ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
21 листопада 2018 року № 826/11310/17
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Клименчук Н.М., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1
до Першого заступника начальника Головного управління Держпраці у Київській області ОСОБА_2
про визнання протиправною та скасування Постанови №413 від 11.08.2017,
Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Першого заступника начальника Головного управління Держпраці у Київській області ОСОБА_2, в якому, з урахуванням уточнення позовних вимог, просить:
1. Визнати протиправною та скасувати Постанову Першого заступника начальника Головного управління Держпраці у Київській області ОСОБА_2 №413 від 11.08.2017;
2. Стягнути на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, код ЄДРПОУ НОМЕР_1, судовий збір у розмірі 960 (дев'ятсот шістдесят) грн. 00 коп., за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держпраці у Київській області.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що відповідачем складено Постанову №413 від 11.08.2017, якою на позивача накладено штраф у розмірі 96 000,00 гривень. Позивач вважає, що постанова є протиправною, незаконною та підлягає скасуванню, оскільки між Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 та фізичною особою ОСОБА_3, було укладено цивільно-правовий договір, відтак відносини між ними мають регулюються нормами цивільного права, а не трудового, тому, як вказує позивач, відповідач безпідставно виніс оскаржувану постанову про накладення штрафу на суму 96 000 грн.
Представник відповідача проти позову заперечив, з підстав викладених в письмових запереченнях на позовну заяву, вказавши, що для проведення інспекційного відвідування позивача існували всі належні підстави та докази, які були враховані уповноваженою особою Управління при накладенні на позивача штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення. Додатково зазначено, що відповідач діяв у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законодавством України.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 03.10.2017р. відкрито провадження у справі.
У судовому засіданні 14.11.2017 року представник позивача позивач позовні вимоги підтримав у повному обсязі.
Представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечив, з підстав, зазначених у письмових запереченнях.
На підставі ч. 6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на момент проведення судового засідання), суд прийшов до переконання про можливість розгляду справи в письмовому провадженні.
Разом з тим, 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII, яким внесено зміни до Кодексу адміністративного судочинства України, виклавши його в новій редакції.
Відповідно до підпункту 10 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України в новій редакції передбачено, що справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Згідно з частиною третьою статті 241 Кодексу адміністративного судочинства України судовий розгляд в суді першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду.
Враховуючи викладене, суд закінчує розгляд даної справи ухваленням рішення за правилами нової редакції Кодексу адміністративного судочинства України.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, встановив наступне.
26 липня 2017 року посадовими особами Головного управління Держпраці у Київській області проведено інспекційне відвідування фізичної особи- підприємця ОСОБА_1 на предмет дотримання законодавства про працю.
За результатом перевірки складено Акт перевірки додержання суб'єктами господарювання законодавства про працю та загальнообов'язкове державне соціальне страхування №26-63 від 27.07.2017 року.
Як вбачається з матеріалів справи, перевіркою встановлено порушення вимог ч.3 ст.24 Кодексу законів про працю України - працівник допущений до роботи без укладання трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
За результатом розгляду порушень, Першим заступником начальника Головного управління Держпраці у Київській області ОСОБА_2 прийнято рішення про винесення Постанови №413 від 11.08.2017 на підставі абз.2 ч.2 ст.265 Кодексу законів про працю України у розмірі 96 000 грн. на ФОП ОСОБА_1
Не погоджуючись з прийнятою постановою про накладення штрафу №43 від 11.01.2018 року, позивач звернувся до суду із цим позовом за захистом свого порушеного права.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові та організаційні засади, основні принципи і порядок здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, повноваження органів державного нагляду (контролю), їх посадових осіб і права, обов'язки та відповідальність суб'єктів господарювання під час здійснення державного нагляду (контролю) визначає Закон України "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності" від 05.04.2007 року № 877-V (далі - Закон №877-V).
Так, за приписами ст. 1 Закону № 877-V державний нагляд (контроль) - діяльність уповноважених законом центральних органів виконавчої влади, їх територіальних органів, державних колегіальних органів, органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування (далі - органи державного нагляду (контролю)) в межах повноважень, передбачених законом, щодо виявлення та запобігання порушенням вимог законодавства суб'єктами господарювання та забезпечення інтересів суспільства, зокрема належної якості продукції, робіт та послуг, допустимого рівня небезпеки для населення, навколишнього природного середовища.
