Якимівський районний суд Запорізької області
іменем України
Справа № 330/441/18
2/330/295/2018
"14" жовтня 2018 р. Якимівський районний суд Запорізької області у складі:
головуючого судді - Федорець С.В.
при секретарі - Шеліповій Ю.О.,
розглянувши цивільну справу за позовом заступника прокурора Запорізької області - начальника управління представництва інтересів громадянина або держави в суді (місце знаходження: вул. Матросова 29а, м. Запоріжжя, код ЄДРПОУ 02909973) в інтересах держави до Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області (місце знаходження: Україна, Запорізька область, Якимівський район, смт. Кирилівка, вул. Калініна 67, ЄДРПОУ 25489968), ОСОБА_2 (місце реєстрації: АДРЕСА_1, ІПН: НОМЕР_1) про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та її повернення, суд
Прокурор звернувся до суду з позовом до відповідачів про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору оренди та зобов'язання повернути земельну ділянку.
Позов мотивовано наступним.
Прокуратурою шляхом опрацювання відомостей, розміщених у Публічній кадастровій карті України та Реєстрі прав власності на нерухоме майно було встановлено, що Кирилівською с/р 03.03.2015 року прийнято рішення № 7 «Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою для обслуговування торгівельного павільйону ОСОБА_2.» Вказаним рішенням ОСОБА_2 надано дозвіл на розроблення проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,1 га по АДРЕСА_2 у смт. Кирилівка для обслуговування торгівельного павільйону з метою подальшої передачі земельної ділянки в оренду. 22.05.2015 року за результатами розгляду клопотання ОСОБА_2 Кирилівською с/р прийнято рішення № 13 «Про передачу земельної ділянки в оренду громадянину ОСОБА_2.». Вказаним рішенням затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,1 га з кадастровим номером НОМЕР_2 для обслуговування та функціонування торгівельного павільйону, розташованого по АДРЕСА_2 у смт. Кирилівка, та зазначену земельну ділянку передано ОСОБА_2 у довгострокову оренду терміном на 49 років.
Прокурор вважає, що рішення № 13 від 22.05.2015 року прийнято з порушеннями законодавства та підлягає скасуванню.
Так, згідно із даними Публічної кадастрової карти України, відстань спірної земельної ділянки від урізу води становить 31 метр, що, як зазначає прокурор, порушує встановлені статтями 60, 88 Водного Кодексу обмеження, згідно до яких прибережна захисна смуга становить не менш, ніж 2 км від урізу води, а пляжна зона - не менше, ніж 100 м від урізу води. Враховуючи це, на думку прокурора, спірна земельна ділянка перебуває у межах прибережної захисної смуги і пляжної зони, тому, у відповідності до норм Водного Кодексу України, відноситься до земель водного фонду, порядок надання яких у користування визначається земельним законодавством, де заборонено передання цих земель громадянам в оренду для обслуговування та функціонування торгівельного павільйону (ст. 59 ЗК України).
Враховуючи наведене, рішення Кирилівської с/р № 13 від 22.05.2015 року прийнято з порушенням вимог водного та земельного законодавства України, тому є незаконним і підлягає скасуванню.
Крім того, у позові зазначено, що на підставі цього рішення між відповідачами 19.06.2015 року було укладено договір оренди спірної земельної ділянки, який був зареєстрований у встановленому законом порядку та його підставі відбулася передача спірної земельної ділянки відповідачем Кирилівською с/р відповідачу ОСОБА_2, про що складено акт прийому-передачі.
Прокурор, наполягаючи на тому, що вказаний договір оренди укладено на підставі незаконного рішення № 13 від 22.05.2015 року, вважає, що цей договір підлягає визнанню його недійсним із застосуванням наслідків недійсності правочину, на підставі вимог статей 203, 215, 216 ЦК України.
Таким чином, у відповідності до вимог статті 216 ЦК України, прокурор вважає, що спірна земельна ділянка підлягає поверненню ОСОБА_2 на користь власника - територіальної громади в особі Кирилівської селищної ради.
Також, обґрунтовуючи необхідність захисту інтересів держави прокуратурою, у позові зазначено про те, що порушення Кирилівською с/р встановленого законом порядку розпорядження землями водного фонду, що перебувають у державній та комунальній власності, спричиняє шкоду державі і є підставою для втручання органів прокуратури, у тому числі для звернення з відповідним позовом до суду. Оскільки спірна земельна ділянка знаходиться у межах прибережної захисної смуги, законодавством чітко визначено режим обмеженої господарської діяльності на ній, встановлено виключений перелік цілей, задля яких вона може передаватися в оренду та вичерпний порядок дозволених на ній будівництв. Тому передача цієї земельної ділянки в оренду для інших потреб створює загрозу забруднення поверхневих вод та позбавляє державу можливості здійснення охорони поверхневих вод та контролю за станом використання таких земель, що, як зазначає прокурор, є безпосереднім порушенням її інтересів. Також, знаходження спірної земельної ділянки у межах пляжної зони порушує гарантоване законодавством право інших громадян на вільне використання цієї зони.
Крім того, у позові зазначено, що статтею 5 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» державний контроль за використанням та охороною земель усіх категорій та форм власності здійснює центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі. Відповідно до постанови Кабміну України від 10.09.2014 року № 442, таким центральним органом виконавчої влади є Державна служба з питань геодезії, картографії та кадастру. Разом з тим, вищевказаним Законом України інспекторам у сфері державного контролю за використанням та охороною земель надано право звертатися до суду лише з позовами щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також поверненням самовільно чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився. Повноважень щодо звернення до суду з позовом про скасування рішень органів державної влади та місцевого самоврядування щодо розпорядження землею, визнання недійсними правочинів, а також про повернення земельних ділянок з чужого незаконного володіння, нормами Закону не передбачено.
Оскільки іншого способу захисту інтересів держави у даному випадку не вбачається, прокурор вважає цілком законним і обґрунтованим своє звернення з відповідним позовом до суду.
