Постанова
Іменем України
28 листопада 2018 року
м. Київ
справа № 759/2688/17-ц
провадження № 61-40172 св 18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Луспеника Д. Д., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4;
представник позивача - ОСОБА_5;
відповідачі: ОСОБА_6, ОСОБА_7;
представник ОСОБА_6 - ОСОБА_8;
третя особа - ОСОБА_9;
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 - на рішення Святошинського районного суду м. Києва у складі судді Уляновської О. В. від 17 січня 2018 року та постанову апеляційного суду м. Києва у складі колегії суддів: Прокопчук Н. О., Саліхова В. В., Семенюк Т. А., від 31 травня 2018 року,
У лютому 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_6, ОСОБА_7, третя особа - ОСОБА_9, про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом визнання такими, що втратили право користування житловим приміщенням та виселення.
Позовна заява мотивована тим, що їй відповідно до договору дарування земельної ділянки та житлового будинку від 27 грудня 2016 року належить на праві власності житловий будинок АДРЕСА_1. У вказаному будинку зареєстровані та проживають, крім неї та її чоловіка - ОСОБА_9, відповідачі: ОСОБА_6 та ОСОБА_7, які не є членами її родини, не мають з нею спільного побуту та не ведуть із нею спільного господарства. Відтак, відповідачі мають бути визнані у судовому порядку такими, що втратили право користування житловим будинком та виселені із нього.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_4 просила суд визнати ОСОБА_6 та ОСОБА_7 такими, що втратили право користування житловим будинком АДРЕСА_1 та виселити їх із нього.
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 17 січня 2017 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 16 березня 2018 року про виправлення описки, позовні вимоги ОСОБА_4 залишено без задоволення.
Рішення районного суду мотивовано тим, що позивачка не довела, що саме відповідачі, які на законних підставах вселилися у спірний житловий будинок, створюють перешкоди, що не дають їй можливості вільно користуватися та розпоряджатися належним їй будинком.
Постановою апеляційного суду м. Києва від 31 травня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення, рішення Святошинського районного суду м. Києва від 17 січня 2017 року - без змін.
Погоджуючись із висновком районного суду, апеляційний суд також зазначив, що відповідачі зареєстровані та проживають у спірному житловому будинку з 1979 року, вселилися до нього як члени сім'ї попереднього власника будинку - ОСОБА_9, який продовжує проживати у цьому будинку й після укладання договору дарування цього будинку з позивачем. При цьому між колишнім власником будинку та відповідачкою - ОСОБА_6 (колишньою його дружиною) існує невирішений по суті судовий спір щодо визнання за останньою права власності на частинку будинку у порядку поділу майна подружжя з підстав значного збільшення вартості домоволодіння та спір щодо визнання недійсним договору дарування будинку.
У касаційній скарзі представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_4 задовольнити.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли помилкового висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки належними чином не дослідили та не перевірили доводи позивача. ОСОБА_4 є одноосібним власником спірного будинку, а відповідачі, які не є членами її родини, не мають спільного побуту та не ведуть із нею спільного господарства, створюють перешкоди у користуванні та розпорядженні цим будинком. При цьому відповідачі, як колишні члени сім'ї попереднього власника будинку, втратили право користування цим будинком з моменту набуття нею права власності на нього. Крім того, обставина, на яку послався апеляційний суд, як підставу для відмови у задоволенні позову, а саме оспорення її з чоловіком права власності на спірне домоволодіння, відпала, ухваленням судового рішення про відмову у задоволенні вимог відповідачки ОСОБА_6 про визнання договору дарування від 27 грудня 2016 року недійсним.
Крім того, оскаржуваними судовими рішеннями порушено її право на мирне володіння майном, гарантованого статтею 41 Конституції України, статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якими право приватної власності є непорушним і ніхто не може бути позбавленим своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У серпні 2018 року ОСОБА_6 та ОСОБА_7 подали відзив на касаційну скаргу, в якому зазначали, оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, а доводи касаційної скарги - безпідставними. Пред'явлений позов є передчасним, так як питання права власності на житловий будинок є предметом незакінченого судового розгляду. У спірному будинку вони проживають з 1979 року, іншого житла не мають, будинок розділений на дві частини та має відокремлені один від одного входи. Стаття 47 Конституції України гарантує кожному права на житло, яке у цьому випадку порушується позивачем. Згідно з статтею 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Попередній власник будинку, третя особа - ОСОБА_9, не втратив права проживання у ньому, оскільки продовжує проживати та користуватися ним. Перехід права власності на житловий будинок до іншої особи не може бути підставою для припинення права користування житловим приміщенням членами родини попереднього власника, яке в них існувало. Отже, правомочності власника та межі здійснення ним прав, встановлені законом. Власник майна повинен враховувати межі та обмеження цивільних прав.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Судом встановлено, що 01 червня 1979 року ОСОБА_9 та ОСОБА_6 уклали шлюб, який був зареєстрований відділом реєстрації актів цивільного стану Качинської сільської ради м. Севастополя.
