16 жовтня 2018 року Справа № 0440/7183/18
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді - Захарчук - Борисенко Н.В., розглянувши в порядку письмового провадження у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, Ізраїль, 29105) до Головного управління Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (49094, м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги, 26) про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії,-
25.09.2018 року представник ОСОБА_1 на підставі довіреності ОСОБА_2 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду із позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, у якому просить визнати протиправним та скасувати рішення про відмову у призначенні пенсії позивачу викладене в відмові відповідача №727/02-06/21 від 30.03.2018 року та визнати бездіяльність відповідача щодо не призначення пенсії - протиправною та зобов'язати його вчинити певні дії - призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за віком з 19.03.2018 року (з дати першого звернення за призначенням пенсії) у розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.
В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на те, що вона, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянкою України. 20.07.1999 року позивачка виїхала за кордон з України до Ізраїлю на постійне місце проживання, де була прийнятий на консульський облік в консульському відділі посольства України в Державі Ізраїль. Перед виїздом за кордон позивачка мешкала за адресою: АДРЕСА_2. Також зазначила про те, що позивачка має 24 роки стажу роботи на роботах з особливо шкідливими і особливо важками умовами праці за Списком №1 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затвердженим Кабінетом Міністрів України. Загальний страховий стаж позивача становить 58 років, що підтверджується такими документами: трудовою книжкою, дипломом про освіту, довідку про заробітну плату. Отже, при віці 60 років і страховому стажу понад 58 років, позивачка досягла усіх необхідних умов призначення пенсії за віком, встановлених ч.1 ст. 26 Закону про пенсії. Так, позивачка звернулась через свого представника до Пенсійного фонду із заявою про призначення їй пенсії за віком. Однак, відповідачем листом №727/02-06/21 від 30.03.2018 року позивачці було відмовлено в нарахуванні та виплаті пенсії за віком, посилаючись на те, що позивачка не надала документів підтверджуючих постійне місце проживання (реєстрації) в Україні, для призначення та виплати пенсії, як того передбачає Закон України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", а тому, як зазначив Пенсійний фонд, законних підстав для призначення йому пенсії за віком не має. Не погодившись із вказаними висновками викладеними в листі Пенсійного фонду № 727/02-06/21 від 30.03.2018 року законний представник позивачки звернувся до суду із цим позовом.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 27.09.2018 року було відкрито провадження у справі та призначено її розгляд за правилами загального позовного провадження на 16.10.2018 року.
Представник відповідача надав відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на те, що позивачем порушено вимоги Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", зокрема не надано документи, а саме паспорт громадянина України з відміткою про реєстрацію місяця проживання позивача на території України. Також зазначили про те, що на даний час угода між Україною та Ізраїль про співробітництво в галузі пенсійного страхування не укладена, а тому відсутні законодавчі підстави для призначення пенсії позивачу в Україні. Враховуючи вищезазначене, та той факт що позивач в Україні не проживає, не зареєстрований, відповідних документів, які б спростовували дані факти не надані. Отже, заявлені позивачем вимоги не обґрунтовані та задоволенню не підлягають.
Сторони в судове засідання не з'явилися, про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином. Представник позивача надав клопотання про розгляд справи в порядку письмового провадження.
Враховуючи наведене, у зв'язку із неприбуттям у судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про дату, час і місце судового розгляду, а також за відсутності потреби заслухати свідка чи експерта, суд ухвалив рішення про розгляд справи в порядку письмового провадження за наявними у справі письмовими доказами.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов таких висновків.
Позивач ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином України.
До липня 1999 року позивачка мешкала в м. Дніпрі за адресою: АДРЕСА_3, а також працювала у цьому місті.
20.07.1999 року ОСОБА_1 виїхала із України до Ізраїлю на постійне місце проживання, де була прийнята на консульський облік в консульському відділі посольства України в Державі Ізраїль.
Позивачка у позовній заяві зазначає про те, що вона має стаж роботи на роботах з особливо шкідливими і особливо важками умовами праці за Списком №1 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затвердженим Кабінетом Міністрів України.
Загальний страховий стаж позивача становить 58 років, що підтверджується такими документами: трудовою книжкою, дипломом про освіту, довідку про заробітну плату.