У відповідності до ч.1 ст.259 КЗпП України державний нагляд та контроль за додержанням законодавства про працю юридичними особами незалежно від форми власності, виду діяльності, господарювання, фізичними особами - підприємцями, які використовують найману працю, здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Згідно з п. 1 Положення про Державну службу України з питань праці, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2015 року №96 (надалі - Положення №96), Державна служба України з питань праці (Держпраці) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики, і який, серед іншого, реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю.
В силу положень п.п. 6 п. 4 Положення № 96 Держпраці відповідно до покладених на неї завдань: здійснює державний контроль за дотриманням законодавства про працю юридичними особами, у тому числі їх структурними та відокремленими підрозділами, які не є юридичними особами, та фізичними особами, які використовують найману працю.
Відповідно до пункту 7 Положення № 96 Держпраці здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи.
На утворені територіальні органи Держпраці може покладати виконання завдань за міжрегіональним принципом.
У свою чергу ГУ Держпраці у Київській області є таким територіальним управлінням, юрисдикція якого поширюється на Київську область та місто Київ.
Процедура здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю визначається постановою Кабінету Міністрів України "Деякі питання реалізації статті 259 Кодексу законів про працю України та статті 34 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 26.04.2017 року № 295, якою, зокрема, затверджено Порядок здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю (далі - Порядок № 295).
Відповідно до п.2 Порядку № 295 державний контроль за додержанням законодавства про працю здійснюється у формі проведення інспекційних відвідувань та невиїзних інспектувань інспекторами праці.
Суд зауважує, що в ч. 3 ст. 7 цього ж Закону зазначено, що у посвідченні (направленні) на проведення заходу зазначається, зокрема, форма заходу (перевірка, ревізія, обстеження, огляд, інспектування тощо). Таким чином, з аналізу приписів абз.3 ст.1 та ч.3 ст.7 Закону №877-V слідує, що Закон містить різні переліки форм заходів контролю, серед яких є і така форма, як інспектування. Крім того, конструкція норми ч.3 ст.7 Закону свідчить про те, що законом не визначений вичерпний перелік таких заходів та інша назва контрольного заходу, прямо не зазначена в тексті Закону, не суперечить його вимогам, через що посилання представника позивача на те, що у чинному законодавстві відсутня така форма контролю, як інспекційне відвідування, не знаходить правого обґрунтування.
Поряд з цим, основні засади здійснення контролю за додержанням законодавства про працю визначені Конвенцією МОП № 81 1947 року про інспекцію праці у промисловості й торгівлі ратифікованої Україною Законом № 1985-IV від 08.09.2004 року, яка є частиною національного законодавства України та застосовується в порядку передбаченому Законом України "Про міжнародні договори України".
Відповідно до ст. 12 Конвенції МОП № 81 інспектори праці, забезпечені відповідними документами, що засвідчують їхні повноваження, мають право:
-безперешкодно, без попереднього повідомлення і в будь-яку годину доби проходити на будь-яке підприємство, яке підлягає інспекції;
-проходити у денний час до будь-яких приміщень, які вони мають достатні підстави вважати такими, що підлягають інспекції; та
-здійснювати будь-який огляд, перевірку чи розслідування, які вони можуть вважати необхідними для того, щоб переконатися у тому, що правові норми суворо дотримуються, і зокрема:
-наодинці або в присутності свідків допитувати роботодавця або персонал підприємства з будь-яких питань, які стосуються застосування правових норм;
-вимагати надання будь-яких книг, реєстрів або інших документів, ведення яких приписано національним законодавством з питань умов праці, з метою перевірки їхньої відповідності правовим нормам, і знімати копії з таких документів або робити з них витяги;
-зобов'язувати вивішувати об'яви, які вимагаються згідно з правовими нормами;
-вилучати або брати з собою для аналізу зразки матеріалів і речовин, які використовуються або оброблюються, за умови повідомлення роботодавцю або його представнику про те, що матеріали або речовини були вилучені або взяті з цією метою.
Щодо висновків акту перевірки по суті та оскаржуваних постанови та припису суд зазначає наступне.
Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Відповідно до ч.1 ст.24 Кодексу законів про працю України трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі; додержання письмової форми є обов'язковим: 1) при організованому наборі працівників; 2) при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я; 3) при укладенні контракту; 4) у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору у письмовій формі; 5) при укладенні трудового договору з неповнолітнім; 6) при укладенні трудового договору з фізичною особою; 7) в інших випадках, передбачених законодавством України.
