ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
30 листопада 2018 року № 826/15653/17
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Амельохіна В.В. розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Державної фіскальної служби України
про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від
20.10.2017 року №2045905-1305,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач та/або ОСОБА_1.) з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби України (далі - відповідач та/або контролюючий орган) та просить суд визнати протиправним та скасувати податкового повідомлення-рішення від 20.10.2017 року №2045905-1305.
Мотивуючи позовні вимоги позивач, серед іншого зазначає, що як фізична особа-підприємець є платником єдиного податку і використовує приміщення, які належать їй на праві приватної власності для провадження підприємницької діяльності, а тому нарахування податкового зобов'язання зі сплати земельного податку з фізичних осіб за використання земельної ділянки, на якій розташована будівля і в якій знаходяться належні їй приміщення, є протиправним та суперечить нормам податкового законодавства.
Крім того, ОСОБА_1 вказав, що у податковому повідомленні-рішенні від 20.10.2017 року №2045905-1305 відсутній розрахунок грошового зобов'язання з урахування пропорційної частки прибудинкової території всупереч пункту 286.6 статті 286 Податкового кодексу України.
Відповідач проти позову заперечив з підстав, що викладені у письмовому відзиві на позовну заяву.
В судовому засіданні 11.01.2018 року судом ухвалено про подальший розгляд справи в порядку письмового провадження.
Розглянувши подані документи та матеріали, враховуючи пояснення представників сторін, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
14 грудня 2006 року між позивачем та укладено договір купівлі-продажу матеріального складу (в. літ. А), загальною площею 325, 60 кв.м., що знаходить по АДРЕСА_1.
Згідно реєстраційного посвідчення №024447 від 25.12.2006 року виданого Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна матеріальний склад (літ. А) загальною площею 325, 6 кв. розташований в АДРЕСА_1 зареєстрований за ОСОБА_1 на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу від 14.12.2006 року - 7098.
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта судом вбачається що ? матеріального складу (в. літ. А), загальною площею 325, 60 кв.м., що знаходить по АДРЕСА_1 на підставі рішення про державну реєстрацію від 06.04.2011 року, підстава виникнення: договір купівлі-продажу, 146, 04.03.2001 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського нотаріального округу Нечипоренко О.В. належить ОСОБА_3.
В той же час, згідно виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань ОСОБА_1 є фізичною особою-підприємцем, основним видом економічної діяльності якого є: 68.20 - надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого майна.
Свідоцтвом про платника податку від 04.07.2000 року, виданого Державною податковою адміністрацією України підтверджено, що останній є платником єдиного податку.
28.04.2017 року Головним управлінням Державної фіскальної служби України прийнято податкове повідомлення-рішення №2045905-1305, яким визначено позивачу грошове зобов'язання за платежем: земельний податок з фізичних осіб у розмірі 47 349, 66 грн. (далі - оскаржуване та/або спірне рішення).
За наслідками адміністративного оскарження скарга ОСОБА_1 залишена без розгляду.
Позивач категорично не погоджується зі спірним рішенням, вважає його протиправним та таким, що підлягає скасуванню.
Вирішуючи спір по суті суд керується положеннями чинного законодавства, яке діяло на час виникнення спірних правовідносин та звертає увагу на наступне.
Статтею 67 Конституції України передбачено, що кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
Податковий кодекс України від 2 грудня 2010 року №2755-VI (далі - ПК України) регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства. (п. 1.1 ст. 1 ПК України).
Пунктом 6.1 статті 6 ПК України визначено, що податком є обов'язковий, безумовний платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників податку відповідно до цього Кодексу.
За підпунктами 14.1.72 та 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 ПК України земельним податком визнається обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів. Землекористувачами можуть бути юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.
Відповідно до підпунктів 269.1.1 і 269.1.2 пункту 269.1 статті 269 ПК платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.
Згідно з підпунктом 270.1.1 пункту 270.1 статті 270 ПК об'єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.
Відповідно до пункту 286.1 статті 286 ПК підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.
За пунктом 287.7 статті 287 ПК у разі надання в оренду земельних ділянок (у межах населених пунктів), окремих будівель (споруд) або їх частин власниками та землекористувачами, податок за площі, що надаються в оренду, обчислюється з дати укладення договору оренди земельної ділянки або з дати укладення договору оренди будівель (їх частин).