Отже, при віці 60 років і страховому стажу понад 58 роки, позивач досяг усіх необхідних умов призначення пенсії за віком, встановлених ч.1 ст. 26 Закону про пенсії.
Так, ОСОБА_1 звернулась через свого представника до Пенсійного фонду із заявою про призначення їй пенсії.
Однак, Пенсійним фондом листом № 727/02-06/21 від 30.03.2018 року позивачці було відмовлено в нарахуванні та виплаті пенсії за віком.
В обґрунтуванні зазначеної відмови, викладеної у листі № 727/02-06/21 від 30.03.2018 року відповідач посилається на те, що позивачкою не було надано документів підтверджуючих постійне місце проживання (реєстрації) в Україні, оригіналів документів про вік та стаж для призначення та виплати пенсії, як того передбачає Закон України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", а тому, законних підстав для призначення позивачу пенсії за віком не має.
Так, не погодившись із вищевказаними висновками Пенсійного фонду позивач звернулась до суду із цим позовом.
Спірні правовідносини врегульовані Конституцією України, Законами України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон № 1058-IV), "Про пенсійне забезпечення" (далі - Закон № 1788-XII), "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" від 09.04.92 р. № 2262-XII (далі - Закон № 2262-XII), "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" (далі - Закон № 1382-IV), "Про громадянство України" (далі - Закон № 2235-III), Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", затвердженим Постановою Правління ПФУ від 25.11.2005 р. № 22-1 (далі - Порядок № 22-1).
Так, відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
У ч. 1 ст. 46 Конституції України закріплено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Згідно зі ст. 1 Закону № 1788-XII, громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом. Іноземні громадяни та особи без громадянства, які проживають в Україні, мають право на пенсію на рівні з громадянами України на умовах, передбачених законодавством або міжнародними угодами.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 8 Закону № 1058-IV право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають: громадяни України, які застраховані згідно з цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані інвалідами в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж.
Згідно зі ст. 62 Закону № 2262-XII пенсії звільненим зі служби особам, зазначеним у статті 1-2 цього Закону, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, не призначаються, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Пенсії, призначені зазначеним особам в Україні до виїзду на постійне місце проживання за кордон, виплачується в порядку, встановленому Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
У ст. 51 Закону № 1058-IV визначено, що в разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
У рішенні від 07.10.2009 року № 25-рп/2009 Конституційним Судом України було встановлено, що громадяни України, які виїхали на постійне місце проживання до інших держав, мають рівні права з іншими громадянами України на пенсійне забезпечення. Право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.
Згідно зі ст. 2 Закону № 1382-IV реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. Тобто, кожен громадянин України має право на вибір місця свого проживання із збереженням всіх конституційних прав.
Відповідно до ст. 5 Закону № 2235-III документами, що підтверджують громадянство України, є: паспорт громадянина України; паспорт громадянина України для виїзду за кордон; тимчасове посвідчення громадянина України; дипломатичний паспорт; службовий паспорт; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну.
У ст. 44 Закону № 1058-IV визначено, що заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.
Заява про призначення пенсії за віком може бути подана застрахованою особою не раніше, ніж за місяць до досягнення пенсійного віку.
Органи Пенсійного фонду мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інших відомостей, передбачених законодавством для визначення права на пенсію.
У п.п. 1.1 Порядку № 22-1 передбачено, що заява про призначення пенсії непрацюючим особам, а також членам сім'ї у зв'язку з втратою годувальника подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до управління Пенсійного фонду України у районі, місті, районі у місті, а також у місті та районі (далі - орган, що призначає пенсію) за місцем проживання (реєстрації).
Згідно з п. 1.7 даного Порядку днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття органом, що призначає пенсію, відповідної заяви.
Якщо заява пересилається поштою (крім випадків призначення (поновлення) пенсій), днем звернення за пенсією вважається дата, що зазначена на поштовому штемпелі місця відправлення заяви.
У разі якщо до заяви про призначення пенсії додані не всі необхідні документи, орган, що призначає пенсію, письмово повідомляє заявника про те, які документи необхідно подати додатково, про що в заяві про призначення пенсії робиться відповідний запис. Якщо вони будуть подані не пізніше трьох місяців із дня повідомлення про необхідність подання додаткових документів, то днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття заяви про призначення пенсії або дата, зазначена на поштовому штемпелі місця відправлення заяви.