Згідно з ч.3 ст.24 Кодексу законів про працю України працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Тобто, з урахуванням зазначеного суд прийшов до висновку, що обов'язковою умовою допуску працівника до роботи є укладання трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу.
Відповідно до абз.2 ч.2 ст.265 Кодексу законів про працю України юридичні та фізичні особи-підприємці, які використовують найману працю, несуть відповідальність у вигляді штрафу в разі фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту), оформлення працівника на неповний робочий час у разі фактичного виконання роботи повний робочий час, установлений на підприємстві, та виплати заробітної плати (винагороди) без нарахування та сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та податків - у тридцятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, щодо якого скоєно порушення.
Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи ФОП ОСОБА_1 порушено вимоги ч.3 ст.24 Кодексу законів про працю України - працівник допущений до роботи без укладання трудового договору оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Зокрема, як вбачається з копії оскаржуваної постанови, що міститься в матеріалах справи, під час інспекційного відвідування у приміщенні магазину «Gourmand» виявлено одного працівника, який представився як ОСОБА_3 та який відповідно до письмового пояснення від 26.07.207 працює на посаді продавець-консультант, з графіком роботи з 12:00 по 20:00, заробітну плату отримував 06.07.2017 у розмірі 3500 грн., до прийняття на посаду з посадовими обов'язками продавця-консультанта був ознайомлений, займається реалізацією товару який надає йому ФОП ОСОБА_1
Відповідно до ст. 21 КЗпП визначено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
При цьому, Верховний Суд України у пункті 7 Постанови Пленуму від 6 листопада 1992 року №9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" роз'яснив, що фактичний допуск до роботи вважається укладенням трудового договору незалежно від того, чи було прийняття на роботу належним чином оформлене, якщо робота провадилась за розпорядженням чи з відома роботодавця.
Суд вважає за необхідне зазначити, що укладення цивільно-правових договорів у сфері зайнятості населення передбачено ч.1 ст. 2 Закону України «Про зайнятість населення» зазначено, що відносини у сфері зайнятості населення регулюються Конституцією України, цим Законом, Кодексом законів про працю України, Господарським та Цивільним кодексами України, Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", іншими актами законодавства.
Згідно з ч. 4 Закону України «Про зайнятість населення» до зайнятого населення належать особи, які працюють за наймом на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством.
Відповідно до приписів ч.2 ст. 628 Цивільного кодексу України, сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
Як зазначається позивачем, між ФОП ОСОБА_1 та фізичною особою ОСОБА_3 укладено цивільно-правовий договір від 06 червня 2017 року, відповідно до умов якого виконавець зобов'язується надати замовнику послуги ( виконати роботу) в обсязі та на умовах передбачених даним договором, а замовник зобов'язується прийняти та оплатити дані послуги ( роботи).
На підтвердження виконання договору позивачем надано суду копію договору від 06 червня 2017 року та акт приймання - передачі виконаних робіт.
Водночас, суд звертає увагу, що позивачем не надано доказів на підтвердження, які вказували б на факт праці фізичної особи за цивільно-правовим договором.
Суд звертає увагу, що робота фізична особа ОСОБА_3 відповідно до договору від 06.06.2017 року передбачала надання певних видів послуг перерахованих за зазначеним договором, зокрема, виконавець зобов'язується надавати послуги з консультування відвідувачів з питання надання послуг, забезпечувати їх ознайомлення з асортиментом товару, здійснювати перевірку виписаних рахунків і проведення розрахунків з відвідувачами
З огляду на сукупність встановлених під час судового розгляду справи обставин, суд прийшов до висновку, що при прийнятті оскаржуваної постанови №413 від 11.08.2017 року відповідач діяв на підставах, у спосіб та в межах повноважень, встановлених чинним законодавством, а тому позовні вимоги є необґрунтованими, а відтак в їх задоволенні слід відмовити.
Згідно з ч.1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок доказування в спорі покладається на відповідача орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.
Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до ч.ч.1-3 ст. 242 КАСУ, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов є необґрунтованим та задоволенню не підлягає.
Оскільки, адміністративний позов задоволенню не підлягає, то судові витрати позивачу не відшкодовуються.
Керуючись статтями 241, 242, 243, 244, 245, 246, 255, 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва,
У задоволенні позовних вимог Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 КАС України.
Суддя Н.М. Клименчук