На підставі вищевикладеного, прокурор просить ухвалити рішення, яким визнати незаконним та скасувати рішення Кирилівської с/р від 22.05.2015 року № 13 «Про передачу земельної ділянки в оренду громадянину ОСОБА_2.», визнати недійсним договір оренди земельної ділянки площею 0,1 га, кадастровий номер НОМЕР_3 від 19.06.2015 року, укладений між Кирилівською с/р та громадянином ОСОБА_2, а також зобов'язати ОСОБА_2 повернути на користь Кирилівської с/р вказану земельну ділянку, розташовану по АДРЕСА_2 у смт. Кирилівка.
Судові витрати, понесені при сплаті судового збору, просить стягнути на користь прокуратури Запорізької області з відповідачів у рівних частинах - по 2643 гривні з кожного.
Відповідач Кирилівська селищна рада надав відзив на позовну заяву, у якому позовні вимоги не визнав, мотивуючи свою позицію наступним.
Так, відповідач зазначає, що проект щодо відведення спірної земельної ділянки був розроблений у встановленому законом порядку та погоджений відповідними контролюючими органами. За даними відділу Держземагенства в Якимівському районі Запорізької області - Довідки державної статистичної звітності про наявність земель та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями (за даними форми 6-зем) від 24.03.2015 року № 583 - категорія земельної ділянки: 03.07 для будівництва та обслуговування будівель торгівлі; вид цільового призначення земельної ділянки; обмеження у використанні земель; 01.01.05 охоронна зона навколо (вздовж) об'єкта енергетичної системи (0,0007 га), обмеження: відсутні. Аналогічні дані також зазначені Відділом Держземагенства в Якимівському районі Запорізької області у Висновку про погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки від 31.03.2015 року № ЗП /2320355400:00:000/071. Відділ містобудування та архітектури Якимівської районної державної адміністрації Запорізької області у своєму Висновку про погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки № 70 від 26.03.2015 року підтвердив, що земельна ділянка, надана за рахунок земель житлової та громадської забудови Кирилівської с/р для обслуговування торгівельного павільйону, обмеження стосується лише 01.01.05 охоронна зона навколо (вздовж) об'єкта енергетичної системи (0,0007 га).
Таким чином, відповідач вказує, що ніяких документальних даних про те, що спірна земельна ділянка відноситься до земель водного фонду, в матеріалах проектної документації немає, а статтею 88 Водного кодексу України встановлено, що у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням містобудівельної документації, і прибережні захисні смуги встановлюються за окремими проектами землеустрою.
Враховуючи вищевикладене, Кирилівська с/р вважає позовні вимоги безпідставними і такими, що не підлягають задоволенню.
Відповідач ОСОБА_2 надав письмовий відзив на позовну заяву, в якому повністю не визнав позовні вимоги, посилаючись на наступне.
Так, відповідач погоджується з доводами прокурора про те, що центральним органом, уповноваженим державою здійснювати державний контроль за використанням та охороною земель усіх категорій та форм власності є Державна служба з питань геодезії, картографії та кадастру. Проте, посилаючись на положення Конституції, які є нормами прямої дії, а також на загальні положення цивільно-процесуального законодавства, відповідач вважає хибною позицію прокурора з приводу будь-яких обмежень, встановлених спеціальним законом для цього органу, щодо права звернення до суду з позовом. Така ж позиція, на думку відповідача, вбачається у рішенні Конституційного суду України З-р № 199 від 08.04.1999 року. За таких обставин відповідач у даному разі вважає прокуратуру неналежним позивачем.
Крім того, посилаючись на положення статті 388 ЦК України, відповідач вказує на те, що вимоги про зобов'язання повернути земельну ділянку має право заявляти лише власник цього майна, яким є Кирилівська с/р. Проте, вимога заявлена не власником, а Кирилівська с/р взагалі є відповідачем по справі.
Також, як вважає відповідач, не відповідає положенням законодавства про оренду землі вимога прокурора про визнання недійсним договору оренди землі, укладеного між ним та Кирилівською с/р, оскільки статтею 32 Закону України «Про оренду землі» передбачено можливість дострокового розірвання договору оренди лише на вимогу однієї з сторін договору. Прокурор стороною договору не є.
Крім того, відповідач ОСОБА_2 зазначає, що набуття ним права користування спірною земельною ділянкою є цілком законним, з огляду на положення статті 120 ЗК України, оскільки на ній розташоване належне йому на праві власності нерухоме майно.
Відповідач також вказує на те, що прокурором не надано жодного доказу віднесення земель, де розташована спірна земельна ділянка, до земель водного фонду. Так, рішенням Кирилівської с/р від 03.03.2015 року № 07 земельну ділянку віднесено до земель житлової та громадської забудови, що також підтверджено довідкою № 583 від 24.03.2015 року, наданою відділом Держземагенства в Якимівському районі.
Стосовно наданого позивачем у якості доказу викопіювання з Публічної кадастрової карти, то відповідач зазначає, що відповідно до вимог Закону України «Про землеустрій», належним доказом відстані від спірної земельної ділянки до урізу води можуть були матеріали із землеустрою, виконані у вигляді документації.
Крім того, посилаючись на ч.5 ст. 88 Водного кодексу та Закон України «Про регулювання містобудівельної діяльності» від 17.02.2011 року, ОСОБА_2 вказує на те, що у відповідності до генерального плану смт. Кирилівка, затвердженого рішенням Кирилівської с/р № 2 від 09.10.2003 року, який є містобудівною документацією і з урахуванням якого встановлюється прибережна захисна смуга у межах існуючих населених пунктів, спірна земельна ділянка знаходиться в районі існуючої забудови. Це підтверджується і висновком відділу містобудування та архітектури № 70 від 26.03.2015 року.
