Іменем України
23 листопада 2018 року
Київ
справа №286/1316/16-а
адміністративне провадження №К/9901/12694/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Гриціва М.І., судді Коваленко Н.В., розглянувши в письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу № 286/1316/16-а
за позовом ОСОБА_2
до Житомирського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області
про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії,
за касаційною скаргою ОСОБА_2
на постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2016 року (у складі колегії суддів Капустинського М.М., Мацького Є.М., Шидловського В.Б.),
Короткий зміст позовних вимог
ОСОБА_2 (далі також - позивач) звернувся до суду з позовом до Житомирського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в Житомирської області (далі також - відповідач або Управління) про зобов'язання відновлення виплати пенсії.
Свої позовні вимоги обґрунтовує тим, що з 2012 року він перебуває на обліку в Житомирському ОУПФУ в Житомирській області та отримує пенсію за вислугою років, відповідно до Закону України «Про прокуратуру» .
З 01 квітня 2015 року по 14 грудня 2015 року він працював на посаді прокурора Лугинського району Житомирської області, в період з 15 грудня 2015 року працює на посаді заступника керівника Коростенської місцевої прокуратури Житомирської області. Дана посада віднесена до посад державних службовців. З 01 квітня 2015 року відповідачем припинено виплату позивачу пенсії. В квітні 2016 року позивач звернувся до Житомирського ОУПФУ в Житомирській області із заявою про відновлення виплати пенсії з 01 квітня 2015 року та з 01 квітня 2016 року.
Листом від 27 квітня 2016 року за № 49/М-8 Житомирським ОУПФУ в Житомирській області було відмовлено позивачу в відновленні виплати пенсії, оскільки з 01 квітня 2015 року по даний час позивач перебуває на державній службі, тому призначена йому пенсія не виплачується правомірно, тобто в управлінні відсутні правові підстави для відновлення з 01 квітня 2015 року та з 01 січня 2016 року виплати призначеної йому пенсії.
Позивач вважає, що рішення відповідача про відмову у відновленні виплати раніше призначеної пенсії, грубо порушує його конституційне право на пенсійне забезпечення, передбачене статтею 46 Конституції України.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Постановою Овруцького районного суду Житомирської області від 14 червня 2016 року позов задоволено. Зобов'язано Житомирське об'єднане управління Пенсійного фонду України в Житомирській області відновити з 26 листопада 2015 року по 31 грудня 2015 року та з 01 січня 2016 року виплату ОСОБА_2 пенсії за вислугою років, призначеної відповідно до Закону України "Про прокуратуру".
Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Житомирського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області на користь ОСОБА_2 551,20 грн. судового збору.
Зобов'язано Житомирське об'єднане управління Пенсійного фонду України в Житомирській області виконати постанову негайно у межах суми платежу за один місяць та подати звіт про виконання судового рішення протягом 1 місяця з дня набрання постановою законної сили.
Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що виплата пенсії, призначеної ОСОБА_2 відповідно до Закону України "Про прокуратуру" підлягає відновленню з 26 листопада 2015 року по 31 грудня 2015 року та з 01 січня 2016 року, у зв'язку з відсутністю підстав для її невиплати.
Постановою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2016 року апеляційну скаргу Житомирського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області задоволено. Постанову Овруцького районного суду Житомирської області від 14 червня 2016 року скасовано та прийнято нову постанову, якою в задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що сам факт роботи в органах прокуратури позбавляє позивача права на отримання пенсії, яка йому була призначена саме на підставі Закону України "Про прокуратуру", а не Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Короткий зміст вимог касаційної скарги
Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2016 року і залишити в силі постанову суду першої інстанції.
Касаційна скарга подана 17 жовтня 2016 року.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 18 жовтня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі № 286/1316/16-а, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати заперечення на касаційну скаргу, однак розгляд справи цим судом не був закінчений.
У зв'язку із початком роботи Верховного Суду, на виконання підпункту 4 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, далі - КАС України) матеріали цієї справи передано до Верховного Суду.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 31 січня 2018 року для розгляду цієї справи визначено новий склад колегії суддів: суддя-доповідач Берназюк Я.О., судді Гриців М.І. та Коваленко Н.В.
Верховний Суд ухвалою від 08 червня 2018 року прийняв до провадження адміністративну справу № 286/1316/16-а та призначив її до розгляду ухвалою від 22 листопада 2018 року в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів на 23 листопада 2018 року.
При розгляді цієї справи в касаційному порядку учасниками справи клопотань заявлено не було.
СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
Під час розгляду справи судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_2 з 2012 року перебуває на обліку в Житомирському об'єднаному управлінні Пенсійного фонду України в Житомирській області та отримує пенсію за вислугою років, призначену відповідно до "Про прокуратуру".
