Постанова
Іменем України
04 грудня 2018 року
м. Київ
провадження №22-ц/824/2045/2018
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Мазурик О.Ф. (суддя-доповідач),
суддів: Махлай Л.Д., Кравець В.А.,
за участю секретаря: Синявського Д.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Ірпінського міського суду Київської області
в складі судді Саранюк Л.П.
від 21 червня 2018 року
у справі №367/5941/16-ц Ірпінського міського суду Київської області
за позовом ОСОБА_2
до ОСОБА_1
про виселення з квартири,
У липні 2016 року ОСОБА_2, як новий власник, звернувся до Ірпінського міського суду Київської області з позовом до попереднього власника квартири АДРЕСА_1, про виселення.
Позивач, посилаючись на те, що право власності на квартиру він набув на підставі договору купівлі-продажу, укладеного з ОСОБА_3, як іпотекодержателем майна, переданого ОСОБА_1 в забезпечення виконання зобов'язань за договором позики, просив виселити відповідачку зі спірної квартири як таку, що перешкоджає йому у праві користування своєю власністю.
Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 21 червня 2018 року позов задоволено у повному обсязі.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, відповідачка звернулася до суду з апеляційною скаргою, посилаючись на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, без повного та всебічного з'ясування обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
Апеляційну скаргу обґрунтовувала тим, що судом безпідставно не застосовано положення ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР, яке установлює загальне правило про неможливість виселення громадян із іпотечного майна, придбаного не за кредитні кошти, без надання іншого жилого приміщення.
За наведених обставин просила скасувати рішення Ірпінського міського суду Київської області від 21.06.2018 та ухвалити нове про відмову в задоволенні позову.
Заперечуючи проти апеляційної скарги представник позивача - ОСОБА_4 подала відзив.
Вказувала, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги є безпідставними.
Вказувала, що суд дійшов правильного висновку щодо виселення відповідачки зі спірної квартири, зазначивши про те, що остання не є а ні членом сім'ї позивача, а ні власником даного житла та протиправно чинить перешкоди позивачу як власнику житла у користуванні таким майном. Доводи апеляційної скарги таких висновків суду не спростовують.
Також, вказувала, що судом правильно встановлено, що в належну позивачу квартиру відповідачка разом зі своєю сім'єю самоправно вселилася, а тому підлягає виселенню без надання іншого житлового приміщення. Такі висновки суду відповідачкою не спростовані.
Вважала також, що додані відповідачкою до апеляційної скарги в силу ст. 367 ЦПК України не можуть бути прийняті до уваги суду.
За вказаних обставин, просила залишити без задоволення апеляційну скаргу, а рішення суду першої інстанції без змін, як законне та обґрунтоване.
Представник позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_4 в судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечувала, просила рішення залишити без змін.
Відповідач - ОСОБА_1, належним чином повідомлена про день, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явилася. Подала до суду заяву, в якій просила відкласти розгляд справи у зв'язку з хворобою та відсутністю представника, однак доказів на підтвердження вказаних обставин неявки в судове засідання не надала.
Враховуючи те, що ОСОБА_1 не долучила до заяви про відкладення судового засідання доказів поважності неявки в судове засідання, колегія суддів, відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України, вважає за можливе розглянути справу за відсутності відповідачки.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача ОСОБА_4, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду в межах апеляційного оскарження, дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не є членом сім'ї, або близьким родичем позивача, договору найму між позивачем та відповідачем не укладено, відповідач чинить перешкоди позивачу у користуванні належним йому майном, в добровільному порядку не допускає до квартири, вимогу в добровільному порядку звільнити займане приміщення не виконує.
Суд в своєму рішенні також вказав на те, що внаслідок укладення договору купівлі-продажу між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 право власності ОСОБА_1 припинилось, що є підставою для виселення.
Проте, колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції та вважає їх неправильними, враховуючи наступне.
З матеріалів справи вбачається, а саме з Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, що квартир АДРЕСА_1, була зареєстрована на праві приватної власності за ОСОБА_1 на підставі Свідоцтва про право власності, НОМЕР_1 від 30.10.2012. виданого Виконавчим комітетом Бучанської міської ради (т. 1, а.с. 9).
З матеріалів справи також вбачається, що рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 08 грудня 2015 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_5 до ОСОБА_3, ОСОБА_2, третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Каплун Юрій Вікторович, про визнання припиненими правовідносин за договорами, визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та зобов'язання скасувати державну реєстрацію права власності. Рішення набрало законної сили.
