ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
30 листопада 2018 року № 826/6919/18
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Чудак О.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Державна установа "Менська виправна колонія (№91)", про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
встановив:
26.04.2018 ОСОБА_1 (ОСОБА_1) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва із адміністративним позовом до Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції України про:
- визнання протиправним та скасування рішення від 21.02.2018 про незастосування відносно нього статей 100, 101 Кримінально-виконавчого кодексу України;
- зобов'язання розглянути відповідне подання адміністрації Державної установи "Менська виправна колонія (№91)" щодо переведення засудженого до виправної колонії мінімального рівня безпеки з підстав, передбачених статями 100, 101 Кримінально-виконавчого кодексу України.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що комісією Державної установи "Менська виправна колонія (№91)" з питань застосування пільг до засуджених установи згідно статей 100, 101 Кримінально-виконавчого кодексу України прийнято рішення, яке оформлене протоколом від 17.11.2017 №24, про те, що засуджений ОСОБА_1 стає на шлях виправлення та заслуговує на застосування відносно нього статей 100, 101 Кримінально-виконавчого кодексу України.
Однак, за результатами розгляду подання адміністрації Державної установи "Менська виправна колонія (№91)" про переведення позивача до виправної колонії мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання з підстав, передбачених статтями 100, 101 Кримінально-виконавчого кодексу України, міжрегіональною комісією Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань прийнято рішення, яке оформлене протоколом від 21.02.2018 №15, про відмову у задоволенні вказаного подання оскільки засуджений не став на шлях виправлення.
Позивач зазначає, що таке рішення є протиправним, оскільки на момент його прийняття існували достатні правові підстави для задоволення подання адміністрації Державної установи "Менська виправна колонія (№91)", адже він став на шлях виправлення.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 27.07.2018 відкрито провадження у справі, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи. Залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Державну установу "Менська виправна колонія (№91)".
Відповідач та третя особа відзивів й письмових пояснень на адміністративний позов не надали.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши пояснення, надані учасниками судового процесу, а також докази в їх сукупності, проаналізувавши положення чинного законодавства, суд встановив наступне.
ОСОБА_1, раніше не судимий, засуджений 12.12.2012 Софіївським районним судом Дніпропетровської області за ст.ст. 187 ч. 4; 28 ч. 2, 348; 115 ч. 2 п. 6, 9, 12; 262 ч. 3; 14 ч. 1; 115 ч. 2 п.п. 1, 6, 8, 12; 70 Кримінального кодексу України (КК України) до 15 років позбавлення волі з конфіскацією всього особистого майна.
Вироком апеляційного суду Дніпропетровської області від 21.03.2013 вирок від 12.12.2012 частково змінено, а саме, визначено вважати позивача засудженим за ст.ст. 187 ч. 4; 28 ч. 2, 348; 115 ч. 2 п. 6, 9, 12; 262 ч. 3; 15 ч. 3, 115 ч. 2 п.п. 1, 6, 8, 12; 70 КК України до 15 років позбавлення волі з конфіскацією всього особисто належного йому майна.
Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 21.03.2013 вирок Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 12.12.2012 змінено, виключено з кваліфікаційних дій кваліфікаційні ознаки ст. 187 ч. 4 КК України - вчинення злочину організованою групою.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України від 20.08.2013 вирок від 12.12.2012, вирок і ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 21.03.2013 в частині вирішення цивільного позову скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд в порядку цивільного судочинства. В решті судові рішення залишено без змін.
Ухвалою Менського районного суду Чернігівської області від 02.02.2016 зараховано в строк покарання строк попереднього ув'язнення з 28.12.2011 по 19.08.2013 з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі, відповідно до Закону України "Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку зарахування судом строку попереднього ув'язнення у строк покарання" від 26.11.2015 №838.
Початок строку - 28.12.2011, кінець строку - 06.05.2025.
Встановлено, що ОСОБА_1 з 12.12.2013 відбуває покарання в Державній установі "Менська виправна колонія (№91)" середнього рівня безпеки.
Згідно з витягом з протоколу №24 від 17.11.2017 відбулося засідання комісії Державної установи "Менська виправна колонія (№91)" з питань застосування пільг до засуджених установи згідно статей 100, 101 Кримінально-виконавчого кодексу України та прийнято рішення про те, що засуджений ОСОБА_1 стає на шлях виправлення та заслуговує на застосування відносно нього статей 100, 101 Кримінально-виконавчого кодексу України.
