вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua
"06" листопада 2018 р. м. Київ Справа № 911/128/17
Господарський суд Київської області у складі судді Д.Г.Зайця, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом Державного сільськогосподарського підприємства «Головний селекційний центр України», Київська область, м. Переяслав-Хмельницький
до Приватно-орендної агрофірми «Україна», Київська область, Переяслав-Хмельницький район, с. Велика Каратуль
про визнання недійсною заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог
секретар судового засідання О.О.Стаднік
за участю представників:
від позивача: ОСОБА_1
від відповідача: ОСОБА_2
Державне сільськогосподарське підприємство «Головний селекційний центр України» (далі - позивач) звернулось до господарського суду Київської області з позовом до приватно-орендної агрофірми «Україна» (далі - відповідач) з вимогою про визнання недійсною заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог від 04.11.2016 року.
В обґрунтування заявленого позову, позивач зазначив, що спірна заява від 04.11.2016 року не містить всіх обов'язкових умов, встановлених ст. 601 Цивільного кодексу України, для вчинення дій щодо зарахування зустрічних вимог (немає однорідності вимог). Крім того, в частині зобов'язань позивача перед відповідачем, які включені до заяви, сплив строк позовної давності, що за ст. 602 Цивільного кодексу України виключає зарахування таких вимог, а тому з огляду на приписи ст.ст. 215, 203 Цивільного кодексу України, вказана заява, на думку позивача, підлягає визнанню недійсною.
Рішенням Господарського суду Київської області від 21.03.2017 року у справі №911/128/17 (суддя О.В.Щоткін) (том 1, а.с.196-200), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 17.05.2017 року (том 1, а.с.231-238) задоволено позовні вимоги Державного сільськогосподарського підприємства «Головний селекційний центр України», визнано недійсною заяву Приватно-орендної агрофірми «Україна» про зарахування зустрічних однорідних вимог від 04.11.2016 року, присуджено до стягнення з Приватно-орендної агрофірми «Україна» на користь Державного сільськогосподарського підприємства «Головний селекційний центр України» 1378,00 грн. судового збору.
Постановою Вищого господарського суду України від 26.07.2017 року (том 2, а.с.52-57) задоволено касаційну скаргу Приватно-орендної агрофірми «Україна», скасовано рішення Господарського суду Київської області від 21.03.2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 17.05.2017 року, а матеріали справи №911/128/17 передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рішенням Господарського суду Київської області від 25.10.2017 року у справі №911/128/17 (суддя О.О.Христенко) (том 3, а.с.129-135) в задоволенні позовних вимог Державного сільськогосподарського підприємства «Головний селекційний центр України» відмовлено повністю, стягнуто з Державного сільськогосподарського підприємства «Головний селекційний центр України» на користь Приватно-орендної агрофірми «Україна» 1515,80 грн. судового збору за розгляд апеляційної скарги та 1653,60 грн. судового збору за розгляд касаційної скарги.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 14.12.2017 року (том 3, а.с. 165-171) апеляційну скаргу Державного сільськогосподарського підприємства «Головний селекційний центр України» на рішення Господарського суду Київської області від 25.10.2017 року залишено без задоволення, а рішення Господарського суду Київської області від 25.10.2017 року у справі №911/128/17 залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 10.04.2018 року (том 4, а.с.41-51) касаційну скаргу Державного сільськогосподарського підприємства «Головний селекційний центр України» задоволено частково, рішення Господарського суду Київської області від 25.10.2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.12.2017 року у справі №911/128/17 скасовано, а справу направлено на новий розгляд до Господарського суду Київської області.
За результатами автоматизованого розподілу справ між суддями справу №911/128/17 передано для розгляду судді Д.Г. Зайцю.
Ухвалою суду від 02.07.2018 року справу прийнято до провадження. Підготовче засідання призначено на 28.08.2018 року.
