П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
27 листопада 2018 р. м.ОдесаСправа № 1540/4309/18
Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Стефанов С. О.
Місце ухвалення: м. Одеса
Судова колегія П'ятого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого - Бітова А.І.
суддів - Лук'янчук О.В.
- Ступакової І.Г.
при секретарі - Лавришині А.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 04 жовтня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу,
У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України (далі ГУ ДМСУ) в Одеській області про:
- визнання протиправним та скасувати наказ ГУ ДМСУ в Одеській області №156 від 16 серпня 2018 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язання ГУ ДМСУ в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст. 8 Закону, прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач вказував, що 16 серпня 2018 року він отримав повідомлення відповідача про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вважає прийняте рішення необґрунтованим та незаконним, оскільки воно приймалося без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються справи. Позивач вказував, що він має об'єктивні побоювання за своє життя та здоров'я, та не підпадає під визначення, перелічені в п.6 ст. 8 "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", на який відповідач посилається, тобто у позивача наявні умови, зазначені п.1 та п.13 ч.1 ст. 1 цього Закону, і саме тому заява позивача про звернення за захистом в Україні не може вважитися очевидно необґрунтованою.
Відповідач позов не визнав, вказуючи, що за матеріалами особової справи шукача захисту (позивача) спостерігається суттєві розбіжності в його твердженнях, які вказують на елемент приховування важливих деталей, що, в свою чергу, істотно знижує рівень довіри до клопотання шукача захисту. Крім того, відповідач вказував на відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі шукача захисту в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. За час перебування заявника в Україні подій або нововиявлених обставин для обґрунтованого побоювання щодо вищевказаних умов виявлено не було.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 04 жовтня 2018 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ГУМСУ в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу - відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 ставиться питання про скасування судового рішення в зв'язку з тим, що воно постановлено з порушенням норм матеріального права та процесуального права, а також що у зв'язку з тим, що висновки суду не відповідають обставинам справи.
Доводи апеляційної скарги:
- суд першої інстанції не врахував інформацію по країні походження, яка підтверджує наявність підстав для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту та неможливість повернення до країни походження;
- мотивування відмови перебуванням позивача до прибуття в Україну в третій безпечній країні - Російській Федерації, є неправомірними оскільки відповідно до ч. 6 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту" перебування особи у третій безпечній країні не є підставою для відмови в оформлені документів.
У відзиві ГУДМС України в Одеській області на апеляційну скаргу вказується, що судом першої інстанції винесено законне рішення по справі.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги ОСОБА_1, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, судова колегія приходить до наступного.
Обставини справи встановлені судом першої інстанції, підтверджені судом апеляційної інстанції та неоспорені учасниками апеляційного провадження.
ОСОБА_1, є громадянином Бангладеш, уродженцем м. Сілет. За національністю - бангладешець (бангла), за віросповіданням - мусульманин-суніт. Рідна мова бенгальська, на початковому рівні володіє англійською мовою. За сімейним станом неодружений, дітей не має. Заявник має повну середню освіту, яку здобував у школі "Бурая Хая" (м. Сілет, Бангладеш) протягом 2003-2013 років. Як в країні громадянської належності, так і на території України позивач не працював. Шукач захисту ніколи не притягався до кримінальної відповідальності ані в країні громадянської належності, ані на території України. Заявник не був причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насилля, яке б було пов'язано з його расовою, національною, релігійною належністю. Шукач захисту не є військовозобов'язаним. Заявник стверджує, що на території Бангладеш був членом партії Bangladesh Islami Chhatrashibir.
Щодо виїзду з країни громадянської належності, з матеріалів особової справи встановлено наступне. В травні - червні 2018 року позивач вибув з Бангладеш авіарейсом Дакка (Бангладеш) - Дубай (ОАЕ) - Москва (РФ), на підставі паспортного документу та туристичної візи терміном дії на 3 місяці. З території РФ позивач нелегально вибув на територію України, місце та час нелегального перетину державного кордону України встановити не передбачається можливим.
Щодо причин звернення за міжнародним захистом в Україні, позивач повідомив, що через членство в партії Bangladesh Islami Chhatrashibir він зазнав переслідування з боку правоохоронних структур Бангладеш та представників правлячої політичної сили "Аwami League".