Таким чином, на думку відповідача ОСОБА_2, виходячи з сукупного аналізу положень ст. 88 ВК України та Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого Постановою КМУ № 486 від 08.05.1996 року, для визначення, встановлення та закріплення розміру та меж водоохоронної зони, як і прибережної захисної смуги та, як наслідок, віднесення цієї категорії до земель водного фонду, законодавством визначено певний порядок, який полягає в розробці відповідного проекту та виділення на його підставі водоохоронних зон та прибережних захисних смуг з урахуванням існуючих на час встановлення водоохоронної зони конкретних умов забудови.
Також ОСОБА_2 у відзиві, посилаючи на положення статей 140-149 ЗК України, вказує, що такої підстави як скасування рішення органу місцевого самоврядування, не передбачено законодавством як підставу припинення права користування земельною ділянкою.
Зважаючи на вищенаведене, відповідач просить у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.
05.05.2018 року прокурор надав до суду відповідь на відзив, у якому наполягає на наявності в нього підстав для звернення до суду через відсутність такої можливості у Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру через невизначеність її у спеціальному Законі. Також зазначає, що вимоги про повернення земельної ділянки базуються на положеннях статті 388 ЦК України, а визначені статтею 216 ЦК України як наслідок визнання правочину недійсним. У цій статті посилання на те, що позивачем має бути власник майна, немає. Крім того, позовна вимога прокурора направлена на захист прав територіальної громади, яка є власником спірної земельної ділянки, а не Кирилівської с/р, яка розпорядилася цією ділянкою з порушенням вимог закону.
Також прокурор зазначає, що відповідно до листа Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області від 05.02.2018 року № 0-8-0.4-173/90-18, наданого на запит прокуратури, порядок ведення державної статистичної звітності у галузі земельних відносин визначався Інструкцією з заповнення державної статистичної звітності з кількісного обліку земель (форми №№ 6-зем, 6а-зем, 68-зем, 2-зем), що затверджена наказом Державного комітету статистики України від 05.11.1998 року № 377. Наказом Державної служби статистики України від 19.08.2015 року № 190 зазначений наказ визнано таким, що втратив чинність з 01.01.2016 року. У розділі 1 вказаної Інструкції зазначено, що у звітах вказуються площі земель і розподіл їх за власниками землі землекористувачами, угіддями та видами економічної діяльності в межах територій, які входять до адміністративно-територіальних одиниць, у тому числі окремо - у межах населених пунктів, зрошувані та осушені землі, розподіл земель за формами власності. Тобто у цих звітах не передбачена наявність відомостей, пов'язаних з категорією земель та цільовим призначенням земельних ділянок. Проте, ЗК України передбачено, що відомості щодо віднесення земель до тієї чи іншої категорії мають міститися у рішеннях органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Прокурор вважає, що спірна земельна ділянка належить до категорії земель водного фонду на підставі статті 58 ЗК України і окремого рішення уповноваженого органу щодо віднесення земельної ділянки до земель водного фонду закон не вимагає. При цьому, рішення уповноваженого органу, яким би на підставі ст. 20 ЗК України вказану ділянку було віднесено до земель житлової та громадської забудови, відсутнє, а жодною нормою законодавства не передбачено, що цільове призначення землі може визначатися містобудівними документами, такими, як Генеральний план забудови смт. Кирилівка. Тому, на думку прокурора, незалежно, як земельна ділянка обліковувалася до її відведення, без відповідного рішення компетентного органу про зміну цільового призначення, вона продовжує бути землями водного фонду, оскільки її категорія визначена законом. Факт знаходження спірної земельної ділянки в межах пляжної зони (менш, ніж 100 метрів від урізу води) підтверджено топографічним планом, складеним ДП «Земельний науково-дослідний та проектний інститут землеустрою».
Крім того, на спростування доводів відповідача ОСОБА_2 про неможливість повернення ним земельної ділянки з огляду на положення статті 120 ЗК України, оскільки на ній розташоване належне йому нерухоме майно, прокурор вказує, що розмір земельної ділянки у понад 40 разів перевищує площу належної відповідачеві будівлі.
Також хибними прокурор вважає посилання відповідача на ст. 141 ЗК України, оскільки у ній визначено перелік підстав припинення права власності чи користування на земельну ділянку у випадках, коли це право набуто правомірно. У даному ж випадку, як вказується у відповіді, право користування спірною земельною ділянкою відповідачем набуто з порушенням норм земельного та водного господарства, що, на думку прокурора, є передбаченою статтями 203 та 215 ЦК України підставою для визнання правовстановлюючого документу недійсним.
З урахуванням викладеного, прокурор наполягає на задоволенні позову.
У судовому засіданні прокурор позов підтримав повністю з підстав, визначених у позовній заяві та відповіді на відзив.
Представник відповідача Кирилівської с/р та відповідач ОСОБА_2 у судовому засіданні позов не визнали повністю, обгрунтовуючи свою позицію доводами, викладеними у письмових відзивах.
Заслухавши пояснення сторін, дослідивши письмові докази, суд приходить до наступного.
Відповідно до вимог ст.3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Як вбачається з вимог ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до вимог ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до вимог ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Відповідно до вимог ст. 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом.
Відповідно до вимог ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Відповідно до вимог ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Так, у судовому засіданні було встановлено, що 03.03.2015 року Кирилівською селищною радою Якимівського району було прийнято рішення №7 «Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою для обслуговування торгівельного павільйону ОСОБА_2.», яким відповідачеві ОСОБА_2 надано дозвіл на розробку проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 0,1000 га для обслуговування торгівельного павільйону, яка розташована в АДРЕСА_3, в оренду на 49 років, за рахунок земель громадської та житлової забудови смт Кирилівка, Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області. Також зобов'язано ОСОБА_2 представити проект відведення зазначеної земельної ділянки на затвердження в Кирилівську селищну раду в термін не пізніше одного року (а.с. 15).
