вибір після чого був знову побитий та ображений. Після підписання угоди про неприйняття участі у будь-якій політичній діяльності проти «ХАМАС» та про неприйняття участі у заходах «ФАТХ» його відпустили, надягли на очі пов'язку, посадили в машину та привезли на те саме місце де затримали, зняли кайдани та викинули з автівки. Такі арешти та погрози з боку озброєних представників «ХАМАС» продовжувалися неодноразово протягом кількох місяців та призвели до виникнення у заявника страху за його життя та майбутнє. Тому, в грудні 2008 року він вирішив поїхати з міста ОСОБА_7, та взявши документи, направився до міста ОСОБА_6 на Єгипетсько-Палестинському кордоні. Легально, проте без відома «ХАМАС», заявник перетнув кордон з Палестинської частини ОСОБА_6 до Єгипетської частини ОСОБА_6, звідки замовив машину до міста Суец. Прибувши до міста придбав квиток на корабель до міста Джидда в Саудівській Аравії, де на той час жив та працював його батько. З грудня 2008 року до вересня 2009 року заявник мешкав в Саудівській Аравії в місті Джидда разом зі своїм батьком. У вересні 2009 року заявник отримав візу на навчання та 15.09.2009 року прилетів в Україну до міста Київ. Заявник прибув до міста Харкова та розпочав своє навчання на підготовчому факультеті Харківського Національного університету радіоелектроніки та через рік поступив на навчання до Харківського Національного університету ім. В.Н. Каразіна на медичний факультет. Заявник був відрахований з 6-го курсу вказаного навчального закладу наказом № 432 від 03.07.2017 року за невиконання навчального плану, а саме за отримання незадовільної оцінки на атестаційних екзаменах та за не складання ліцензійного інтегрованого іспиту «Крок-2» та за порушення умов контракту, а саме за фінансову заборгованість.
В своїй заяві заявник стверджує, що не може повернутися до ОСОБА_5 через політичні провокації та через свою приналежність до політичного руху «ФАТХ».
Відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як вбачається з матеріалів справи, заявник повідомив, що є громадянином ОСОБА_5, на підтвердження цього факту надав оригінал проїзного документу № 2709382 виданого 26.09.2010 органом Ramallah, терміном дії до 25.09.2015, а також оригінал проїзного документу № 3654717 виданого 03.06.2015 органом Ramallah, терміном дії до 02.06.2020, та нотаріально засвідчений переклад проїзного документу № 3654717 виданого 03.06.2015 органом Ramallah, терміном дії до 02.06.2020 року.
Заявник надав оригінал національного паспорту, тому його особа не викликає сумнівів. Опитування заявника під час співбесіди показало, що заявник дійсно проживав у м. Газа в ОСОБА_5. За словами заявника, в країні громадянської належності в нього залишилися батьки, два брати та три сестри, він повідомив точну адресу, де за його словами він раніше мешкав, та до сьогодні проживають його батьки.
До своєї заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, заявник додав ксерокопію документу за номером Г/А (185) 2010 року про його участь у Русі за національне визволення ОСОБА_5 «Фатх», який датований 29.09.2010 року. При цьому, важливо відмітити, що достовірність цього документу перевірити не вбачається можливим. Більш того, заявник підтвердив під час співбесіди 06.12.2017 року, що цей документ був отриманий в 2010 році його матір'ю, коли заявник вже перебував на території України, а саме: «… Вопрос: К своему заявлению Вы приложили нотариально заверенный перевод ксерокопиї документа Г/А (185) 2010 года от 29.09.2010 года о подтверждении своего участия в Движении за национальное освобождение ОСОБА_5 «ФАТХ»? Скажите, пожалуйста, как Вы его получили, ведь в этот период Вы уже были в Украине? Ответ: Мне мама в 2010 году направила копию этого документа на мою электронную почту - мне это было нужно в посольство - не помню зачем - я хотел указать что я из ФАТХ. В тот период в посольстве спрашивали сколько членов Фатх находится в Украине. Вопрос: Скажите, пожалуйста, где находится оригинал этого документа? Ответ: Остался у неё…». Таким чином, оригінал цього документу залишився у матері заявника, тому встановити його достовірність не вбачається можливим.
Важливим є те, що метою отримання цього документу було надання відомостей до посольства ОСОБА_5 в Україні про кількість членів руху ФАТХ, які знаходяться на території України та витребуваний заявником цей документ був відповідно на прохання посольства ОСОБА_5.
Більш того, жодних документів, які б підтверджували продовження його діяльності в русі ФАТХ, заявник не надав.
Також, в заяві-анкеті заявник зазначив, що під час свого перебування в ОСОБА_5, він здійснював допомогу у президентських та законодавчих виборах, здійснював навчання оточуючих історії ОСОБА_5 та історії «ФАТХ».
