ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
30 листопада 2018 року № 826/2782/17
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Качура І.А., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" до Приморського відділу державної виконавчої служби міста Одеса Головного територіального управління юстиції в Одеській області, , за участю третьої особи - ОСОБА_2 про скасування постанов в частині,
До Окружного адміністративного суду м. Києва звернулось товариство з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" (далі - позивач, ТОВ "Кей-Колект") з позовом до Приморського відділу державної виконавчої служби міста Одеса Головного територіального управління юстиції в Одеській області (далі - відповідач ), за участю третьої особи - ОСОБА_2 (далі - третя особа, ОСОБА_2 ), в якому просить скасувати постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, серія та номер: 39075441 від 19.11.2013, яка видана Другим Приморським відділом державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції в частині накладення арешту на майно що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що накладення арешту на спірне нерухоме майно порушує права позивача, оскільки він має переважне право на задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна. Позивач зазначив, що арешт накладено відповідачем в порушення вимог законодавства, оскільки державним виконавцем під час виконавчого провадження не повною мірою проведені виконавчі дії, передбачені Законом України "Про виконавче провадження". Накладаючи арешт на нерухоме майно, відповідачі не пересвідчилися в існуванні заборони відчуження нерухомого майна та не повідомили позивача як заставодержателя про накладення такого арешту на предмет іпотеки, роз'яснивши йому право на звернення до суду з позовом про звільнення заставленого майна з-під арешту.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.02.2017 відкрито провадження у справі та призначено до судового розгляду.
Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив їх задовольнити.
Представник відповідача у судове засідання не прибув, хоча про дату, час та місце судового розгляду справи повідомлені належним чином. Заперечень проти позову відповідачами не подано, як не виконано вимог ухвали суду від 28.02.2017 про надання належним чином засвідчених копій матеріалів виконавчого провадження.
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору у судове засідання не з'явилася, про дату, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином.
На підставі частини шостої статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України, в редакції, чинній станом на час проведення відповідної процесуальної дії, суд ухвалив перейти до розгляду справи в письмовому провадженні на підставі наявних матеріалів у справі.
Водночас, з 15.12.2017 набрав чинності Кодекс адміністративного судочинства України в новій редакції, визначеній Законом України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" №2147-VIII від 03.10.2017.
Згідно з пунктом 10 частини першої Розділу VII Перехідних положень КАС України, справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Частиною третьою статті 241 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що судовий розгляд справи в суді першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду.
Враховуючи викладене, суд закінчує розгляд даної справи у порядку письмового провадження ухваленням рішення за правилами нової редакції Кодексу адміністративного судочинства України.
Між тим, у відповідності до частини четвертої статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України подання заяв по суті справи є правом учасників справи.
При цьому, частиною шостою статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Розглянувши документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
Між ОСОБА_2 (Позичальник) та акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі - АКІБ "УкрСиббанк", Банк) укладено договір про надання споживчого кредиту №11160174000 від 25.05.2007, за умовами якого Банк зобов'язується надати Позичальнику однією сумою, а Позичальник зобов'язується прийняти, належним чином використовувати і повернути Банку кредит (грошові кошти) в іноземній валюті в сумі 100 000,00 доларів США та сплатити проценти, комісії в порядку і на умовах, визначених цим Договором. Вказана сума кредиту дорівнює еквіваленту 505 000,00 грн. за курсом Національного банку України на день укладання цього Договору.
В забезпечення належного виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором, між АКІБ "УкрСиббанк" (Іпотекодержатель) та ОСОБА_2 (Іпотекодавець) укладено договір іпотеки від 25.05.2007, предметом якого є нерухоме майно - ізольована квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 71,7 кв.м.
В подальшому, 12.12.2012 між ПАТ "УкрСиббанк" (правонаступником АКІБ "УкрСиббанк") і ТОВ "Кей-Колект" укладено договір факторингу №1, відповідно до умов якого Банк передав у власність позивача права вимоги в обсягах визначених у додатку 1 до договору факторингу. Зокрема, відповідно до виписки з додатку 1 до договору факторингу № від 12.12.2012, Банк передав позивачу права вимоги за кредитним договором №11160174000 від 25.05.2007 (боржник - ОСОБА_2., ідентифікаційний код НОМЕР_1, кінцевий термін погашення кредиту - 25.05.2033).
Одночасно, 11.06.2012 між ПАТ "УкрСиббанк" і ТОВ "Кей-Колект" укладено нотаріально посвідчений договір про відступлення прав вимоги за договорами іпотеки, згідно якого Банк передав, а позивач прийняв права вимоги за договорами іпотеки, зазначеними у додатку 1 до цього договору.