До суду від відповідача надійшли письмові пояснення б/н від 22.08.2018 року (вх. №17567/18 від 27.07.2018 року) на виконання вимог ухвали від 02.07.2018 року. У своїх поясненнях відповідач зазначає, що строк позовної давності, про пропуск якого зазначає позивач, пропущено не було. Позивачем отримано від відповідача кошти в якості передоплати за роботи/послуги згідно рахунків-фактур та договору від 05.04.2010 року. Однак, відповідач вважає, що такі роботи/послуги не було виконано позивачем, а тому, в порядку ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України звернувся до позивача з вимогами про повернення коштів №0006 від 03.02.2016 року та №97 від 31.10.2016 року, які повинні бути виконані у семиденний строк з моменту пред'явлення вимог. Таким чином, відповідачем повідомлено позивача про зарахування зустрічних однорідних грошових вимог на суму 172260,00 грн., оскільки строк виконання грошових зобов'язань Державного сільськогосподарського підприємства «Головний селекційний центр України» виник з моменту пред'явлення відповідних вимог.
До суду від позивача надійшли письмові пояснення б/н від 28.08.2018 року (вх. №17609/18 від 28.07.2018 року) на виконання вимог ухвали від 02.07.2018 року. В поясненнях позивач посилається, що зазначені у вимозі №006 кошти перераховані відповідачем на рахунок позивача, як оплата за виконані роботи по вирощуванню сільськогосподарських культур. Позивач вважає, що ним виконано роботи, за які відповідач перерахував кошти згідно відповідних рахунків, що підтверджується виписками банку, де в призначенні платежу вказано «за виконані роботи» та «передоплата за договором від 05.04.2010 року», податковою накладною №187 від 28.12.2010 року та відображено в податкових деклараціях. Крім того, позивач вважає, що строк позовної давності за вимогою №0006 закінчився у серпні 2013 року, а за вимогою №97 у вересні 2016 року.
У судовому засіданні 28.08.2018 року оголошено перерву до 02.10.2018 року.
Крім того, представниками сторін у судовому засіданні 28.08.2018 року подано спільне клопотання про продовження строків підготовчого провадження.
Ухвалою суду від 28.08.2018 року продовжено строк підготовчого провадження у справі №911/128/17 на тридцять днів.
До суду від відповідача надійшли письмові пояснення б/н від 01.10.2018 року (вх. №20109/18 від 02.10.2018 року). У поданих поясненнях відповідач посилається на те, що надходження грошових коштів на рахунок позивача є обов'язковою підставою для відображення такої операції в податковому обліку підприємства, однак не підтверджує факт надання послуг/робіт/товарів. Належними доказами на підтвердження факту здійснення господарської операції є первинні документи бухгалтерської (фінансової) звітності.
Ухвалою суду від 02.10.2018 року закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті на 23.10.2018 року.
Позивач, належним чином повідомлений про час і місце розгляду справи, у судове засідання 23.10.2018 року не з'явився та надіслав електронною поштою заяву б/н б/д (вх.№30648/18 від 23.10.2018 року) про відкладення розгляду справи у зв'язку із хворобою представника.
Представник відповідача у судовому засіданні 23.10.2018 року заявив усне клопотання про відкладення розгляду справи.
У судовому засіданні 23.10.2018 року розгляд справи по суті відкладено на 06.11.2018 року.
Представник позивача у судовому засіданні 06.11.2018 року позовні вимоги підтримав та просив суд задовольнити позов в повному обсязі.
Представник відповідача у судовому засіданні 06.11.2018 року проти позову заперечував та просив відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог.
Враховуючи достатність в матеріалах справи доказів для повного, всебічного та об'єктивного розгляду спору по суті, у судовому засіданні 06.11.2018 року, відповідно до ч. 1 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
Приватно-орендна агрофірма «Україна» (далі - відповідач) звернулась до Державного сільськогосподарського підприємства «Головний селекційний центр України» (далі - позивач) з вимогою №0006 від 03.02.2016 року, у якій зазначила, що нею було переховано кошти на банківський рахунок позивача згідно умов договору від 05.04.2010 року, на підставі: рахунку №152 від 28.04.2010 року на суму 26181,74 грн., рахунку №155 від 05.05.2010 року на суму 788,98 грн., рахунку №180 від 25.05.2010 року на суму 18419,22 грн., рахунку №199 від 04.06.2010 року на суму 2656,33 грн., рахунків №210 та №211 від 16.06.2010 року на суму 572,00 грн., рахунку №228 від 29.06.2010 року на суму 2251,93 грн., рахунку №229 від 30.06.2010 року на суму 1115,50 грн., рахунку №343 від 05.07.2010 року на суму 700,00 грн., а також попередню оплату згідно договору від 05.04.2010 року на суму 2679,50 грн., 30000,00 грн., 1184,95 грн., 5700,00 грн., 6575,00 грн. (том 1, а с.46-47). Всього перераховано грошових коштів на суму 98825,15 грн., та вимагала повернути вказані кошти.
