Справа № 346/5560/18
Провадження № 1-кс/346/1799/18
30 листопада 2018 р.м. Коломия Коломийський міськрайонний суд Івано - Франківської області
в складі
головуючого - судді ОСОБА_1
секретаря Максим'юк
прокурора - ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Коломиї заяву про самовідвід судді ОСОБА_3 за матеріалами кримінального провадження про обвинувачення ОСОБА_4 за ст.185 ч.1,185 ч.3,186 ч.3,289 ч.2 КК України,-
До Коломийського міськрайонного суду поступило кримінальне провадження про обвинувачення ОСОБА_4 за ст.185 ч.1,185 ч.3,186 ч.3,289 ч.2 КК України . Дана справа була розподілена судді ОСОБА_3 . Однак, 28.11.2018 року суддя ОСОБА_3 заявила заяву про самовідвід, обгрунтовуючи тим,що брала участь у досудовому розслідуванні в якості слідчого судді, розглядала подання слідчого про арешт майна по даному кримінальному провадженню. Вважає,що не може з вищенаведених причин слухати дану справу.
Прокурор в судовому засіданні просить задовольнити заяву про самовідвід судді ОСОБА_3 , оскільки вона як слідчий суддя приймала участь в досудовому розгляді даної справи, відповідно до вимог КПК України не може здійснювати судовий розгляд даної справи.
Розглянувши матеріали справи та заяву про самовідвід судді ОСОБА_3 , заслухавши думку прокурора, суд приходить до наступних висновків.
Згідно ст.76 ч.1 КПК України суддя, який брав участь у кримінальному провадженні під час досудового розслідування, не має права брати участі у цьому ж провадженні в суді першої, апеляційної і касаційної інстанцій, при перегляді судових рішень Верховним Судом України або за нововиявленими обставинами.
У відповідності до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.1996 року, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
У відповідності до ст.1 ЗУ «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року,Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», Україна повністю визнає на своїй території дію статті 25 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо визнання компетенції Європейської комісії з прав людини приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви на ім'я Генерального Секретаря Ради Європи про порушення Україною прав, викладених у Конвенції, та статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
П.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (яка підлягає застосуванню відповідно до ст.9 Конституції України, та ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), закріплено принцип, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи безстороннім судом.
Так у відповідності до п.п. 49-54 рішення Європейського Суду з прав людини, Справа "Білуха проти України" (Заява N 33949/02) від 9.11.2006 року, яке є остаточним відповідно до умов, зазначених у п. 2 статті 44 Конвенції:
«49. Відповідно до усталеної практики Суду наявність безсторонності відповідно до п. 1 ст. 6 повинна визначатися за суб'єктивним та об'єктивним критеріями. Відповідно до суб'єктивного критерію беруться до уваги особисті переконання та поведінка окремого судді, тобто чи виявляв суддя упередженість або безсторонність у даній справі. Відповідно до об'єктивного критерію визначається, серед інших аспектів, чи забезпечував суд як такий та його склад відсутність будь-яких сумнівів у його безсторонності (див., серед іншого (inter alia), рішення у справі "Фей проти Австрії" (Fey v. Austria) від 24 лютого 1993 року, пп. 27, 28 and 30; рішення у справі "Ветштайн проти Швейцарії" (Wettstein v. Switzerland), N 33958/96, п. 42, ЄСПЛ 2000-XII). У кожній окремій справі слід вирішувати, чи мають стосунки, що розглядаються, таку природу та ступінь, що свідчать про небезсторонність суду (див. рішення у справі "Пуллар проти Сполученого Королівства" (Pullar v. United Kingdom), від 10 червня 1996 року, п. 38).
50. Стосовно суб'єктивного критерію, особиста безсторонність суду презумується, поки не надано доказів протилежного (див. вищевказане рішення у справі "Ветштайн проти Швейцарії" (Wettstein v. Switzerland), пункт 43).
53. З огляду на це, навіть зовнішні прояви можуть мати певну важливість або, іншими словами, "правосуддя повинно не тільки чинитися, повинно бути також видно, що воно чиниться" (див. рішення у справі "Де Куббер проти Бельгії" (De Cubber v. Belgium), від 26 жовтня 1984 року, п. 26). Важливим питанням є довіра, яку суди повинні вселяти в громадськість у демократичному суспільстві (див. вищевказане рішення у справі "Ветштайн проти Швейцарії" (Wettstein v. Switzerland) та рішення у справі "Кастілло Альгар проти Іспанії" (Castillo Algar v. Spain), від 28 жовтня 1998 року, п. 45).
Наявність безсторонності, відповідно до п.1 ст.6 Конвенції, має визначатись за суб'єктивним та об'єктивним критеріями. Згідно з об'єктивним критерієм визначається, серед інших аспектів, чи забезпечував суд як такий та його склад умови, за яких були б неможливі сумніви у його безсторонності (вісник ВСУ № 4/2008 стор. 31).