Під час співбесід заявник продемонстрував свою обізнаність щодо політичних обставин в ОСОБА_5, підтвердив, що цікавиться загальною обстановкою у себе на батьківщині. Проте, єдиний документ, який мав би підтвердити його участь у русі ФАТХ був отриманий його матір'ю з метою надання кількісних статистичних показників до посольства ОСОБА_5, а не з метою підтвердження його активної участі у вказаному політичному русі. Більш того, вказаний документ був отриманий в 2010 році, тобто вже після того, як заявник прибув в Україну на навчання. Приймаючи до уваги, що жодних документів, які б підтверджували продовження його діяльності в русі ФАТХ, заявник не надав, стає очевидним, що вищевказаний документ, датований 2010 роком, він додав до своєї заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з метою пошуку засобів легалізації на території України, а не з метою підтвердження потреби в захисті.
Приймаючи до уваги, що ОСОБА_3 ОСОБА_4 прожив в України 8 років, при цьому, увесь цей час ніякою діяльністю, пов'язаною із «Фатх», не займався, твердження заявника щодо ймовірного його переслідування з боку ХАМАС, у разі його повернення до ОСОБА_5, викликають сумніви.
Крім того, заявником не було надано до відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції жодних документальних доказів, які б свідчили про будь-яку загрозу для заявника в ОСОБА_5.
Більш того, актуальна інформація по країні походження свідчить про намір ХАМАС та ФАТХ об'єднатися та побороти усі розділяючи їх перешкоди.
З огляду на вищевикладене, у заявника відсутні підстави вважати, що існує реальна загроза його життю та безпеці у разі його повернення до ОСОБА_5 з боку руху ХАМАС за його участь у політичному русі «ФАТХ», оскільки зараз вказані політичні сили вживають взаємних дієвих заходів щодо об'єднання зусиль та врегулювання мирних взаємовідносин.
Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» надає наступне визначення у п.1 ч.1 ст.1: біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань».
Відповідно до п.45 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідувань http://unhcr.org.ua/img/uploads/docs/RSD%201992.pdf .
В ході розгляду особової справи проведено детальне з'ясування щодо ступені загрози заявнику особисто у разі повернення до ОСОБА_5.
З аналізу матеріалів справи вбачається, що заявник не навів жодних переконливих доказів того, що в його ситуації ці побоювання є аргументованими.
Аналіз матеріалів справи, з урахуванням інформації по країні походження на час розгляду заяви, свідчить, що не існує розумної можливості того, що саме заявникові буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення в країну громадянської належності, адже два політичні рухи ХАМАС та ФАТХ зараз стоять на шляху примирення та об'єднання зусиль для поборення розділяючих їх перешкод. Більш того, ХАМАС повідомили, про свою згоду на безперешкодний допуск до роботи в ОСОБА_7 уряду національної згоди та організацію загальних виборів.
Матеріали справи свідчать про відсутність будь-яких документальних доказів дискримінації стосовно заявника. Заявник - мусульманин (суніт), До інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю, причетним ніколи не був. Заявник повідомив про інциденти із застосуванням фізичного насильства щодо нього з боку ХАМАС за те, що він є учасником руху ФАТХ, проте, жодних документальних доказів цього заявник не представив. Таким чином, немає підстав вважати, що заявник має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи.
Через те, що заявник перебуває на території України довгий час, а саме протягом 8 останніх років, при цьому, увесь цей час ніякою діяльністю, пов'язаною із «ФАТХ», не займався, а також, приймаючи до уваги, що на теперішній час політичні сили ФАТХ та ХАМАС вживають взаємних зусиль для мирних взаємовідносин, твердження заявника щодо ймовірного його переслідування з боку останніх за його політичні переконання, викликають сумніви.
Більш того, згідно актуальної довідкової інформації, наданої в листопаді цього року Відділенням Посольства України в державі Ізраїль при Палестинській національній адміністрації «…после подписания нового соглашения про примирение между Фатах и Хамас в октябре этого года, сейчас идет процесс передачи властных полномочий от исламского движения до правительства национального единства, в том числе министерств, органов правопорядка, структур безопасности, приграничных переходов. Согласно имеющейся информации Хамас в ОСОБА_7 и Фатах на Западном берегу освободили ранее заключенных политических противников. Таким образом, власть в анклаве переходит к Палестинской Администрации, основу которой составляет Фатах а значит в ОСОБА_7 создаются условия, в которых отсутствует преследование членов, сторонников и активистов партии Фатах по политическим мотивам.
Отже, повідомлені заявником побоювання повернення до країни його походження, з урахуванням актуальної довідкової інформації по країні походження, не дають підстав визначити заявника біженцем.
Крім того, заявник повідомив, що в Україну прибув 15.09.2009 року на підставі паспорту, маючи запрошення та візу на навчання.
