Постанова
Іменем України
12 листопада 2018 року
м. Київ
справа № 2-101/99
провадження № 61-44406 ск 18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Сімоненко В. М. (суддя-доповідач), Лесько А. О., Мартєва С. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
відповідач - виконавчий комітет Куликівської сільської ради Полтавського району Полтавської області, КСП імені Благоєва, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу виконавчого комітету Куликівської сільської ради Полтавського району Полтавської області на постанову Апеляційного суду Полтавської області від 15 серпня 2018 року в складі колегії суддів: Кривчун Т. О., Бондаревської С. М. та Кузнєцової О. Ю.,
ОСОБА_4 звернувся до суду з заявою про встановлення або зміну способу і порядку виконання рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 10 березня 1999 року у цивільній справі № 2-101/99 за позовом ОСОБА_4 до Виконавчого комітету Куликівської сільської ради Полтавського району Полтавської області, КСП імені Благоєва, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про визнання ордерів недійсними, виселення та стягнення шкоди, посилаючись на те, що 10 березня 1999 року у вказаній цивільній справі постановлено судове рішення, на підставі якого видано виконавчий лист № 2-101/99 про зобов'язання Куликівської сільської ради надання ОСОБА_4 квартири по АДРЕСА_1. 24 грудня 2002 року відбулась заміна боржника у виконавчому провадженні. КСП ім. Благоєва замінено на Куликівську сільську раду. В 2004 році сім'я ОСОБА_5 з дозволу відповідача приватизувала спірну квартиру і проживає в ній як у власній близько 14 років. Таким чином, на теперішній час рішення суду від 10 березня 1999 року залишається не виконаним. В рішенні Європейського Суду з прав людини від 05 липня 2012 року, яке набуло статусу остаточного 19 листопада 2012 року справа 15729/07 «ОСОБА_4 проти України», а саме в п. 48 цього рішення вказується «що найвигіднішою формою відшкодування (але не єдиною) буде виконання рішення суду від 10 березня 1999 року, а заявник буде, наскільки можливо, повернутий у становище, яке мав до порушення статті 6 Конвенції. Відсутність у відповідача більше 17 років присудженого майна, яке вказано в рішенні суду, і є обставиною, що ускладнює або виключає можливість виконання рішення суду. В той же час згідно рішення суду йому має бути надана жила площа 69,9 кв. м. в новозбудованому будинку садибного типу з господарськими будівлями. З наведених підстав заявник просив суд встановити або змінити спосіб і порядок виконання рішення суду від 10 березня 1999 року шляхом стягнення з Куликівської сільської ради вартості неотриманого відсутнього житла, яке зазначене в рішенні суду, з урахуванням зростання цін, щоб заявник сам зміг собі побудувати аналогічне неотримане житло.
Ухвалою Ленінського районного суду м. Полтави від 11 липня 2018 року в складі судді Парахіної Є. В. у задоволенні заяви ОСОБА_4 про встановлення або зміну способу і порядку виконання рішення суду, відмовлено.
Постановою Апеляційного суду Полтавської області від 15 серпня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 на ухвалу суду першої інстанції задоволено частково. Ухвалу суду першої інстанції скасовано. Заяву ОСОБА_4 про встановлення або зміну способу і порядку виконання рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 10 березня 1999 року задоволено частково. Зобов'язано Куликівську сільську раду Полтавського району Полтавської області придбати житло, яке за розміром та благоустроєм відповідає визначеним у рішенні Ленінського районного суду м. Полтави від 10 березня 1999 року вимогам та передати його ОСОБА_4 В іншій частині заяви ОСОБА_4 відмовлено.
20 вересня 2018 року голова Коломацької сільської ради Полтавського району Полтавської області Почечун Є. О. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Апеляційного суду Полтавської області від 15 серпня 2018 року.
Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції прийнята з порушенням вимоги статті 435 ЦПК України, що призведе до зміни судового рішення по суті.