Вказаним рішенням суду встановлено наступні обставини.
16 жовтня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено Договір позики, за умовами якого ОСОБА_3 надала в борг ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 142 465 грн 40 коп., що на день укладення договору за курсом Національного банку України становить еквівалент 11 000 доларів США, та в свою чергу ОСОБА_1 зобов'язалась повернути позикодавцю борг до дванадцятої години ранку 16.12.2014.
В пункті 5 Договору позики сторони погодили, що якщо борг не буде повернуто позичальником до визначеного договором строку, позикодавець має право стягнути борг шляхом звернення стягнення на будь-яке майно позичальника, на яке згідно з чинним законодавством може бути звернено стягнення, де б воно не знаходилось і з чого б воно не складалося.
22 грудня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду до Договору позики, в якій сторони договору узгодили строк повернення отриманих в борг коштів - 16 січня 2015 року.
В пункті 4 додаткової угоди зазначено, що якщо позичальник не поверне позичену суму грошей до вказаного строку, він сплачує суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також пеню у розмірі 2% від суми позики за кожен день прострочення платежу та несе відповідальність за порушення грошового зобов'язання згідно ст. 625 ЦК України.
В забезпечення виконання зобов'язань за Договором позики від 16.10.2014 в цей же день між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 укладено Договорів поруки, за умовами якого ОСОБА_5 зобов'язався відповідати перед кредитором за виконання всіх зобов'язань ОСОБА_1 за основним договором, предметом якого є повернення позики у сумі 142 465 грн 40 коп.
Також, в забезпечення виконання зобов'язань за Договором позики від 16.10.2014 між ОСОБА_3 (іпотекодержатель) та ОСОБА_1 (іпотекодавець) укладено Договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_1 передано в іпотеку належне їй на праві власності нерухоме майно: квартиру АДРЕСА_1.
Відповідно до п. 5.2.4. Договору іпотеки у разі порушення умов основного зобов'язання та/або умов цього договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж 31-денний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги.
Згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 16.10.2014, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1, іпотекодавець зобов'язався передати, а іпотеко держатель - прийняти у власність за вартість і на умовах, визначених договором належну іпотекодавцю на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_1
Згідно п. 4.1. Договору про задоволення вимог іпотекодержателя право власності на об'єкт нерухомості виникає у іпотекодержателя після виникнення відкладальної обставини, визначеної в п. 5.3. цього Договору. Підписанням цього договору сторони домовляються про перехід права власності на об'єкт нерухомості - предмет іпотеки до іпотекодержателя після спливу 31-денного строку з моменту надіслання на адресу іпотекодавця письмової вимоги про усунення порушення основного зобов'язання та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання зазначеної вимоги.
Згідно нотаріально посвідченої вимоги від 24.02.2015, ОСОБА_1 зобов'язано протягом 31 календарного дня з моменту отримання даного листа-вимоги сплатити, відповідно з Договором позики від 16.10.2014 суму боргу в розмірі 311 829 грн 10 коп.
09 квітня 2015 року ОСОБА_5, як поручителем за Договором поруки від 16.10.2014, внесено на депозит приватного нотаріуса Горбаль Н.О. кошти у розмірі 142 465 грн 40 коп. для передачі ОСОБА_3
Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 08 грудня 2015 року також встановлено, 06 квітня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на підставі ст. 38 Закону України «Про іпотеку» укладено Договір купівлі-продажу спірної квартири.
Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Наведені фактичні обставини свідчать про те, що квартира АДРЕСА_1, належала на праві власності ОСОБА_1 з 30.10.2012, тобто до укладення з ОСОБА_3 договорів позики та іпотеки.
Отже, спірна квартира була придбана ОСОБА_1 не за рахунок коштів, отриманих в борг за договором позики.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Так, статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте, попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява №39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».
Таким законом є стаття 109 ЖК Української РСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.
Продовжуючи далі про «закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (пункт 54 рішення від 09 листопада 1999 року у справі «Шпачек s.r.o.» проти Чеської Республіки» (Spacek s.r.o. v. the Czech Republic), заява №26449/95. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого законодавства, вимагаючи, щоб воно було доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні (пункт 109 рішення від 05 січня 2000 року у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява №33202/96. Коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується. Сам факт того, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі «передбачуваності» у контексті Конвенції. Завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме у розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (пункт 65 рішення від 17 лютого 2004 року у справі «Горжелік та інші проти Польщі» (Gorzelik and Others v. Poland), заява №44158/98. У цьому зв'язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (пункти 29-30 рішення від 24 березня 2009 року у справі «Тудор Тудор проти Румунії» (Tudor Tudor v. Romania), заява №21911/03, та пункти 34-37 рішення від 02 листопада 2010 року у справі «Стефаніка та інші проти Румунії» (Stefanica and Others v. Romania), заява №38155/02.