22.05.2015 року, розглянувши клопотання ОСОБА_2 та проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для обслуговування та функціонування торгівельного павільйону, 57 сесія Кирилівської селищної ради прийняла рішення № 13 «Про передачу земельної ділянки в оренду громадянину ОСОБА_2.» (а.с. 16). Вказаним рішенням затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,1000 га з кадастровим номером НОМЕР_2 для обслуговування та функціонування торгівельного павільйону, розташованого по АДРЕСА_2 у смт. Кирилівка, та зазначену земельну ділянку передано ОСОБА_2 у довгострокову оренду терміном на 49 років за рахунок земель громадської та житлової забудови смт Кирилівка, встановлено орендну плату за користування земельною ділянкою, а також зобов'язано ОСОБА_2 заключити договір оренди земельної ділянки та зареєструвати право оренди на вище вказану земельну ділянку встановленому законом порядку.
На виконання цього рішення між Кирилівською селищною радою та ОСОБА_2 19.06.2015 року було укладено договір оренди спірної земельної ділянки, який був зареєстрований у встановленому законом порядку, згідно до даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с. 17-22, 27-30).
На підставі вказаного договору оренди земельної ділянки від 19.06.2015 року відбулася передача спірної земельної ділянки відповідачем Кирилівською селищною радою відповідачу ОСОБА_2, про що складено акт приймання-передачі (а.с. 25- 26).
Вказані факти сторонами не оспорюються.
Проте, прокурор вважає, що рішення №13 від 22.05.2015 року прийнято з порушенням законодавства та підлягає скасуванню.
З цього приводу суд зважає на наступне.
У відповідності до положень статті 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» у сфері регулювання земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища до делегованих повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать здійснення контролю за додержанням земельного та природоохоронного законодавства, використанням і охороною земель, природних ресурсів загальнодержавного та місцевого значення, відтворенням лісів; координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів; вирішення земельних спорів у порядку, встановленому законом.
Згідно до п. 34 статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виключно на пленарних засіданнях сільські, селищні, міські ради вирішують питання регулювання земельних відносин.
Статтею 12 ЗК України надання у користування земельних ділянок із земель комунальної власності віднесено до повноважень сільських, селищних, міських рад.
Згідно до статті 116 ЗК України, громадяни набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
У відповідності до положень статей 122, 123 ЗК України, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
Надання у користування земельної ділянки здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). У такому разі розроблення такої документації здійснюється на підставі дозволу, наданого, зокрема, органом місцевого самоврядування. Особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки з земель комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу місцевого самоврядування. У клопотанні зазначаються орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення. Відповідний орган місцевого самоврядування у місячний строк розглядає клопотання і надає дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.
Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Таким чином, з огляду на вище наведені положення законодавства, відповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів перевіряється органом місцевого самоврядування ще при розгляді клопотання особи, зацікавленої у переданні в користування земельної ділянки, про надання дозволу на розробку проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки.
03.03.2015 року Кирилівською селищною радою Якимівського району було прийнято рішення №7 «Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою для обслуговування торгівельного павільйону ОСОБА_2.», яким відповідачеві ОСОБА_2 надано дозвіл на розробку проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 0,1000 га для обслуговування торгівельного павільйону, яка розташована в АДРЕСА_3, в оренду на 49 років, за рахунок земель громадської та житлової забудови смт Кирилівка, Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області.
Як вбачається з позовної заяви, відгуку на відзив та пояснень прокурора у судовому засіданні, вказане рішення прокурор не вважає прийнятим з порушенням норм законодавства, не вказує на його незаконність і не вважає таким, що підлягає скасуванню.
Згідно до вимог частини 4 статті 123 ЗК України, проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу.
У відповідності до ч. 6 статті 186 ЗК України, проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок погоджуються в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу та затверджуються, у даному випадку, органами місцевого самоврядування. Згідно до ч. 17 статті 186 ЗК України, підставою для відмови у погодженні документації із землеустрою може бути лише невідповідність її вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівної документації.
Відповідно до вимог ч. 18 статті 186 ЗК України, органам місцевого самоврядування, іншим суб'єктам, при погодженні та затвердженні документації із землеустрою забороняється вимагати додаткові матеріали і документи, не включені до складу документації із землеустрою, встановленого Законом України «Про землеустрій», надання погодження документації із землеустрою будь-якими іншими органами, установами та організаціями, погодження яких не передбачено цією статтею, проведення будь-яких обстежень, експертиз та робіт.
Згідно до ч. 20 статті 186 ЗК України, погодження документації із землеустрою здійснюється за місцем розташування земель (земельних ділянок).
У відповідності до вимог ч. 1 та 2 статті 186-1 ЗК України, проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок усіх категорій та форм власності підлягає обов'язковому погодженню з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, а щодо земельної ділянки у межах населеного пункту - подається на погодження до структурних підрозділів районних державних адміністрацій у сфері містобудування та архітектури.
Проект землеустрою, у відповідності до вимог статті 50 Закону України «Про землеустрій», зокрема, включає акт перенесення в натуру (на місцевість) меж охоронних зон, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон і зон особливого режиму використання земель за їх наявності (у разі формування земельної ділянки); перелік обмежень у використанні земельних ділянок; викопіювання з кадастрової карти (плану) або інші графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки (у разі формування земельної ділянки).
Підставою для відмови у погодженні проекту землеустрою у частині 6 статті186-1 ЗК України також зазначено виключно невідповідність його вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівної документації.
Згідно до ч. 7 статті 186-1 ЗК України, кожен орган здійснює розгляд та погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки самостійно та незалежно від погодження проекту іншими органами, у визначений законом строк.
Так, згідно до наданих представником Кирилівської селищної ради відомостей, у відповідності до вимог ч. 1 та 2 статті 186-1 ЗК України, проект щодо відведення спірної земельної ділянки по АДРЕСА_2 у смт Кирилівка Якимівського району був погоджений із відділом Держземагенства в Якимівському районі Запорізької області та Відділом містобудування та архітектури Якимівської районної державної адміністрації Запорізької області.