Ухвалою Верховного Суду від 24 вересня 2018 року відкрито провадження у справі та витребувано справу № 2-101/99 з Ленінського районного суду м. Полтави.
В жовтні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
18 жовтня 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_4 на касаційну скаргу голови Коломацької сільської ради Полтавського району Полтавської області Почечуна Є. О. Відзив мотивовано необґрунтованими вимогами касаційної скарги, яка спрямована на невиконання судового рішення, яке набрало законної сили.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Верховний Суд у складі колегії суддів вважає, що судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Під час розгляду справи судами було встановлено, що рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 10 березня 1999 року, яке набрало законної сили, позов ОСОБА_4 задоволено частково. Ордер, виданий виконкомом Куликівської сільської ради народних депутатів Полтавського району від 18 серпня 1995 року № 30 на ім'я ОСОБА_5 на жиле приміщення по АДРЕСА_1 визнано недійсним, виселено ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_9 з вказаної квартири, зобов'язано КСП імені Благоєва надати ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_9 інше житлове приміщення житловою площею 53 кв. м, зобов'язано КСП ім. Благоєва надати ОСОБА_4 квартиру по АДРЕСА_1, в задоволенні позовних вимог про стягнення матеріальної та моральної шкоди відмовлено.
Відповідно до частини 4 статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
На примусовому виконанні у ВДВС Полтавського РУЮ та згодом в Октябрському ВДВС Полтавського МУЮ перебувало виконавче провадження з виконання виконавчого листа № 2-101 від 10 березня 1999 року, виданого Ленінським районним судом м. Полтави, про зобов'язання КСП ім. Благоєва надати ОСОБА_4 квартиру по АДРЕСА_1.
На теперішній час рішення Ленінського районного суду від 10 березня 1999 року не виконано.
ОСОБА_4 неодноразово звертався до суду з заявами про зміну способу виконання судового рішення від 10 березня 1999 року. Проте ухвалами суду першої інстанції у задоволенні заяв ОСОБА_4 про зміну способу виконання судового рішення від 10 березня 1999 року неодноразово було відмолено.
Так у квітні 2018 року ОСОБА_4 в черговий раз звернувся до Ленінського районного із зазначеною заявою та ухвалою Ленінського районного суду м. Полтави від 11 липня 2018 року в складі судді Парахіної Є. В. у задоволенні його заяви про встановлення або зміну способу і порядку виконання рішення суду було відмовлено.
Постановою Апеляційного суду Полтавської області від 15 серпня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 на ухвалу Ленінського районного суду м. Полтави від 11 липня 2018 року, щодо відмови у задоволенні його заяви про встановлення або зміну способу і порядку виконання рішення, задоволено частково. Ухвалу суду першої інстанції скасовано. Заяву ОСОБА_4 про встановлення або зміну способу і порядку виконання рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 10 березня 1999 року задоволено частково. Зобов'язано Куликівську сільську раду Полтавського району Полтавської області придбати житло, яке за розміром та благоустроєм відповідає визначеним у рішенні Ленінського районного суду м. Полтави від 10 березня 1999 року вимогам та передати його ОСОБА_4 В іншій частині заяви ОСОБА_4 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні заяви ОСОБА_4 про зміну способу і порядку виконання рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 10 березня 1999 року суд першої інстанції виходив із того, що запропонований заявником спосіб виконання судового рішення призведе до зміни рішення суду по суті, а не способу його виконання, а також до вирішення вимог, які не були предметом розгляду суду першої інстанції та потребують доказування в порядку позовного провадження.
Проте, з таким висновком суду першої інстанції не погодився Апеляційний суд Полтавської області, мотивуючи тим, що зазначене не в повній мірі відповідає встановленим у справі обставинам, виходячи з наступного.
Відповідно до частин 1-3 статті 435 ЦПК Україниза заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом) - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання.
Підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочення або розстрочення виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.
У відповідності до пункту 10 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження» № 14 від 26 грудня 2003 року при вирішенні заяв державного виконавця чи сторони про відстрочку або розстрочку виконання рішення, встановлення або зміну способу й порядку його виконання суду потрібно мати на увазі, що, відповідно до статті 373 ЦПК та статті 121 ГПК їх задоволення можливе лише у виняткових випадках, які суд визначає виходячи з особливого характеру обставин, що ускладнюють або виключають виконання рішення (хвороба боржника або членів його сім'ї, відсутність у нього майна, яке за рішенням суду має бути передане стягувачу, стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо).
Спосіб виконання рішення визначається на підставі встановлених у статті 16 ЦК України способів захисту цивільних прав. Зміна способу і порядку виконання рішення полягає у заміні одного заходу примусового виконання іншим. При вирішенні питання про зміну способу виконання рішення суду підлягають з'ясуванню обставини, що свідчать про абсолютну неможливість виконання рішення суду. При цьому, у будь-якому випадку при зміні способу і порядку виконання рішення суду суд не може змінювати останнє по суті.
При вирішенні питання про встановлення або зміну способу і порядку виконання рішення, суд повинен з'ясовувати обставини, що свідчать про неможливість такого виконання.
Аналізуючи наведені норми закону та задовольняючи заяву ОСОБА_4, суд апеляційної інстанції вірно дійшов висновку, що зобов'язання відповідача придбати та надати ОСОБА_4 відповідне житло, яке указане в рішенні суду, не призведе до зміни судового рішення по суті та не виходить за межі, визначені статтею 435 ЦПК України.
Частиною першою статті другої Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року N 3477-IV (далі-Закон N 3477-IV), визначено, що Рішення є обов'язковим для виконання Україною відповідно до статті 6 Конвенції.
Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права (стаття 17 Закону N 3477-IV).
У пункті 40 Рішення Європейського суду з прав людини у справі &q?ду;ОСОБА_4 проти України&q?і ; від 05 липня 2012 року, яке набуло статусу остаточного 19 листопада 2012 року, визначено, що навіть якщо заявник і мав захищене законом право вселитися та проживати у квартирі, про яку йдеться, вона не стала його житлом в розумінні ст. 8 Конвенції. За наслідками виконання рішення Ленінського районного суду від 10 березня 1999 року заявник мав отримати житло не у власність, а у найм.
Відповідно до пункту 48 зазначеного Рішення Європейського суду з прав людини у справі &q?уд;ОСОБА_4 проти України&q?і ; від 05 липня 2012 року, належним чином врахувавши свої висновки у справі, зазначає, що найвідповіднішою формою відшкодування буде виконання судового рішення від 10 березня 1999 року, яким було підтверджено право заявника на оренду квартири. Таким чином заявник буде, наскільки це можливо, повернутий у становище, яке мав до порушення статті 6 Конвенції.
Наведені вище висновки, викладені в рішенні Європейського суду з прав людини у справі &q?уд;ОСОБА_4 проти України&q? &; від 05 липня 2012 року, яке набуло статусу остаточного 19 листопада 2012 року, право ОСОБА_4 на найм (оренду) квартири юридично визначене та має бути задоволене.
Зазначеним рішенням Європейського суду було встановлено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод з огляду на надмірну тривалість провадження у цій справі. Предмет розгляду скарги Європейським судом становило судове провадження та тривале невиконання зазначеного рішення національного суду.
За усталеною практикою Європейського суду виконання остаточних обов'язкових рішень національних судів становить невід'ємну частину провадження справи.
Європейський суд наголошує, що пункт 1 статті 6 Конвенції захищає виконання остаточних судових рішень, які у державах, що визнали верховенство права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду одній зі сторін. Відповідно, виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати.
