Постанова
Іменем України
22 листопада 2018 року
м. Київ
справа № 466/9040/16-ц
провадження № 61-12343св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Пророка В. В.,
учасники справи:
позивач - Львівський міський центр зайнятості,
відповідач - ОСОБА_4,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Львівського міського центру зайнятості на постанову Апеляційного суду Львівської області від 25 січня 2018 року у складі колегії суддів: Савуляка Р. В., Крайник Н. П., Мельничук О. Я.,
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У жовтні 2016 року Львівський міський центр зайнятості звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про стягнення коштів.
Позовна заява мотивована тим, що 12 серпня 2004 року ОСОБА_4 звернувся до Шевченківського районного центру зайнятості м. Львова в пошуках роботи, у той же день йому було надано статус безробітного.
За час перебування на обліку ОСОБА_4 отримав в центрі зайнятості матеріальне забезпечення - допомогу по безробіттю з 12 серпня 2004 року до 20 січня 2005 року в сумі 2 155,54 грн, одноразову допомогу по безробіттю для організації підприємницької діяльності за період з 21 січня 2005 року до 06 серпня 2005 року в сумі 3 078,11 грн та інші соціальні послуги.
Також ОСОБА_4 за рахунок центру зайнятості навчався за програмою «Менеджер малого бізнесу» на базі Львівської національної академії ветеринарної медицини ім. С. З. Гжицького з 29 листопада 2004 року до 24 грудня 2004 року, вартість навчання якого становила 229,75 грн.
Перевіркою, проведеною Львівським міським центром зайнятості, згідно з актом від 17 квітня 2014 року, встановлено, що ОСОБА_4, під час перебування на обліку у центрі зайнятості як безробітний, з 21 вересня 2004 року самостійно працевлаштувався на посаду директора готельного комплексу Приватного підприємства «Готель «Богдан» та отримував дохід.
На підставі вищевикладеного Львівський міський центр зайнятості просив стягнути з ОСОБА_4 на користь позивача кошти, в рахунок повернення матеріального забезпечення та вартості соціальних послуг, у розмірі 5 463,65 грн.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 15 серпня 2017 року (у складі судді Ковальчук О. І.) позов задоволено.
Стягнути з ОСОБА_4 на користь позивача кошти у розмірі 5 463,65 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_4 своєчасно не виконав обов'язки зареєстрованого безробітного та безпідставно продовжував отримувати допомогу по безробіттю і незаконно отримав соціальну послугу - навчання, в результаті чого завдав матеріальної шкоди Львівському міському центру зайнятості на суму 5 463,65 грн.
Постановою Апеляційного суду Львівської області від 25 січня 2018 року рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нову постанову.
У задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що у позовній заяві позивач зазначив, що про порушення відповідачем вимог чинного законодавства при призначенні допомоги по безробіттю, які мали місце у вересні 2004 року, він дізнався 17 квітня 2014 року, однак позивач мав можливість виявити дані порушення раніше (в межах строку позовної давності) але не зробив цього, що є підставою для відмови у позові за спливом позовної давності.
У касаційній скарзі, поданій у лютому 2018 року до Верховного Суду, Львівський міський центр зайнятості, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення місцевого суду.
Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_4 був зареєстрований як безробітний з 12 серпня 2004 року до 20 січня 2005 року до запровадження механізму проведення розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплат матеріального забезпечення відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», що об'єктивно унеможливлювало центр зайнятості довідатись про порушення свого права. Позивач дізнався про порушення своїх прав, а саме: незаконне отримання ОСОБА_4 допомоги по безробіттю, лише після отримання листа від 29 січня 2014 року за результатами обміну інформацією з Пенсійним Фондом України в Шевченківському районі м. Львова відносно ОСОБА_4
12 квітня 2018 року цивільну справу передано до Верховного Суду.
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Апеляційним судом встановлено, що 12 серпня 2004 року ОСОБА_4 звернувся до Шевченківського районного центру зайнятості із заявою про надання статусу безробітного з виплатою допомоги по безробіттю, зазначивши, що не зареєстрований як суб'єкт підприємницької діяльності, трудовою діяльністю не займається та пенсії не отримує.
Наказом від 12 серпня 2004 року відповідачу надано статус безробітного та призначено допомогу по безробіттю.
Відповідно до витягу із наказів про прийняття рішення по ОСОБА_4 наказом Львівського міського центру зайнятості від 25 січня 2005 року відповідача знято з обліку у зв'язку з отриманням одноразової допомоги по безробіттю для організації підприємницької діяльності.
17 квітня 2014 року Новояворівським міським центром зайнятості складено акт розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплат матеріального забезпечення відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», згідно з яким ОСОБА_4 працював у ПП «Готель Богдан» з 21 вересня 2004 року до 18 січня 2005 року та звільнений за власним бажанням. За вказаний період йому було нараховано та сплачено страхові внески.
05 вересня 2014 року Львівським міським центром зайнятості ОСОБА_4 направлено претензію щодо відшкодування коштів у сумі 5 463,65 грн, у зв'язку з неповідомленням про самостійне працевлаштування з 21 вересня 2004 року у ПП «Готель «Богдан».
Як убачається з матеріалів справи, у травні 2017 року відповідач подав до суду першої інстанції заяву про застосування строку позовної давності та просив відмовити у задоволенні позову.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Згідно з частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення.
Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог у зв'язку з пропуском позовної давності, оскільки не знайшов поважними причини пропуску позовної давності, так як позивач мав можливість виявити дані порушення раніше (в межах строку позовної давності) але не зробив цього, що є підставою для відмови у позові за спливом позовної давності.
Доводи касаційної скарги позивача щодо дотримання строку позовної давності спростовуються матеріалами справи та встановленими апеляційним судом обставинами та не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині судового рішення.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновку суду апеляційної інстанції не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Львівського міського центру зайнятості залишити без задоволення.
Постанову Апеляційного суду Львівської області від 25 січня 2018 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. М. Фаловська В. С. Висоцька В. В. Пророк