Не погодившись з вимогою №0006 від 03.02.2016 року, позивач 11.02.2016 року направив на адресу відповідача відповідь №26 від 11.02.2016 року (том 1, а.с. 48) у якій зазначив про безпідставність такої претензії, з огляду на відсутність доказів заборгованості, а також сплив строку позовної давності щодо зазначених вимог.
На адресу позивача 08.11.2016 року від відповідача надійшла вимога №97 від 31.10.2016 року (том 1, а.с.51) про повернення грошових коштів у сумі 74650,94 грн., які були перераховані відповідачем на банківський рахунок позивача на підставі договору №56/2010 від 24.11.2010 року, що підтверджується платіжним дорученням від 29.04.2013 року на суму 23379,00 грн., платіжним дорученням від 29.05.2013 року на суму 15781,44 грн., касовим ордером від 04.07.2013 року на суму 10000,00 грн., касовим ордером від 05.07.2013 року на суму 5615,00 грн., касовим ордером від 21.08.2013 року на суму 10000,00 грн., касовим ордером від 22.08.2013 року на суму 4940,90 грн., касовим ордером від 20.09.2013 року на суму 4934,60 грн.
Позивач 14.11.2016 року надіслав на адресу відповідача відповідь №207 від 11.11.2016 року (том 1, а.с. 52) на вимогу №97, у якій зазначив про її безпідставність, з огляду на відсутність доказів заборгованості, відсутність документів щодо вказаних операцій на підприємстві позивача, а також сплив строку позовної давності щодо зазначених вимог.
Постановою Верховного Суду України від 19.10.2016 року у справі №18/122-12/2 (том 1, а.с. 39-45) скасовано постанову Київського апеляційного господарського суду від 04.04.2016 року та постанову Вищого господарського суду України від 15.06.2016 року і залишено в силі рішення Господарського суду Київської області від 26.01.2016 року, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог Приватно-орендної агрофірми «Україна» до Державного сільськогосподарського підприємства «Головний селекційний центр України» про стягнення заборгованості за укладеним між сторонами договором комісії. Крім того, Верховний Суд України, здійснивши розподіл судових витрат, присудив стягнути з Приватно-орендної агрофірми «Україна» на користь Державного сільськогосподарського підприємства «Головний селекційний центр України» 172260,00 грн. витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги та за подання заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України.
Відповідач 04.11.2016 року, відповідно до ст. 601 Цивільного кодексу України, направив на адресу позивача заяву про зарахування зустрічних однорідних вимог (том 1, а.с.55-56), оскільки на його думку, відповідач є боржником позивача за рішенням у справі №18/122-12/2 на суму 172260,00 грн., а позивач є боржником відповідача з повернення коштів, які були перераховані останнім за договорами від 05.04.2010 року про спільний обробіток земельної ділянки (по рахункам за період з 28.04.2010 року по 06.07.2010 року та щодо попередньої оплати, перерахованої у період з 30.07.2010 року по 17.08.2010 року на загальну суму 98825,15 грн., згідно вимоги за вих. №0006 від 03.02.2016 року (на суму 102233,54 грн.) та №56/2010 від 24.11.2010 року про надання послуг по утриманню великої рогатої худоби на суму 183583,48 грн., згідно вимоги №97 від 31.10.2016 року на суму 74650,94 грн. щодо коштів, перерахованих у період з 29.04.2013 року по 20.09.2013 року, а також згідно наказу Господарського суду Київської області щодо примусового виконання рішення у справі №911/615/15 від 29.12.2015 року на суму 6699,00 грн. Вказану заяву отримано позивачем 15.11.2016 року, про що свідчить відповідна відмітка на заяві.
Згідно ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Відповідно до ст. 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами.
Згідно ч. 3 ст. 203 Господарського кодексу України, господарське зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування; для зарахування достатньо заяви однієї сторони.
Відповідно до ст. 601 Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін.
Отже, за правовою природою припинення зобов'язання зарахуванням зустрічної вимоги є односторонньою угодою, яка оформляється заявою однієї сторони та не потребує згоди іншої сторони.