Державною установою "Менська виправна колонія (№91)" направлено до Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань подання від 12.02.2018 №1127 з питань застосування статей 100, 101 Кримінально-виконавчого кодексу України відносно засудженого ОСОБА_1
Вказане подання Державної установи "Менська виправна колонія (№91)" від 12.02.2018 №1127 розглянуто на засіданні міжрегіональної комісії з питань визначення особам, засудженим до довічного позбавлення волі та позбавлення волі на певний строк виду колонії, порядок направлення для відбування покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту й обмеження волі, та їх переведення.
Результати засідання вказаної комісії зафіксовані в протоколі від 21.02.2018 №15, витяг з якого наявний в матеріалах справи та згідно якого одноголосно проголосовано за відмову в задоволенні подання адміністрації Державної установи "Менська виправна колонія (№91)" щодо переведення засудженого ОСОБА_1 до виправної колонії мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, оскільки засуджений не стає на шлях виправлення.
Позивач не погоджується із вказаним рішенням Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань, яке оформлене протоколом від 21.02.2018 №15, а тому звернувся до суду із даним позовом.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд дійшов наступних висновків.
Відповідно до статті 100 Кримінально-виконавчого кодексу України залежно від поведінки засудженого і ставлення до праці, в разі її наявності, та навчання умови відбування покарання змінюються в межах однієї колонії або шляхом переведення до колонії іншого виду.
Зміна умов тримання в межах однієї колонії здійснюється за клопотанням начальника відділення соціально-психологічної служби постановою начальника колонії. У разі якщо така постанова передбачає збільшення обсягу встановлених обмежень і більш суворі умови тримання, вона погоджується із спостережною комісією.
Зміна умов тримання засудженого шляхом переведення його до виправної колонії іншого рівня безпеки здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, за поданням адміністрації виправної колонії, погодженим з начальником управління (відділу) центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, в Автономній Республіці Крим, області, місті Києві та Київській області. У разі якщо таке подання передбачає переведення засудженого до установи виконання покарань з вищим рівнем безпеки, воно погоджується із спостережною комісією.
Відповідно до частини першої статті 101 Криінально-виконавчого кодексу України засуджені, які стають на шлях виправлення, переводяться:
- з приміщень камерного типу в звичайні жилі приміщення колонії максимального рівня безпеки або колонію середнього рівня безпеки - після фактичного відбуття не менше однієї четвертої призначеного судом строку покарання;
- із звичайних жилих приміщень колонії максимального рівня безпеки в колонію середнього рівня безпеки - після фактичного відбуття не менше половини призначеного судом строку покарання;
- у колоніях мінімального і середнього рівня безпеки - до дільниці соціальної реабілітації після фактичного відбуття:
1) не менше однієї четвертої строку покарання, призначеного судом за злочин середньої тяжкості;
2) не менше третини строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин, а також у разі, коли особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона була засуджена до позбавлення волі;
3) не менше половини строку покарання, призначеного судом за особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і вчинила умисний злочин протягом невідбутої частини покарання.
Наказом Міністерства юстиції України від 27.02.2017 №680/5 затверджено:
- Положення про визначення особам, засудженим до довічного позбавлення волі та позбавлення волі на певний строк, виду колонії, порядок направлення для відбування покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту й обмеження волі, та їх переведення (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 28.02.2017 за №265/30133) (далі - Положення №680/5);
- Положення про центральну, міжрегіональну комісії та комісію слідчого ізолятора з питань визначення особам, засудженим до довічного позбавлення волі та позбавлення волі на певний строк, виду колонії, порядок направлення для відбування покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту й обмеження волі, та їх переведення (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 28.02.2017 за №266/30134) (далі - Положення про комісії №680/5).
Положення №680/5 розроблено відповідно до Кримінально-виконавчого кодексу України, визначає особам, засудженим до довічного позбавлення волі та позбавлення волі на певний строк, вид установ виконання покарань, а також механізм направлення для відбування покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту чи обмеження волі, до установ виконання покарань та їх переведення.
Положення про комісії №680/5 розроблене відповідно до Кримінально-виконавчого кодексу України, Положення про визначення особам, засудженим до довічного позбавлення волі та позбавлення волі на певний строк, виду колонії, порядок направлення для відбування покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту й обмеження волі, та їх переведення, встановлює завдання, функції, права, обов'язки і порядок діяльності міжрегіональних та центральної комісій Міністерства юстиції України.