Відповідно до записів в трудовій книжці серії АСІ 852401 позивач з 01 квітня 2015 року по 14 грудня 2015 року працював на посаді прокурора Лугинського району Житомирської області, в період з 15 грудня 2015 року по даний час працює на посаді заступника керівника Коростенської місцевої прокуратури Житомирської області, дана посада віднесена до посад державних службовців.
З 01 квітня 2015 року відповідач відповідно до Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02 березня 2015 року 213-VIII призупинив виплату пенсії позивачу, передбаченої Законом України "Про прокуратуру".
Із листа Житомирського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області від 27 квітня 2016 року за № 49/М-8 вбачається, що позивач звертався до відповідача з заявою про поновлення виплати призначеної йому пенсії, але відповідачем було відмовлено в задоволенні його заяви, оскільки посада, на якій продовжуєте працювати позивач після набуття права на пенсійне забезпечення, дає право на призначення пенсії у порядку та на умовах, передбачених Законом України "Про прокуратуру", виплата пенсії з 01 квітня 2015 року була припинена. Законодавчих підстав для її поновлення на теперішній час не вбачається.
Вважаючи дії відповідача незаконними, позивач звернулася до суду з позовом.
Касаційну скаргу позивач обґрунтовує тим, що судом апеляційної інстанції незаконно, з порушенням норм матеріального та процесуального права, відмовлено в задоволенні його позовних вимог. Позивач зазначає, що оскільки зміни в пенсійному законодавстві України 2015-2016 років, які продовжують діяти, суперечать нормам Конституції України та Європейській конвенції прав людини, звужують зміст та обсяг вже існуючих прав на отримання призначеної позивачу пенсії. Крім того, зазначає, що Верховний Суд України та Конституційний Суд України неодноразово висловлювалися в своїх рішеннях, що не допускається звуження змісту та обсягу вже існуючих прав та свобод при прийнятті нових законів.
10 листопада 2016 року на касаційну скаргу позивача надійшло заперечення, в якому відповідач наголошував тому, що апеляційний суд врахував всі обставини справи та виніс постанову на підставі діючого законодавства, Тож, відповідач просить залишити касаційну скаргу відповідача без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції без змін.
Оцінка доводів учасників справи і висновків суду першої та апеляційної інстанції
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з положенням частини третьої статті 211 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частини четвертої статті 328 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 159 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Житомирського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2016 року відповідає, а вимоги касаційної скарги є необґрунтованими з огляду на наступне.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України.
Відповідно до частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_2 з 2012 року перебуває на обліку в Житомирському об'єднаному управлінні Пенсійного фонду України в Житомирській області та отримує пенсію за вислугою років, призначену відповідно до "Про прокуратуру". Відповідно до записів в трудовій книжці серії АСІ 852401 позивач з 01 квітня 2015 року по 14 грудня 2015 року працював на посаді прокурора Лугинського району Житомирської області, в період з 15 грудня 2015 року по даний час працює на посаді заступника керівника Коростенської місцевої прокуратури Житомирської області, дана посада віднесена до посад державних службовців.
Частиною п'ятнадцятою статті 86 Закону України «Про прокуратуру» в редакції, що діяла з 01 квітня 2015 року, встановлено, що тимчасово, у період з 01 квітня 2015 року по 31 грудня 2015 року особам, на яких поширюється дія цього Закону (крім інвалідів I та II груп, інвалідів війни III групи та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»), у період роботи на посадах, які дають право на призначення пенсії/щомісячного довічного грошового утримання у порядку та на умовах, передбачених цим Законом, законами України «Про статус народного депутата України», Законом України «Про державну службу», Законом України «Про судоустрій і статус суддів», пенсія, призначена відповідно до цієї статті, не виплачується.
Закон України «Про прокуратуру» в редакції яка діяла з 01 січня 2016 року, та діє з 01 січня 2017 року (зі змінами внесеними законами № 911-VIII від 24 грудня 2015 року; № 1774-VIII від 06 грудня 2016 року) та Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» в редакції яка діяла з 01 січня 2016 року, та діє з 01 січня 2017 року (зі змінами внесеними законами № 911-VIII від 24 грудня 2015 року; № 1774-VIII від 06 грудня 2016 року), встановлюють безальтернативне припинення виплати пенсії пенсіонерам працюючим на відповідних посадах. Зазначені закони є чинними, діючими, неконституційними не визнавались.
З аналізу вказаних норм слідує, що підставою для припинення виплати пенсії є сам факт роботи особи на посаді, яка дає право на призначення пенсії відповідно до Закону України "Про прокуратуру", при цьому не має значення, чи набула особа таке право, чи ні. Оскільки стаття 47 "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" не визнана неконституційною, позивач на час виникнення спірних правовідносин обіймав посаду, яка дає право на призначення пенсії на умовах, передбачених Законом України "Про прокуратуру", тому відповідач правомірно тимчасово припинив виплату пенсії позивачу.