Однак, якщо друга сторона не погоджується з проведенням зарахування, вона вправі на підставі ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України звернутися за захистом своїх охоронюваних законом прав до господарського суду і спір підлягає вирішенню по суті з урахуванням усіх матеріалів і обставин справи.
Відповідно до ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України, одним із способів захисту цивільного права може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Статтею 204 Цивільного кодексу України встановлено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Відповідно до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити нормам кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Згідно ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
З приписів ст. 601 Цивільного кодексу України вбачається, що вимоги, які можуть підлягати зарахуванню, мають відповідати таким умовам: 1) бути зустрічними (кредитор за одним зобов'язанням є боржником за іншим, а боржник за першим зобов'язанням є кредитором за другим); 2) бути однорідними (зараховуватися можуть вимоги про передачу речей одного роду, у зв'язку з чим зарахування як спосіб припинення зазвичай застосовується до зобов'язань по передачі родових речей, зокрема грошей). Правило про однорідність вимог розповсюджується на їх правову природу, але не стосується підстави виникнення такої вимоги. Отже, допускається зарахування однорідних вимог, які випливають із різних підстав (різних договорів тощо); 3) строк виконання щодо таких вимог настав, не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги.
Як встановлено судом, відповідач зазначає в заяві про зарахування зустрічних вимог суми боргу, проти яких позивач заперечує.
Як зазначалось вище, позивач отримав від відповідача кошти в якості передоплати за роботи/послуги згідно рахунків-фактур та договору від 05.04.2010 року. Відповідач, вважаючи що зазначені роботи/послуги не було виконано позивачем, в порядку ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України, звернувся до позивача з вимогами про повернення коштів за №0006 від 03.02.2016 року та №97 від 31.10.2016 року, які повинні були бути виконанні позивачем у семиденний строк від дня пред'явлення вимог.
Скасовуючи рішення першої та апеляційної інстанції Верховний Суд у постанові від 10.04.2018 року у даній справі зазначив, що суди не досліджували правової підстави сплати відповідачем відповідних коштів згідно рахунків-фактур, чи такі рахунки-фактури виставлялись позивачем на підставі певних договорів та, чи такими договорами визначено строк виконання зобов'язання. Також, Верховний Суд зазначив, що суди першої та апеляційної інстанції не досліджували, чи договором від 05.04.2010 року визначено строк виконання зобов'язання чи такий строк не визначений та у який спосіб позивач повинен був виконати відповідні зобов'язання, за сплаченими відповідачем грошовими коштами, та, як наслідок, початок перебігу позовної давності щодо грошових коштів, сплачених відповідачем, та які є предметом оспорюваного договору.
Представниками сторін при новому розгляді справи у судових засіданнях надано пояснення, що предметом договору від 05.04.2010 року є спільний обробіток земельної ділянки. Позивачем також зазначено, що згідно журналу ведення обліку договорів на ДСП «Головний селекційний центр України» за 2010 рік під номером 16 від 05.04.2010 року зареєстровано договір, укладений з ПОА «Україна» про спільний обробіток земельної ділянки (том 1, а.с. 183-185). Однак, надати копію договору сторони не мають можливості, оскільки такий договір відсутній у обох сторін, а тому у суду відсутня можливість дослідити умови зазначеного договору й відповідно строки виконання зобов'язань за договором.
Представниками сторін не заперечувалось, що сплачені відповідачем на рахунок позивача грошові кошти згідно рахунків перераховувались за послуги, які повинні були бути надані позивачем. Виписки банку (том 1, а.с. 73, 75, 77, 79, 82, 84, 86, 88-92) та рахунки (том 1, а с. 74, 76, 78, 80, 81, 83, 85, 87) містять посилання на договір від 05.04.2010 року та мають призначення «оплата за надані послуги» та «передоплата за договором від 05.04.2010 року». Однак, такого договору ані позивач ані відповідач надати суду не взмозі.
Відповідно до ч. 1 ст. 316 Господарського процесуального кодексу України, вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.
Верховним Судом у постанові від 10.04.2018 року у даній справі зазначено про необхідність при новому розгляді дослідити питання щодо відповідності оспорюваної заяви приписам п. 4 ч. 1 ст. 602 Цивільного Кодексу України.
Так, у позовній заяві позивач посилається на визнання недійсною заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог від 04.11.2016 року з підстав пропуску строку позовної давності для зобов'язання та неоднорідності вимог.