Згідно пункту 3 розділу IV "Переведення засуджених" Положення №680/5 зміна умов тримання засудженого шляхом переведення його до виправної колонії іншого рівня безпеки здійснюється центральною комісією за поданням адміністрації виправної колонії щодо зміни умов тримання засудженого шляхом переведення його до виправної колонії іншого рівня безпеки, погодженим керівником міжрегіонального управління (додаток 5).
Відповідно до пунктів 1, 2 розділу IІ "Порядок формування, склад та повноваження комісій" Положення про комісії №680/5 міжрегіональна комісія відповідно до покладених на неї завдань, зокрема, направляє матеріали на розгляд центральної комісії з питань щодо переведення засуджених згідно з вимогами статей 50, 57, 93, 100, 101, 147 Кримінально-виконавчого кодексу України.
Основними завданнями центральної комісії є, зокрема:
- розгляд питань щодо переведення засуджених з однієї установи виконання покарань до іншої згідно з вимогами статей 50, 57, 93, 100, 101, 147 Кримінально-виконавчого кодексу України;
- розгляд клопотань міжрегіональних управлінь щодо переведення засуджених з однієї установи виконання покарань до іншої за наявності реальної загрози життю чи здоров'ю засудженого, у разі ускладнення оперативної обстановки в установі, в якій відбуває покарання засуджена особа, для попередження настання негативних наслідків, надзвичайних подій, на виконання нормативно-правових актів Уряду чи Міністерства юстиції України, з інших виключних обґрунтованих підстав.
Згідно пунктів 1, 2 розділу ІV "Діяльність комісій" Положення про комісії №680/5 у своїй діяльності комісії керуються Конституцією України та законами України, указами Президента України і постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та Законів України, актами Кабінету Міністрів України та Міністерства юстиції України, іншими актами законодавства, Положенням про Міністерство юстиції України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 №228, вироком суду, а також цим Положенням та матеріалами про особу засудженого.
Формою роботи комісій є засідання. Засідання скликаються залежно від потреби прийняття рішення, надходження заяв, скарг, запитів, але не рідше одного разу на місяць та не пізніше ніж протягом 30 днів з дня надходження звернення.
Встановлено, що підставою для відмови у переведенні позивача до виправної колонії мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання згідно статей 100, 101 Кримінально-виконавчого кодексу України, відповідно до рішення від 21.02.2018 №15, слугував висновок відповідача про те, що засуджений не став на шлях виправлення.
Вказаний висновок в рішенні від 21.02.2018 №15 мотивований наступним:
- позивач має одне погашене стягнення (догана від 30.08.2013 за зберігання забороненого предмету);
- пасивна поведінка засудженого під час виконання покарання не була позитивним прикладом для інших засуджених та не вказувала на те, що позивач стає на шлях виправлення;
- позивач з 12.12.2013 має лише одне заохочення;
- згідно характеристики позивач вину у скоєнні злочину визнав частково;
- борг по цивільному позові в сумі 100000 грн погасив частково в сумі 430 грн.
Надаючи правову оцінку вказаним висновкам, суд зауважує, що прийняття рішення щодо зміни умов відбування покарання відноситься до компетенції уповноваженої комісії та приймається на розсуд членів комісії шляхом голосування, з урахуванням всіх обставин, які характеризують засудженого. Доцільність надання пільги у вигляді зміни умов тримання засудженого шляхом переведення його до установи іншого рівня безпеки, з менш суворими умовами тримання, є процесом оціночним, яке вирішується членами комісії.
Тому, суд не може перебирати на себе функції комісії та не має повноважень на здійснення перевірки рішення колегіального органу по суті, оскільки прийняття вказаного рішення відноситься до компетенції цього органу.
Разом з цим, суд може перевірити юридичну та фактичну обґрунтованість мотивів, покладених уповноваженою комісією як суб'єктом владних повноважень в основу оскаржуваного рішення, на відповідність вимогам частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), яка визначає, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно зі статтею 5 Кримінально-виконавчого кодексу України кримінально-виконавче законодавство, виконання і відбування покарань ґрунтуються на принципах невідворотності виконання і відбування покарань, законності, справедливості, гуманізму, демократизму, рівності засуджених перед законом, поваги до прав і свобод людини, взаємної відповідальності держави і засудженого, диференціації та індивідуалізації виконання покарань, раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки, поєднання покарання з виправним впливом, участі громадськості в передбачених законом випадках у діяльності органів і установ виконання покарань.
Відповідно до частини першої статті 6 Кримінально-виконавчого кодексу України, виправлення засудженого - процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки.