Згідно з пунктом 287.8 цієї ж статті власник нежилого приміщення (його частини) у багатоквартирному жилому будинку сплачує до бюджету податок за площі під такими приміщеннями (їх частинами) з урахуванням пропорційної частки прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
У частинах першій та другій статті 120 Земельного кодексу України встановлено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
За статтями 125 і 126 цього Кодексу право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав, яка оформляється відповідно до Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Аналогічним чином перехід права власності на земельну ділянку до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, унормовують положення статті 377 Цивільного кодексу України. За статтею 378 цього Кодексу право власності особи на земельну ділянку може бути припинене за рішенням суду у випадках, встановлених законом.
Аналіз зазначених норм права дає можливість визначити, хто саме є платником земельного податку, що є об'єктом оподаткування, з якого моменту виникає (набувається, переходить) обов'язок сплати цього податку, подію (явище), з якою припиняється його сплата, умови та підстави сплати цього платежу у разі вчинення правочинів із земельною ділянкою чи будівлею (її частиною), які на ній розташовані.
Зокрема, в розумінні зазначених норм обов'язок зі сплати земельного податку для фізичної особи - власника чи користувача земельної ділянки залишається незмінним незалежно від реалізації цією особою певних наданих їй правоможностей, як-от набуття нею статусу суб'єкта господарювання, діяльність якого пов'язана з використанням земельної ділянки або без такого.
Відповідно до пункту 291.3 статті 291 Податкового кодексу України юридична особа чи фізична особа-підприємець можуть самостійно обрати спрощену систему оподаткування, якщо така особа відповідає вимогам, встановленим главою 1 розділу XIV ПК та реєструється платником єдиного податку в порядку, визначеному цією главою.
За пунктом 291.2 статті 291 ПК спрощена система оподаткування, обліку та звітності полягає в запровадженні особливого механізму справляння податків і зборів, що встановлює заміну сплати окремих податків і зборів, встановлених пунктом 297.1 Податкового кодексу України на сплату єдиного податку в порядку та на умовах, визначених цією главою, з одночасним веденням спрощеного обліку та звітності.
У пункті 269.2 статті 269 ПК також передбачено, що суб'єкти господарювання, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, сплачують земельний податок в особливому порядку, передбаченому главою 1 розділу XIV цього Кодексу (за спрощеною системою оподаткування, обліку та звітності).
За підпунктом 4 пункту 297.1 статті 297 ПК платники єдиного податку звільняються від обов'язку нарахування, сплати та подання податкової звітності і земельного податку, крім земельного податку за земельні ділянки, що не використовуються ними для провадження господарської діяльності.
Відтак, наявність двох умов надання пільги, а саме використання позивачем власного нежилого приміщення у своїй господарській діяльності та наявність у нього статусу платника єдиного податку третьої групи, обумовлює звільнення його від обов'язку нарахування, сплати та подання податкової звітності з податку на майно (в частині земельного податку).
Як слідує з матеріалів справи, позивач є власником ? частини матеріального складу (в. літ. А), загальною площею 325, 60 кв.м., що знаходить по АДРЕСА_1.
Разом з цим, як стверджує відповідач, ОСОБА_1 перебуває на обліку у контролюючого органу як платник земельного податку.
В той же час, як встановлено судом в ході розгляду справи ? частини матеріального складу (в. літ. А), загальною площею 325, 60 кв.м., що знаходить по АДРЕСА_1 надається позивачем у оренду Приватному підприємством «Генріх» відповідно до умов договору №02-О/2016 від 29.04.2016 року.
В свою чергу, зазначений вид діяльності, безпосередньо надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого майна є основним видом економічної діяльності ОСОБА_1
Здійснивши системний аналіз залучених до справи доказів в контексті зазначених вище норм, суд приходить до висновку, що земельні ділянка за адресою: АДРЕСА_1 використовуються позивачем для провадження господарської діяльності, тому останній, як платник єдиного податку, звільняється від обов'язку сплати земельного податку за користування земельною ділянкою.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 13.03.2018 №815/2146/17 та від 26.06.2018 року у справі №826/18899/16.
В той же час, суд не бере до уваги доводи викладені відповідачем у відзиві на позовну заяву в частині посилання на постанову Верховного Суду України від 24.11.2015 року № 21-2352а15, оскільки останньою висловлено позицію у правовідносинах, що стосувалися податкового звітного періоду 2014 рік, а положення підпункту 4 пункту 297.1 статті 297 ПК України були чинними в іншій редакції. Норма цього пункту викладена в новій редакції з 01.01.2015 року Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» 28 грудня 2014 року № 71-VIII, яка за своїм змістом має інше правове навантаження.