Колегія суддів наголошує що сам факт роботи в органах прокуратури позбавляє позивача права на отримання пенсії, яка йому була призначена саме на підставі Закону України "Про прокуратуру", а не Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Аналогічна позиція була висловлена Верховним Судом у постанові від 08 травня 2018 року у справі № 610/1492/16-а.
Суд критично ставиться до доводів касаційної скарги про те, що зазначеними змінами в законодавство звужені зміст та обсяг його прав, і це суперечить Конституції України, Європейські конвенції з прав людини та позиції раніше висловленій у рішеннях Конституційного Суду України та Верховного Суду України.
Такі зміни пенсійного законодавства узгоджується із змістом статей 21, 22 Конституції України, позицією Конституційного Суду України викладеною у рішеннях від 08 жовтня 2008 року № 20-рп/2008, 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011, 25 січня 2012 року № 3-рп/2012, 22 травня 2018 № 5-р/2018, практикою Європейського суду з прав людини викладеною у рішеннях від 20 липня 2006 року по справі "Сокуренко і Стригун проти України" №29458/04 та №29465/04, 26 червня 2014 року у справі № 68385/10 «Суханов та Ільченко проти України», 09 жовтня 1979 року по справі "Ейрі проти Ірландії" (Airey v. Ireland № 6289/73), 12 жовтня 2004 року у справі "Кйартан Асмундсон проти Ісландії" (Kjartan Аsundsson v. Iceland № 60669/00), 14 лютого 2012 року по справі «Аррас та інші проти Італії» (Arras and Others v. Italy № 17972/07) та практикою Суду Європейського Союзу у рішенні від 13 червня 2017 року у справі № C-258/14 "Флореску та інші" (Eugenia Florescu and Others v Casa Judeteana de Pensii Sibiu and Others, Case C-258/14, 13 June 2017).
Зокрема, у рішенні Конституційного Суду від 22 травня 2018 року № 5-р/2018 зазначено, що звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини є їх обмеженням. Верховна Рада України повноважна ухвалювати закони, що встановлюють обмеження, відповідно до таких критеріїв: "обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов'язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права". Відповідно до пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються права і свободи людини, гарантії цих прав і свобод. Але, визначаючи їх, законодавець може лише розширювати, а не звужувати, зміст конституційних прав і свобод та встановлювати механізми їх здійснення. Отже, положення частини третьої статті 22 Конституції України необхідно розуміти так, що при ухваленні нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини, якщо таке звуження призводить до порушення їх сутності.
На думку Конституційного Суду України, держава виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд. Тобто у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства. Проте держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов'язана з обов'язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, сумісні з людською гідністю.
Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновком суду апеляційної інстанції, який відмовляючи в задоволенні позову дійшов висновку, що відповідачем було правомірно припинено виплату пенсії позивачу.
Касаційна скарга не містить належних та обґрунтованих доводів, які б спростовували наведений висновок суду. У ній також не зазначено інших міркувань, які б не були предметом перевірки апеляційного суду та щодо яких не наведено мотивів відхилення такого аргументу.
Розглядаючи цю справу в касаційному порядку Суд також враховує, що згідно з імперативними вимогами стаття 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги; на підставі встановлених фактичних обставин справи лише перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального та дотримання норм процесуального права.
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Європейський суд з прав людини у пунктах 16, 17 рішення від 24 листопада 2016 року у справі "ТОВ "Полімерконтейнер" проти України" (Заява N 23620/05) наголосив, що першою і найбільш важливою вимогою статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання з боку органів державної влади у мирне володіння майном має бути законним (див. рішення у справі "Ятрідіс проти Греції" [ВП], N 31107/96, п. 58, ЄСПЛ 1999-II). Умова законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справах "Хентріх проти Франції", від 22 вересня 1994 року, п. 42, серія A N 296-A, та "Кушоглу проти Болгарії", N 48191/99, п. п. 49 - 62, від 10 травня 2007 року).
У рішенні по справі "Ейрі проти Ірландії" Європейський суд з прав людини констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового (Airey v. Ireland № 6289/73). Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі "Кйартан Асмундсон проти Ісландії" (Kjartan Аsundsson v. Iceland № 60669/00).
У пункті 40 справи "Пономарьов проти України" (№ 3236/03) Європейський суд з прав людини зазначив, що "право на справедливий розгляд судом, яке гарантовано пунктом 1 статті 6 Конвенції , має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру.
Суд, у цій справі, враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (Заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Враховуючи наведене, Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення і погоджується з висновком суду апеляційної інстанцій у справі.
Рішення суду апеляційної інстанції у цій справі є законним та обґрунтованим і не підлягає скасуванню, оскільки суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в оскарженому судовому рішенні повно і всебічно з'ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.
Оскільки колегія суддів залишає в силі рішення апеляційного суду, то відповідно до статті 139 КАС України судові витрати не підлягають новому розподілу.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України,
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2016 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий Я.О. Берназюк
Судді: М.І. Гриців
Н.В. Коваленко