Відповідно до виписки з додатку 1 до договору про відступлення прав вимоги за договорами іпотеки від 12.12.2012 Банк передав позивачу права вимоги за іпотечним договором від 25.05.2007 , укладеного між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_2
Разом із цим, як зазначив позивач, 20.01.2017 звертаючись до нотаріуса, йому стало відомо, що на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, накладено арешт.
Позивач, посилаючись на зареєстровані обтяження на підставі постанов про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження №39075441 від 19.11.2013, вважає, що накладення державним виконавцем арешту на вищезазначене нерухоме майно, яке перебуває в іпотеці, порушує його права, оскільки він має переважне право на задоволення своїх вимог, у зв'язку з чим звернувся з даним адміністративним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Спеціальним законом, що визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку є Закон України "Про виконавче провадження" від 21.04.1999 № 606-XIV (далі - Закон №606-XIV, в редакції, що діяла на момент накладення арешту на майно).
Відповідно до статті 1 Закону №606-XIV виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Частиною першою статті 2 Закону № 606-ХІV зазначено, що примусове виконання рішень в Україні покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.
З метою забезпечення гарантій прав громадян і юридичних осіб у виконавчому провадженні статтею 6 Закону №606-ХІV зобов'язано державного виконавця використовувати надані йому права у точній відповідності із законом і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб.
Обов'язки і права державних виконавців закріплені у статті 11 вказаного Закону.
За змістом цієї норми державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії, зокрема, вправі накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку.
Державний виконавець, зокрема, здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення (далі - виконавчий документ), у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом.
За змістом пункту 1 частини першої статті 32 Закону №606-ХІV заходом примусового виконання рішень є звернення стягнення на кошти та інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб.
Арешт і вилучення майна боржника врегульований статтею 57 Закону №606-ХІV, відповідно до положень якої арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення.
Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем, зокрема, шляхом винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.
За правилами статті 56 Закону №606-ХІV на майно, яке перебуває в іпотеці та не входить до Переліку видів майна, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами (додаток до цього Закону), допускається звернення стягнення на майно, яке полягає, зокрема, в його арешті та примусовій реалізації.
Отже, виходячи з положень зазначених норм, арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення суду і може накладатися державним виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.
Загальний порядок звернення стягнення на заставлене майно визначений статтею 54 Закону №606-ХІV, за правилами якої звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-заставодержателя.
Для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, стягнення на заставлене майно боржника може бути звернуто у разі:
виникнення права застави після винесення судом рішення про стягнення з боржника коштів;
якщо вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю (частина третя цієї статті).
Примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України "Про іпотеку" від 05.06.2003 №898-IV (далі - Закон №898-IV).
За положеннями статті 1 Закону №898-IV іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Порядок задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки передбачений у розділі V Закону №898-ІV.
Згідно з частиною першою статті 33 цього Закону у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.
З наведеного випливає, що іпотека як правовий інститут виконує забезпечувальну функцію виконання боржником основного зобов'язання, тобто спрямований на те, щоб гарантувати кредитору-іпотекодержателю право на задоволення його вимог за рахунок певного, заздалегідь визначеного сторонами майна за наявності у боржника заборгованості перед кредитором переважно перед іншими кредиторами.
Переважне, однак не виключне, право іпотекодержателя на задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки передбачено також частинами шостою та сьомою статті 3 Закону №898-ІV.
Разом з тим, звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону № 898-ІV).
Згідно з частиною першою статті 35 Закону № 898-IV, у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
Нормами статей 36, 37, 38 вказаного Закону також передбачено право сторін договору іпотеки визначати інші позасудові способи задоволення вимог іпотекодержателя.
З аналізу зазначених правових норм вбачається, що передбачений розділом V Закону №898-ІV та статтею 54 Закону №606-ХІV спеціальний примусовий порядок звернення стягнення на предмет іпотеки з метою задоволення вимог іпотекодержателя застосовується за умови ухвалення судом рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки або вчинення нотаріусом виконавчого напису (статті 39, 41 Закону № 898-ІV).
В той самий час, якщо виконавчі дії вчиняються на підставі судового рішення про стягнення заборгованості та за відсутності судового рішення або виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на предмет іпотеки, то вони регулюються загальними нормами Закону №606-ХІV, а не нормами спеціального Закону №898-ІV. Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду від 07.02.2018 у справі №826/7383/15.
Разом з тим, для з'ясування правомірності накладення арешту на майно, яке є предметом іпотечного договору та перебуває в заставі, необхідно встановити, чи виникло в іпотекодержателя право звернення стягнення на таке майно та чи не перевищує вартість предмета застави заборгованості боржника перед заставодержателем.