Відповідно до статті 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року N 3477-IV, з метою забезпечення відновлення порушених прав Стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру. Додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який Стягувач мав до порушення Конвенції; б) інші заходи, передбачені у Рішенні.
Таким чином, на державу покладається обов'язок виконання рішень Європейського суду, під яким слід розуміти у тому числі вжиття державою додаткових заходів індивідуального характеру, спрямованих на усунення конкретного порушення, визначеного в рішенні Європейського суду, а також заходів загального характеру, спрямованих на усунення підстави для надходження до Європейського суду аналогічних заяв проти України у майбутньому.
Стосовно рішення Європейського суду у справі &q?ро;ОСОБА_4 проти України&q?і ; вжиття державою додаткових заходів індивідуального характеру - це виконання рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 10 березня 1999 року, ухваленого на користь заявника.
Саме виконання вказаного рішення національного суду становитиме повне виконання рішення Європейського суду у справі &q?ро;ОСОБА_4 проти України&q?і ;.
Оскільки найбільш реальним варіантом виконання рішення Ленінського районного суду від 10 березня 1999 року та захисту права ОСОБА_4 на найм (оренду) квартири, визначеної вказаним рішенням суду, рішення суду апеляційної інстанції є законним та обґрунтованим.
Мотивація викладена в ухвалі суду першої інстанції та доводи касаційної скарги виконавчого комітету Куликівської сільської ради Полтавського району Полтавської області, щодо запропонованого заявником способу виконання судового рішення, який призведе до зміни рішення суду по суті, є помилковими, з огляду на те, що право заявника на найм (оренду) відповідного житла, підтверджено чинним рішенням суду, яке не знаходить свого виконання близько 20-ти років, що є неприпустимим, з огляду на положення статті 1291 - Конституції України, якою визначено обов'язковість виконання судових рішень, що забезпечується державою.
Аргументи, щодо зміни особи, якій необхідно виконати вказане рішення, також не можуть бути прийняті до уваги, оскільки 24 грудня 2002 року постановою державного виконавця було замінено боржника у виконавчому провадженні на Куликівську сільську раду, що не змінює рішення по суті.
Також не приймаюся судом до уваги доводи касаційної скарги, про те, що виплата державою заявникові ОСОБА_4 на відшкодування моральної шкоди в розмірі 5 000 євро являється належним способом виконання рішення національного суду, оскільки це питання вже встановлене рішенням Європейського суду у справі &q?вр;ОСОБА_4 проти України&q?і ; від 05 липня 2012 року, в якому постановлено виплату заявникові 5 000 євро на відшкодування моральної шкоди, як справедливу сатисфакцію за довготривале невиконання судового рішення національного суду. Разом з тим цім же рішенням оголошено скаргу щодо надмірної тривалості провадження щодо житлового спору прийнятною та зазначено, що найвідповіднішою формою відшкодування буде виконання рішення від 10 березня 1999 року, яким було підтверджено право заявника на оренду квартири. Тобто поняття «відшкодування моральної шкоди, як сатисфакції за невиконання судового рішення» та «виконання судового рішення» являється двома різними поняттями.
Зазначені висновки відповідають установленим обставинам справи та нормам матеріального права, а доводи, викладені у касаційній скарзі виконавчого комітету Куликівської сільської ради Полтавського району Полтавської області, цих висновків не спростовують.
Оскільки судове рішення суду апеляційної інстанції постановлене з додержанням норм процесуального права та правильне застосовування судом норм права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо їх застосування чи тлумачення, касаційну скаргу залишити без задоволення, постанову суду апеляційної інстанцій - без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу виконавчий комітет Куликівської сільської ради Полтавського району Полтавської області залишити без задоволення.
Постанову Апеляційного суду Полтавської області від 15 серпня 2018 року залишити без змін.
Поновити виконання постанови Апеляційного суду Полтавської області від 15 серпня 2018 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді: В. М. Сімоненко
А. О. Лесько
С. Ю. Мартєв