Постанова
Іменем України
26 листопада 2018 року
місто Київ
справа № 522/22254/17
провадження № 61-34494св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
відповідачі: Публічне акціонерне товариство Акціонерний банк «Порто-Франко», Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп»,
третя особа - ОСОБА_5,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Апеляційного суду Одеської області від 27 березня 2018 року у складі колегії суддів: Колеснікова Г. Я., Сєвєрової Є. С., Ващенко Л. Г.,
У листопаді 2017 року ОСОБА_4 звернулась до Приморського районного суду м. Одеси з позовом до Публічного акціонерного товариства Акціонерного банку «Порто-Франко» (далі - ПАТ АБ «Порто-Франко»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінасгруп» (далі - ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп»), третя особа - ОСОБА_5, просила визнати частково недійсним договір про відступлення ПАТ АБ «Порто-Франко» (далі - ПАТ АБ «Порто-Франко», банк) на користь ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» права вимоги за кредитним договором від 03 липня 2013 року № 489/1-13, укладеним між ПАТ АБ «Порто-Франко» та ОСОБА_4, а також за договором іпотеки від 30 липня 2013 року між банком і ОСОБА_5, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Задорожнюк В. К., за реєстровим № 1923.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 12 грудня 2017 року відкрито провадження у справі.
ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» звернулось до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою на ухвалу суду першої інстанції з підстав недотримання правил підсудності.
Постановою Апеляційного суду Одеської області від 27 березня 2018 року ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 12 грудня 2017 року про відкриття провадження у справі скасовано. Направлено цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп», ПАТ АБ «Порто-Франко», третя особа - ОСОБА_5, про визнання правочину недійсним на розгляд до Комінтернівського районного суду Одеської області за встановленою підсудністю.
Постанова апеляційного суду обґрунтовувалась тим, що ОСОБА_4 пред'явлено вимоги про визнання частково недійсним договору відступлення права вимоги за кредитним договором та договором іпотеки.
Відповідно до пункту 1.2 іпотечного договору від 30 липня 2013 року, укладеного між ПАТ АБ «Порто-Франко» та ОСОБА_5, предметом іпотеки є земельна ділянка, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, та житловий будинок під АДРЕСА_1. Згідно з адміністративно-територіальним поділом Одеської області зазначений предмет іпотеки відноситься до території Комінтернівського району Одеської області.
З урахуванням місцезнаходження майна, керуючись положеннями частини першої статті 114 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), апеляційний суд зробив висновок, що справа підсудна Комінтернівському районному суду Одеської області.
У касаційній скарзі, поданій у квітні 2018 року до Верховного Суду засобами поштового зв'язку, ОСОБА_4 просила скасувати постанову Апеляційного суду Одеської області від 27 березня 2018 року, залишити в силі ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 12 грудня 2017 року. На обґрунтування касаційної скарги заявник посилається на порушення апеляційним судом норм процесуального права.
ОСОБА_4 зазначає, що не має майнового інтересу у своєму позові щодо нерухомого майна, оскільки навіть не є стороною іпотечного договору та не є іпотекодавцем земельної ділянки, а також будинку. Договір про відступлення права вимоги за кредитним договором є основним правочином, а оспорюваний договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором вважається правочином, укладеним для забезпечення основного зобов'язання. На переконання заявника суд апеляційної інстанції помилково застосував до спірних правовідносин правила частини першої статті 30 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України), натомість мав застосувати частину сьому статті 30 ЦПК України.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Ухвалою Верховного Суду від 14 червня 2018 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції.
Верховний Суд перевірив правильність застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
За змістом правил частини першої та третьої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Верховний Суд в оцінці оскаржуваної постанови апеляційного суду врахував, що спір виник, у тому числі, з приводу відступлення права вимоги за договором іпотеки, предметом якого є нерухоме майно, що територіально розташовано у Комінтернівському районі Одеської області, а також те, що питання про відкриття провадження у справі вирішувалось до набрання чинності ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII.
Відповідно до правила частини першої статті 114 ЦПК України 2004 року, чинного на момент вирішення питання про відкриття провадження у справі, позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред'являються за місцезнаходженням майна або основної його частини.
Аналогічне правило передбачене у частині першій статті 30 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи апеляційний судом.
Апеляційний суд, ухвалюючи постанову про направлення справи за встановленою територіальною підсудністю до Комінтернівського районного суду Одеської області, встановив місцезнаходження предмета іпотеки за іпотечним договором щодо якого відступлено права вимоги новому кредитору.
Верховним Судом також враховано, що за результатами апеляційного розгляду підсудність справи визначено місцевому судові, юрисдикція якого поширюється на адміністративно-територіальний район, в межах якого розташований предмет іпотеки, за правилами виключної підсудності, встановленими ЦПК України 2004 року, який був чинним на момент вирішення питання про відкриття провадження у справі.
У разі конкуренції правил підсудності (щодо позовних вимоги, на одну з яких поширюється дія правила про виключну підсудність) мають застосовуватися правила виключної підсудності. При цьому позови про визнання правочину з нерухомістю недійсним також підлягають розгляду за правилами виключної підсудності.
Враховуючи, що договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором передбачає перехід прав іпотекодержателя від однієї сторони до іншої, то такий договір також є договором щодо нерухомого майна.
У такому висновку Суд виходить з правової природи договору про відступлення права вимоги.
За правилом пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Тобто у разі заміни особи кредитора не відбувається припинення одного зобов'язання та виникненні іншого, навпаки, зобов'язання, що існувало за участі первісного кредитора, продовжує існувати з незміненим змістом та іншими його складовими. В разі заміни у зобов'язанні кредитора відбувається зміна такого правовідношення виключно у визначенні уповноваженої особи: новий кредитор змінює собою особу попереднього кредитора.
Відповідно правочин про внесення змін до іпотечного договору, так само як й сам договір, є правочином, укладеним щодо нерухомого майна, а отже, спору, що виникають з приводу визнання його недійсним, підлягають вирішенню судом за правилами виключної підсудності.
Доводи про застосування до спірних правовідносин правил частини сьомої статті 30 ЦПК України відхилені Верховним Судом, оскільки за частиною другою статті 31 ЦПК України справа, прийнята судом до свого провадження з додержанням правил підсудності, повинна бути ним розглянута і в тому випадку, коли в процесі розгляду справи вона стала підсудною іншому суду, за винятком випадків, коли внаслідок змін у складі відповідачів справа належить до виключної підсудності іншого суду.
На момент подання позову та відкриття провадження у справі діяла інша редакція процесуального закону, яка не містила правила, що у випадку об'єднання позовних вимог щодо укладання, зміни, розірвання і виконання правочину з вимогами щодо іншого правочину, укладеного для забезпечення основного зобов'язання, спір розглядається судом за місцезнаходженням відповідача, який є стороною основного зобов'язання. А тому правила частини сьомої статті 30 ЦПК України не могли бути застосовані судом першої інстанції під час визначення підсудності спору.
Розглядаючи апеляційну скаргу, апеляційний суд скористався повною мірою своїми процесуальними повноваженнями та правильно визначив, які норми процесуального права підлягають застосуванню та встановив відповідно до правил виключної підсудності, якому місцевому загальному суду належить розглядати спір.
Таким чином, доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення не впливають, оскільки правильне застосовування норми права є беззаперечним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення, а тому касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова апеляційного суду без змін.
У частині першій статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Постанову Апеляційного суду Одеської області від 27 березня 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді С. О. Погрібний
О. В. Ступак
Г. І. Усик