Постанова
Іменем України
21 листопада 2018 року
м. Київ
справа № 642/8221/16-ц
провадження № 61-26283св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Сімоненко В. М., Штелик С. П. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_2,
відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4,
третя особа - Служба в справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради,
розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м. Харкова в складі судді Ольховського Є. Б. від 26 квітня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області в складі суддів: Карімової Л. В., Бурлака І. В., Яцини В. Б., від 12 жовтня 2017 року,
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України (далі - Цивільний процесуальний кодекс України), у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У грудні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа: служба в справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради, про усунення перешкод в користуванні майном.
Позов обґрунтовано тим, що він є власником будинку № АДРЕСА_1, і його права на користування та володіння цим нерухомим майном порушено відповідачами, які проживають за спірною адресою, хоча не є членами його родини та ніяких договорів найму з ним не укладали.
Посилаючись на зазначене, позивач просив суд усунути йому перешкоди у користуванні будинком шляхом виселення ОСОБА_3, ОСОБА_4 та інших осіб, що проживають там з їхнього дозволу чи згоди або без такого, а також звільнити будинок від їх речей та майна, одночасно вселивши його (позивача) до цього будинку.
Рішенням Ленінського районного суду міста Харкова від 26 квітня 2017 року в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 є новим власником спірного будинку і набув прав та обов'язків колишнього іпотекодержателя - ОСОБА_5 Особам, яких виселяють із житлового приміщення, що є предметом іпотеки, у зв'язку із зверненням стягнення на нього та яке було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, має бути надане інше постійне житло, яке повинно бути зазначено в рішенні суду. Позивач не надав відомостей щодо наявності жилого приміщення, яке відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР повинно бути надано відповідачам, у зв'язку із чим підстави для задоволення позову відсутні. Інших підстав для відмови у позові ОСОБА_2 судом не зазначено.
Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 12 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилено. Рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 26 квітня 2017 року залишено без змін.
Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що доводи апеляційної скарги не підтверджені належними та допустимими доказами і не спростовують висновків суду першої інстанції. Разом з тим, апеляційний суд указав, що ОСОБА_2 не надано до суду першої та апеляційної інстанції доказів, які б свідчили про те, що невиконання боржниками зобов'язань за договором позики потягло за собою вчинення відповідного виконавчого напису, після якого право власності на спірний будинок перейшло до первісного іпотекодержателя ОСОБА_5 до укладання договору відступлення права вимоги, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом як правової підстави для реєстрації права власності іпотекодержателя. В матеріалах справи відсутні докази набуття ОСОБА_2 права власності на предмет іпотеки. Крім того, указано, що спірний будинок придбано іпотекодавцями не за рахунок кредитних коштів, тому при виселенні у судовому порядку з такого іпотечного майна, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.
У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення виключно у випадку, коли позивачем у справі є іпотекодержатель, який бажає виселити з предмета іпотеки іпотекодавців. У даній справі позивач ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом не як іпотекодержатель, а як новий власник спірного будинку, який вимагає усунути йому перешкоди у користування його майном. Крім того, суди попередніх інстанцій не вирішили вимогу позову щодо вселення ОСОБА_2, як нового власника, до спірного будинку.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно вимог частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Судами встановлено, що ОСОБА_3, ОСОБА_4 на праві власності, яке виникло на підставі договорів купівлі-продажу (67/100 частини - на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого другою Харківською державною нотаріальною конторою 07 липня 1989 року за № 1-2178, який було зареєстровано в Харківському міському Бюро технічної інвентаризації 25 липня 1989 року, р.н. запису 4003; 33/100 частини - на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого другою Харківською державною нотаріальною конторою 26 вересня 1989 року за р. № 3-2792, який було зареєстровано в Харківському міському Бюро технічної інвентиризації 14 листопада 1989 року, р.н. запису 4003) належить житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами АДРЕСА_1
26 березня 2009 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3, ОСОБА_4 укладено договір позики, відповідно до умов якого останні отримали у власність 8 160 дол США та зобов'язались повернути їх у строк не пізніше 26 березня 2010 року.
Для забезпечення виконання зобов'язань за вищевказаним договором того ж дня 26 березня 2009 року між сторонами було укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, предметом якого є житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами за АДРЕСА_1
Згідно п. 2 цього договору в разі невиконання боржниками зобов'язань за договором позики вчиняється відповідний виконавчий напис, після якого право власності на житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами АДРЕСА_1 загальною площею 117,7 кв.м, житловою площею 64,5 кв.м переходить до іпотекодержателя. Вчинення виконавчого напису буде здійснюватися за рахунок іпотекодавця.
Згідно п. 18 договору ця іпотека зберігає силу і у випадках, коли у встановленому законом порядку відбувається відступлення іпотекодержателем забезпеченої іпотекою права вимоги іншій особі, або переведення боржниками боргу, який виник із забезпечення іпотекою вимоги на іншу особу, в тому разі, якщо боржниками не виконуються умови договору позики.
Відповідно до посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Широковою В. А. договору від 07 червня 2016 року відступлення права вимоги за іпотечним договором (договором про задоволення вимог іпотекодержателя), укладеним між ОСОБА_5 (первісним іпотекодержателем) та ОСОБА_2 (новим іпотекодержателем) іпотечний договір є чинним на момент укладання даного договору. Новий іпотекодержатель заявляє, що ознайомлений зі змістом та умовами іпотечного договору (п. 3 договору). За даним договором до нового іпотекодержателя переходять всі права та обов'язки первісного іпотекодержателя за іпотечним договором в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав. З моменту укладання даного договору новий іпотекодержатель вважається стороною іпотечного договору, а первісний іпотекодержатель втрачає всі права за іпотечним договором (п. 5 договору).
