Постанова
Іменем України
28 листопада 2018 року
м. Київ
справа № 465/4992/17-ц
провадження № 61-43387св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Коротуна В. М., Курило В. П. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа - Франківська районна адміністрація Львівської міської ради,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення сторін касаційну скаргу ОСОБА_2на постанову апеляційного суду Львівської області від 26 червня 2018 року у складі колегії суддів: Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А. В.,
У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - Франківська районна адміністрація Львівської міської ради про усунення перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_1.
Посилалася на те, що квартира належить їй та її дочці ОСОБА_3 на праві власності. В квартирі зареєстрований як член сім'ї 04 червня 2013 року ОСОБА_2
Відповідач зловживає спиртними напоями, застосовує до неї фізичну силу та чинить психологічне насильство в сім'ї, силою вимагає або забирає у неї пенсію. Ніде не працює, позбавляє її, особу з інвалідністю першої групи, необхідних для життя засобів існування та можливості придбання необхідних для лікування медикаментів, виганяє з квартири. Вона зверталась у правоохоронні органи з заявами про притягнення його до відповідальності. Однак, це не дало бажаних результатів щодо зміни поведінки відповідача.
Позивач просила виселити ОСОБА_2 з квартири та зняти його з реєстрації за місцем проживання у її квартирі.
Рішенням Франківського районного суду міста Львова від 14 грудня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.
Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, виходив з того, що позивачем не доведено існування обставин, які мають значення для позбавлення права користування житловим приміщенням та зняття відповідача з реєстрації за місцем проживання .
Постановою апеляційного суду Львівської області від 26 червня 2018 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 задоволено частково.
Рішення Франківського районного суду міста Львова від 14 грудня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Усунено ОСОБА_1 перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 з цієї квартири без надання іншого жилого приміщення.
В задоволенні інших вимог відмовлено.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що відповідач систематично, незважаючи на застосованні до нього заходи примусу (попередження), порушує правила співжиття шляхом вчинення по відношенню до позивача протиправної поведінки, що робить неможливим для неї проживання з відповідачем в одній квартирі.
У серпні 2018 року ОСОБА_2 через засоби поштового зв'язку подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову апеляційного суду Львівської області від 26 червня 2018 року та залишити в силі рішення Франківського районного суду міста Львова від 14 грудня 2017 року, мотивуючи свої вимоги неправильним застосування судом норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції правильно дослідив всі обставини та докази і прийшов до вірного висновку про відсутність з боку відповідача фактів аморальної поведінки, псування майна, негідного ставлення до позивача, чи створення відповідачем будь-яких умов чи дій, які б кваліфікувалися як насильство в сім'ї чи умов неможливого спільного проживання.
Спір виник лише тому, що позивач на вимогу доньки вирішила позбавити його єдиного житла.
У листопаді 2018 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу в якій просить, касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду Львівської області від 26 червня 2018 року залишити без змін.
Підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
У жовтні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду не відповідає.
Відповідно до положень статей 317, 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Цими правами власник розпоряджається на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Судом установлено, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності ОСОБА_5 та членам його сімї - ОСОБА_1, ОСОБА_3 (свідоцтво про право власності від 02 лютого 2000 року НОМЕР_1 виданого Виконкомом Львівської міської ради).
З 04 червня 2013 року в квартирі зареєстрований та проживає ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, який є сином позивача.
Згідно з довідкою про склад сімї і прописки, виданої відділом житлового господарства ОКП «Сонячне», у вказаній квартирі зареєстровано троє осіб: ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_2
Позивач ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, є особою з інвалідністю першої групи безстроково.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просила позбавити ОСОБА_2 права користування житловим приміщенням та зняти його з реєстрації з місця проживання, оскільки той веде паразитичний спосіб життя, зловживає спиртними напоями, постійно б'є позивача та сестру.
На підставі статті 157 ЖК України членів сім'ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.
Згідно частини 1 статті 116 ЖК України, якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.
Пунктом 1 статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, гарантовано кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим примушенням інакше, як з підстав і порядку передбачених законом.
Суд касаційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог, оскільки позивачем не доведено підстав, передбачених статтею 157 в поєднанні зі статтею 116 ЖК України обов'язкових для виселення відповідача в судовому порядку без надання іншого житлового приміщення.
На підтвердження систематичного порушення відповідачем правил співжиття, ОСОБА_1 посилалась на постанову Франківського районного суду міста Львова від 06 вересня 2017 року про притягнення ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності за частиною 1 статтею 173-2 КУпАП, з якої встановлено, що 02 липня 2017 року відповідач за місцем свого проживання вчинив сімейний конфлікт, висловлювався нецензурною лайкою в сторону своєї матері, чинив психологічний тиск. За вчинення адміністративного правопорушення він підданий покаранню у вигляді 30 годин громадських робіт.
Інші докази протиправної поведінки відповідача щодо матері ОСОБА_1 в матеріалах справи відсутні.
Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку, у тому числі оцінивши постанову Франківського районного суду міста Львова від 06 вересня 2017 року про притягнення ОСОБА_2 за статтею 173-2 КпАП України (вчинення насильства в сім'ї), та звернення 21 жовтня 2017 року щодо неправомірної поведінки відповідача, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про недоведеність позивачем обставин систематичного порушення ОСОБА_2 правил співжиття, що робить неможливим проживання з ним в одній квартирі, а заходи запобігання і громадського впливу щодо нього виявились безрезультатними.
Інформацією Франківського відділу поліції Головного управління національної поліції у Львівській області про надходження в поліцію 21 жовтня 2017 року заяви ОСОБА_1 щодо протиправних дій ОСОБА_2 суд першої інстанції правильно не прийняв до уваги, оскільки така інформація надійшла після порушення судом цивільної справи за позовом ОСОБА_1 про виселення ОСОБА_2
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує рішення суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Оскільки апеляційним судом скасовано законне і обґрунтоване рішення суду першої інстанції, рішення апеляційного суду відповідно до положень статті 413 ЦПК України підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.
Керуючись статтями 400, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргуОСОБА_2 задовольнити.
Постанову апеляційного суду Львівської області від 26 червня 2018 року скасувати, а рішення Франківського районного суду міста Львова від 14 грудня 2017 року залишити в силі.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасоване рішення суду апеляційної інстанції втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий М. Є. Червинська
Судді: Н. О. Антоненко
В. І. Журавель
В.М. Коротун
В.П. Курило