У липні 2018 року позивач звернувся до відповідача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
16 серпня 2018 року за результатами розгляду особової справи заявника відповідач дійшов до висновку про доцільність відмови громадянину Бангладеш - ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, через відсутність умов передбачених п.п.1,13 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Наведений висновок відповідач обґрунтував, тим, що аналізом матеріалів особової справи неможливо встановити причину виїзду особи з Бангладеш з позиції надання міжнародного захисту в Україні, ані під час перебування в регіоні постійного проживання, ані перебуваючи поза її межами заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Разом із тим, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті визнання заявника особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст.ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п.13 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі шукача захисту в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. За час перебування заявника в Україні подій або нововиявлених обставин для обґрунтованого побоювання щодо вищевказаних умов виявлено не було.
Наказом заступника начальника ГУ ДМС України в Одеській області від 16 серпня 2018 року №156 з посиланням на ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
16 серпня 2018 року позивач отримав повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вирішуючи справу, суд першої інстанції виходив з того, що заява, яку подав позивач до органів міграції є логічно непослідовною, та не викликає довіри, а дійсною причиною виїзду позивача із країни походження є економічна міграція та спроба легалізувати своє знаходження на території України через набуття статусу біженця, а тому відповідач діяв в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, обґрунтовано та правомірно, у зв'язку з чим, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Судова колегія вважає ці висновки суду першої інстанції правильними і такими, що відповідають вимогам ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст.ст. 2, 6-14, 73, 74, 77, 78 КАС України, п.п.1 та 13 ч.1 ст. 1, п.6 ч.1 ст. 6, ч.ч.1, 7 ст. 7, ч.ч.1, 4, 6 ст. 8, ч.ч.2, 3 ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", п.22 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2012 року №3 "Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року №1 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні", якими регулюються правовідносини між сторонами.
Судова колегія не приймає до уваги доводи апелянта, виходячи з наступного.
Згідно ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати чи позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України від 08 липня 2011 року "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
В свою чергу, Законом України №1185-XIV від 21 жовтня 1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення п.2 ст. 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
Відповідно до п.п.1 та 13 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
За приписами Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме:а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Згідно із ч.1 ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Водночас, порядок оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту передбачено Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Так, ч.1 ст. 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Відповідно до ч.7 ст. 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Зважаючи на Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з п.5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається від 27 квітня 2004 року №8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:
- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;
- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;
- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;
- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви;
- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до ч.1 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Положеннями ч.ч.4, 6 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 ч.1 ст. 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 ч.1 ст. 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися
Статтею 27 Закону України "Про біженців та осіб які потребують додаткового або тимчасового захисту" встановлено, що до повноважень спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції належить прийняття рішень про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту і скасування рішення про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту.
Згідно ч.ч.2 та 3 ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може вимагати подання додаткової інформації від уповноважених посадових осіб цього центрального органу виконавчої влади, які здійснювали розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.
Як зазначено в п.22 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2012 року №3 "Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року №1 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні", зі змінами і доповненнями, внесеними Постановою Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 червня 2011 року №3", ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні. Пп.2 п."A" ст. 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою.
Позивач стверджував, що причиною його звернення із заявою до територіального підрозділу ДМС є отримання відповідних документів для легального перебування на території України (співбесіда від 10 серпня 2018 року).
З матеріалів особової справи позивача вбачаються суттєві розбіжності в його твердженнях, які вказують на елемент приховування важливих деталей, що, в свою чергу, істотно знижує рівень довіри до клопотання шукача захисту. Так, відповідно до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (заява від 31 липня 2018 року), позивач вказав, що прибув на територію України легально, на підставі паспортного документу серії НОМЕР_1, а під час протоколу співбесіди (від 10 серпня 2018 року) позивач зазначив, що прибув на території України нелегально з території РФ.
З протоколу співбесіди від 10 серпня 2018 року вбачається, що на особу було заведено кримінальну справу у м. Сілет та він перебував у розшуку з боку правоохоронних структур. Під час подальшого опитування позивач повідомив, що "політичні конкуренти" з партії "Аwami League" написали на нього заяву до правоохоронних структур (співбесіда від 10 серпня 2018 року).