Відповідно до висновку про погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, наданого Відділом Держземагенства в Якимівському районі Запорізької області 31.03.2015 року №ЗП/2320355400-00-000/07 (а.с. 53), погоджено проект землеустрою земельної ділянки, розташованої по вул. Коса Федотова у смт Кирилівка Якимівського району Запорізької області, площею 0,1000 га, яка перебуває у комунальній власності, у відповідності до статті 19 ЗК України, відноситься до категорії земель житлової та громадської забудови, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування будівель торгівлі.
Висновком відділу містобудування та архітектури Якимівської районної державної адміністрації від 26.03.2015 року №70 (а.с. 54) також погоджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,1000 га в довгострокову оренду на 49 років для обслуговування торгівельного павільйону гр. ОСОБА_2 в смт Кирилівка Якимівського району по АДРЕСА_2, за рахунок земель житлової та громадської забудови Кирилівської селищної ради.
При цьому, з огляду на положення статті 50 Закону України «Про землеустрій», навіть у разі відсутності у звітах статистичної звітності Дерземагенства відомостей, пов'язаних з категорією земель та цільовим призначенням земельних ділянок, на що посилається прокурор у відповіді на відзив відповідачів, обов'язковою складовою проекту землеустрою є акт перенесення в натуру (на місцевість) меж охоронних зон та зон особливого режиму використання земель за їх наявності, перелік обмежень у використанні земельних ділянок, а також викопіювання з кадастрової карти або інші графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки. Також у документації із землеустрою, кадастрових планах земельних ділянок та містобудівній документації, згідно до вимог ч. 3 статті 60 ЗК України, зазначаються межі встановлених прибережних захисних смуг і пляжних зон.
Таким чином, з вказаних документів вбачається, що жодних даних про знаходження спірної земельної ділянки у межах прибережної захисної смуги в ході погодження проекту землеустрою контролюючими органами встановлено не було.
Проте, прокурор, посилаючись на положення статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України, вказує, що ця земельна ділянка знаходиться на відстані менш, ніж 2 км від урізу води Азовського моря, тому відноситься до категорії земель водного фонду і належить до прибережної зони.
Обгрунтовуючи свою позицію в цій частині, прокурор посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29.03.2017 року по справі №477/475/16ц. Проте, у вказаній ухвалі висловлено правову позицію не з приводу встановлення вірності віднесення певних земель до категорії земель водного фонду, а з приводу наявності повноважень у певного державного органу щодо розпорядження землями водного фонду.
Натомість, правова позиція щодо встановлення меж водоохоронних зон та прибережних захисних смуг висловлена Великою палатою Верховного суду у Постанові від 30.05.2018 року по справі №469/1393/16-ц.
Так, дійсно ч. 3 статті 60 ЗК України та ч. 9 статті 88 ВК України встановлено, що уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється прибережна захисна смуга не менше двох кілометрів від урізу води.
У статті 60 ЗК України та у ч. 7 статті 88 ВК України зазначено, що прибережні захисні смуги встановлюються за окремими проектами землеустрою.
Згідно до ч. 6 статті 88 ВК України, у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням містобудівної документації.
Велика Палата Верховного суду у вказаній постанові, з посиланням на п. 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністества охорони навколишнього природного середовища України від 05.11.2004 року №434 та Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 08.05.1996 року за №486, зазначає, що системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час встановлення водоохоронної зони.
При цьому, суд звертає увагу на те, що зазначеною постановою визнано законною та обгрунтованою ухвалу Вищого спеціалізованого суду України від 14.06.2017 року по цій справі. З цієї ухвали, а також рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 23.03.2017 року, яке ухвалою було залишено без змін, вбачається, що підставою для висновку про незаконність прийнятого рішення про надання земельної ділянки було саме невідповідність містобудівній документації.
Аналогічні посилання маються також у постанові Великої Палати Верховного суду від 15.05.2018 року по справі №372/2180/15-ц.
Враховуючи наведене, суд приходить до висновку про те, що, оскільки спірна земельна ділянка знаходиться у межах селища міського типу Кирилівка, а проект землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги на час винесення оскаржуваного рішення відсутній, все ж таки неможна виходити з того, що беззаперечно розмір захисної смуги становить два кілометри від урізу води, оскільки у даному разі цей розмір повинен бути встановлений з урахуванням конкретних умов забудови.
З огляду на наведене, доречними є доводи представника Кирилівської селищної ради про те, що конкретні умови забудови були визначені на підставі генерального плану забудови смт Кирилівка, затвердженого рішенням Кирилівської селищної ради від 09.10.2003 року та рішенням Запорізької обласної ради від 29.09.2004 року, дійсного на час прийняття оскаржуваного рішення, який, згідно до норм ст. 34 Закону України «Про основи містобудування», відноситься до містобудівної документації. Саме з урахуванням містобудівної документації встановлюється захисна прибережна смуга у межах існуючих населених пунктів, згідно до ч. 6 статті 88 ВК України.
Крім того, суд вважає, що прокурором не доведено факт розташування спірної земельної ділянки на час прийняття рішення саме у межах двокілометрової зони від урізу води, оскільки в обґрунтування таких доводів прокурором було надано технічний звіт зі зйомки об'єкту під кадастровим номером НОМЕР_3, датований 16.04.2018 року, та схема розташування ділянки з публічної кадастрової карти України.
Проте, як вбачається з пояснювальної записки до технічного звіту, зйомка земельної ділянки проведена згідно схеми розміщення ділянки. З вказаної схеми вбачається, що на момент її надання на публічній кадастровій карті України, Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру повідомила користувачів карти про здійснення нею заходів з виправлення помилок на цій карті.
Іншої технічної документації для виготовлення технічного звіту не надавалося.
Законом України «Про землеустрій» передбачено, що план земельної ділянки не є землевпорядною документацією, за якою, у відповідності до статті 2 Закону, встановлюються і закріплюється на місцевості межі земельних ділянок власників і землекористувачів.
