Постанова
Іменем України
31 жовтня 2018 року
місто Київ
справа № 332/1907/17
провадження № 61-2654св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Стрільчука В. А.,
суддів: Кузнєцова В.О., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПРИВАТБАНК»,
відповідач - ОСОБА_3,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПРИВАТБАНК» на рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 18 вересня 2017 року у складі судді Марченко Н. В. та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 12 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Крилової О. В., Кухаря С. В., Трофимової Д. А.,
У липні 2017 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПРИВАТБАНК» (далі - ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», банк) звернулося до суду із позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором у сумі 12 098, 22 грн.
Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що 03 листопада 2011 року між Закритим акціонерним товариством Комерційним банком «ПРИВАТБАНК» (далі - ЗАТ КБ «ПРИВАТБАНК»), правонаступником якого є ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір б/н, відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у розмірі 2 000, 00 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 30, 00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. У зв'язку з порушеннями зобов'язань за кредитним договором у відповідача наявна заборгованість перед ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» в сумі 12 098, 22 грн.
Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 18 вересня 2017 року в задоволенні позовних вимог відмовлено у зв'язку із пропуском позовної давності.
Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що у пункті 1.1.7.12 Умов та правил надання банківських послуг передбачено, що договір діє протягом 12 місяців з моменту його підписання, 03 листопада 2011 року. Якщо протягом цього строку жодна із сторін не проінформує іншу сторону про припинення дії договору, він автоматично лонгується (продовжується) на той самий строк. З урахуванням пролонгації договору на новий строк остаточним строком повернення суми кредиту було 03 листопада 2013 року. За висновками суду, позивач повинен був звернутись до суду з позовом у межах позовної давності, тобто до 03 листопада 2016 року, проте позов подано 26 серпня 2017 року, поза межами такого строку.
Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 12 грудня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Ухвала апеляційного суду обґрунтовувалась тим, що формулювання стосовно поновлення дії договору щоразу після закінчення його дії на новий такий же строк невизначену кількість разів призводить до того, що його закінчення може ніколи не настати. Проте договір не може породжувати невизначеність стосовно строку його дії, оскільки передбачений момент виконання зобов'язання - конкретний термін, який є закінченням строку дії договору. Такий невизначений стан речей не відповідає вимогам законодавства.
У січні 2018 року банк звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просив скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
В обґрунтування вимог касаційної скарги банк посилається на те, що, вирішуючи питання про застосування позовної давності, суд не визначив початковий момент її перебігу, оскільки без установлення обставин щодо обов'язку погашення відповідачем заборгованості частинами (періодичними щомісячними платежами) або погашення кредиту у повному розмірі, не пізніше останнього місяця, зазначеного на платіжній картці, неможливо визначити початок перебігу позовної давності, що передбачений статтею 253 ЦК України, та його переривання. Від вирішення питання про сплив позовної давності до основної вимоги залежить також й вирішення питання про сплив такої до додаткових вимог. Строк дії картки № НОМЕР_1 встановлений до 04/17, тобто до кінця квітня 2017 року. Керуючись правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 23 листопада 2016 року у справі № 2104цс16, перебіг позовної давності з повернення кредиту у повному обсязі починається зі спливом останнього дня місяця після закінчення дії картки, тобто з 01 травня 2017 року. Банк звернувся до суду з цим позовом 25 липня 2017 року, тобто у межах позовної давності. На переконання заявника, несплачені до моменту його звернення до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності, обрахованої окремо за кожним із платежів.
ОСОБА_3 подав відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив, що строк дії карткового кредитного договору відповідає строку дії картки, а видача нових карток є фактично укладенням нових кредитних договорів з новим строком дії. Передбачена Умовами та правилами надання банківських послуг автоматична пролонгація договору на той самий строк означає, що картка, отримана 03 листопада 2011 року, зі строком дії 1 рік, є дійсною ще один рік до 03 листопада 2013 року. Посилання заявника на те, що видана відповідачу кредитна картка має строк дії до кінця квітня 2017 року, спростовується тим, що закінчення виконання зобов'язання - це конкретна дата, зазначена на картці 03 листопада 2012 року (на полі «MONTH»). У цьому випадку нова картка повинна бути видана у 2012 році, а не у 2013 році, як зазначає позивач у довідці, оскільки картка з встановленим строком дії припиняє виконувати свою функцію в останній день місяця, позначеного на ній, тобто нею користуватись неможливо, незважаючи на продовження строку дії договору ще на рік. Тому він вважає, що видані в 2013 році картки не є доказами продовження строку дії договору від 03 листопада 2011 року.
Ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2018 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи, а ухвалою від 18 жовтня 2018 року справу призначено до судового розгляду.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Судами встановлено, що 03 листопада 2011 року між ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» та ОСОБА_3 укладено кредитний договір б/н, відповідно умов якого відповідач отримав кредит у розмірі 2 000, 00 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 30 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки.
Відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана ним заява разом з Умовами та правилами надання банківських послуг, Правилами користування платіжною карткою, затвердженими наказом від 06 березня 2010 року
№ СП - 2010-256, та Тарифами Банку, які оприлюднені на офіційному сайті банку, складає між ним та банком договір, що підтверджується підписом у заяві.
Щодо зміни кредитного ліміту банк керується підпунктами 2.1.1.2.3, 2.1.1.2.4 Умов та правил надання банківських послуг, де зазначено, що клієнт дає свою згоду на те, що кредитний ліміт встановлюється за рішенням банку, і клієнт дає право банку в будь-який момент змінити (зменшити або збільшити) кредитний ліміт.
Згідно з підпунктом 2.1.1.12.6 Правил користування платіжною карткою банк нараховує відсотки за користування кредитом в розмірі, встановленому Тарифами банку, які розміщені на банківському сайті, із розрахунку 360 календарних днів на рік.
Відповідно до підпункту 2.1.1.5.5 Умов та правил надання банківських послуг позичальник зобов'язується погашати заборгованість за кредитом, відсотками за його використання, за перевитрати платіжного ліміту, а також оплачувати комісії на умовах, передбачених договором.
Відповідно до підпункту 2.1.1.7.6 Умов та правил надання банківських послуг при порушенні позичальником строків платежів по якомусь із грошових зобов'язань, передбачених договором більш ніж на 30 днів, позичальник зобов'язаний сплатити банку штраф в розмірі 500, 00 грн + 5% від суми позову.
Відповідач не надавав своєчасно банку грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом, відсотками, а також іншими витратами відповідно до умов договору, що має відображення у розрахунку заборгованості за договором. Таким чином, всупереч умовам кредитного договору, а також статтям 509, 526, 1054 ЦК України відповідач зобов'язання за договором не виконав.
У підпункті 1.1.7.12 Умов та правил надання банківських послуг передбачено, що договір діє протягом 12-ти місяців з моменту його підписання. Якщо протягом цього строку жодна із сторін не поінформує іншу сторону про припинення дії договору, він автоматично лонгується на той самий строк.
Суди першої та апеляційної інстанцій зробили висновок, що, з урахуванням поновлення договору на новий строк, остаточним строком погашення повної суми кредиту є 03 листопада 2013 року.
Відповідно до статті 1054 ЦК Україниза кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
За приписами частини першої статті 1048 ЦК України(параграф 1 глава 71) позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором.
За приписами частини першої статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).
У частині другій статті 1050 ЦК Українипередбачено, що якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами
(з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
Суди першої та апеляційної інстанцій зробили обґрунтований висновок про те, що банк умови кредитного договору виконав, надавши кредит позичальнику, який свої обов'язки з повернення боргу не виконав.
Щодо застосування правила частини другої статті 1050 ЦК України
Суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовували свої рішення зокрема тим, що внаслідок автоматичної пролонгації кредитного договору відбулась зміна строку виконання основного зобов'язання відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України.
На переконання Верховного Суду, таке тлумачення, надане судами наведеної норми закону, є невірним з огляду на таке.
Статтею 1050 ЦК України встановлено наслідки порушення договору позичальником.
Відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами
(з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
Тобто, у випадку прострочення позичальником сплати чергової суми у позикодавця виникає право вимагати сплати усієї суми позики, яка залишилася несплаченою. З цього моменту вважаються такими, що настали всі строки платежу за усією сумою позики, що залишилася несплаченою у цілому. Про свій намір вимагати повернення усієї суми позики або всіх речей, які надавалися в позику, позикодавець має право повідомити позичальника, надіславши останньому відповідну вимогу або звернувшись з відповідним позовом до суду.
У справі, що переглядається, суди встановили, що строк дії картки, виданої 03 листопада 2011 року, з урахуванням пролонгації сплинув 03 листопада 2013 року, тобто закінчився строк дії договору та строк кредитування.
Згідно із частиною першою статті 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Закінчення строку дії договору відповідно до визначених ним умов не є зміною строку виконання зобов'язання внаслідок порушення договору позичальником відповідно до правил частини другої статті 1050 ЦК України. Таке тлумачення судами наведеної норми не відповідає розумінню дійсної підстави визначення початку перебігу позовної давності.
