30 жовтня 2018 року Справа № 804/4427/18
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого суддіЄфанової О.В.
за участі секретаря судового засіданняМанько К.А.
за участі:
представника позивача представника відповідача ОСОБА_3 Волошина О.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпро адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_5 до Державної установи "Дніпровська установа виконання покарань (№4)" Міністерства юстиції України про скасування наказу
До Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_5 до Державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№4)» Міністерства юстиції України, в якому позивач просить:
визнати протиправним та скасувати наказ №109/ос-18 від 10.05.2018 року в.о.начальника Державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№4)» Міністерства юстиції України про звільнення ОСОБА_5 зі служби на підставі п.5 ст.23 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», п.7 ч.1 ст.77 Закону України «Про національну поліцію»;
поновити ОСОБА_5 на посаді інженера (механіка) інженерно-експлуатаційної групи Державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№4)» Міністерства юстиції України;
стягнути з Державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№4)» Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_5 грошове забезпечення за час вимушеного прогулу з 10.05.2018 року по дату поновлення на посаді.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що підставою для винесення спірного наказу стало написання останнім рапорту про звільнення за власним бажанням від 28.03.2018 року. Водночас, 30.03.2018 року позивачем був поданий інший рапорт про визнання недійсним попереднього рапорту про звільнення, тобто фактичного звільнення позивача зі служби не відбулось. Після видання наказу позивач продовжував виконувати свої службові обов'язки, вважав, що звільнення не відбулось і трудовий договір, укладений з відповідачем, є продовженим. Дізнавшись про існування наказу про звільнення у травні 2018 року, позивач звернувся до суду з даним позовом, оскільки вважає, що означене рішення є неправомірним та прийнятим відповідачем за відсутності належних на те правових підстав.
Представником відповідача подано письмові заперечення на адміністративний позов, в якому останній зазначив, що позивач був звільнений зі служби за власним бажанням на підставі його рапорту.
Представник позивача у судовому засіданні адміністративний позов підтримав та просив задовольнити його.
Представник відповідача в судовому засіданні заперечував проти позову, просив суд відмовити в задоволенні позовних вимог.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.
Судом встановлено, що на підставі наказу т.в.о.начальника управління Державної пенітенціарної служби України у Дніпропетровській області №159-о/с від 14.12.2015 року ОСОБА_5 призначено на посаду начальника відділення соціально-психологічної служби відділу соціально-виховної та психологічної роботи Синельниківської виправної колонії (№94) з 16.12.2015 року.
28 березня 2018 року ОСОБА_5 звернувся до начальника Державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№4)» Міністерства юстиції України з рапортом про звільнення зі служби за власним бажанням.
При цьому, позивачем 30.03.2018 року був поданий рапорт на ім'я в.о. начальника Державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№4)» Міністерства юстиції України про визнання недійсним рапорту від 28.03.2018 року, який зареєстрований у журналі №1-12 н/т реєстрації внутрішньої документації за вхідним №49.
Відповідно до наказу Державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№4)» Міністерства юстиції України від 10.05.2018 року №109/ОС-18 капітана внутрішньої служби, інженера (механіка) інженерно-експлуатаційної групи ОСОБА_5 10 травня 2018 року звільнено зі служби в Державній кримінально-виконавчій службі України на підставі п.5 ст.23 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», п.7 ч.1 ст.77 Закону України «Про Національну поліцію» за власним бажанням.
16.05.2018 року позивач отримав копію означеного наказу про звільнення та трудову книжку.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає про таке.
Правові засади організації та діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, порядок проходження служби в Державній кримінально-виконавчій службі України регулюються Законом України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» та іншими нормативно-правовими актами.
Згідно ч.1 ст.14 ЗУ Про Державну кримінально-виконавчу службу України» до персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України належать особи рядового і начальницького складу, спеціалісти, які не мають спеціальних звань, та інші працівники, які працюють за трудовими договорами в Державній кримінально-виконавчій службіУкраїни.
Відповідно ч.8 ст.14 означеного Закону трудові відносини працівників кримінально-виконавчої служби регулюються законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами). На спеціалістів Державної кримінально-виконавчої служби України, які не мають спеціальних звань, поширюється дія Закону України "Про державну службу". Віднесення посад цих спеціалістів до відповідних категорій посад державних службовців проводиться Кабінетом Міністрів України.