Спільних дітей у шлюбі не було, разом з тим, ОСОБА_9 усиновив сина ОСОБА_6 - ОСОБА_7
Відповідачі зареєстровані та проживають у спірному будинку з 1979 року, вселилися за життя та згоди власників будинку: ОСОБА_12 та ОСОБА_13, як дружина їх сина та її дитини.
Зазначений будинок має два виходи, фактично розділений на дві окремі частини.
Після смерті власників спірного будинку, згідно свідоцтв про право на спадщину за законом від 19 лютого 1987 року та від 06 грудня 1994 року, право власності на нього зареєстровано за ОСОБА_9
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 17 травня 2013 року шлюб між ОСОБА_9 та ОСОБА_6 розірвано.
З цього часу між ОСОБА_9 та ОСОБА_6 існує не вирішений по суті судовий спір щодо визнання за ОСОБА_6 право власності на частину будинку у порядку поділу майна подружжя за позовом ОСОБА_6, у якому вона зазначає про значне збільшення вартості домоволодіння АДРЕСА_1 за час спільного проживання у зареєстрованому шлюбі шлюбу з ОСОБА_9, проведення капітального ремонту старих будівель, добудову будинку, реконструкцію та будівництво допоміжних приміщень.
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 19 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 08 квітня 2015 року, у задоволенні позову ОСОБА_9 до ОСОБА_6 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом зняття з реєстрації відмовлено.
02 серпня 2013 року ОСОБА_9 уклав шлюб з ОСОБА_4 (після державної реєстрації шлюбу змінила прізвище на ОСОБА_4), який був зареєстрований відділом державної реєстрації актів цивільного стану Святошинського районного управління юстиції у м. Києві.
27 грудня 2016 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_4 було укладено договір дарування земельної ділянки та житлового будинку АДРЕСА_1.
У січні 2017 року позивач звернулася з письмовою вимогою до відповідачів про виселення, яка ними не була виконана.
ОСОБА_6 був поданий позов до суду про визнання вищезазначеного договору дарування недійсним.
Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили із того, що позивачкою належними та допустимими доказами не доведено, що саме відповідачі, які на законних підставах вселилися у спірний житловий будинок, створюють перешкоди та не дають їй можливості вільно користуватися й розпоряджатися належним будинком. Відповідачі зареєстровані та проживають у спірному житловому будинку з 1979 року, вселилися до нього як члени сім'ї попереднього власника будинку - ОСОБА_9, який продовжує проживати у цьому будинку й після укладання договору дарування з позивачем. Отже, попередній власник будинку, третя особа - ОСОБА_9, не втратив права проживання у ньому, а перехід права власності на житловий будинок до іншої особи не може бути підставою для припинення права користування житловим приміщенням членами родини попереднього власника, яке в них існувало. Таким чином, власник будинку повинен враховувати межі та обмеження цивільних прав.
Колегія суддів погоджується з такими висновками судів, оскільки суди правильно застосували до спірних правовідносин норми матеріального права та дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог з підстав, заявлених позивачем.
Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначив, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла.
Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Навіть, якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції.
Отже, врахування пропорційності, яке є принципом цивільного судочинства (пункт 6 частини третьої статті 2, стаття 11 ЦПК України) забезпечує розумний баланс між інтересами позивача і відповідачів.
Зазначений правовий висновок узгоджується з правовою позицією, викладеною Великою Палатою Верховного Суду у справі № 1326/1314/2012, провадження № 14-358звц18 від 06 листопада 2018 року, в якій наявні подібні правовідносини за схожих фактичних обставинах.
У зв'язку з наведеним безпідставними є доводи касаційної скарги про порушення прав позивача на мирне володіння майном (стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод) та не застосування норм ЦК України, оскільки суди врахували принцип пропорційності втручання у права відповідачів, які іншого житла не мають, а позивач належними й допустимими доказами не довела здійснення ними перешкод у користуванні та розпорядженні цим житлом.
Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне відхилити касаційну скаргу та залишити судові рішення без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 - залишити без задоволення.
Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 17 січня 2018 року та постанову апеляційного суду м. Києва від 31 травня 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Б. І. Гулько
Д. Д. Луспеник
Ю. В. Черняк