Також судом приймається до уваги той факт, що проект землеустрою був погоджений і у Держкомземі, і у відділу містобудування та архітектури Якимівської районної державної адміністрації. Однак, не зважаючи на посилання прокурора про виявлення вказаних у позові порушень водного та земельного законодавства, прокурором не надано відомостей щодо внесення до ЄРДР відомостей з цього приводу чи про притягнення будь-якої службової особи зазначених органів до відповідальності.
Таким чином, обґрунтованими, на думку суду, є доводи відповідача ОСОБА_2 на ненадання прокурором належних доказів на підтвердження його посилань з цього приводу. З вище наведеного вбачається, що оскаржуване рішення №13 від 22.05.2015 року Кирилівською селищною радою прийнято у межах повноважень, у відповідності до вимог статей 186, 186-1 ЗК України, з урахуванням відомостей, викладених у висновках про погодження проекту землеустрою земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_3 органів, на які державою покладено функції щодо здійснення контролю за використанням земель.
Крім того, судом звертається увага на правову позицію, викладену Великою Палатою верховного Суду у Постанові від 18.04.2018 року по справі №802/950/17а та у Постанові від 30.05.2018 року по справі №150/928/14-а.
Так, згідно з ч. 1 ст. 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Відповідно до ч. З ст. 152 Земельного кодексу України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.
Проте, як вказує Верховний Суд у цих постановах, Конституційний Суд України в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16.04.2009 року №7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі. Скасування такого акта не породжує наслідків для власників (користувачів) земельних ділянок, оскільки у таких осіб виникло право власності чи користування земельної ділянки і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах. Відтак обраний спосіб захисту порушених прав (у даному разі - оскарження рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки в оренду ОСОБА_2.) не забезпечує їх реального захисту. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постановах Верховного Суду України від 06 жовтня 2015 року у справі № 21-1306а15 та від 11 жовтня 2016 року у справі № 816/4340/14, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступити від вказаного висновку.
Зазначене дозволяє зробити висновок про обрання невірного способу захисту прокурором при зверненні до суду з вимогами про скасування рішення Кирилівської селищної ради №13 від 22.05.2015 року.
З приводу позовних вимог прокурора про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, укладеного між Кирилівською селищною радою та ОСОБА_2 19.06.2015 року, суд виходить з наступного.
Як було встановлено, між Кирилівською селищною радою та ОСОБА_2 укладено договір оренди землі від 19.06.2015 року.
Відповідно до умов Договору орендодавець на підставі рішення від 22.05.2015 року № 13 передає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку для обслуговування та функціонування торговельного павільйону, яка знаходиться у межах смт. Кирилівка, Якимівського району Запорізької області, АДРЕСА_2.
В оренду передається земельна ділянка площею 0,1 га, кадастровий номер НОМЕР_3, на якій знаходиться об'єкт нерухомого майна, який належить орендарю на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого реєстраційною службою Якимівського РУЮ 13.01.2015 року індексний номер 32139899.
Договір оренди укладено на 49 років починаючи з дати державної реєстрації договору.
Згідно з п. 26 Договору передача земельної ділянки орендарю здійснюється у 5-денний строк після державної реєстрації цього договору за актом приймання-передачі.
Договір зареєстрований у встановленому Законом порядку 19.06.2015 року.
Земельна ділянка площею 0,1 га передана Кирилівською селищною радою ОСОБА_2 за актом приймання-передачі без дати та номеру.
Так, прокурор посилається на те, що зазначений договір не відповідає вимогам статті 203 ЦК України, тому це є підставою його недійсності у відповідності до статті 215 ЦК України.
Відповідно до статті 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Згідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
За приписами статті 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Прокурор наполягає на тому, що договір оренди за своїм змістом суперечить актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, оскільки укладений на підставі рішення Кирилівської селищної ради №13, яке оскаржується прокурором як незаконне, а також порушує вимоги земельного та водного законодавства щодо можливості надання в оренду земельних ділянок.
Проте, згідно з приписами статті 123 ЗК України, надання земельних ділянок у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.
У відповідності до ч.1 ст. 2 Закону України «Про оренду землі» відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про оренду землі» та приписами ст. 93 ЗК України передбачено, що оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.
Статтею 13 Закону України «Про оренду землі» визначено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору.
Як встановлено у судовому засіданні та не оспорюється сторонами, договір оренди від 19.06.2015 року був укладений на підставі рішення органу місцевого самоврядування - Кирилівської селищної ради, та на виконання відповідного обов'язку щодо його укладення, покладеного вказаним рішенням на відповідача ОСОБА_2
За своїм змістом договір оренди від 19.06.2015 року повністю відповідає вимогам Закону України «Про оренду землі» та нормам глави 58 ЦК України.
Укладений зазначений договір був на виконання відповідного рішення органу місцевого самоврядування щодо надання земельної ділянки в оренду.
Жодних відомостей, які б свідчили про протиріччя змісту договору нормам водного чи земельного законодавства, у договорі не зазначено і на них не вказує прокурор у позовній заяві та своїх поясненнях, спираючись лише на те, що вказаний договір оренди був укладений на підставі рішення Кирилівської селищної ради від 19.06.2015 року, яке, на думку прокурора, є незаконним.
Також прокурор посилається як на підставу для визнання вказаного правочину недійсним протиріччя його інтересам держави і суспільства.
Зі змісту статті 228 ЦК України та п. 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" вбачається, що у даному випадку підлягає з'ясуванню питання щодо наявності умислу у однієї чи у обох сторін такого правочину.
Однак, посилаючись на явні, на його думку, порушення земельного та водного законодавства Кирилівською селищною радою при прийнятті рішення про передання спірної земельної ділянки в оренду ОСОБА_2, прокурор не зазначає щодо наявності умислу на спричинення шкоди інтересам держави або суспільства, не наводить доказів з приводу застосування передбачених законодавством заходів до винних осіб.