Крім того, відповідно до ч.5 ст.23 означеного Закону на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України "Про Національну поліцію", а також порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських. Умови і розміри грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються Кабінетом Міністрів України.
Так, п.7 ч.1 ст.77 Закону України "Про Національну поліцію" передбачено, що поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється за власним бажанням.
Закон України "Про Національну поліцію" є спеціальним законом, який регулює правові відносини з приводу проходження служби в Національній поліції України, але він не містить норм, які б регулювали порядок звільнення зі служби в поліції, зокрема, за власним бажанням, а лише визначає підстави звільнення зі служби.
При цьому, за загальним правилом, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Спір, який виник між позивачем і відповідачем, врегульовано спеціальним законодавством, яким є Закон України "Про Національну поліцію", а тому КЗпП України підлягає застосуванню до спірних правовідносин лише в частині, що не врегульована нормами даного Закону.
Так, пунктом 4 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень ЗУ "Про Національну поліцію" передбачена можливість застосування норм Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затверджене Постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 року №114 при вирішенні питання щодо дотримання відповідачем процедури звільнення позивача зі служби в поліції.
Згідно п.68 значеного Положення звільнення особи середнього, старшого і вищого начальницького складу зі служби на підставі пп. "ж" пункту 64 даного Положення, до спливу тримісячного строку від дня попередження про своє бажання звільнитися, якщо сторони не домовились про звільнення у коротші строки, є безпідставним.
З матеріалів справи вбачається, що позивач подав рапорт про звільнення зі служби за власним бажанням, потім подав рапорт про визнання недійсним попереднього рапорту та продовжував виконувати покладені на нього службові обов'язки.
З огляду на наведене, суд дійшов висновку, що наказ про звільнення позивача зі служби на підставі п.5 ст.23 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», п.7 ч.1 ст.77 Закону України «Про національну поліцію» є протиправним і підлягає скасуванню, а позивач - підлягає поновленню на службі на посаді, з якої його незаконно звільнено.
Щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд зазначає наступне.
Відповідно до положень статті 235 Кодексу законів про працю України в разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
Крім того, згідно з приписами ст.371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Відповідно п.2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року N100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
Згідно п.8 означеного Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Так, згідно з довідкою від 30.10.2018 року №4/7-20115, виданою Державною установою «Дніпровська установа виконання покарань (№4)» Міністерства юстиції України, розмір середньомісячного грошового забезпечення ОСОБА_5 становить 6852,62 грн. з розрахунку за 23 робочих дня, а розмір середньоденного грошового забезпечення - 297,94 грн.
Суд встановив, що вимушений прогул позивача стався у період з 10 травня 2018 року по день прийняття даного судового рішення 30 жовтня 2018 року, що становить 173 дні.
Таким чином, середній заробіток (грошове забезпечення), що підлягає присудженню позивачу за час вимушеного прогулу становить 51542,76 грн.
Отже, з урахуванням заявлених позовних вимог, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню.
Частиною 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Частиною 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно до ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Позивач не надав суду доказів понесення ним яких-небудь судових витрат, тому такі витрати стягненню з відповідача не підлягають.
Керуючись ст. ст.244, 245, 250 , Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов задовольнити.
Визнати противоправним та скасувати наказ № 109/ос-18 від 10.05.2018 року в.о. начальника Державної установи "Дніпровська установа виконання покарань (№4)" Міністерства юстиції України про звільнення ОСОБА_5 зі служби на підставі п.5 ст.23 Закону України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України", п.7 ч.1 ст.77 Закону України "Про Національну поліцію".
Поновити ОСОБА_5 на посаді інженера (механіка) інженерно-експлуатаційної групи Державної установи "Дніпровська установа виконання покарань (№4)" Міністерства юстиції України.
Стягнути з Державної установи "Дніпровська установа виконання покарань (№4)" Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_5 грошове забезпечення за час вимушеного прогулу з 10.05.2018 року по 30.10.2018 року в розмірі 51542,76 грн.
Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_5 на посаді інженера (механіка) інженерно-експлуатаційної групи Державної установи "Дніпровська установа виконання покарань (№4)" Міністерства юстиції України та стягнення заробітної плати за один місяць допустити до негайного виконання.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст рішення суду складений 09 листопада 2018 року.
Суддя О.В. Єфанова