Виправлення полягає в тому, щоб шляхом примусового впливу на засудженого внести корективи в його соціально-психологічні властивості, нейтралізувати негативні настанови, змусити додержуватися положень закону про кримінальну відповідальність, а також, нехай навіть під страхом покарання, прищепити повагу до закону. Досягнення такого результату визнається юридичним виправленням, що само по собі важливий результат застосування покарання, суттєвий показник його ефективності.
Згідно частин другої, третьої статті 6 Кримінально-виконавчого кодексу України ресоціалізація - свідоме відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві. Необхідною умовою ресоціалізації є виправлення засудженого.
Основними засобами виправлення і ресоціалізації засуджених є встановлений порядок виконання та відбування покарання (режим), пробація, суспільно корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив (ч. 3 ст. 6 Кримінально-виконавчого кодексу України).
Встановлений порядок виконання та відбування покарання - це режим виконання та відбування покарання, відповідно до визначення, наведеного у статті 102 Кримінально-виконавчого кодексу України, згідно якої, режим у виправних і виховних колоніях - це встановлений законом та іншими нормативно-правовими актами порядок виконання і відбування покарання, який забезпечує ізоляцію засуджених; постійний нагляд за ними; виконання покладених на них обов'язків; реалізацію їхніх прав і законних інтересів; безпеку засуджених і персоналу; роздільне тримання різних категорій засуджених; різні умови тримання засуджених залежно від виду колонії; зміну умов тримання засуджених.
Режим, являючись одним із засобів виправлення засуджених, по суті створює основу для застосування всіх інших засобів впливу на них.
Суд зазначає, що позивач дотримується режиму виконання та відбування покарання, доказом чого є відсутність у позивача стягнень за порушення режиму, водночас відповідачем не доведено фактів порушення позивачем режиму виконання та відбування покарання.
Встановлено, що позивач має лише одне стягнення - догана від 30.08.2013 за зберігання забороненого предмету. Також позивач має лише одне заохочення у вигляді подяки начальника відділення від 12.07.2017 за виконання обов'язків при проведенні ремонтних робіт та додержання правил поведінки. Вказане заохочення отримане після застосування до позивача та погашення наведеного стягнення (за 5 місяців до засідання комісії). Отже, з огляду на дані обставини вбачається наявність позитивних змін у поведінці позивача, а тому висновки відповідача під час оцінки застосованих до позивача стягнень та заохочень суд вважає необґрунтованими.
Відповідно до частини першої статті 118 Кримінально-виконавчого кодексу України засуджені до позбавлення волі мають право працювати та залучаються до суспільно корисної праці у місцях і на роботах, визначених адміністрацією колонії, з урахуванням наявних виробничих потужностей, зважаючи при цьому на стать, вік, працездатність, стан здоров'я і спеціальність. Засуджені залучаються до оплачуваної праці, як правило, на підприємствах, у майстернях колоній, а також на державних або інших форм власності підприємствах за строковим трудовим договором, що укладається між засудженим і виправною колонією (слідчим ізолятором), за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції.
Адміністрація зобов'язана створювати умови, що дають змогу засудженим займатися суспільно корисною оплачуваною працею.
Суд вважає, що суспільно корисна праця в силу винятково великих виховних можливостей впливу на особистість виступає найважливішим засобом виправлення засуджених.
Позивач зазначає, а відповідач не спростовує факт залучення позивача до суспільно корисної праці на виробництві одягу.
В матеріалах справи наявний акт згідно якого ОСОБА_1 з червня 2016 року по вересень 2017 року працював зв'язківцем і виконував наступні функції: прокладав лінії зв'язку і здійснював ремонт радіоточок, внутрішніх телефонів і сигналізації; встановлював і обслуговував камери відеоспостереження; щоденно, крім неділі, вмикав засоби гучного зв'язку для проведення ранкової зарядки, для чого вставав за півгодини до підйому; встановлював і налаштовував програмне забезпечення, ремонтував комп'ютери і сервери в комп'ютерному класі; ремонтував телевізійні антени і замінював плати на дахах.
Зміст вказаного акту ставить під сумнів висновки відповідача про те, що пасивна поведінка засудженого під час виконання покарання не була позитивним прикладом для інших засуджених та не вказувала на те, що позивач стає на шлях виправлення. Крім того, вказаний акт свідчить про сумлінне ставлення позивача до суспільно корисної праці.