У кредитному договорі від 03 листопада 2011 року сторони погодили термін його дії до 03 листопада 2013 року. Протягом цього строку сторони наділені можливістю здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до умов договору (частина перша статті 631 ЦК України).
Щодо застосування позовної давності
Загальна позовна давність (зокрема, до вимог про стягнення заборгованості за кредитом і процентами) встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), а спеціальна позовна давність до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) - тривалістю в один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України).
Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Початок перебігу позовної давності визначається статтею 261 ЦК України. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п'ята цієї статті).
У кредитному договорі від 03 листопада 2011 року встановлено обов'язкові щомісячні платежі у вигляді відсотків як плату за користування кредитом, проте договір чи додатки до нього не містять деталізації повернення боргу частинами, зокрема у формі графіка погашення суми боргу.
Відповідно до підпункту 3.1.1, пункту 5.4 Правил користування платіжною карткою граничний строк дії картки (місяць і рік) зазначено на ній, вона є дійсною до останнього календарного дня такого місяця відповідного року, строк погашення процентів за кредитом визначено щомісячними платежами, а строк погашення кредиту в повному обсязі визначено останнім днем місяця, зазначеного на картці (поле «MONTH»).
Згідно з правовим висновком, викладеним Верховним Судом України у постанові від 19 березня 2014 року у справі № 6-14цс14, відповідно до Правил користування платіжною карткою, які є складовою кредитного договору, картка діє в межах визначеного нею строку. За таким договором, що визначає щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту, перебіг позовної давності (статті 257 ЦК України) щодо щомісячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі - зі спливом останнього дня місяця дії картки (стаття 261 ЦК України), а не закінченням строку дії договору.
Враховуючи те, що кредитним договором не встановлено обов'язку позичальника щомісячно вносити платіж з повернення суми кредиту у конкретно визначеному розмірі та не передбачено самостійної відповідальності за невиконання цього обов'язку, а строк погашення кредиту в повному обсязі у договорі визначено останнім днем місяця, зазначеного на картці (строку кредитування), то в такому випадку позовна давність обраховується з моменту закінчення строку кредитування, який збігається зі строком дії картки.
Взявши до уваги доводи відповідача про те, що строк дії картки, виданої 03 листопада 2011 року, з урахуванням пролонгації сплинув 03 листопада 2013 року, суди першої та апеляційної інстанцій не дали належної правової оцінки доводам банку про те, що 18 травня 2013 року позичальнику видано нову картку № НОМЕР_1 зі строком дії до «04/17», тобто до кінця квітня 2017 року.
Суди не дослідили зібрані у справі докази на предмет того, чи діяли перевипущені банком картки за вже існуючими між банком та клієнтом договірними правовідносинами у форматі продовження строку кредитування та користування кредитними коштами за відкритим рахунком з непогашеною заборгованістю.
Обґрунтованими є доводи касаційної скарги про те, що під час розгляду справи суди не встановили, з якого моменту відповідач припинив виконувати свої зобов'язання за договором щодо повернення кредиту та чи вчинялися ним дії, які свідчили б про визнання ним боргу, адже відповідно до частин першої та третьої статті 264 ЦК України такі дії призводять до переривання перебігу позовної давності, після чого він починається заново.
За змістом пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
У частині четвертій статті 411 ЦПК України встановлено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Через недослідження наявних у справі доказів суди не встановили ті обставини справи, що мають істотне значення для правильного вирішення спору між сторонами, а тому висновки судів з наведених підстав є передчасними.
Усунути ці недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду з урахуванням повноважень суду касаційної інстанції неможливо, оскільки в силу положень статті 400 ЦПК України Верховний Суд позбавлений процесуальних можливостей з'ясовувати дійсні обставини справи та оцінювати докази, які не були досліджені судами першої та апеляційної інстанцій.
Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, справа направленню на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки для ухвалення нового рішення у справі суд має встановити обставини на підставі самостійного та належного дослідження доказів, що не були попередньо вивчені.
Також судові необхідно об'єктивно дослідити зазначені у цій постанові обставини у сукупності та співвідношенні з доказами у справі, надати оцінку доводам та доказам, поданим сторонами в обґрунтування своїх вимог та заперечень як в цілому, так і кожному доказу окремо.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПРИВАТБАНК» задовольнити частково.
Скасувати рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 18 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 12 грудня 2017 року, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. А. Стрільчук
Судді В. О. Кузнєцов
С. О. Погрібний
О. В. Ступак
Г. І. Усик