Харківський окружний адміністративний суд
61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
15 листопада 2018 р. № 2040/7466/18
Харківський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Чудних С.О.,
за участю секретаря судового засідання - Хмелівської Н.М.,
представника позивача - ОСОБА_1,
представника відповідача та третьої особи - Вишневського О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_4 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить суд:
- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 17.08.2018 № 278-18;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_4 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що рішення Державної міграційної служби України від 17.08.2018 № 278-18 є незаконним та необґрунтованим, прийнятим в порушення вимог чинного законодавства та без дійсного вивчення обставин його справи та ситуації, що склалась в країні його походження, обґрунтувавши причину неможливості повернення до країни походження тим, що в його рідному місці та країні тривають військові дії. Вказував, що через свої релігійні переконання він та його родина неодноразово отримували погрози та зазнавали переслідувань з боку представників "Ісламської держави" та шиїтів.
Ухвалою суду від 11.09.2018 відкрито провадження в даній адміністративній справі та призначено підготовче засідання на 02.10 2018 о 16:15 год.
Протокольною ухвалою судді від 25.10.2018 закрито підготовче засідання та призначено розгляд справи по суті на 02 жовтня 2018 року о 16:15 год.
У судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги у повному обсязі та просив суд позов задовольнити.
Представник відповідача та третьої особи в судовому засіданні проти позову заперечував, відповідно наданого відзиву вказав, що під час прийняття оспорюваного рішення відповідач діяв у спосіб та у межах, визначених чинним законодавством, оскільки у позивача при поверненні до країни громадської належності не існує об'єктивних підстав для побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Суд, вислухавши осіб, які беруть участь у справі, дослідивши наявні матеріали, дійшов наступного висновку.
28 березня 2015 року ОСОБА_4 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, обґрунтувавши причину неможливості повернення до країни походження тим, що в його рідному місці та країні тривають військові дії. Вказував, що через свої релігійні переконання він та його родина неодноразово отримували погрози та зазнавали переслідувань з боку представників "Ісламської держави" та шиїтів.
За результатами розгляду документів щодо надання позивачу статусу біженця в Україні Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області було складено висновок від 04 липня 2016 року про відмову громадянину ОСОБА_4 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Державної міграційної служби України від 05 жовтня 2016 року № 497-16 підтримано висновок Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області та відмовлено позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзацу 5 частини 1 статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 цього Закону, відсутні.
24 жовтня 2016 року позивач отримав повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області за № 82 від 20 жовтня 2016 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видане на підставі рішення Державної міграційної служби України від 05 жовтня 2016 року № 497-16.
Не погоджуючись із рішенням Державної міграційної служби України позивач звернувся до суду за захистом своїх прав.
Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 04.10.2017 у задоволенні позову ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії було відмовлено.
Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 27.11.2017 постанову Харківського окружного адміністративного суду від 04.10.2017 скасовано. Прийнято нову постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії - задоволено. Скасовано рішення Державної міграційної служби України від 05.10.2016 року № 497-16. Зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_4 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами розгляду особової справи позивача, на підставі співбесід, інформації по країні походження та інших матеріалів Головним управлінням Державної міграційної служби в Харківській області складено висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_4.
На підставі вивчення документів та матеріалів, підтримуючи висновок Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області, Державною міграційною службою України прийнято рішення про відмову у визнанні ОСОБА_4 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 17.08.2018 № 278-18.
В ході розгляду справи встановлено, що позивач отримав повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області від 03.09.2018 №56, в якому вказано, що відповідно до статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 17.08.2018 № 278-18.
Не погоджуючись з правомірністю прийнятого спірного рішення Державної міграційної служби України, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Перевіряючи юридичну та фактичну обґрунтованість мотивів, покладених суб'єктом владних повноважень в основу спірного рішення, на відповідність вимогам частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, суд встановив наступне.
Згідно з положеннями пункту 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пунктів 1 та 13 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з абзацем 4 частини 1 статті 6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Пунктами 66 та 195 названого Керівництва передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. У кожному окремому випадку усі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, а потім особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити усі доводи та достовірність тверджень заявника.