Разом з цим, суд враховує, що згідно опитувального аркушу член комісії Державної установи "Менська виправна колонія (№91)" заступник начальника установи з працевикористання та виробництва вказав, що позивач не заслуговує на застосування пільг, передбачених статями 100, 101 Кримінально-виконавчого кодексу України.
Однак, за змістом витягу протоколу №15 від 21.02.2018 відповідач не досліджував питання про ставлення позивача до суспільно корисної праці, що, з огляду на велику значущість даного питання в процесі виправлення засуджених, свідчить про поверховість висновків комісії викладених в протоколі №15 від 21.02.2018.
Щодо доводів відповідача про те, що згідно характеристики позивач вину у скоєнні злочину визнав частково, а борг по цивільному позові в сумі 100000 грн погасив частково в сумі 430 грн, суд зазначає, що дані обставини не можуть безумовно свідчити про те, що позивач не став на шлях виправлення.
Відповідно до статті 23 КК України, вина - це психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.
Суд зважає, що згідно опитувального аркушу члени комісії Державної установи "Менська виправна колонія (№91)" заступник начальника установи з соціально-виховної роботи та психолог вказали, що позивач заслуговує на застосування пільг, передбачених статями 100, 101 Кримінально-виконавчого кодексу України.
Стосовно погашення заборгованості по цивільному позові в сумі 100000 грн, суд зазначає, що позивач все ж частково відшкодовує заборгованість.
При цьому, відповідач не дослідив наявність у позивача об'єктивної можливості погашати вказану заборгованість з огляду на обмеження майнових прав засуджених, а також враховуючи вирок апеляційного суду Дніпропетровської області від 21.03.2013 згідно якого конфісковано все належне позивачу майно. Так, відповідач достеменно не встановив, що за наявності об'єктивної можливості виплачувати заборгованість по цивільному позові, позивач ухиляється від виконання такого обов'язку.
Суд враховує, що згідно витягу із протоколу №15 від 21.02.2018 відповідач зазначає, що відповідно до характеристики на засудженого ОСОБА_1, останній характеризується позитивно.
З урахуванням наведених обставин суд вважає, що протокол №15 від 21.02.2018 не містить обґрунтувань на підтвердження наявності обставин, які окремо чи в сукупності беззаперечно свідчать про те, що позивач не стає на шлях виправлення, не містить повного опису та підстав відхилення позитивних характеристик засудженого, що є неприпустимим, адже матеріали справи містять докази того, що позивач характеризується позитивно та стає на шлях виправлення.
З наведеного вище вбачається, що оскаржуване рішення відповідача не є достатньо обґрунтованим та не відповідає критерію пропорційності, який передбачає, що рішення суб'єкта владних повноважень приймається з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення.
Також суд зазначає, що вказане рішення не відповідає закріпленим у статті 5 Кримінально-виконавчого кодексу України принципам кримінально-виконавчого законодавства, виконання і відбування покарань, зокрема:
- Принципу справедливості. Виступаючи фундаментальним критерієм оцінки діяльності правоохоронних органів, справедливість посідає центральне місце в забезпеченні прав людини при здійсненні правообмежень, властивих покаранням. Оскільки застосування таких правообмежень істотно обмежує конституційні права й законні інтереси засудженого, справедливість реалізації покарання, відображаючи співвідношення діяння і відплати за нього, позначає відповідність між правами й обов'язками громадян, закріпленими в Конституції, і обмеженням правового статусу осіб, які зазнали покарання. Принцип справедливості, обов'язково має бути втілений у діяльності органів та установ виконання покарань, справедливість є обов'язковою характеристикою процесів виконання покарання. Однак, з огляду на встановлені судом обставини, суд вважає, що під час прийняття оскаржуваного рішення, оформленого протоколом від 21.02.2018 №15, відповідачем не обґрунтовано дотримання даного принципу.
- Принципу взаємної відповідальності держави і засудженого. Даний принцип передбачає, що особа, притягнута до кримінальної відповідальності, зобов'язана підкоряти свою поведінку правообмеженням, що відображають зміст покарання, а органи та установи виконання покарань "взаємно" зобов'язані підкоряти свою діяльність правам і інтересам засудженого. В даному випадку наявні ознаки добросовісного виконання позивачем правообмежень, які пов'язані із виконанням призначеного йому покарання, а також ознаки відсутності відповідної реакції відповідача на такі дії позивача.