Під час анкетування від 02 серпня 2018 року позивач зазначив, що займав посаду секретаря в партії Bangladesh Islami Chhatrashibir, а під час протоколу співбесіди від 10 серпня 2018 року позивач вказав, що не може зазначити яку посаду займав у парії. Також під час протоколу співбесіди від 10 серпня 2018 року позивач повідомив, що перебуваючи на території Бангладеш він не отримував погроз на свою адресу та не зазнав переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності та громадянства, фізичного насильства, усі родичі заявника, а саме батько, матір, брат та сестра проживають на у м. Сілет (Бангладеш) та не отримують жодних погроз на свою адресу.
З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про необґрунтованість тверджень позивача про політичні переслідування. Так, позивач не надав до територіального підрозділу ДМС будь-яких документальних доказів власного членства у політичній партії "Bangladesh Islami Chhatrashibir", не володіє інформацією про діяльність вказаної партії, її мету, власні посадові обов'язки як члена вказаної організації.
Також, суд першої інстанції зробив правильний висновок про неправдоподібність елементу переслідування позивача з боку правоохоронних структур Бангладеш.
Так, під час опитування позивач підтвердив, що безперешкодно вибув з Бангладеш (співбесіда від 10 серпня 2018 року), будь-які докази переслідування у позивача відсутні (співбесіда від 16 серпня 2018 року), будь-яких проблем у родичів позивача в країні громадянської належності не виникало (співбесіда від 10 серпня 2018 року) та станом на теперішній час всі родичі заявника проживають на території Бангладеш, не отримують погроз на свою адресу та не зазнають жодних переслідувань (співбесіда від 10 серпня 2018 року).
Суд першої інстанції цілком правомірно погодився з доводами відповідача, що виявлені розбіжності у твердженнях позивача свідчать про те, що він надавав завідомо неправдоподібну інформацію, що у свою чергу підриває довіру до особи з боку територіального підрозділу ДМС.
Також, з аналізу проведених із позивачем анкетування та протоколу співбесіди, вбачається факт відсутності у нього побоювань стосовно повернення до регіону постійного проживання у зв'язку із ймовірною загрозою зазнати смертної кари, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання за вищевказаними ознаками, відповідно до п.13 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Відповідно до п.п.45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно із п.195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Таким чином, матеріали справи свідчать, що позивачем не надано достовірних доказів в підтвердження факту погроз або інших протиправних дій відносно себе або членів його родини, як того вимагають положення Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Відповідно до п.6 ч.1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач легально прибув до Російської Федерації (м. Москва).
Згідно з п.22 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна:
- дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання;
- дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту;
- має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок;
- забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним;
- погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту.
Судова колегія вважає необґрунтованим довід апелянта про, що Російська Федерація не відповідає передбаченим законодавством ознакам третьої безпечної країни, виходячи з наступного.
Російська Федерація дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (Російською Федерацією ратифіковано Конвенцію проти тортур та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження чи покарання), міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту (Постановою Верховної Ради Російської Федерації від 13 листопада 1992 року №3870-1 "Про приєднання Російської Федерації до Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців" Конвенцію про статус біженців 1951 року і Протокол щодо статусу біженців 1967 року було приєднано до законодавства Російської Федерації).
Також, в Російській Федерації національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок (до чинного законодавства Російської Федерації належить Федеральний Закон Російської Федерації "Про біженців" від 19 лютого 1993 року №4528-1) яким, окрім іншого, визначено порядок забезпечення особі ефективного захисту.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 31 липня 2018 року у справі №815/3385/17.
За таких обставин, судова колегія вважає правильним висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1.
Суд апеляційної інстанції не змінює розподіл судових витрат (ст.ст. 139-143 КАС України).
Враховуючи все вищевикладене, судова колегія вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, відповідно, апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 308, 310, п.1 ч.1 ст. 315, ст.ст. 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, судова колегія, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 04 жовтня 2018 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 05 грудня 2018 року.
Головуючий: Бітов А.І.
Суддя: Суддя: Ступакова І.Г. Лук'янчук О.В.