Таким чином, особа, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має навести факти, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Згідно пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують додаткового захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільні пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є послідовними та правдоподібними і не протирічать загальній та конкретній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, зобов'язана вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа зобов'язана надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця мають враховуватися всі чотири підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, що визначені статтею 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.
Відповідно до норм Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, а саме: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, зокрема, расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів.
Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави незалежно одна від одної.
Також при розгляді даного питання слід враховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця, який складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування - державні органи чи інші особи, тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.
Також суд зазначає, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.
За таких обставин, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Враховуючи викладене, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
З матеріалів справи та протоколів співбесід, які містяться в матеріалах справи вбачається, гр. ОСОБА_4 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій вказав, що в країні його громадянської належності - Ірак, а саме в місті Рамаді, де мешкала його родина, ведуться бойові дії; будинок, в якому мешкала сім'я позивача, зруйновано. Територія, де мешкав заявник, контролюється терористами "Ісламської держави". На думку позивача, існує загроза переслідування за релігійними переконаннями з боку шиїтських угрупувань, оскільки він є мусульманином-сунітом.
Наявною в матеріалах справи копією оскаржуваного рішення підтверджено, що підставою для відмови у наданні статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, слугувала відсутність стосовно заявника умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області у висновку зазначило про невідповідність заявника критерію включення за Конвенцією про статус біженця від 28.06.1951 та Протоколом щодо статусу біженців від 31.01.1967, та відсутність підстав для визнання позивача біженцем, передбачених пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту", оскільки твердження заявника щодо існування загрози його життю в разі повернення на батьківщину через внутрішній збройний конфлікт в Іраку не підтверджуються інформацією по країні походження, відповідно до якої різноманітні озброєні шиїтські загони різних міліцій діють разом з іракською армією під час звільнення територій Іраку від ІДІЛ, та на територіях проживання шиїтського населення Іраку, де вони забезпечують самооборону для захисту шиїтського населення та релігійних святинь. Військовим конфліктом охоплена тільки частина країни.
Враховуючи викладене, Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області зроблено висновок про можливість альтернативи внутрішнього переміщення позивача на території Іраку, навіть за відсутності громадянського паспорта зв'язку з чим позивач не підпадає під ознаки особи, яка потребує додаткового захисту, визначені пункту 13 частина 1 стаття 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Разом з тим, з вказаного висновку вбачається, що третьою особою, з якою помилково погодився відповідач, не було проаналізовано актуальну інформацію по країні походження заявника.
Тобто, Державна міграційна служба України, приймаючи спірне рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не прийняла за належне той факт, що за час відсутності позивача у країні його походження змінилися соціально-економічна, гуманітарна та військова ситуація.
Частиною 5 статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" встановлено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з пп. "е" п.5.1 Правил висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту складається за результатом оцінки заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, комплексного та системного вивчення документів, наявних в особовій справі заявника, та перевірки фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Відомості та обставини, про які зазначено у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і які не підтверджуються документами або іншими фактичними даними, можуть бути враховані під час підготовки висновку за умови, що твердження заявника стосовно обставин, зазначених у заяві, є послідовними і правдоподібними, надана ним інформація не суперечить загальновідомим відомостям, що мають відношення до справи заявника та встановлена загальна правдоподібність заяви.
Оцінка заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється на індивідуальній основі і включає в себе вивчення наявних відомостей про: всі відповідні факти, що стосуються країни походження на момент прийняття рішення щодо заяви, в тому числі закони і інші нормативно-правові акти країни походження заявника і порядок їх застосування; відповідні твердження і документи, представлені заявником, у тому числі інформацію про те, що заявник був або може стати об'єктом переслідування чи об'єктом завдання серйозної шкоди; особисті дані і обставини заявника, включаючи інформацію про те, що заявник був чи може стати об'єктом переслідування чи йому може бути завдано серйозної шкоди.