При новому розгляді позивач зазначає у своїх поясненнях, що зарахування зустрічних однорідних вимог є безпідставним, оскільки з боку позивача відсутня заборгованість перед відповідачем і в рахунок отриманих від відповідача коштів позивач надав послуги/виконав роботи. Так, грошові кошти, перераховані відповідачем на рахунок позивача згідно рахунків-фактур на підставі договору від 05.04.2010 року були перераховані, як завершальна операція по господарських відносинах, а саме, оплата за виконані роботи по вирощуванню сільськогосподарських культур. Зазначене підтверджується наявними в матеріалах справи виписками банку (том 3, а.с.16-26), де в призначенні платежу вказано «оплата за виконані роботи» та податковою накладною №187 від 28.12.2010 року (том 3, а.с.15), згідно якої ДСП «Головний селекційний центр України» виконало для ПОА «Україна» роботи по вирощуванню сільськогосподарських культур на загальну суму 228825,15 грн., а також податковою декларацією з податку на додану вартість за грудень 2010 року (том 3, а.с. 45-48), поданою позивачем до контролюючого органу, в якій відображені податкові зобов'язання та податковий кредит. Тому, позивач вважає, що ним виконано роботи, за які відповідач перерахував кошти, згідно зазначених у вимозі №0006 від 03.02.2016 року рахунків.
Факт надання позивачем послуг/виконання робіт в рахунок отриманих від відповідача коштів підтверджується також вчиненням самим відповідачем дій, що свідчить про визнання ним свого відповідного обов'язку, а саме, проведення попередньої оплати та оплати за виконані роботи у вказаний період на підставі рахунків на оплату за виконані роботи, та банківських виписок із призначенням платежу: «оплата за виконані роботи згідно рахунків» та «попередня оплата згідно договору від 05.04.2010 року».
Крім того, у вимозі №97 від 31.10.2016 року відповідач зазначає про перераховані позивачу кошти на виконання умов укладеного між сторонами Договору №56/2010 від 24.11.2010 року про надання послуг по утриманню великої рогатої худоби, згідно платіжних доручень від 29.04.2013 року, від 29.05.2013 року, касового ордеру від 04.07.2013 року, від 05.07.2013 року, від 21.08.2013 року, від 22.08.2013 року, від 20.09.2013 року.
Рішенням господарського суду Київської області від 20.11.2012 року у справі №7/070-12 за позовом ДСП «Головний селекційний центр України» до ПОА «Україна» про стягнення 474976,56 грн. позов задоволено частково, стягнуто з ПОА «Україна» на користь ДСП «Головний селекційний центр України» 241186,13 грн. основного боргу, 490,18 грн. 3% річних та 5906,30 грн. судового збору, розірвано договір №56/2010 від 24.11.2010 року про надання послуг по утриманню ВРХ, укладений між ДСП «Головний селекційний центр України» та ПОА «Україна», зобов'язано ПОА «Україна» звільнити приміщення та територію ДСП «Головний селекційний центр України».
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 27.12.2012 року рішення господарського суду Київської області від 20.11.2012 року у справі №7/070-12 скасовано, прийнято нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову повністю.
Постановою Вищого господарського суду України від 25.02.2013 року скасовано постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.12.2012 року, рішення господарського суду Київської області від 20.11.2012 року у справі №7/070-12 залишено в силі.
Рішення господарського суду Київської області у справі №7/070-12 набрало законної сили 25.02.2013 року відповідно до постанови Вищого господарського суду України від 25.02.2013 року.
Відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 653 Цивільного кодексу України, у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються. Якщо договір розривається у судовому порядку, зобов'язання припиняються з моменту набрання рішенням законної сили.
Тобто, зобов'язальні відносини відповідача та позивача, джерелом яких був договір від 24.11.2010 року №56/2010, в силу закону припинились з 25.02.2013 року на підставі рішення Господарського суду Київської області від 20.11.2012 року №7/070-12, за яким вирішено розірвати договір №56/2010 від 24.11.2010 року про надання послуг по утриманню ВРХ, що укладений між ДСП «ГСЦУ» та ПОА «Україна» та зобов'язано ПОА «Україна» звільнити приміщення та територію ДСП «ГСЦУ».
