Справа № 826/3304/17 Головуючий у 1 інстанції: Кузьменко В.А.
Суддя-доповідач: Вівдиченко Т.Р.
21 листопада 2018 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Судді-доповідача Суддів За участю секретаряВівдиченко Т.Р. Файдюк В.В. Чаку Є.В. Борейка Д.Е.
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Велесгард» на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 30 липня 2018 року у справі за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Велесгард» до Головного управляння ДФС у м. Києві про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень,
Позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Велесгард» звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управляння ДФС у м. Києві, в якому просив визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення від 01 лютого 2017 року №0000591404, №0000601404.
Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 30 липня 2018 року в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.
Не погодившись з рішенням суду, позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Велесгард» звернувся з апеляційною скаргою, просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Зокрема, апелянт посилається на те, що відповідача повідомлено про втрату документів та вчинялися дії по їх відновленню, разом із запереченням на акт перевірки надано усі первинні та бухгалтерські документи на підтвердження показників податкової звітності.
21 вересня 2018 року до суду апеляційної інстанції від Головного управління ДФС у м. Києві надійшов відзив на апеляційну скаргу, яким підтримує позицію суду першої інстанції.
19 листопада 2018 року від ТОВ «Велесгард» надійшла відповідь на відзив.
Заслухавши у відкритому судовому засіданні суддю-доповідача, учасників процесу, які з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 21 грудня 2016 року працівниками Головного управляння ДФС у м. Києві проведено документальну планову виїзну перевірку ТОВ «Велесгард» код 36676447 з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2013 року по 30.06.2016 року, за наслідками якої складено акт перевірки №411/26-15-14-01-02/36676447.
Відповідно до висновків акта перевірки, перевіряючими встановлено порушення позивачем, пунктів 44.1, 44.6 статті 44, статті 134, підпункту 138.1.1 пункту 138.1, пунктів 138.2, 138.4, 138.5 статті 138, підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено суму податку на прибуток за 2013, 2014, 2015 та 2016 роки на суму 21 877 978,00 грн.; пунктів 44.1, 44.6 статті 44, пункту 185.1 статті 185, пунктів 198.1, 198.2, 198.3 та 198.6 статті 198 Податкового кодексу України, внаслідок чого занижено податок на додану вартість на 1 882 276,00 грн., в тому числі за січень-грудень 2013 року, січень-грудень 2014 року.
Вказані в акті перевірки порушення обґрунтовані не наданням до перевірки первинних документів по відносинам із контрагентами.
На підставі акту перевірки, податковим органом прийнято спірні податкові повідомлення - рішення.
Відповідно до податкового повідомлення-рішення ГУ ДФС від 01 лютого 2017 року №0000591404 згідно з підпунктом 54.3.2 пункту 54.3 статті 54, пунктом 123.1 статті 123 Податкового кодексу України, за порушення пунктів 44.1, 44.6 статті 44, статті 134, підпункту 138.1.1 пункту 138.1, пунктів 138.2, 138.4, 138.5 статті 138, підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 Податкового кодексу України ТОВ «Велесгард» збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток підприємств на 27 347 473,00 грн., у тому числі, за податковим зобов'язанням на 21 877 978,00 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями - 5 469 495,00 грн.
Відповідно до податкового повідомлення-рішення ГУ ДФС від 01 лютого 2017 року №0000601404, згідно з пунктом 54.3 статті 54, пунктом 123.1 статті 123 Податкового кодексу України, за порушення пунктів 44.1, 44.6 статті 44, пункту 185.1 статті 185, пунктів 198.1, 198.2, 198.3 та 198.6 статті 198 Податкового кодексу України, ТОВ «Велесгард» збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість на 1 809 234,00 грн., у тому числі, за податковим зобов'язанням на 1 447 387,00 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями - 361 847,00 грн.
Крім цього, податковим органом повідомлено про те, що при складанні податкового повідомлення-рішення від 01.02.2017 р. №0000591401 допущено технічну помилку, зокрема, невірно вказана сума штрафної санкції з податку на прибуток, яка повинна становити 4 116 950,00 грн., замість 5 469 495,00 гривень.
Державна фіскальна служба України скасувала податкове повідомлення-рішення ГУ ДФС у м. Києві від 01.02.2017 р. №0000591401 в частині 1 352 545,00 грн. зайво застосованої штрафної санкції, а в іншій частині зазначене податкове повідомлення-рішення та податкове повідомлення-рішення ГУ ДФС у м. Києві від 01.02.2017 р. №0000601401 залишила без змін.
Позивач, вважаючи, що спірні рішення прийнято відповідачем з порушенням вимог законодавства, звернувся до суду з вищевказаним позовом.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Основним нормативно-правовим актом, яким врегульовані спірні правовідносини є Податковий кодекс України від 02.12.2010 року №2755-УІ (надалі - ПК України).