Той факт, що заявник вже був об'єктом переслідувань або йому було завдано серйозної шкоди, наявність прямих загроз такого переслідування або такої шкоди є важливим показником цілком обґрунтованих побоювань заявника стати жертвою переслідування або реального ризику отримати серйозну шкоду.
У висновку обов'язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником.
У висновку викладається обґрунтована пропозиція територіального органу ДМС щодо прийняття рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Висновок уповноваженої посадової особи територіального органу ДМС, на яку покладено розгляд справи, погоджується керівником структурного підрозділу територіального органу, до повноважень якого належить реалізація законодавства у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, та затверджується заступником керівника територіального органу ДМС, який відповідно до розподілу обов'язків спрямовує і координує діяльність структурного підрозділу з питань біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту;
Всупереч п.5.1 Правил у висновку Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не досліджено всі відповідні факти, що стосуються Іраку на момент прийняття рішення щодо заяви, її співвідношення зі змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди з позивачем.
Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Так, відповідачу слід було звернути увагу на викладені факти, що містяться у Резолюції Організації Об'єднаних Нації № 2169 (2014) ухваленою Радою Безпеки 30 липня 2014 року, за змістом якої ситуація, яка склалася у Іраку внаслідок широкомасштабного акту, вчиненого терористичним групами зокрема "Ісламська держава Іраку та Леванту" (ІДІЛ) та пов'язаними з ними терористичними групами, що загрожує мирному населенню та усім релігійним та етнічним групам.
Крім того, 16.11.2016 УВКБ ООН висловлено свою позицію щодо повернень до Іраку та зазначено про нестабільність ситуації у країні. (http://www.refworld.org.ru/docid/584997684.html).
Також, у доповідях Генерального секретаря, що представляється на виконання резолюції 2367 (2017) Ради Безпеки від 17.04.2018 та від 09.07.2018 зазначено про продовження нападів бойовиків "Ісламского государства" та про продовження операції по ліквідації ІГІЛ. (http://undocs.org/ru/S/2018/359; http://undocs.org/ru/S/2018/677).
Статтею 15 Закону України "Про міжнародні договори України" визначено, що чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права. Це саме кореспондується статтею 9 Кодексу адміністративного судочинства України та Конституцією України.
За змістом статті 25 Статуту ООН для членів Організації ООН, членом якої є Україна, рішення Ради Безпеки є обов'язковими для виконання. При цьому, статтею 39 цього Статуту визначено, що Рада Безпеки визначає існування будь якої загрози миру, будь якого порушення миру чи акта агресії та робить рекомендації або вирішує, які заходи слід вчинити у відповідності з статтями 41 та 42 для підтримання чи встановлення міжнародного миру та безпеки.
З огляду на вищевикладені обставини, суд вважає, що проведений відповідачем аналіз інформації щодо країни походження позивача є неповний та необ'єктивний, а тому висновок відповідача про відмову у визнанні позивача особою, яка потребує додаткового захисту не відповідає дійсним обставинам справи, та є помилковим.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини національні суди повинні утриматися від перевірки обґрунтованості адміністративних актів, однак все ж суди мають проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об'єктивність та обґрунтованість є ключовим питання правового спору (п. 111 рішення від 31 липня 2008 року у справі "Дружстевні заложна пріа та інші проти Чеської Республіки" (CASE OF DRUZSTEVNI ZALOZNA PRIA AND OTHERS v. THE CZECH REPUBLIC); п. 157 рішення від 21 липня 2011 року у справі "Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру" (CASE OF SIGMA RADIO TELEVISION LTD. v. CYPRUS).
Тому, із наведеного вище випливає, що орган міграційної служби повинен мотивувати своє рішення (висновок) і суд має право контролювати обґрунтованість такого рішення, тобто наведення органом міграційної служби доказів на підтвердження обставин, які вважає встановленими. Ненадання таких доказів є підставою для визнання рішення органу міграційної служби необґрунтованим, а, відтак, - протиправним.