Рішенням господарського суду Київської області від 17.06.2018 року у справі №911/2537/15 за позовом Державного сільськогосподарського підприємства «Головний селекційний центр України» до Приватно-орендної агрофірми «Україна» про стягнення 221495,35 грн. заборгованості за наді послуги по утриманню ВРХ позов Державного підприємства «Головний селекційний центр України» задоволено частково. Стягнуто з приватно-орендної агрофірми «Україна» на користь Державного сільськогосподарського підприємства «Головний селекційний центр України» 77944,88 грн. основного боргу, 1558,90 грн. судового збору.
Позовні вимоги у справі №911/2537/15 обґрунтовані тим, що між відповідачем (замовник) та позивачем (виконавець) 24.11.2010 року укладено договір №56/2010 про надання послуг по утриманню ВРХ, на виконання умов якого позивач здійснював утримання великої рогатої худоби відповідача, а відповідач оплачував зазначені послуги згідно підписаних сторонами актів про надані послуги.
Також, в зазначеному рішенні встановлено факт відсутності між сторонами зобов'язальних відносин, заснованих на договорі про надання послуг після 25.02.2013 року, а тому, позов в частині стягнення плати за послуги з утримання поголів'я великої рогатої худоби за період з 25.02.2013 року по 01.09.2013 року із заявлених в позові підстав задоволенню не підлягає.
Відповідно до ч. 3 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Відповідач у вимогах №0006 від 03.02.2016 року та №97 від 31.10.2016 року посилається на перерахування коштів на рахунок позивача на виконання договорів.
Так, згідно вимоги №0006 від 03.02.2016 року, перерахування коштів здійснювалося з 28.04.2010 року по 17.08.2010 року, а по вимозі №97 від 31.10.2016 року з 29.04.2013 року по 20.09.2013 року. Отже, з дати перерахування коштів у відповідача виникло право вимагати від позивача виконання обов'язку.
Оскільки, сторонами не надано договору від 05.04.2010 року, на підставі якого відповідачем перераховано позивачу кошти згідно рахунків, отже, виходячи зі змісту вищенаведених норм, у відповідача виникло право звернутися до позивача з вимогою про повернення сплачених грошових коштів, перерахованих згідно рахунків: №152 від 28.04.2010 року на суму 26181,74 грн., №155 від 05.05.2010 року на суму 788,98 грн., №180 від 25.05.2010 року на суму 18419,22 грн., №199 від 04.06.2010 року на суму 2656,33 грн., №210 та №211 від 16.06.2010 року на суму 572,00 грн., №228 від 29.06.2010 року на суму 2251,93 грн., №229 від 30.06.2010 року на суму 1115,50 грн., №343 від 05.07.2010 року на суму 700,00 грн., а також попередню оплату згідно договору від 05.04.2010 року на суму 2679,50 грн., 30000,00 грн., 1184,95 грн., 5700,00 грн., 6575,00 грн., всього перераховано грошових коштів на суму 98825,15 грн., на наступний день після здійснення таких перерахувань.
Суд зазначає, що зобов'язальні відносини відповідача та позивача, джерелом яких був договір від 24.11.2010 року №56/2010, на підставі якого, як зазначає відповідач у вимозі, були перераховані кошти на суму 74650,94 грн., в силу закону припинились з 25.02.2013 року. А тому, перерахування коштів згідно зазначених платіжних доручень було здійснено поза межами договору, що також встановлено під час розгляду справи №911/2537/15.
Тому, згідно вимоги №97 від 31.10.2016 року, у відповідача виникло право звернутися до позивача з вимогою про повернення сплачених грошових коштів у сумі 74650,94 грн., перерахованих на банківський рахунок позивача згідно платіжних доручень від 29.04.2013 року на суму 23379,00 грн., від 29.05.2013 року на суму 15781,44 грн., касового ордеру від 04.07.2013 року на суму 10000,00 грн., касового ордеру від 05.07.2013 року на суму 5615,00 грн., касового ордеру від 21.08.2013 року на суму 10000,00 грн., касового ордеру від 22.08.2013 року на суму 4940,90 грн., касового ордеру від 20.09.2013 року на суму 4934,60 грн. на наступний день після здійснення таких перерахувань.
Таким чином, строк позовної давності за вимогою №0006 закінчився у серпні 2013 року, а за вимогою №97 у вересні 2016 року.
