Постанова
Іменем України
21 листопада 2018 року
м. Київ
справа № 570/4460/16-ц
провадження № 61-17719св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Ступак О. В. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,
відповідач - ОСОБА_4,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Рівненського районного суду Рівненської області
від 26 січня 2017 року у складі судді Кушнір Н. В. та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 23 травня 2017 року у складі колегії суддів: Шеремет А. М., Ковальчук Н. М., Хилевича С. В.,
У вересні 2016 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості.
Позовна заява мотивована тим, що 29 січня 2013 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_4 укладений договір б/н, згідно з умовами якого відповідач отримав кредит у розмірі 1 600,00 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмір 30 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки
Відповідач станом на 31 серпня 2016 року має заборгованість 23 717,51 грн, яка складається із: 1 279,59 грн - заборгованості за кредитом; 17 310,77 грн - заборгованості за процентами за користування кредитом; 3 521,55 грн - заборгованість за пенею та комісією; 500,00 грн - штраф (фіксована частина);
1 105,60 грн - штраф (процентна складова), яку позивача просив стягнути з відповідача разом із понесеними судовими витратами.
Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 26 січня 2017 року у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що наданий банком розрахунок може бути доказом розміру заборгованості, однак не свідчить про той факт, що саме боржником внесені кошти в рахунок погашення заборгованості та не є належним доказом переривання строку позовної давності про застосування якого заявлено відповідачем.
Ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 23 травня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» відхилено. Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 26 січня 2017 року залишено без змін.
Постановляючи ухвалу про відхилення апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, який всебічно та повно з'ясував дійсні обставини справи, перевірив доводи та заперечення сторін, дослідив надані сторонами докази та ухвалив законне і обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
У червні 2017 року ПАТ КБ «ПриватБанк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 26 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 23 травня 2017 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами першої й апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосування норм матеріального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що із розрахунку заборгованості та виписки з рахунку вбачається, що останній платіж за кредитом здійснено 10 грудня 2013 року у сумі 28,45 грн, тобто строк позовної давності переривався, а отже, позивач звернувся до суду 16 вересня 2016 року, тобто у межах строку позовної давності.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
У вересні 2017 року від ОСОБА_4 надійшли заперечення на касаційну скаргу на касаційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк», в яких заявник просить відхилити вказану касаційну скаргу, посилаючись на те, що касаційна скарга є необґрунтованою і такою, що не підлягає задоволенню, оскільки не спростовує висновків судів першої та апеляційної інстанцій, а фактично зводиться до переоцінки доказів, яким суд надав належну оцінку.
15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).
У квітні 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано вказану справу до Верховного Суду.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Судом встановлено, що 29 січня 2013 року між сторонами укладений кредитний договір на суму 1 600,00 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 30,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом із кінцевим терміном повернення, який відповідає строку дії картки.
У зв'язку з порушенням відповідачем зобов'язання за кредитним договором, станом на 31 серпня 2016 року утворилась заборгованість у розмірі 23 717,51 грн, яка складається із: 1 279,59 грн - заборгованості за кредитом; 17 685,77 грн - заборгованості за процентами за користування кредитом; 3 521,55 грн - заборгованості за пенею та комісією; 500,00 грн - штраф (фіксована частина), 1 105,60 грн - штраф (процентна складова).
Як вбачається з матеріалів справи, 10 грудня 2013 року з рахунку відповідача здійснено автоматичне погашення частини кредиту у розмірі 28,45 грн.
Пунктом 1.1.7.12 Умов та правил надання банківських послуг передбачено, що договір діє на протязі 12 місяців із моменту підписання. Якщо протягом цього строку жодна із сторін не проінформує іншу сторону про припинення дії договору, він автоматично лонгується на такий же термін.
Відповідно до статті 1054 ЦК Україниза кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті
1048 цього Кодексу).
Згідно зі статтею 526 ЦК Українизобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Частиною першою статті 530 ЦК Українивстановлено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб'єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.
Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» має на увазі форму захисту - шляхом пред'явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред'явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об'єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб'єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов'язане з порушенням суб'єктивного матеріального цивільного права. Суб'єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.
Ураховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, слід дійти висновку, що об'єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб'єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.
Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб'єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).
У правовідносинах, в яких використовуються платіжні картки як спосіб надання/отримання кредитних коштів, якщо умовами договору визначено щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту, перебіг позовної давності щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту у повному обсязі - зі спливом останнього дня місяця дії картки.
Відповідно до статті 253 ЦК Україниперебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
За таких обставин та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, правильним є висновок суду першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, що строк дії картки вказаний на лицевій стороні картки (місяць і рік), і вона діє до останнього календарного дня зазначеного місяця, строк погашення процентів за кредитом визначено щомісячними платежами, а строк погашення кредиту в повному обсязі - останнім днем місяця, указаного на картці, з позовом до суду банк звернувся лише у вересні 2016 року, що є підставою для відмови у задоволенні позову у зв'язку із пропуском строку позовної давності. При цьому суд зазначив, що автоматичне списання банком із рахунку позичальника
10 грудня 2013 року коштів на погашення кредиту, не свідчить про визнання позичальником свого боргу та не може бути підставою для переривання позовної давності, оскільки таке переривання можливе лише шляхом вчинення дій.
Доводи касаційної скарги про те, що із розрахунку заборгованості та виписки з рахунку вбачається, що останній платіж за кредитом здійснено 10 грудня 2013 року у сумі 28,45 грн, тобто строк позовної давності переривався, а отже, звернувся до суду 16 вересня 2016 року позивач не пропустив строк позовної давності, не заслуговують на увагу, оскільки перебіг позовної давності переривається лише за умови вчинення боржником або його уповноваженою особою, яка представляє його інтереси у відносинах із кредитором на підставі довіреності, дій, що свідчать про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, проте банком не надано належних та допустимих доказів того, що саме боржником або уповноваженою ним особою внесені кошти в рахунок погашення заборгованості 10 грудня 2013 року.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої і апеляційної інстанцій та не дають підстав вважати, що судами порушено норми матеріального та процесуального права, зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК Українипід час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.
Отже, розглядаючи зазначений позов, суди повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212, 303, 304 ЦПК України 2004 року, правильно встановили обставини справи, у результаті чого ухвалили законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення.
Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 26 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 23 травня 2017 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: О. В. Ступак
С.О. Погрібний
Г.І. Усик