Постанова
Іменем України
21 листопада 2018 року
м. Київ
справа № 359/194/16-ц
провадження № 61-8047св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Штелик С. П. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Сімоненко В.М.
учасники справи:
позивач -акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк»,
відповідач - ОСОБА_4,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу представника публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк», яке змінило назву на акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк» - Сокуренко НаталіїВікторівни, на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області в складі судді Саган В. М. від 28 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Київської області в складі суддів: Поліщука М. А., Антоненко В. І., Ігнатченко Н. В., від 06 липня 2016 року,
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України (далі - Цивільний процесуальний кодекс України), у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У січні 2016 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк», яке змінило назву на акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк» (далі - банк, АТ КБ «Приватбанк») звернулось до суду із позовом до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості.
Позов обґрунтовано тим, що 03 вересня 2007 року між АТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_4 укладено кредитний договір, за умовами якого банк зобов'язався надати кредит у розмірі 99 104,50 дол. США на термін до 03 вересня 2017 року, а ОСОБА_4 зобов'язалася щомісячно повертати кредит частинами шляхом сплати платежу, який складається з заборгованості за кредитом, за відсотками, комісією, а також інших витрат згідно кредитного договору.
Посилаючись на те, що ОСОБА_4 належним чином не виконувала свої зобов'язання за кредитним договором, у зв'язку з чим станом на 10 грудня 2015 року виникла заборгованість у розмірі 131 060,85 дол. США, що складає 2 999 982,86 грн, позивач просив суд стягнути з відповідача указану суму заборгованості.
Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 28 квітня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що 02 лютого 2009 року банк направив ОСОБА_4 повідомлення, яким у зв'язку із порушенням останньою кредитних зобов'язань, посилаючись на умови кредитного договору, вимагав достроково погасити заборгованість в повному обсязі до 28 лютого 2009 року, тобто змінив строк виконання кредитного зобов'язання. У зв'язку із зазначеним, звернувшись до суду із даним позовом у січні 2016 року, банк пропустив установлений законом строк позовної давності, про застосування якого відповідачем подано заяву, що є підставою для відмови у позові АТ КБ «Приватбанк».
Ухвалою апеляційного суду Київської області від 06 липня 2016 року апеляційну скаргу АТ КБ «Приватбанк» відхилено. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 28 квітня 2016 року залишено без змін.
Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону, обставини справи встановлені повно, а доводи апеляційної скарги не підтверджені належними та допустимими доказами і не спростовують висновків суду першої інстанції. Зазначено, що рішенням апеляційного суду Київської області від 16 грудня 2014 року, яке залишено без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 червня 2015 року, ПАТ КБ «Приватбанк» відмовлено в задоволенні позову до ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7, третя особа Бориспільський районний відділ Управління державної міграційної служби України в Київській області, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, у зв'язку із пропуском банком строку позовної давності для звернення до суду із вимогою про погашення кредитної заборгованості за спірним кредитним договором при зверненні до суду у серпні 2013 року, оскільки таке право виникло у банку з лютого 2009 року.
У касаційній скарзі, поданій у липні 2016 рокудо Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, представник АТ КБ «Приватбанк» - Сокуренко Н. В., посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що сторони кредитного договору у договірному порядку не домовилися про зміну строку виконання кредитного зобов'язання, а відповідач не була обізнана про відповідні зміни. За умовами кредитного договору позичальник має обов'язок із погашення кредитної заборгованості в повному обсязі до 03 вересня 2017 року. У зв'язку із чим, на думку скаржника, банк не пропустив строк позовної давності для звернення до суду із даним позовом.
У грудні 2016 року ОСОБА_4 подала відзив на касаційну скаргу, посилаючись на те, що обставини справи судами попередніх інстанцій встановлені повно та відповідають фактичними обставинам, які склалися між учасниками даної справи. Зазначила, що згідно підпункту «а» пункту 2.3.3 кредитного договору банк на власний розсуд має право змінити умови договору зажадати від позичальника дострокового повернення кредиту, сплати винагороди, комісії й відсотків за його користування у повному обсязі шляхом направлення відповідного повідомлення. Банк скористався своїм правом та змінив строк виконання кредитного зобов'язання в повному обсязі, яке установлено до 28 лютого 2009 року. Такі висновки викладені у рішенні апеляційного суду Київської області від 16 грудня 2014 року, яке набрало законної сили.Тому, при зверненні до суду із даним позовом у січні 2016 року, банк пропустив строк позовної давності. У відзиві на касаційну скаргу заявник просила суд відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити оскаржувані рішення без змін, посилаючись на їх законність і обґрунтованість.
Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 ЦК України).
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України цієї норми зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно з нормою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк.
При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов'язання» (статті 530, 631 ЦК України).
Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (частина перша статті 530 ЦК України).
Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
Судами встановлено, що 03 вересня 2007 року між АТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_4 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 99104,50 дол. США у вигляді не поновлювальної лінії, а ОСОБА_4 зобов'язалася щомісячно до 03 вересня 2017 року повертати кредит частинами шляхом сплати платежу у розмірі 1 429,62 дол. США в період з 25 по 30 число кожного місяця, а також сплачувати відсотки за користування ним у розмірі 0,92 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом.
ОСОБА_4 не виконувала належним чином зобов'язань за вказаним договором, що призвело до утворення кредитної заборгованості, яка визначена банком станом на 10 грудня 2015 року у розмірі 131 060,85 дол. США, що складає 2 999 982,86 грн.
Відповідно до підпункту «а» пункту 2.3.3 кредитного договору, погодженого сторонами, банк на власний розсуд, має право змінити умови договору - зажадати від позичальника дострокового повернення кредиту, сплати винагороди, комісії й відсотків за його користування у повному обсязі шляхом направлення відповідного повідомлення.
Указаний пункт договору містить також положення про те, що згідно статей 212, 611, 651 ЦК України щодо зобов'язань, строк виконання яких настав, вважається, що строк настав у зазначену в повідомленні дату. В указану дату позичальник зобов'язується повернути банку суму кредиту в повному обсязі, винагороду і відсотки за фактичний строк його користування, у повному обсязі виконати інші зобов'язання за договором.
02 лютого 2009 року банк направив ОСОБА_4 повідомлення № 16.1-03/189, де посилаючись на пункт 2.3.3 кредитного договору вимагав достроково погасити заборгованість по кредиту в повному обсязі, а саме повернути суму кредиту, сплатити відсотки за його користування, виконати інші зобов'язання за кредитним договором до 28 лютого 2009 року.
Рішенням апеляційного суду Київської області від 16 грудня 2014 року, яке залишено без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 червня 2015 року, (справа № 359/7056/13-ц) відмовлено ПАТ КБ «Приватбанк» в задоволенні позову до ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7, третя особа Бориспільський районний відділ Управління державної міграційної служби України в Київській області, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення.
В указаному рішенні, яке набрало законної сили, установлено, що згідно пункту 2.3.3 кредитного договору банк мав право вимагати від позичальника дострокового повернення кредитної заборгованості у повному обсязі та скористався таким правом, установивши строк виконання кредитного зобов'язання до 28 лютого 2009 року. З указаної дати у банку виникло право на звернення до суду із позовом про погашення заборгованості за спірним кредитним договором. Позов позивачем пред'явлено лише в липні 2013 року, тобто правом заявити вимоги про дострокове повернення кредиту позивач скористався після спливу позовної давності, встановленої статтею 256 ЦК України.
Згідно вимог частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність.
Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності пов'язаний з певними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою.
Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п'ята статті 261 ЦК України).
Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252-255 ЦК України.
При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).
За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку, установивши, що з підстав, передбачених кредитним договором, банк змінив строк виконання кредитного зобов'язання в повному обсязі з 03 вересня 2017 року на 28 лютого 2009 року та врахувавши, що із указаної дати у банку виникло право на подання позову про стягнення заборгованості за спірним кредитним договором,про що також зазначено у судовому рішенні, яке набрало законної сили, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що, звернувшись до суду із даним позовом у січні 2016 року, банк пропустив установлений законом строк позовної давності, про застосування якого відповідачем подано заяву, що є підставою для відмови у позові банку у даній справі.
Доводи касаційної скарги щодо відсутності погодження між сторонами умови про право банку на зміну строку виконання кредитного зобов'язання спростовуються змістом кредитного договору, матеріалами справи, висновками, викладеними у рішенні, яке набрало законної сили, у справі 359/7056/13-ц, а також обґрунтованими висновками судів першої та апеляційної інстанції у даній справі.
Безпідставними є також доводи касаційної скарги відносно того, що суди попередніх інстанцій не мали підстав для відмови у позові банку, оскільки сума кредитної заборгованості боржником не повернута.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).
Доводи касаційної скарги в їх сукупності зводяться до невірного розуміння скаржником вимог чинного законодавства та власного тлумачення характеру спірних правовідносин. Такі доводи оцінені судом першої інстанції, були предметом перегляду судом апеляційної інстанції та не знайшли свого підтвердження.
Згідно вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно абзацу 10 пункту 9 рішення Конституційного Суду України від 30 січня
2003 року № 3-рп/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України» та «Рябих проти Російської Федерації», у справі «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення постановлено без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.
У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін.
Згідно із частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З урахуванням викладеного та керуючись статтями 401, 415 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу представника публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк», яке змінило назву на акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк» - Сокуренко НаталіїВікторівни, залишити без задоволення.
Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 28 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 06 липня 2016 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді: С. П. Штелик
С. Ю. Мартєв
В.М.Сімоненко