При цьому, суд відхиляє як документально необґрунтовані посилання позивача на відсутність у державних виконавців правових підстав для накладення арешту на предмет іпотеки - ізольована квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 71,7 кв.м., з тієї підстави, що накладення арешту на нерухоме майно не дає можливості реалізувати ТОВ "Кей-Колект" першочергове право на задоволення вимог боржника за рахунок предмета іпотеки, з огляду на наступне.
Як встановлено судом, відповідно до договору факторингу від 12.12.2012 №1 та договору про відступлення прав вимоги за договорами іпотеки від 25.07.2012, укладених між Публічним акціонерним товариством "УкрСиббанк" та ТОВ "Кей-Колект", Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" відступило ТОВ "Кей-Колект" свої права вимоги заборгованості за договором про надання споживчого кредиту №11160174000 від 25.05.2007 та іпотечним договором від 25.05.2007 .
Суд звертає увагу, що в матеріалах справи відсутні та позивачем не надано суду докази на підтвердження настання заставного випадку згідно умов договору іпотеки та доказів звернення ним стягнення на предмет іпотеки.
Крім того, позивачем не надано суду доказів наявності чи відсутності у третьої особи заборгованості за кредитним договором, її розміру, а також інформації стосовно того, що сума цієї заборгованості є меншою або більшою, ніж вартість предмета іпотеки і чи дозволяє така сума задовольнити вимоги стягувача у виконавчому провадженні без шкоди потенційним інтересам ТОВ "Кей-Колект" та не вказав жодних поважних причин їх ненадання.
Між тим, зазначені обставини є суттєвими для правильного застосування приписів частини 3 статті 54 Закону України "Про виконавче провадження", адже правила цієї норми допускають можливість стягнення на користь стягувача, який не є заставодержателем, у разі, якщо вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю.
Поряд з цим, ТОВ "Кей-Колект" не подано належних та достатніх доказів того, що ним як іпотекодержателем направлялась боржнику вимога про сплату заборгованості за кредитним договором відповідно до вимог Закону № 898-IV, що виключає підстави для задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки за невиконання боржником зобов'язання за основним договором.
До того ж, з огляду на вищевказані норми закону, слід зазначити, що матеріалами справи не підтверджується вилучення або примусова реалізація арештованого майна, а саме ізольованої квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 71,7 кв.м., а тому арешт майна в межах суми стягнення за виконавчим документом, не порушує та не обмежує права позивача на задоволення його вимог.
Більш того, чинним законодавством не передбачено заборони накладення арешту на майно, що є предметом іпотеки.
Тобто, права позивача, як іпотекодержателя, внаслідок накладення державним виконавцем арешту на предмет іпотеки для забезпечення вимог особи, яка не є заставодержателем, у даному випадку, не порушені.
Аналогічні правові висновки викладені в рішенні Верховного Суду від 31.07.2018 по справі № 810/2403/15.
Проте є випадки, коли з такого майна повинен бути знятий арешт, зокрема, коли вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю.
Також, враховуючи висновки Верховного Суду, викладені в рішенні від 31.07.2018 по справі №810/2403/15, суд зазначає, що позовна заява ТОВ "Кей-Колект" у цій справі, у відповідності до підстав, з яких вона подана, обумовлена пошуком захисту прав позивача як іпотекодержателя за вищевказаним іпотечним договором, однак, як відзначалося вище, належним способом захисту прав іпотекодержателя на переважне задоволення його вимог за рахунок предмету іпотеки є звернення до суду з позовом про зняття арешту із заставленого майна. Зазначене, крім іншого, вказує на обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав.
Доводи позивача про те, що іпотека має пріоритет над усіма іншими обтяженнями майна, що арешт спірного майна перешкоджає йому як іпотекодержателю в реалізації його права на звернення стягнення на предмет іпотеки, є необґрунтованими з огляду на вищезазначене.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що дії відповідача щодо накладення арешту на майно третьої особи відповідають положенням Закону України "Про виконавче провадження", а тому підстав для скасування оскаржуваних постанов немає.
Позивачем не наведено належних та достатніх обґрунтувань щодо скасування постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження 39075441 від 19.11.2013.
У відповідності до статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Частиною другою статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно із частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Системно проаналізувавши норми законодавства, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, оскільки у межах спірних правовідносин не підтверджено протиправність накладення арешту на майно третьої особи, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог та відсутність правових підстав для скасування постанов про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження 39075441 від 19.11.2013.
За таких обставин позов товариства з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" задоволенню не підлягає.
Відповідно, враховуючи те, що у задоволенні позову слід відмовити, судові витрати відшкодуванню позивачу не підлягають.
Керуючись ст.ст. 72-77, 139, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України суд,
У задоволенні адміністративного позову товариства з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя І.А. Качур