Приймаючи оскаржуване рішення, відповідач не проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесід, а також не врахував поточної та актуальної інформації по ситуації в Іраку й не спростував можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення.
Відповідачем не надано оцінки інформації про безпекову ситуацію, ситуацію із дотриманнями прав людини та можливість стати жертвою переслідувань через небажанням проходити військову службу у лавах урядової армії під час громадянської війни, хоча щодо вказаних обставин існує чимало такої інформації та використовує інформаційні джерела, які не є інформацією про країну походження.
Відповідно до частини 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частина 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно із вимогами частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Тобто, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок (тягар) доказування в спорі покладається на відповідача - суб'єкта владних повноважень, який повинен надати докази, що свідчать про правомірність його дій, законність прийнятих рішень.
Відповідно до частини 1 статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
За таких обставин, суд приходить до висновку, що рішення Державної міграційної служби України від 17.08.2018 № 278-18, прийняте без повного та всебічного дослідження фактичних обставин особової справи позивача, у зв'язку з чим підлягає скасуванню.
Стосовно позовної вимоги позивача про зобов'язання Державної міграційної служби України визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_4.
Відповідно до Рекомендацій Комітету Ради Європи N R(80)2 щодо здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Ради 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Під дискреційними повноваженнями слід розуміти надання органу або посадовій особі повноважень діяти на власний розсуд в межах закону. Зокрема, дискреційні повноваження полягають у тому, що суб'єкт владних повноважень може обирати у конкретній ситуації альтернативне рішення, яке є законним.
Дискреційні повноваження це комплекс прав і зобов'язань представників влади як на державному, так і на регіональному рівнях, у тому числі представників суспільства, яких уповноважили діяти від імені держави чи будь-якого органу місцевого самоврядування, що мають можливість надати повного або часткового визначення і змісту, і виду прийнятого управлінського рішення. Також ця особа може вибирати рішення у передбачених для конкретних ситуацій нормативно-правових актах або схожих документах.
Тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за конкретних обставин, та яке захистить або відновить порушене право.
Адміністративний суд під час розгляду та вирішення публічно-правових спорів перевіряє, чи рішення суб'єкта владних повноважень прийняте у межах законної дискреції. При цьому, відповідно до правил правозастосування практики Європейського суду з прав людини, суд не може своїм рішенням підмінити рішення суб'єкта владних повноважень.
Відповідно до абзацу 3 пункту 10.3 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду "Про судове рішення в адміністративній справі" від 20.05.2013 № 7, суд може ухвалити постанову про зобов'язання відповідача прийняти рішення певного змісту за винятком випадків, коли суб'єкт владних повноважень відповідно до закону приймає рішення на власний розсуд.
Суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, і давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, що належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.
Отже, адміністративний суд, у справах щодо оскарження рішень суб'єктів владних повноважень, виконуючи цілі, встановлені адміністративним судочинством щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення) передбаченим частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається і не може втручатися в дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
Суд зазначає, питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, віднесено виключно до компетенції Державної міграційної служби України та не входить до компетенції суду.
Враховуючи вищезазначене, оскільки суд не може перебирати на себе функцій суб'єкта владних повноважень в реалізації відповідних управлінських функцій і вирішенні питань, віднесених до виключної компетенції такого суб'єкта, суд приходить до висновку про необхідність зобов'язання Державної міграційної служби України повторно розглянути питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Іраку - ОСОБА_4.
З огляду на вищевикладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_4 підлягають частковому задоволенню.
Керуючись статтями 14, 243-246, 293, 295, 296 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_4 (АДРЕСА_1, 61139) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, буд. 9, м. Київ, 01001, код 37508470), третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (вул. Римарська, 24, м. Харків, 61057, код 37764460) про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Скасувати рішення Державної міграційної служби України від 17.08.2018 № 278-18.
Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Іраку - ОСОБА_4 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст судового рішення складено 26 листопада 2018 року.
Суддя С.О.Чудних