Відповідно до підпункту 14.1.27 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, витрати - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).
Згідно пункту 138.1 статті 138 Податкового кодексу України, витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із: витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6 - 138.9, підпунктами 138.10.2 - 138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті: інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу; крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.
В силу підпункту 138.1.1 пункту 138.1 статті 138 Податкового кодексу України, витрати операційної діяльності включають: собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та інші витрати беруться для визначення об'єкта оподаткування з урахуванням пунктів 138.2, 138.11 цієї статті, пунктів 140.2 - 140.5 статті 140, статей 142 і 143 та інших статей цього Кодексу, які прямо визначають особливості формування витрат платника податку.
Пунктом 138.2 статті 138 Податкового кодексу України визначено, що витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.
Відповідно до пунктів 138.4 та 138.5 статті 138 Податкового кодексу України, витрати, що формують собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг, крім нерозподільних постійних загальновиробничих витрат, які включаються до складу собівартості реалізованої продукції в періоді їх виникнення, визнаються витратами того звітного періоду, в якому визнано доходи від реалізації таких товарів, виконаних робіт, наданих послуг; інші витрати визнаються витратами того звітного періоду, в якому вони були здійснені, згідно з правилами ведення бухгалтерського обліку.
Пунктом 138.6 статті 138 Податкового кодексу України передбачено, що собівартість придбаних та реалізованих товарів формується відповідно до ціни їх придбання з урахуванням ввізного мита і витрат на доставку та доведення до стану, придатного для продажу.
В силу п.п. 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 Податкового кодексу України, не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.
Вищенаведені норми вказують, що визначальною умовою правомірності формування витрат, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, є їх здійснення для провадження господарської діяльності платника податку та підтвердження відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.
Згідно пункту 85.2 статті 85 Податкового кодексу України, платник податків зобов'язаний надати посадовим (службовим) особам контролюючих органів у повному обсязі всі документи, що належать або пов'язані з предметом перевірки. Такий обов'язок виникає у платника податків після початку перевірки.
Так, пунктом 44.5 статті 44 Податкового кодексу України визначено, що у разі втрати, пошкодження або дострокового знищення документів, зазначених в пунктах 44.1 і 44.3 цієї статті, платник податків зобов'язаний у п'ятиденний строк з дня такої події письмово повідомити контролюючий орган за місцем обліку в порядку, встановленому цим Кодексом для подання податкової звітності, та контролюючий орган, яким було здійснено митне оформлення відповідної митної декларації.
Платник податків зобов'язаний відновити втрачені документи протягом 90 календарних днів з дня, що настає за днем надходження повідомлення до контролюючого органу.
У разі неможливості проведення перевірки платника податків у випадках, передбачених цим підпунктом, терміни проведення таких перевірок переносяться до дати відновлення та надання документів до перевірки в межах визначених цим підпунктом строків.
Так, з матеріалів справи вбачається, що ТОВ «ВЕЛЕСГАРД» листом від 05.08.2016 р. №05/08 (вх. №32650/10 від 09.08.2016) повідомило податковий орган про втрату первинних та бухгалтерських документів.
Як вказує податковий орган та не заперечувалось позивачем під час апеляційного розгляду справи, ТОВ «Велесгард» вручено копію наказу ГУ ДФС у м. Києві від 29.08.2016 р. № 5413 «Про перенесення термінів проведення документальної планової виїзної перевірки ТОВ «Велесгард» до дати відновлення документів (протягом 90 календарних днів з дня, що настає за днем надходження повідомлення до контролюючого органу про неможливість надання документів для перевірки) та лист від 29.08.2016 р. №19246/10/26-15-14-01-02 щодо поновлення документів.
Перевірку поновлено відповідно до наказу ГУ ДФС у м. Києві від 23.11.2016 р. №7436.
Однак, листом від 24.11.2016 р. №99/11 (вх. № 47882/10 від 24.11.2016) ТОВ «Велесгард» повідомлено податковий орган про втрату документів. У той же час, як вказує податковий орган, підприємством не вказано перелік втрачених документів та період за який саме їх втрачено.
Також, з матеріалів справи вбачається, що під час перевірки ТОВ «Велесгард» вручений запит від 02.12.2016 р. №25428/10/26-15-14-01-02 про надання оригіналів документів з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого зодавства під час здійснення фінансово-господарських операцій за період з 01.01.2013 р. по 01.06.2016 р.
У відповідь на вищевказаний запит, ТОВ «ВЕЛЕСГАРД» листом від 05.12.2016 р. повідомило, що неможливо проведення перевірки до відновлення втрачених документів.
