Постанова
іменем України
21 листопада 2018 року
м. Київ
справа № 686/12753/16-ц
провадження № 61-9526 св 18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Стрільчука В.А.,
суддів: Кузнєцова В.О., Олійник А.С., (суддя-доповідач), Ступак О.В., Усика Г.І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_3,
відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5,
третя особа - Служба у справах дітей Хмельницької райдержадміністрації,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 05 жовтня 2016 року у складі судді Мазурок О.В. та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 29 листопада 2016 року у складі колегії суддів: Спірідонової Т.В., Пастущака М.М., Купальського А.В.
У червні 2016 року до суду звернулась ОСОБА_3 із позовом, в якому просила позбавити права користування жилим приміщенням і виселити ОСОБА_4, 1995року народження, неповнолітню ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_5 з житлового будинку АДРЕСА_1.
Позов обґрунтовано тим, що позивач є власником зазначеного житлового будинку. У 2014 році на прохання ОСОБА_4 позивач надала їй дозвіл на проживання у будинку. Згодом до будинку переїхав чоловік відповідача - ОСОБА_5 Дозволу на реєстрацію у будинку ОСОБА_3 відповідачам не надавала, а про реєстрацію в будинку ОСОБА_4 дізналась у липні 2015 року після того, як відповідачі звернулися з проханням зареєструвати дитину у її будинку. Письмовий договір на проживання сторонами не укладався. Після народження дитини відповідачі почали вчиняти на неї психологічний тиск, переселили її до меншої кімнати, самовільно викинули меблі, фактично обмежують її у користуванні кухнею, допомоги не надають. Такі дії відповідачів порушують її право власності та вільне користування будинком, однак у добровільному порядку залишити будинок відповідачі відмовляються.
Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 05 жовтня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 29 листопада 2016 року, позов задоволено. Позбавлено права користування житловим приміщенням та виселено відповідачів з житлового будинку АДРЕСА_1. Стягнуто з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь держави по 275,60 грн судового збору.
Судові рішення мотивовані тим, що відповідачі, які в розумінні частини другої статті 64 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР), не є членами сім'ї позивача, проживають у будинку останньої без укладення договору найму. Відповідно до частини першої статті 317, статей 319, 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 98, 99 ЖК Української РСР відповідачі на вимогу позивача, яка є власником будинку, зобов'язані негайно звільнити приміщення, а у разі відмови підлягають виселенню в судовому порядку без надання іншого жилого приміщення. Судом апеляційної інстанції також зазначено, що наявність реєстрації у житловому будинку не змінює правового статусу тимчасового мешканця незалежно від тривалості проживання у цьому будинку; сплата комунальних платежів не може свідчити про те, що між сторонами існували відносини із договору найму житла, оскільки плата за користування жилим приміщенням, що належить громадянинові на праві приватної власності, сплачується останньому і встановлюється за домовленістю сторін, як це визначено у статті 162 ЖК Української РСР; проведення відповідачами за власний кошт ремонту будинку не спростовують висновків суду.
У грудні 2016 року ОСОБА_4 звернулась до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою на рішення апеляційного суду.
23 грудня 2016 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у вказаній цивільній справі.
10 травня 2017 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вказану справу призначено до судового розгляду.
26 лютого 2018 року вказану справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року №2147?VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати судові рішення, мотивуючи тим, що надання позивачем згоди на проживання відповідачів у будинку, їх вселення, проживання в будинку, здійснення ними на вимогу позивача оплати за проживання, проведення ремонту в будинку свідчить про вчинення між сторонами правочину. Суди першої та апеляційної інстанцій не врахували вимоги частини першої статті 202, статті 208, статті 811 ЦК України, тобто порушили норми матеріального права, внаслідок чого дійшли висновків, які не відповідають матеріалам справи. Висновки судів про те, що відповідачі створювали позивачу погані умови проживання не підтверджені доказами.
Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно ОСОБА_3 є власником будинку АДРЕСА_1.
З дозволу позивача у вказаному будинку без укладення договору найму проживають ОСОБА_4, неповнолітня ОСОБА_6 та ОСОБА_5
Згідно з довідкою Розсошанської сільської ради Хмельницького району від 07 червня 2016 року № 640, копією паспорта ОСОБА_4, заявою для реєстрації за місцем проживання, ОСОБА_4 та неповнолітня ОСОБА_6 зареєстровані у зазначеному будинку, а ОСОБА_5 зареєстрований у будинку АДРЕСА_2.
Суд першої інстанції встановив, що за твердженням позивача, які в суді першої інстанції підтверджені показаннями свідків ОСОБА_7, ОСОБА_8, відповідачі обмежують право ОСОБА_3 на користування та розпорядження будинком, вимогу про виселення з її будинку відповідачі не виконали.
Суди першої та апеляційної інстанції дійшли висновку про задоволення позову з огляду на таке.
Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Частиною першою статті 156 ЖК Української РСР передбачено, що правом користуватися нарівні з власником житлового будинку мають члени його сім'ї.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу.
Частиною другою статті 64 ЖК Української РСР визначено, що до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що позивач є тіткою ОСОБА_4, ОСОБА_5 є чоловіком ОСОБА_4, а ОСОБА_6 - дочкою останніх. Суди встановили, що відповідачі не є членами сім'ї позивача.
Відповідачі, згідно встановлених обставин, проживали у будинку за згодою позивача безоплатно без укладення договору найму, тому суд апеляційної інстанції правильно застосував при вирішенні цієї справи положення статті 98, 99 ЖК Української РСР, яка регулює відносини наймача та тимчасових жильців.
За змістом положень частини четвертої статті 98, частини першої статті 99 ЖК Української РСР тимчасові жильці самостійного права на займане жиле приміщення не набувають незалежно від тривалості проживання. Тимчасові жильці на вимогу наймача або членів сім'ї, які проживають разом з ним, зобов'язані негайно звільнити приміщення, а в разі відмовлення - підлягають виселенню в судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.
Таким чином, з урахуванням встановлених обставин справи, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позову є такими, що відповідають нормам матеріального права.
Доводи касаційної скарги, що суди першої та апеляційної інстанцій при вирішенні справи не врахували, що між сторонами виникли правовідносини найму житла, отже, суди не застосували положення статей 202, 208, 811 ЦК України, є такими, що не спростовують висновки судів про відсутність між сторонами відносин найму житла.
Доводи касаційної скарги стосовно не надання позивачем доказів порушення відповідачами її права користування та розпорядження будинком суд касаційної інстанції відхиляє, з огляду на встановлені судом першої інстанції обставини на підставі показань свідків, які відповідно до частини другої статті 57 ЦПК України 2004 року, є доказами у справі.
Посилання заявника на порушення судами принципу справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду справи без викладення переконливих та конкретних аргументів у касаційній скарзі Верховний Суд до уваги не бере.
У касаційній скарзі ОСОБА_4 не виклала такі аргументи та доводи, які б спростували висновки судів про статус відповідачів - тимчасові мешканці і свідчили б про порушення їхніх прав відповідно до принципу пропорційності (стаття 11 ЦПК України).
Верховний Суд переглядає справу в межах встановлених судами обставин та позбавлений повноважень здійснювати переоцінку доказів та вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу.
Доводи касаційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів, яким суд апеляційної інстанції надав належну правову оцінку та дійшов обгрунтованих висновків. Ці доводи не впливають на правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права.
Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на зазначене, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини, тому Верховний Суд дійшов висновку, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційної інстанції - без змін.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 05 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 29 листопада 2016 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. А. Стрільчук
Судді: В. О. Кузнєцов
А.С. Олійник
О.В. Ступак
Г. І. Усик