Постанова
Іменем України
28 листопада 2018 року
м. Київ
справа № 167/413/16-ц
провадження № 61-33032св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
представник позивача - ОСОБА_5,
відповідачі: ОСОБА_6, ОСОБА_7,
представник ОСОБА_6 - ОСОБА_8,
треті особи: ОСОБА_9, ОСОБА_10, територіальний сервісний центр 0741 Регіонального сервісного центру у Волинській області Міністерства внутрішніх справ України,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_6 - ОСОБА_8 на рішення Маневицького районного суду Волинської області від 15 лютого 2017 року у складі судді Ониска Р. В. та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 25 травня 2017 року у складі колегії суддів: Грушицького А. І., Данилюк В. А., Шевчук Л. Я.,
У пункті 4 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У квітні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_6, ОСОБА_7, треті особи: ОСОБА_9, ОСОБА_10, територіальний сервісний центр 0741 Регіонального сервісного центру у Волинській області Міністерства внутрішніх справ України, про витребування майна із чужого незаконного володіння.
Позовна заява мотивована тим, що 08 серпня 2014 року між ним та ОСОБА_7 було укладено договір позики від 08 серпня 2014 року. Згідно умов договору позики він передав останньому грошові кошти у розмірі 50 000 грн, що на день укладення договору являється еквівалентом 4 000 доларів США. З метою забезпечення виконання вищевказаного грошового зобов'язання, 08 серпня 2014 року між ними було укладено нотаріально посвідчений договір застави автотранспорту, згідно якого ОСОБА_7 передав йому у заставу свій транспортний засіб - автомобіль марки «CITROEN», модель JUMPY, номерний знак НОМЕР_2. До Державного реєстру обтяжень рухомого майна було внесено запис про заборону відчуження транспортного засобу, що підтверджується витягом про реєстрацію у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна від 08 серпня 2014 року № 44887866.
22 жовтня 2015 року Луцьким міськрайонним судом Волинської області ухвалено рішення, що набрало законної сили 03 листопада 2015 року, яким його позов до ОСОБА_7 про звернення стягнення на предмет застави задоволено. У рахунок погашення заборгованості за договором позики, укладеним 08 серпня 2014 року між ним та ОСОБА_7, звернуто стягнення на заставне майно, а саме на вказаний автомобіль, який належить ОСОБА_7, шляхом передачі майна йому у власність; визнано за ним право власності на вказаний автомобіль.
Таким чином право власності на автомобіль перейшло від ОСОБА_7 до нього з моменту набрання рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області законної сили, тобто з 03 листопада 2016 року. На час подання позову, ОСОБА_7 незаконно продав вказаний автомобіль. Після цього автомобіль ще декілька разів був перепроданий. На час звернення до суду з позовом автомобіль знаходиться у ОСОБА_6
Ураховуючи наведене, ОСОБА_4 просив суд витребувати з володіння ОСОБА_6 у користь власника - ОСОБА_4, автомобіль марки «CITROEN», модель JUMPY, номерний знак НОМЕР_1.
Рішенням Маневицького районного суду Волинської області від 15 лютого 2017 року позов ОСОБА_4 задоволено.
Витребувано з володіння ОСОБА_6 на користь власника - ОСОБА_4 автомобіль марки «CITROEN», модель «JUMPY», номерний знак НОМЕР_1.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_7, не маючи права на відчуження спірного автомобіля згідно договору застави від 08 серпня 2014 року, відчужив автомобіль ОСОБА_9 До останньої перейшло майно, яке обтяжене вищевказаним договором застави і тому подальші правочини з вказаним автомобілем були здійсненні відносно обтяженого договором застави майна. 03 листопада 2015 року рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 жовтня 2015 року вступило в законну силу й право власності на вказаний автомобіль набув ОСОБА_4 Спірний автомобіль вибув з володіння власника не з його волі та знаходиться у ОСОБА_6, тому позивач має право на витребування цього майна з чужого незаконного володіння.
Ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 25 травня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_6 - ОСОБА_8 відхилено. Рішення Маневицького районного суду Волинської області від 15 лютого 2017 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи, взяв до уваги та належним чином оцінив усі наведені сторонами доводи та докази, дійшовши обґрунтованого висновку про задоволення позову ОСОБА_4, оскільки належний йому на праві власності за судовим рішенням автомобіль вибув з володіння останнього не з його волі.
У касаційній скарзі, поданій у червні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, представник ОСОБА_6 - ОСОБА_8, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди не перевірили обставин справи та не залучили до розгляду у справі дружину ОСОБА_7 - ОСОБА_11, так як, передаючи у заставу спірний автомобіль, ОСОБА_7 повинен був отримати її письмову згоду, тому рішення стосується її прав та інтересів.
Вважає, що суди безпідставно взяли до уваги рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 жовтня 2015 року, оскільки у тій справі суд не встановив, кому належав спірний автомобіль на час розгляду справи.
Вказує на те, що суди не врахували, що ОСОБА_6 є добросовісним набувачем, оскільки він не знав та не міг знати, що ОСОБА_7 не має права відчужувати спірний автомобіль. Вважає, що за таких обставин спірний автомобіль не може бути у нього витребуваний.
Відзив на касаційну скаргу учасники процесу до суду не подали.
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
У червні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Положенням частини другої статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частин першої й другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.
Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:
1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;
2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;
3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
У пунктах 22, 26 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» судам роз'яснено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно з незаконного володіння набувача (статті 387, 388 ЦК України). Якщо в такій ситуації (саме так обґрунтовано підставу позову) пред'явлений позов про визнання недійсними договорів про відчуження майна, суду під час розгляду справи слід мати на увазі правила, встановлені статтями 387, 388 ЦК України.
У зв'язку із цим суди повинні розмежовувати, що коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі статті 388 ЦК України звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір із порушенням закону, а й випадків, коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів.
Відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.
Встановивши, що ОСОБА_4 є власником спірного автомобіля на підставі рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 жовтня 2015 року, що набрало законної сили 03 листопада 2015 року, та автомобіль вибув з володіння останнього не з його волі й знаходиться у ОСОБА_6, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивач має право на витребування цього майна з чужого незаконного володіння.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суди повинні були залучити до участі у справі дружину ОСОБА_7 - ОСОБА_11, так як, передаючи у заставу спірний автомобіль, ОСОБА_7 повинен був отримати її письмову згоду, тому рішення стосується її прав та інтересів, оскільки, як правильно вказав апеляційний суд, вказані обставини повинні були бути перевірені під час розгляду справи про звернення стягнення на предмет застав. Крім того ОСОБА_11 судові рішення не оскаржує і про порушення її прав у ході розгляду справи не заявляла.
Доводи касаційної скарги про те, що суди не повинні були брати до уваги рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 жовтня 2015 року, є безпідставними, оскільки це рішення набрало законної сили та є преюдиційним при вирішенні цієї справи. Відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Такими доводами по суті у позапроцесуальний спосіб оскаржується судове рішення.
Не обґрунтованими є й доводи відповідача про те, що спірне майно не може бути витребуване у нього, оскільки він є добросовісним набувачем та не знав і не міг знати, що ОСОБА_7 не має права продавати спірний автомобіль, так як вони суперечать положенню пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України, згідно з яким, якщо майно вибуло з володіння власника не з його волі іншим шляхом, то таке майно можна витребувати й у добросовісного набувача.
Таким чином доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального та процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Отже, вирішуючи спір, суди з дотримання вимог статей 212-215, 315 ЦПК України 2004 року повно, всебічно та об'єктивно з'ясували обставини справи, вірно встановили правовідносини, що склалися, й правильно задовольнили позов ОСОБА_4 про витребування майна з чужого незаконного володіння, оскільки спірний автомобіль вибув з володіння останнього не з його волі.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_6 - ОСОБА_8 - залишити без задоволення.
Рішення Маневицького районного суду Волинської області від 15 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 25 травня 2017 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Д. Д. Луспеник
Б. І. Гулько
Ю. В. Черняк