Пунктом 44.6 Податкового кодексу України передбачено, що у разі якщо до закінчення перевірки або у терміни, визначені в абзаці другому пункту 44.7 цієї статті платник податків не надає посадовим особам контролюючого органу, які проводять перевірку, документи (незалежно від причин такого ненадання, крім випадків виїмки документів або іншого вилучення правоохоронними органами), що підтверджують показники, відображені таким платником податків у податковій звітності, вважається, що такі документи були відсутні у такого платника податків на час складення такої звітності.
Апелянтом не надано доказів, які б підтверджували поважність причин ненадання ТОВ «Велесгард» до перевірки первинних та інших документів, пов'язаних із предметом перевірки, як і не надано в суд доказів повідомлення про вказані події правоохоронних органів та переліку відсутніх документів, доказів розслідування підприємством причин їх пропажі або знищення.
Під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції апелянт повідомив, що спірні документи щодо формування витрат та податкового кредиту не відновлено.
Колегія суддів зауважує, що часткове надання копій первинних документів податковому органу не підтверджує всі понесені витрати за перевірений період чи їх більшу частину.
Матеріали справи не містять первинні та інші документи на підтвердження показників податкової звітності за перевірений податковим органом період. Апелянт не вказав, яким чином відображені у податковій звітності витрати стосуються господарської діяльності ТОВ "ВЕЛЕСГАРД" та не надав доказів, які б підтверджували реальність здійснених операцій та факт використання в господарській діяльності позивача отриманих товарів/послуг.
Враховуючи вищевикладене, апелянтом не доведено фактичне здійснення господарської діяльності та правомірність понесених витрат за перевірений період.
З огляду на вказане, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що висновки акта перевірки про порушення позивачем норм Податкового кодексу України в частині заниження податку на прибуток є обґрунтованими та не спростовуються матеріалами справи.
Щодо неправомірного формування податкового кредиту з податку на додану вартість, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до підпункту 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 ПК України, податковий кредит - це сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.
Згідно пункту 198.1 статті 198 ПК України, право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.
В силу пункту 198.3 статті 198 Податкового кодексу України, податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.
Відповідно до пункту 201.10 статті 201 ПК України, податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.
У відповідності до пункту 198.2 статті 198 ПК України, датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається: дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.
Не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу) (пункт 198.6 статті 198 ПК України).
Як визначено пунктом 201.1 статті 201 ПК України, платник податку зобов'язаний надати покупцю (отримувачу) на його вимогу підписану уповноваженою платником особою та скріплену печаткою податкову накладну, у якій зазначаються в окремих рядках: а) порядковий номер податкової накладної; б) дата виписування податкової накладної; в) повна або скорочена назва, зазначена у статутних документах юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість, - продавця товарів/послуг; г) податковий номер платника податку (продавця та покупця); ґ) місцезнаходження юридичної особи - продавця або податкова адреса фізичної особи - продавця, зареєстрованої як платник податку; д) повна або скорочена назва, зазначена у статутних документах юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість, - покупця (отримувача) товарів/послуг; е) опис (номенклатура) товарів/послуг та їх кількість, обсяг; є) ціна постачання без урахування податку; ж) ставка податку та відповідна сума податку в цифровому значенні; з) загальна сума коштів, що підлягають сплаті з урахуванням податку.
З наведених приписів Закону слідує, що визначальним фактором для формування податкового кредиту платником податку на додану вартість є відповідність податкової накладної порядку її заповнення та подальше використання придбаних товарів (основних фондів) в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач відображав суми податку на додану вартість у складі податкового кредиту. Проте, до суду першої та апеляційної інстанції належних чином засвідчених копій податкових накладних, на підставі яких ним сформовано податковий кредит, за перевірений період не надав.
Як вірно вказано судом першої інстанції, у зв'язку із не підтвердженням під час розгляду справи правомірності формування витрат, факту здійснення господарських операцій та використання в межах господарської діяльності позивача придбаних товарів і послуг, формування податкового кредиту з податку на додану вартість у межах спірних правовідносин не можливе.
Колегія суддів зауважує, що будь-які документи (у тому числі договори, накладні, рахунки тощо) мають силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення господарської операції. Якщо ж фактичне здійснення господарської операції відсутнє, відповідні документи не можуть вважатися первинними документами для цілей ведення податкового обліку навіть за наявності всіх формальних реквізитів таких документів, що передбачені законодавством.
За таких обставни, висновки акта перевірки про порушення позивачем норм Податкового кодексу України в частині заниження податку на додану вартість є обґрунтованими.
Аналізуючи обставини справи та норми чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необґрунтованість позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Велесгард» та відсутність правових підстав для їх задоволення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).
При цьому, доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Відповідно до ч. 3 ст. 242 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
З підстав вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається.
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 243, 250, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Велесгард» залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 30 липня 2018 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328-329 КАС України.
Суддя-доповідач Судді Вівдиченко Т.Р. Файдюк В.В. Чаку Є.В.
Повний текст постанови виготовлено 26.11.2018 року