Постанова
Іменем України
07 листопада 2018 року
м. Київ
справа № 440/514/16-ц
провадження № 61-13747св18
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
відповідач - ОСОБА_5,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Буського районного суду Львівської області від 25 квітня 2017 року у складі головуючого-судді Мельник С.Р. та постанову Апеляційного суду Львівської області від 16 січня 2018 року у складі суддів: Ніткевича А. В., Бойко С. М., Копняк С. М.,
У квітні 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення.
На обґрунтування позову зазначала, що 21 листопада 2005 року за рахунок коштів, подарованих їй матір'ю, придбала незавершений будівництвом житловий будинок АДРЕСА_1, до якого без законних підстав вселився та проживає до теперішнього часу відповідач ОСОБА_5, чим створює їй перешкоди у користуванні та розпорядженні власністю на власний розсуд.
Заперечуючи проти позову, ОСОБА_5 у вересні 2016 року звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_4, у якому просив визнати незавершений будівництвом житловий будинок та земельну ділянку, що розташовані по АДРЕСА_1 об'єктами спільної сумісною власності подружжя й в порядку поділу майна подружжя визнати за кожним із подружжя право власності на 1/2 ідеальну частку вказаного майна.
Позовна заява мотивована тим, що спірне нерухоме майно придбано сторонами у період перебування у зареєстрованому шлюбі, за спільні кошти, а відтак в силу вимог статті 60 СК України частки сторін у праві власності на таке майно є рівними.
Рішенням Буського районного суду Львівської області від 25 квітня 2017 року у задоволенні первісного позову ОСОБА_4 відмовлено, зустрічні вимоги ОСОБА_5 задоволено. Визнано незавершений будівництвом житловий будинок та земельну ділянку, що розташовані по АДРЕСА_1 об'єктами спільної сумісною власності подружжя ОСОБА_5 та ОСОБА_4 В порядку поділу спільного майна подружжя, виділено ОСОБА_5 та ОСОБА_4 по ? ідеальній частці вказаного нерухомого майна.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що сторони, перебуваючи у зареєстрованому шлюбі, придбали земельну ділянку та незавершений будівництвом житловий будинок, така нерухомість є спільним майном подружжя та підлягає поділу між ними в рівних частках.
Постановою Апеляційного суду Львівської області від 16 січня 2018 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6 задоволено частково. Рішення Буського районного суду Львівської області від 25 квітня 2017 року в частині поділу майна подружжя скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні таких вимог. У решті рішення суду залишено без змін.
Скасовуючи частково рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні вимог про поділ спільного майна подружжя, суд апеляційної інстанції виходив із того, що спірне майно набуте сторонами у період зареєстрованого шлюбу є об'єктом спільної сумісною власності подружжя, проте за відсутності даних про ступінь готовності незавершеного будівництвом будинку та про наявність технічної можливості реального поділу такого будинку, неможливо здійснити поділ спірної нерухомості між подружжям. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про те, що спірне майно набуте під час шлюбу, джерелом його набуття є спільні кошти подружжя та їх спільна праця.
05 березня 2018 року ОСОБА_4 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить ухвалені у справі судові рішення скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що поза увагою судів залишилося те, що спірне майно придбано позивачем за кошти, надані їй матір'ю, яка працювала і працює за кордоном, що підтверджується показами свідків ОСОБА_7, ОСОБА_8, а відтак, за відсутності належних доказів наявності коштів у відповідача, незавершений будівництвом житловий будинок та земельна ділянка, що розташовані по АДРЕСА_1, є її особистою приватною власністю, у користуванні та розпорядженні якою відповідач чинить їй перешкоди. Оскільки, при укладенні позивачем договору купівлі-продажу, відповідач не надавав згоди на придбання нею спірною нерухомості, а діяв як представник продавця, така угода не породжує для нього правових наслідків у вигляді виникнення права власності на спірне майно.
Ухвалою Верховного Суду від 26 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та надано строк для надання відзиву.
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_5 просить залишити скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, посилаючись на те, що спірне майно придбано подружжям у період зареєстрованого шлюбу, за рахунок спільних коштів та спільної праці, а тому є спільним сумісним майном подружжя.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції в частині, яка не скасована апеляційним судом, та судове рішення апеляційного суду - без змін.