Крім цього, в п.п.66,67,69,70 Рішення ЄСПЛ «Справа Мироненко та Мартенко проти України» від 10.12.2009 року № N 4785/02, зазначено,що: «…п.66. Згідно з усталеною практикою Суду, наявність безсторонності має визначатися, для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції , за допомогою суб'єктивного та об'єктивного критеріїв. За суб'єктивним критерієм оцінюється особисте переконання та поведінка конкретного судді, тобто чи виявляв суддя упередженість або безсторонність у даній справі. Відповідно до об'єктивного критерію визначається, серед інших аспектів, чи
забезпечував суд як такий та його склад відсутність будь-яких сумнівів у його безсторонності (див., зокрема, рішення у справах "Фей проти Австрії" (Fey v. Austria), рішення від 24 лютого 1993 року, серія A, N 255, с. 12, п. 27, 28 і 30, та "Веттштайн проти Швейцарії" (Wettstein v. Switzerland), заява N 33958/96, п. 42, ЄСПЛ 2000-XII). У кожній окремій справі слід визначити, чи мають стосунки, що розглядаються, таку природу та ступінь, що свідчать про те, що суд не є безстороннім (див. рішення у справі "Пуллар проти Сполученого Королівства" (Pullar v. the United
Kingdom), рішення від 10 червня 1996 року, Reports 1996-III, с. 794, п. 38).
67.Особиста безсторонність суду презумується, поки не надано доказів протилежного (див. згадане вище рішення у справі Веттштайна (Wettstein), п. 43).
69. Застосовуючи об'єктивний критерій, слід з'ясувати, чи існують, окрім самої поведінки судді, певні факти, які можуть служити підставою для сумніву в його безсторонності. Тобто при визначенні наявності у відповідній справі законних підстав сумніватися в безсторонності певного судді позиція особи, про яку йдеться, має важливе, але не вирішальне значення. Вирішальне значення при цьому матиме можливість вважати такі сумніви об'єктивно обґрунтованими (див. згадане вище рішення у справі Веттштайна (Wettstein), п. 44, та рішення у справі "Феррантеллі та
Сантанджело проти Італії" (Ferrantelli and Santangelo v. Italy), рішення від 7 серпня 1996 року, Reports 1996-III, с. 951-952, п. 58).
70. У цьому зв'язку навіть видимі ознаки можуть мати певне значення або, іншими словами, "має не лише здійснюватися правосуддя - ще має бути видно, що воно здійснюється" (див. рішення у справі "Де Куббер проти Бельгії" (De Cubber v. Belgium), рішення від 26 жовтня 1984 року, серія A, N 86, с. 14, п. 26). Адже йдеться про необхідність забезпечення довіри, яку суди в демократичному суспільстві повинні вселяти у громадськість (див. згадане вище рішення у справі Веттштайна (Wettstein), там само, та рішення у справі "Кастільо Альгар проти Іспанії" (Castillo Algar v. Spain), рішення від 28 жовтня 1998 року, Reports 1998-VIII, с. 3116, п. 45).
Таким чином, наявність безсторонності визначається фактором, чи забезпечення судом умов, за яких були б неможливі сумніви у його безсторонності , про що і зазначено в рішенні Європейського суду з прав людини в справі Білуха проти України від 9 листопада 2006 року та Справа Мироненко та Мартенко проти України» від 10.12.2009 року.
Як вбачається з пояснень судді ОСОБА_3 від 28 листопада 2018 року , викладених в заяві про самовідвід , а саме вона брала участь у досудовому розслідуванні в якості слідчого судді, розглядала подання слідчого про арешт майна,яке належить обвинуваченому, про що свідчить долучена до справи ухвала слідчого судді від 14 вересня 2018 року.
Таким чином, суд приходить до висновку, що заявлений суддею ОСОБА_3 самовідвід є обгрунтованим і законним.
У відповідності до ст.6 ч.1 Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд», яким внесено зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» , суди здійснюють правосуддя самостійно. Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України, забезпечуючи при цьому верховенство права. Згідно ст.126 Конституції України незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Вплив на суддів у будь який спосіб забороняється.
Вищенаведені дані дають суду підстави, керуючись ст.ст.75,76 КПК України задовольнити заяву про самовідвід судді ОСОБА_3 .
У відповідності до ст.80,81 КПК України заява про відвід повинна бути вмотивованою і заявленим до початку з'ясування обставин у справі та перевірки їх доказами.
Враховуючи наведене, приходжу до висновку, що для забезпечення умов, за яких у сторін не виникало б будь-яких сумнівів щодо розгляду справи безстороннім та неупередженим судом (чи безсторонності судді при розгляді даного позову), слід заяву про самовідвід судді ОСОБА_3 задовольнити.
Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.126 Конституціії України, ст.6 ч.1 Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд», яким внесено зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст.75,80,81 КПК України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.1996 року, ст.1 ЗУ «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», рішення Європейського Суду з прав людини, Справа "Білуха проти України" (Заява N 33949/02) від 9.11.2006 року, справа Справа Мироненко та Мартенко проти України» від 10.12.2009 року № N 4785/02,-
ухвалив:
Заяву про самовідвід судді ОСОБА_3 , по справі №346/5560/18-к про обвинувачення ОСОБА_4 за ст.185 ч.1,185 ч.3,186 ч.3,289 ч.2 КК України - задовольнити.
Матеріали справи передати до канцелярії суду для подальшого розподілу відповідно до ч.3 ст.35 КПК України.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Суддя: ОСОБА_1