Враховуючи наведене, суд приходить до висновку про цілковиту необгрунтованість підстав заявлених прокурором вимог щодо визнання недійним договору оренди, укладеного між відповідачами 19.06.2015 року.
З приводу заявленої позовної вимоги про зобов'язання відповідача ОСОБА_2 повернути на користь Кирилівської селищної ради спірну земельну ділянку по АДРЕСА_2 у смт Кирилівка Якимівського району, суд зважає на наступне.
Так, прокурор в обгрунтування цієї вимоги посилається на положення статті 216 ЦК України, якою регламентовано застосування наслідків недійсності правочину, а саме - повернення того, що було одержано внаслідок цього правочину.
Зі змісту правочину оренди вбачається, що його предметом є право користування майном. Тобто, в результаті такого правочину одна із сторін передає, а інша отримує саме право користування визначеним за договором майном, право володіння або розпорядження за таким правочином не передається.
У статті 216 прямо зазначено про неможливість такого повернення у разі, коли одержане полягає у користування майном.
З огляду на наведене, вимога про повернення майна, заявлена до особи, яка набула лише тільки право його використання на умовах, встановлених законом чи договором, протирічить змісту та природі вказаних правовідносин.
Щодо посилань прокурора на правову позицію, висвітлену у Постанові Верховного Суду України від 19.06.2013 року по справі №6-57цс13, то зі змісту цієї постанови випливає, що предметом розгляду були правовідносини щодо права власності на земельну ділянку, а не права користування земельною ділянкою на умовах договору оренди.
Проте, посилання відповідача ОСОБА_2 на положення статті 141 ЗК України щодо підстав припинення права користування земельною ділянкою суд вважає хибними, оскільки прокурором вимоги про припинення права користування земельною. ділянкою не заявлялося.
Крім того, обгрунтовуючи законність свого права користування спірною земельною ділянкою, відповідач ОСОБА_2 зазначає, що на вказаній земельній ділянці знаходиться нерухоме майно (будівля), яка належить йому на праві власності, що, у відповідності до вимог статті 120 ЗК України надає йому право отримати цю земельну ділянку у користування.
Так, частиною 5 зазначеної статті ЗК передбачено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду фізичними або юридичними особами, які не можуть мати у власності земельних ділянок, до них переходить право користування земельною ділянкою, на якій розташований жилий будинок, будівля або споруда, на умовах оренди.
Дійсно, у відповідності до наданого витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, у приватній власності відповідача ОСОБА_2 знаходиться будівля торгівельного павільйону по АДРЕСА_2 у смт Кирилівка Якимівського району Запорізької області.
При цьому, суд звертає увагу на те, що, посилаючись в обгрунтування своїх позовних вимог на норми водного та земельного законодавства і доводячи, що спірна земельна ділянка знаходиться в межах прибережної захисної смуги, прокурор не оспорює і навіть, згідно до пояснень у судовому засіданні, беззаперечно визнає право власності ОСОБА_2 на цю споруду, хоча щодо земель в межах прибережної захисної смуги законодавством встановлені обмеження господарської діяльності, зокрема, передбачено розміщення лише визначених законом будівель.
Крім того, прокурор зазначає, що площа спірної земельної ділянки (0,1000 га) значно більша за площу торгівельного павільйону, належного на праві власності ОСОБА_2 (23,7 кв.м), тому об'єктивно не може слугувати для розміщення та обслуговування цієї будівлі. Посилаючись на постанову Верховного Суду від 09.02.2018 року по справі №910/4528/15-г, прокурор зазначає по наявність правової можливості визнання незаконними правовстановлюючих документів на землю, у разі коли її площа значно перевищує розмір об'єкту нерухомості, що розташований на земельній ділянці.
Однак, у зазначеній постанові Верховний Суд, погоджуючись з положеннями п. 18-2 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" №7 від 16.04.2004 року, зазначив про те, що розмір земельної ділянки, необхідної для розміщення та обслуговування певної будівлі чи споруди, цілком можливо визначити на підставі існуючих норм ДБН та СНіП. Крім того, згідно до п. 18-2 вказаної Постанови Пленуму Верховного Суду України за №7, розмір земельної ділянки, необхідної для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, визначається шляхом проведення за клопотанням сторін експертизи з врахуванням чинних нормативних документів у галузі будівництва, санітарних норм та
правил тощо.
Проте, обгрунтовуючи свої посилання у цій частині, прокурор не посилався та не враховував норми ДБН та СНіП, також не клопотав перед судом щодо призначення експертизи з цього питання.
Крім того, суд вважає за необхідне зазначити, що у постанові Верховного Суду від 09.02.2018 року, на яку послався прокурор, встановлено, що спірна земельна ділянка була сформована з двох земельних ділянок - однієї, яка була призначена для розміщення та будівництва певної споруди, та іншої - яка такого призначення не мала. При цьому сторони також не обгрунтували з огляду на положення будівельних норм та санітарних правил розмір земельної ділянки, необхідний для розміщення та обслуговування об'єкту нерухомості. Саме за таких підстав Верховним Судом було сформовано правову позицію про можливість визнання недійсними правовстановлюючих документів на землю у разі значного перевищення її площі розміру об'єкту нерухомості, розташованого на ній.
Враховуючи наведене, суд приходить до висновку про те, що у разі задоволення вимог прокурора у цій частині також будуть порушені і права власника будівлі, яка на цій земельній ділянці розташована та право власності на яку жодним чином не припинено та не оспорюється.
Також, суд вважає за необхідне звернути увагу на доводи прокурора з приводу законності його звернення до суду з вище вказаними вимогами в інтересах держави.
Так, відповідно до вимог ст.56 ЦПК України у випадках, встановлених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах. При цьому органи державної влади, органи місцевого самоврядування повинні надати суду документи, що підтверджують наявність передбачених законом підстав для звернення до суду в інтересах інших осіб.
У визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.
Відповідно до вимог Закону України «Про прокуратуру» ч.3,4 ст. 23 передбачено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.
Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
Так, прокурор у позові і у своїх поясненнях в судовому засіданні посилається на те, що органом, уповноваженим здійснювати державний контроль за використанням та охороною земель усіх категорій та форм власності, є Державна служба з питань геодезії, кортографії та кадастру. Однак,згідно до Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель", посадовим особам цього органу - інспекторам, повноважень щодо звернення до суду з позовами про визнання незаконними рішень органів державної влади та місцевого самоврядування щодо розпорядженням землею не надано.
Відповідач ОСОБА_2, заперечуючи проти викладеного, вказує на те, що дійсно законодавством України функцію державного контролю за використанням та охороною земель усіх категорій та форм власності покладено на Державну службу з питань геодезії, картографії та кадастру, проте, на його думку, Конституцією України та діючими нормами Цивільного Кодексу України визначено та гарантовано право кожного громадянина та юридичної особи звернутися до суду за захистом своїх прав та охоронювальних законом інтересів, тому будь-які обмеження з цього приводу спеціальними законодавчими актами не припускаються.
На підтвердження своїх доводів з цього приводу та на спростування доводів відповідача ОСОБА_2 прокурор посилається на правову позицію, висвітлену в Постанові Верховного Суду від 05.07.2018 року по справі №917/1461/17, в якій зазначено, що Держгеокадастр дійсно, на підставі норм Конституції України та Цивільного Кодексу України має право звертатися до суду з позовами про визнання незаконними рішень органів державної влади та місцевого самоврядування, однак лише з приводу земель, що перебувають у державній власності.
Проте, з доводами сторін суд не погоджується, зважаючи на наступне.
Стаття 14 Конституції України визначає, що земля є основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави. Функції по контролю за охороною та ефективним використанням земель відносяться до основних пріоритетних напрямків загальних засад та державної політики.
Відповідно до ст. 5 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» державний контроль за використанням та охороною земель усіх категорій та форм власності здійснює центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі.
Постановою Кабінету Міністрів України від 10.09.2014 року №442 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» дійсно створено Державну службу з питань геодезії, картографії та кадастру, до якої передано функції Держземагенства та частково - Державної інспекції сільського господарства.
Згідно до Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року № 15 Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства
У відповідності до п. 3 Постанови Кабінету Міністрів України №442 від 10.09.2014 року, на Міністерство аграрної політики та продовольства покладено функції з реалізації державної політики у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів.
У відповідності ж до Схеми спрямування і координації діяльності центральних органів виконавчої влади Кабінетом Міністрів України через відповідних членів Кабінету Міністрів України, затвердженої цією ж Постановою, у складі центральних органів виконавчої влади продовжує існування Державна екологічна інспекція України, Положення про яку було затверджено Указом Президента України №454/2011 від 13.04.2011 року.
У відповідності до цього Положення, Державна екологічна інспекція України є центральним органом виконавчої влади і здійснює державний нагляд (контроль) в галузі охорони земель, а саме в частині охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів. Діяльність Держекоінспекції спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра екології та природних ресурсів.
Наряду з іншими завданнями до повноважень Держекоінспекції України віднесено державний нагляд (контроль) за додержанням центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування , підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності і господарювання, громадянами України, іноземцями та особами без громадянства, законодавства про використання та охорону земель, зокрема, щодо встановлення та використання водоохоронних зон і прибережних захисних смуг, а також щодо додержання режиму використання їх територій.
Також цим Положенням (п. 6) визначено, що для виконання покладених на неї завдань Держекоінспекція України, зокрема, має право вживати у встановленому порядку заходи досудового регулювання спорів, виступати позивачем та відповідачем в суді. Вимоги, з якими Держекоінспекція може подавати позови до суду, Положенням не обмежені.
Висновок про відсутність у Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру повноважень щодо здійснення контролю за розпорядженням та використанням земель водного фонду також знайшов відображення в Ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29.03.2017 року по справі №477/475/16ц.
Враховуючи наведене, суд приходить до висновку про те, що у даному разі прокурор невірно обґрунтував свою позицію з приводу повноважень для звернення до суду, не визначив позивачем Держекоінспекцію України та не врахував, що в цього органу виконавчої влади є повноваження для звернення до суду.
Аналізуючи вище викладене, суд приходить до висновку про відсутність у даному разі підстав для задоволення вимог прокурора, тому вважає за необхідне у задоволенні позову відмовити повністю.
На підставі положень статті 141 ЦПК України, оскільки судом позов не задовольняється, підстав для стягнення з відповідачів на користь позивача судових витрат немає.
Керуючись ст. ст. 12, 56, 81, 141, 184, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, ст. ст. 203, 215, 216 Цивільного кодексу України, ст. ст. 58, 59, 60, 61, 120, 152 Земельного Кодексу України, ст. ст. 4, 85, 88, 99 Водного Кодексу України, Законом України «Про оренду землі», Законом України «Про основи містобудування», суд
У задоволенні позову заступника прокурора Запорізької області - начальника управління представництва інтересів громадянина або держави в суді (місце знаходження: вул. Матросова 29а, м. Запоріжжя, код ЄДРПОУ 02909973) в інтересах держави до Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області (місце знаходження: Україна, Запорізька область, Якимівський район, смт. Кирилівка, вул. Калініна 67, ЄДРПОУ 25489968), ОСОБА_2 (місце реєстрації: АДРЕСА_1, ІПН: НОМЕР_1) про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та її повернення - відмовити повністю.
Апеляційну скаргу на рішення може бути подано до Запорізького апеляційного суду безпосередньо протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а особами, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення - у той же строк з дня отримання копії рішення.
У відповідності до п.п. 15.5) п.п.15 п. 1 Розділу ХШ Перехідних Положень ЦПК України в новій редакції, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно- телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди.
Суддя: С.В. Федорець