Однак, з вимогою №0006 про повернення грошових коштів у сумі 102233,54 грн. відповідач звернувся до позивача 03.02.2016 року, а з вимогою №97 про повернення грошових коштів у сумі 74650,94 грн. 31.10.2016 року, тобто, після спливу строку позовної давності, встановленого ст. 257 Цивільного кодексу України.
Пунктом 4 ч. 1 ст. 602 Цивільного кодексу України передбачено, що не допускається зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності.
Відповідно до ч. 5 ст. 203 Господарського кодексу України, не допускається зарахування вимог, щодо яких за заявою другої сторони належить застосувати строк позовної давності і строк цей минув, а також в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України, загальний строк позовної давності встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Згідно ч. 1 ст. 264 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.
За змістом абз. 2 ч. 5 ст. 261 Цивільного кодексу України, за зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання.
Згідно положень ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України, встановлено, що якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
У дослідженні обставин, пов'язаних із вчиненням зобов'язаною особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку (ч. 1 ст. 264 Цивільного кодексу України), господарському суду необхідно у кожному випадку встановлювати, коли конкретно вчинені боржником відповідні дії, маючи на увазі, що переривання перебігу позовної давності може мати місце лише в межах строку давності, а не після його спливу. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір (п.4.4.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року № 10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів»).
Оскільки в матеріалах справи відсутні будь-які докази вчинення позивачем дій, що свідчать про визнання ним свого обов'язку з повернення вищезазначених коштів, суд вважає що пред'явлення відповідачем вимоги №0006 від 03.02.2016 року та №97 від 31.10.2016 року не перервало перебіг позовної давності.
Відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Останній платіж за вимогою №0006 відповідачем було здійснено 17.08.2010 року, а за вимогою №97 20.09.2013 року, відповідно трирічний строк позовної давності, що передбачений ст.257 Цивільного кодексу України, минув 17.08.2013 року та 20.09.2016 року відповідно. Із заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог вбачається, що вона складена 11.11.2015р.
Отже, з урахуванням наведеного, підстави для зарахування зустрічних вимог відповідача на суму 172260,00 грн. відповідно до заяви від 04.11.2016 року відсутні.
Таким чином, суд дійшов висновку, що зміст заяви Приватно-орендної агрофірми «Україна» про зарахування зустрічних однорідних вимог від 04.11.2016 року, яка є одностороннім правочином, суперечить ст. 602 Цивільного кодексу України, ст. 203 Господарського кодексу України, що згідно зі ст. 215 Цивільного кодексу України є підставою для визнання її недійсною.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими, підтвердженими належними доказами, тому підлягають задоволенню.
Частиною 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ч. 3 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Судові витрати відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на відповідача.
Разом з тим, відповідно до п. 4.4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 21.02.2013 року №7 «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України», у випадках скасування рішення господарського суду і передачі справи на новий розгляд розподіл судового збору у справі, в тому числі й сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги або заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
На підставі викладено, господарський суд здійснює розподіл судового збору, сплаченого при подачі касаційної скарги.
Керуючись ст. 124 Конституції України, ст. ст. 73, 74, 123, 129, 233, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1.Позовні вимоги задовольнити повністю.
2.Визнати недійсною заяву Приватно-орендної агрофірми «Україна» про зарахування зустрічних однорідних вимог від 04.11.2016 року.
3.Стягнути з Приватно-орендної агрофірми «Україна» (08440, Київська область, Переяслав-Хмельницький район, с. Велика Каратуль, вул. Перемоги, 2А, код 03756327) на користь Державного сільськогосподарського підприємства «Головний селекційний центр України» (08400, Київська область, м. Переяслав-Хмельницький, вул. Новокиївське шосе, 1-А, код 00699940) 1378 (одна тисяча триста сімдесят вісім) грн. 00 коп. судового збору та 2756 (дві тисячі сімсот п'ятдесят шість) грн. 00 коп. судового збору за розгляд касаційної скарги.
4.Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 241 Господарського процесуального кодексу України та може бути оскаржено в апеляційному порядку протягом 20 днів з дня складення повного тексту рішення шляхом подання апеляційної скарги відповідно до ст.ст. 256, 257 Господарського процесуального кодексу України з врахуванням п. 17.5 розділу ХІ Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст рішення складено 16.11.2018 року.
Суддя Д.Г. Заєць