Згідно п.п. 99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН http://unhcr.org.ua/img/uploads/docs/RSD%201992.pdf стор. 28 , під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт, або продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію). Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін «не бажає» відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захисту ряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою «внаслідок таких побоювань». Коли особа бажає скористатися захистом країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни «в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». В будь-якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту, і не є біженцем.
Таким чином, можна зробити висновок, що ОСОБА_3 ОСОБА_4 добровільно прийняв захист від країни своєї громадянської належності, тому він підпадає під рекомендації щодо відсутності потреби міжнародного захисту і не може вважатись біженцем.
З огляду на викладене, заявник не відповідає критерію включення за Конвенцією про статус біженців від 28 червня 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців від 31 січня 1967 року та не має підстав для визнання його біженцем, відповідно до умов, передбачених п. 1 ч. 1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Суд зазначає, що особисто з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_3 ОСОБА_4 звернувся 29.08.2017, після майже 2-х місяців нелегального перебування на території України. Таким чином встановлено, що заявником порушено порядок звернення за захистом, передбачений п.5 ст.5 чинного Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту в Україні», тобто - особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
З наявних матеріалів справи вбачається, що події (затримання представниками ХАМАС, побиття, приниження), які заявник наводить, як підстави для визнання його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, відбулися в період з травня 2008 року до грудня 2008 року, проте, прибувши в Україну у вересні 2009 року з метою навчання, заявник звернувся до відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції УСІ ОБГ ГУ ДМС України в Харківській області лише у серпні 2017 року, тобто після семи років та 10 місяців легального перебування та майже 2-х місяців нелегального перебування в Україні.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що заявник звернувся до міграційної служби виключно з метою легалізації на території України, через скасування його посвідки на тимчасове перебування, а не з метою отримати захист.
Вказане підтверджується також тим, що заявник сам повідомив під час співбесіди 06.12.2017 року про те, що за умови складання іспитів, він міг би обійтися без захисту міграційної служби , а саме «…Вопрос: Скажите пожалуйста, а если представить, что Вы все экзамены сдали и всё хорошо, как бы сложились дальнейшие события в Вашей жизни? Ответ: Я бы сдал документы на любой университет - и продолжал бы учиться и находился бы здесь легально по посвидке на временное проживание…».
Таким чином, відповідачем було встановлено, що для заявника, особи без громадянства ОСОБА_3 ОСОБА_4, при поверненні до країни громадянської належності, не існує об'єктивних підстав побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, оскільки умови, передбачені пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.
Також встановлено, що позивачем не надано доказів, що при поверненні до країни громадянської належності, життю, безпеці чи свободі заявника буде загрожувати смертна кара або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширене насильство в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини.
На підставі викладеного, враховуючи відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», суд приходить до висновку про обґрунтованість відмови особі без громадянства ОСОБА_3 ОСОБА_4 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Суд зазначає, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення із даною заявою може бути іншим.
Тому, враховуючи те, що дата звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є значно пізнішою від дати його прибуття в Україну, суд приходить до висновку про відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження.
Суд зауважує, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Повідомлені заявником побоювання повернення до країни його походження не дають підстав вважати заявника біженцем, через відсутність відповідних ознак біженця, викладених в Законі України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» (пункт 1 частини першої статті 1).
Також, відсутність підстав переслідувань позивача з політичних мотивів спростовуються матеріалами співбесід, за якими позивачем стверджується про необхідність отримання статусу "біженця" виключно з метою легалізації перебування на території України, але ця умова не відповідає критеріям поняття "біженець".
При цьому, відповідно до п.62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН позивача необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а його дії мотивуються сімейними чи іншими причинами особистого характеру.
Таким чином, суд приходить до висновку що позивачем не надано доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та наявності правомірних підстав для прийняття органами ДМС України рішення про відмову у наданні відповідного статусу.
Вказаний висновок в повній мірі відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 14.03.2018 року по справі №820/1502/17.
Згідно з положеннями ч.5 ст.242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Суд відмічає, що позивачем не подано належних та допустимих доказів, в розумінні статей 73-74 КАС України, які б доводили протиправність рішення відповідача.
Відповідно до частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Статтею 76 КАС України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Статтею 19 Конституції України передбачено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
За приписами ч.1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Розглянувши подані учасниками справи документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_3 ОСОБА_4 необґрунтовані, а відтак не підлягають задоволенню.
Судові витрати підлягають розподілу відповідно до приписів ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.
Керуючись ст.ст. 19, 139, 241-247, 250, 255, 293, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_3 ОСОБА_4 (м. Харків, пр-т. Перемоги, 48-А, кв. 329, 61202) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (61057, м. Харків, вул. Римарська, 24) про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повне судове рішення складено 07.12.2018 року.
Суддя Біленський О.О.