- Принципу диференціації та індивідуалізації виконання покарань. Цей принцип обумовлюється та є похідним від принципів справедливості та взаємної відповідальності держави і засудженого, адже справедливо призначене покарання та відповідна позиція органів та установ виконання покарань утворює міцну основу для його справедливого виконання засудженим та досягнення цілей покарання. В даному ж випадку судом не встановлено, а відповідачем не доведено, що спірне рішення необхідне та зумовлене досягненням цілей покарання та виправлення позивача.
- Принципу раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки. Даний принцип вимагає при застосуванні заходів реалізації покарання враховувати обставини вчинення порушення, особу засудженого та його попередню поведінку. Принцип стимулювання правослухняної поведінки передбачає раціональне застосування засобів виправлення та припускає цілеспрямований виховний вплив на засуджених, організацію їх праці, професійне та загальноосвітнє навчання з урахуваннях їх типових та індивідуальних особливостей. З огляду на встановлені в ході судового розгляду обставин, суд зазначає, що оскаржуване рішення відповідача не можна вважати таким, що спрямоване на раціональне застосування засобів виправлення до позивача.
Таким чином, суд дійшов висновку про необґрунтованість та безпідставність винесеного відповідачем рішення, оформленого протоколом №15 від 21.02.2018, а відтак останнє підлягає визнанню протиправним та скасуванню.
Відповідно до частини першої статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
За приписами частини першої статті 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Відповідно до частини другої статті 245 КАС України, у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про, зокрема, визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Згідно з частиною третьої статті 245 КАС України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Відповідно до абзацу другого частини четвертої статті 245 КАС України у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
У рішенні від 16.09.2015 у справі №21-1465а15 Верховний Суд України вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
За змістом Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною другою статті 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади.
Як зазначено вище, прийняття рішення щодо зміни умов відбування покарання відноситься до компетенції уповноваженої комісії та приймається на розсуд членів комісії шляхом голосування, з урахуванням всіх обставин, які характеризують засудженого.
Доцільність надання пільги у вигляді зміни умов тримання засудженого шляхом переведення його до установи іншого рівня безпеки, з менш суворими умовами тримання, є процесом оціночним, яке вирішується членами комісії.
Отже, прийняття рішення щодо зміни умов відбування покарання відноситься належить до дискреційних повноважень відповідача.
З урахуванням викладеного суд вважає, що належним способом порушеного права позивача на належний розгляд подання щодо застосування до нього пільг передбачених статями 100, 101 Кримінально-виконавчого кодексу України та прийняття за результатом такого розгляду обґрунтованого рішення, є зобов'язання відповідача повторно розглянути подання Державної установи "Менська виправна колонія (№91)" щодо переведення засудженого ОСОБА_1 до виправної колонії мінімального рівня безпеки з підстав, передбачених статями 100, 101 Кримінально-виконавчого кодексу України.
Закріплений у частині першій статті 9 КАС України принцип змагальності сторін передбачає, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини другої статті 73 КАС України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно зі статтею 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги обґрунтовані та підлягають задоволенню.
Вирішуючи питання про розподіл між сторонами судових витрат, суд, керуючись положеннями статті 139 КАС України, виходить з того, що позивач звільнений від сплати судового збору, а відповідачем не понесено витрат, пов'язаних із залученням свідків та проведенням експертизи, у зв'язку із чим судові витрати розподілу не підлягають.
На підставі викладеного, керуючись статтями 6, 72-77, 139, 241-246, 250, 255 КАС України,
вирішив:
Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити повністю.
Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції, оформлене протоколом від 21.02.2018 №15, щодо відмови у задоволенні подання адміністрації Державної установи "Менська виправна колонія (№91)" щодо переведення засудженого ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, до виправної колонії мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання з підстав, передбачених статями 100, 101 Кримінально-виконавчого кодексу України.
Зобов'язати Центральне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції повторно розглянути подання адміністрації Державної установи "Менська виправна колонія (№91)" щодо переведення засудженого ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, до виправної колонії мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання з підстав, передбачених статями 100, 101 Кримінально-виконавчого кодексу України.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Позивач - ОСОБА_1 (місце перебування фізичної особи: АДРЕСА_1, Державна установа "Менська виправна колонія (№91)"; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1).
Відповідач - Центральне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції (місцезнаходження юридичної особи: 04071, місто Київ, вулиця Воздвиженська, будинок 2, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 40867327).
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Державна установа "Менська виправна колонія (№91)" (місцезнаходження юридичної особи: 15652, Чернігівська область, Менський район, селище міського типу Макошине, провулок Дружби, будинок 5; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 08731849).
Суддя О.М. Чудак