Разом з цим, суд додатково звертає увагу, що відповідно до пункту 286.6 статті 286 ПК України за земельну ділянку, на якій розташована будівля, що перебуває у спільній власності кількох юридичних або фізичних осіб, податок нараховується з урахуванням прибудинкової території кожному з таких осіб: 1) у рівних частинах - якщо будівля перебуває у спільній сумісній власності кількох осіб, але не поділена в натурі, або одній з таких осіб-власників, визначеній за їх згодою, якщо інше не встановлено судом; 2) пропорційно належній частці кожної особи - якщо будівля перебуває у спільній частковій власності; 3) пропорційно належній частці кожної особи - якщо будівля перебуває у спільній сумісній власності і поділена в натурі.
За земельну ділянку, на якій розташована будівля, що перебуває у користуванні кількох юридичних або фізичних осіб, податок нараховується кожному з них пропорційно в тій частині площі будівлі, що знаходиться в їх користуванні, з урахуванням прибудинкової території.
Згідно пунктів 286.1, 286.6 статті 286 ПК України підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру. Центральні органи виконавчої влади, що реалізують державну політику у сфері земельних відносин та у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, щомісяця, але не пізніше 10 числа наступного місяця, а також за запитом відповідного контролюючого органу за місцезнаходженням земельної ділянки подають інформацію, необхідну для обчислення і справляння плати за землю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Нарахування фізичним особам сум податку проводиться контролюючими органами (за місцем знаходження земельної ділянки), які надсилають (вручають) платникові за місцем його реєстрації до 1 липня поточного року податкове повідомлення-рішення про внесення податку за формою, встановленою у порядку, визначеному статтею 58 цього Кодексу.
З наведених норм Податкового кодексу України вбачається, що обов'язок по нарахуванню сум земельного податку фізичним особам покладено саме на контролюючі органи, зокрема, органи державної податкової служби, яким для визначення розміру вказаного податку необхідно встановити базу оподаткування, наявність грошової оцінки землі, інші відомості для визначення суми податкового зобов'язання.
Пунктом 2.4 Порядку направлення органами державної податкової служби податкових-рішень платникам податків, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 28.12.2015 року №1204, передбачено, що до податкового повідомлення-рішення додається розрахунок податкового зобов'язання із зазначенням у ньому, поміж іншого, відповідного звітного періоду, щодо якого здійснюється розрахунок податкового зобов'язання.
Всупереч згаданому Порядку контролюючим органом не надано до оскаржуваного податкового повідомлення-рішення розрахунку щодо визначення суми нарахованого земельного податку та не зазначено період, за який визначено цей податок.
Останній міститься лише у відзиві на позовну заяву.
Разом з цим, суд звертає увагу, що порушення відповідачем Порядку направлення органами державної податкової служби податкових-рішень платникам податків, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 28.12.2015 року №1204 в частині надіслання повідомлення-рішення розрахунку податкового зобов'язання із зазначенням у ньому, поміж іншого, відповідного звітного періоду, щодо якого здійснюється розрахунок податкового зобов'язання не є основною підставою для визнання протиправним спірного рішення, оскільки на переконання суду, ОСОБА_1 звільнений від обов'язку сплати земельного податку за користування земельною ділянкою.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, Окружний адміністративний суд міста Києва, з урахуванням вимог встановлених частиною другою статті 19 Конституції України? виходячи з системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, вважає, що адміністративний позов підлягає задоволенню.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 2, 6, 72-77, 90, 139, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 (АДРЕСА_2, ідентифікаційний код НОМЕР_1) до Головного управління Державної фіскальної служби України (04116, м. Київ, вул. Шолуденка, б. 33/19, код ЄДРПОУ 39439980) задовольнити.
2. Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 20.10.2017 року №2045905-1305 прийняте Головним управлінням Державної фіскальної служби України.
Судові витрати в розмірі 640 (шістсот сорок) грн. 00 коп. присудити на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_2, ідентифікаційний код НОМЕР_1) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної фіскальної служби України (04116, м. Київ, вул. Шолуденка, б. 33/19, код ЄДРПОУ 39439980).
Рішення відповідно до статті 255 КАС України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма часниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.
Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів за правилами, встановленими статтями 293-297 КАС України.
Відповідно до пп. 15.5 п. 15 Розділу VII «Перехідні положення» КАС України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя В.В. Амельохін