Судами встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 31 серпня 1996 року до 22 січня 2016 року, від якого мають двох дітей, сина - ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1 та дочку - ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_2.
За договором купівлі-продажу від 21 листопада 2005 року ОСОБА_4 придбала незавершений будівництвом житловий будинок та земельну ділянку площею 0,1052 га, що розташовані по АДРЕСА_1, вартість яких склала 16 367 грн та 10 157грн відповідно.
Після реєстрації права власності на земельну ділянку ОСОБА_4 17 квітня 2006 року отримала державний акт про право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1.
Право власності на житловий будинок до теперішнього часу не зареєстровано.
Частиною першою статті 319 ЦК України встановлено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до частини другої статті 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Разом з тим, відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (статі 60, 61 СК України).
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Вказаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.
За змістом статей 69, 70 СК Українидружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Як роз'яснено в пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК Україниможуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.
Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбуватися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.
Поділ майна подружжя здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності - присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).
Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичної точки зору, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, відтак є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.
Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі (стаття 368 ЦК України).
Відповідно до статті 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Правовий аналіз статей 60, 63, 69 СК Українита статей 328, 331, 368, 372 ЦК Українидає підстави для висновку про те, що об'єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток.
За позовом дружини, членів сім'ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд має право здійснити поділ об'єкта незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом України у постановах від 15 травня 2013 року у справі № 6-37цс13, від 18 листопада 2015 року у справі № 6-388цс15, від 7 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16 та Верховним Судом у постанові від 18 липня 2018 року у справі № 509/2669/15-ц (№ 61-14636св18).
У даній справі судова будівельно-технічна експертиза не проводилася. Питання ступеню готовності незавершеного будівництвом будинку та технічної можливості його поділу не з'ясовувалося.
З огляду на викладене, суди першої та апеляційної інстанцій, повно та всебічно дослідивши обставини, щодо яких виник спір, врахувавши зміст вимог і заперечень сторін та належно оцінивши зібрані докази, дійшли обґрунтованого висновку, що незавершений будівництвом житловий будинок та земельна ділянка площею 0, 1052 га, що розташовані по АДРЕСА_1, набуті сторонами під час шлюбу, джерелом їх набуття є спільні сумісні кошти та спільна праця, а відтак є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, що є підставою для відмови в задоволенні первісних вимог ОСОБА_4 про усунення їй перешкод у користуванні власністю, шляхом виселення відповідача.
Доводи касаційної скарги щодо придбання спірної нерухомості позивачем за рахунок власних коштів, отриманих от матері, унаслідок чого відповідач не набув прав на таку нерухомість, не дають підстав для скасування оскаржуваних рішень суду, так як зводяться до переоцінки доказів, такі доводи були предметом розгляду суду першої та апеляційної інстанцій і не знайшли свого підтвердження. До таких висновків суди дійшли без порушень норм процесуального права
Належних доказів, які спростовували б факт придбання спірного майна за спільні кошти подружжя, як і доказів того, що таке майно придбано за особисті кошти позивача, подаровані їй матір'ю, зокрема відповідно договору, ОСОБА_4 не надала, відсутні такі відомості і в договорі купівлі-продажу від 21 листопада 2005 року. Крім того, вимог щодо визнання права особистою приватної власності в порядку статті 57 СК України ОСОБА_4 не заявляла.
Інші аргументи касаційної скарги є аналогічними викладеним в апеляційній скарзі та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Отже, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що незавершений будівництвом будинок та земельна ділянка, на якій він розташований, є спільним сумісним майном подружжя, відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, доказам у справі надана належна правова оцінка.
Судові рішення першої та апеляційної інстанцій, в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_5 про визнання майна спільною сумісною власністю та поділ майна, сторонами не оскаржувалось, тому судом касаційної інстанції не переглядається.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободзобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine) від 10 лютого 2010 року, заява №4909/04).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції у незміненій частині та постанову суду апеляційної інстанції без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Рішення Буського районного суду Львівської області від 25 квітня 2017 року у незміненій частині та постанову Апеляційного суду Львівської області від 16 січня 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. О. Кузнєцов
А.С. Олійник
Г.І. Усик