У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме статті 2 ЦПК України, згідно із якою суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
З приписами статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.
Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
На думку ЄСПЛ, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (пункт 39 рішення у справі «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. and Others v. Bulgaria»), заява №1365/07; пункт 170 рішення у справі «Олександр Волков проти України», заява №21722/11.
Законом України від 22 вересня 2011 року №3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесено зміни до статті 109 ЖК УРСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Так, за змістом частини третьої статті 109 ЖК Української РСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Отже, під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону, так і норма статті 109 ЖК Української РСР.
Саме до такого правового висновку дійшов Верховний Суд України в постанові від 22.06.2016 по справі №6-197цс16 та в постанові від 21.12.2016 по справі №6-1731цс16.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 31.10.2018 по справі №753/12729/15-ц погодилася з таким висновком Верховного Суду України та не знайшла підстав для відступу від такого висновку.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 31.10.2018 також дійшла висновку, що внаслідок відмови в задоволенні позову про виселення, неволодіючий власник несе певні обмеження.
Судом першої інстанції не враховано, що спірна квартира позивачем придбана на підставі договору купівлі-продажу з особою, яка в позасудовому порядку набула право власності на квартиру шляхом задоволення стягнення на предмет іпотеки за договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Тобто, при укладенні договору купівлі-продажу позивач як новий власник при укладенні такого договору міг виявити ризики, пов'язані з придбанням спірної нерухомості.
Колегія суддів відхиляє доводи позивача, що при вирішенні спору застосуванню підлягає ст. 116 ЖК української РСР, оскільки право відповідача порушено у зв'язку з виселенням із іпотечного майна, придбаного не за кошти, отримані в борг, без надання іншого житлового приміщення.
Враховуючи, що виселення з такого іпотечного майна без надання іншого житлового приміщення є незаконним, доводи позивача щодо порушення відповідачем прав позивача, а саме самоправне вселення, є необґрунтованими.
Поряд з цим, не можна не звернути уваги на порушення прав нового власника. Однак при цьому необхідно врахувати, що спірна квартира придбана при реалізації предмета іпотеки. Продавець повинен був зазначити про обтяження квартири у вигляді проживання у ній її власника.
Кредитор при наданні згоди на реалізацію предмета іпотеки мав виконати вимоги частини 2 статті 109 ЖК Української РСР, оскільки на той час вона вже діяла у зміненій редакції, яка містила заборону виселення боржника за кредитним договором без надання іншого житлового приміщення.
Тобто, новий власник може частково поновити свої права шляхом звернення про відшкодування шкоди до продавця, якщо той неналежним чином виконав свої зобов'язання про повне інформування можливих покупців квартири про її обтяження, про виконання останнім обов'язку із забезпечення осіб, які підлягають виселенню, іншим житловим приміщенням та відшкодування збитків.
Таким чином, встановлені законом обмеження неволодіючого власника квартири є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції наведених обставин та положень закону не врахував, внаслідок чого не застосував норми матеріального права, які підлягали застосуванню до даних правовідносин, неповно встановив обставини справи та дійшов помилкового висновку про захист порушених прав позивача - нового власника квартири, придбаної як іпотечного майна, шляхом виселення попереднього власника як такого, що перешкоджає користуватися квартирою.
Враховуючи те, що суд неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, не застосував норми матеріального права, які підлягали застосуванню до даних правовідносин, рішення суду не відповідає вимогам ст. 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового про відмову в задоволенні позову.
Згідно з ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
З огляду на викладене, з ОСОБА_2 підлягає стягненню на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 826 грн 80 коп.
На підставі викладеного та керуючись ст. 268, 374, 376, 383, 384, 389 ЦПК України,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 21 червня 2018 року - скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про виселення з квартири - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 826 (вісімсот двадцять шість) гривень 80 копійок.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до цього суду.
Повний текст постанови складено 06 грудня 2018 року.
Головуючий О.Ф. Мазурик
Судді Л.Д. Махлай
В.А.Кравець