Звертаючись до суду із даним позовом, ОСОБА_2 посилався на те, що відповідачі порушують його право власності, як нового власника спірного будинку, на вільне користування і розпоряджання його майном і до спірних правовідносин застосовується стаття 391 ЦК України, згідно якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
З урахуванням зазначеного, ОСОБА_2 просив суд виселити відповідачів зі спірного будинку, а також вселити його в указаний будинок.
В частині позовних вимог ОСОБА_2, який вважає себе новим власником спірного будинку, про виселення відповідачів Верховний Суд виходить з наступного.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».
Таким законом, на переконання Верховного Суду, є стаття 109 ЖК УРСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.
Продовжуючи далі про «закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (пункт 54 рішення від 09 листопада 1999 року у справі «Шпачек s.r.o.» проти Чеської Республіки» (Spacek s.r.o. v. the Czech Republic), заява № 26449/95. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого законодавства, вимагаючи, щоб воно було доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні (пункт 109 рішення від 05 січня 2000 року у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202/96. Коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується. Сам факт того, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі «передбачуваності» у контексті Конвенції. Завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме у розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (пункт 65 рішення від 17 лютого 2004 року у справі «Горжелік та інші проти Польщі» (Gorzelik and Others v. Poland), заява № 44158/98. У цьому зв'язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (пункти 29-30 рішення від 24 березня 2009 року у справі «Тудор Тудор проти Румунії» (Tudor Tudor v. Romania), заява № 21911/03, та пункти 34-37 рішення від 02 листопада 2010 року у справі «Стефаніка та інші проти Румунії» (Stefanica and Others v. Romania), заява № 38155/02.
У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах), згідно з якою завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Те саме міститься у статті 2 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, згідно із частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК Україниу редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій, яка відповідає статті 5 цього Кодексу у редакції від 03 жовтня 2017 року).
Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.
Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
На думку ЄСПЛ, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (пункт 39 рішення у справі «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. and Others v. Bulgaria»), заява № 1365/07; пункт 170 рішення у справі «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11.
Законом України від 22 вересня 2011року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесено зміни до статті 109 ЖК УРСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, роз'яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IVта статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР.
Верховний Суд зазначає, що Верховний Суд України застосував норми права, які регулюють спірні правовідносини, тобто суд діяв згідно із законом.
Верховний Суд вважає, що правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, є законним та обґрунтованим, враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практики ЄСПЛ, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника.
Зважаючи на викладене, немає підстав для відступу від висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених постановах Верховного Суду України (від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16).
Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18).
З прийняттям указаної постанови внесена визначеність при застосуванні положень законодавства при вирішенні позову нового власника нерухомого майна, яке було предметом іпотеки, до колишніх власників такого майна - іпотекодавців, за умови, що майно, яке було предметом іпотеки придбано не за кредитні кошти.
В частині позовних вимог ОСОБА_2, який вважає себе новим власником спірного будинку, про його вселення в спірний будинок Верховний Суд виходить з наступного.
Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Такий спосіб захисту спрямований на усунення порушення прав власника, які не пов'язані з позбавленням володіння майном.
Негаторний позов пред'являється власником за умови, що він має майно у своєму володінні, однак протиправна поведінка інших осіб перешкоджає йому здійснювати користування та розпорядження ним.
Підставою негаторного позову є обставини, що підтверджують право позивача на користування і розпорядження майном, вчинення відповідачем дій, що перешкоджають позивачу у здійсненні таких прав та позадоговірний характер правовідносин між сторонами.
Разом з тим, для правильного вирішення спірних правовідносин, як щодо виселення відповідачів, так і щодо вселення позивача, є необхідним належним чином перевірити предмет і підстави позову у справі, яка розглядається, обставини, на які посилаються учасники справи та установити чи є позивач власником майна, який має право ініціювати процедуру захисту свого порушеного права, передбаченого статтею 391 ЦК України.
Згідно статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За змістом положень статті 15 ЦК України право особи на захист свого цивільного права виникає у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням указаних норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Суд апеляційної інстанції залишив без змін рішення районного суду, який встановив, що ОСОБА_2 є новим власником спірного будинку.
Одночасно з цим, суд апеляційної інстанції зазначив, що вматеріалах справи відсутні докази набуття ОСОБА_2 права власності на спірний будинок, тому вимоги останнього про виселення відповідачів є безпідставними.
Також, апеляційний суд указав, що при вирішення даного спору щодо виселення з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту, саме відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.
Указані судом апеляційної інстанції обставини, які, на думку суду, унеможливлюють задоволення позову про виселення відповідачів є взаємовиключними та не можуть бути застосовані одночасно, що залишено поза увагою апеляційного суду.
При цьому, позов ОСОБА_2 в частині вимог про вселення його в спірний будинок та відповідні доводи апеляційної скарги судом апеляційної інстанції не розглянуто взагалі.
Відповідно до частини першої, другої, третьої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає з підстав, викладених вище.
Повно та всебічно обставини справи суд апеляційної інстанції не дослідив, не перевірив їх доказами, які мають бути оцінені на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку, помилково залишив без змін рішення районного суду, яким установлені факти, що спростовані апеляційним судом, безпідставно застосував до вирішення спірних правовідносин взаємовиключні підстави, а також не розглянув по суті вимоги позивача про вселення до будинку, що було частиною вимог апеляційної скарги.
Згідно з частинами третьою та четвертою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення у даній справі в силу вимог статті 400 ЦПК України, згідно з якими суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
З урахуванням викладеного та керуючись статтями 400, 409, 411, 415 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Ухвалу апеляційного суду Харківської області від 12 жовтня 2017 року скасувати, направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. С. Висоцька
Судді: С. Ю. Мартєв
В. В. Пророк
В. М. Сімоненко
С. П. Штелик