Пунктом 2.1 Порядку №22-1 передбачено, що до заяви про призначення пенсії за віком додаються, зокрема такі документи: 1) документ про присвоєння реєстраційного номера облікової картки платника податків (крім осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний орган і мають відмітку у паспорті) або свідоцтво про загальнообов'язкове державне соціальне страхування; 2) документи про стаж; 3) для підтвердження заробітної плати відділом персоніфікованого обліку надаються індивідуальні відомості про застраховану особу за період з 01 липня 2000 року; 4) документи про місце проживання (реєстрації) особи; 5) документи, які засвідчують особливий статус особи.
Отже, кожний громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання зі збереженням усіх конституційних прав і, виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія - в Україні чи за її межами.
При цьому, заява про призначення пенсії може бути подана особою через її законного представника.
Аналогічні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 27.02.2018 року по справі № 127/20588/17, та відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України, підлягають безальтернативному врахуванню судами.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що позивачка, хоч і проживає постійно за кордоном, однак є громадянином України, а тому має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни цієї держави, оскільки Конституція України і пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.
Відтак, з урахуванням вищевикладеного позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню в частині визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області № 727/02-06/21 від 30.03.2018 року щодо відмови ОСОБА_1 у призначенні їй пенсії за віком.
Вирішуючи позовні вимоги позивача щодо зобов'язання відповідача вчинити певні дії - призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за віком з 19.03.2018 року (з дати першого звернення за призначенням пенсії) у розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів, слід зазначити про таке.
Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997 року, кожен, чиї права і свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, спосіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
"Ефективний засіб правого захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Як видно з положень Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 року, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.
Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2010 р. № 1380/5, дискреційні повноваження - сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності, вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.
Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб'єкта, він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але й не має права виходити за її межі. Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають у застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень. У більш звуженому розумінні дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчиняти конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними) (аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 21.05.2013 року № 21-87а13).
Тобто, призначення та виплата пенсії є дискреційним повноваженням пенсійного органу.
Згідно з частиною 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Пунктом 8 частини 1 статті 4 КАСУ передбачено, що позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 2 статті 245 КАСУ, у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень;
Відтак, з урахуванням вищевикладеного суд може лише зобов'язати пенсійний орган повторно розглянути заяву про призначення пенсії, вказавши на виявлені порушення, допущені під час розгляду заяви позивача.
Таким чином, суд вважає такими, що не підлягають задоволенню позовні вимоги щодо зобов'язання відповідача призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за віком з 19.03.2018 року (з дати першого звернення за призначенням пенсії) у розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів, оскільки це є повноваженнями Пенсійного фонду України.
Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Таким правом користуються й особи, в інтересах яких подано позовну заяву, за винятком тих, які не мають адміністративної процесуальної дієздатності.
З огляду на вищезазначене, з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів відповідача, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 №2326 від 19.03.2018 року про призначення ОСОБА_1 пенсії за віком в порядку, передбаченому Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" та Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України 25.11.2005 року № 22-1.
Таким чином, з урахуванням вищевикладеного позовні вимоги ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання протиправними дії та зобов'язання вчинити певні дії підлягають задоволенню в частині визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області № 727/02-06/21 від 30.03.2018 року про відмову призначити ОСОБА_1 пенсію за віком, а також в частині зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 № 2326 від 19.03.2018 року про призначення ОСОБА_1 пенсії за віком в порядку, передбаченому Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" та Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України 25.11.2005 року № 22-1.
Відповідно до приписів частини першої статті 139 КАС України, суд вважає за необхідне стягнути на користь ОСОБА_1 документально підтверджені судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 704,80 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області відповідно до квитанції №0.0.1138286674.1 від 19.09.2018 року.
Керуючись ст.ст. 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Адміністративний позов ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, Ізраїль, 29105) до Головного управління Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (49094, м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги, 26) про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області №727/02-06/21 від 30.03.2018 року про відмову призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за віком.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області повторно розглянути заяву ОСОБА_4 № 2326 від 19.03.2018 року про призначення ОСОБА_1 пенсії за віком в порядку, передбаченому Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" та Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України 25.11.2005 року № 22-1.
У задоволенні інших позовних вимог - відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) судові витрати за сплату судового збору в загальному розмірі 708,80 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Н.В. Захарчук-Борисенко