Справа № 826/2481/18 Суддя (судді) першої інстанції: Шевченко Н.М.
30 жовтня 2018 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого судді - Федотова І.В.,
суддів: Ганечко О.М. та Сорочка Є.О.,
за участю секретаря Седика Д.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу громадянина Республіки Ірак ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 серпня 2018 року у справі за адміністративним позовом Громадянина Республіки Ірак ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві, Державної міграційної служби України про визнання протиправним рішення, зобов'язання вчинити дії, -
Громадянин Республіки Ірак ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві (далі - відповідач 1), Державної міграційної служби України (далі - відповідач 2), у якому просив:
- визнати неправомірним та скасувати наказ відповідача 1 від 26.07.2017 №341 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Ірак ОСОБА_1»;
- визнати неправомірним та скасувати рішення відповідача 2 від 20.11.2017 №115-17 «Про відхилення скарги на рішення ГУ ДМС України в місті Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту»;
- зобов'язати відповідача 2 повторно розглянути заяву громадянина Республіки Ірак ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 серпня 2018 року у задоволенні позову було відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нове рішення про задоволення позову.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги посилається на порушення та неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, а також неповне з'ясування судом обставин справи, що мають значення для справи. Зокрема, апелянт вказує на те, що відповідачами під час прийняття оскаржуваних рішень не враховано всіх обставин, за наявності яких позивач звернувся зі заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У позивача є об'єктивні побоювання, що у разі повернення до Іраку йому буде загрожувати небезпека в країні походження та порушення його прав та інтересів.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, які з'явились в судове засідання, дослідивши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до ст. 308 КАС України справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції встановлено, що з інформації, наданої заявником в заяві-анкеті та в ході проведення співбесіди, ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянин Республіки Ірак, народився в м. Багдад (Ірак), за національністю - араб, за віросповіданням - мусульманин (суніт), неодружений.
Територію країни походження залишив 25.06.2006, легально, авіасполученням. В Україну прибув 10.02.2011, легально, на підставі компетентного дозволу. Документи, що посвідчують особу - відсутні.
Із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся 06.07.2017 до ГУ ДМС в місті Києві. Основною причиною звернення зазначив загальну нестабільну ситуацію в Іраку та побоювання зазнати переслідувань у зв'язку з релігійною належністю.
28.07.2017 позивач отримав повідомлення від відповідача 1 №199 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі наказу ГУ ДМС в місті Києві від 26.07.2017 №341.
Не погоджуючись із вказаним рішенням, 03.08.2017 позивач подав до Державної міграційної служби України скаргу.
07.02.2018 позивач отримав повідомлення від відповідача 2 №62 від 01.12.2017 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення ДМС України від 21.11.2017 №115-17.
Позивач, вважаючи вказані рішення протиправними, звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, висновкам суду першої інстанції та доводам апелянта, колегія суддів зазначає наступне.
Пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон) передбачено, що біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини 1 статті 1 Закону).
Відповідно до частин 1 та 2 статті 5 Закону особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Частиною 7 ст.7 вищевказаного Закону передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини четвертої ст.8 Закону рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом керівника органу міграційної служби.
Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені п.1 чи п.13 ч.1 ст.1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених п.1, п.13 ч.1 ст.1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінились (ч.6 ст.8 Закону).
У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення (частина 7 ст.8 Закону).
Згідно частини 2 статті 12 Закону передбачено, що рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду
Судом установлено, що ДМС раніше приймалося рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (від 06.02.2013 № 37-13), яке позивачем було оскаржене в судовому порядку, однак ухвалою від 30.01.2014 у справі № 826/5082/13-а позовну заяву громадянина Іраку ОСОБА_1 залишено без розгляду. Вказану ухвалу заявник не оскаржував.
Звертаючись повторно із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 вказав, що змушений був покинути свою Батьківщину через причини релігійного характеру, оскільки є сунітом за віросповіданням, а для сунітської общини в Іраці існує загроза. Після смерті дядька, йому надійшов лист, в якому йому погрожували вбивством, якщо останній не покине район проживання, оскільки він є сунітом.
Під час проведення співбесіди 17.07.2017 позивач зазначив, що йому погрожували у зв'язку з тим, що він є сунітом. Після війни у 2003 році до влади прийшли шиїти, вони почали розкидати листи сунітам (не конкретно заявнику, а й іншим представникам даного релігійного спрямування), де було вказано на необхідність покинути територію. Якщо людина не прислухається до зазначеного повідомлення в листі її можуть вбити.
Позивач зазначив, що йому особисто були адресовані листи з погрозами (отримував 3-4 рази), вперше заявник отримав подібний лист після війни, коли закінчилася влада ОСОБА_2, орієнтовно 2004-2005 роки.
При цьому, позивач вказує, що надати отримані листи не може, оскільки пройшло багато часу, також вказував, що у зв'язку з отриманням листів не звертався до поліції, оскільки останній самостійно вирішив, що це не має сенсу, адже в тому листі були написані лише погрози і все. Також, вказав, що до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, пов'язаного з расовою, національною, релігійною належністю чи політичними поглядами причетним не був.
У відповідь на запитання щодо зміни місця проживання всередині країни, позивач повідомив, що якби він змінив місце проживання всередині країни, то люди, які направили йому лист, приїхали б до нього за новою адресою, оскільки у такому випадку фігурант точно став би їх ворогом.
Разом із тим, вказане суперечить доводам, викладеним в анкеті від 06.07.2017, в якій позивач повідомляв, що через страх бути вбитим та через неспроможність влади Іраку захистити його, змушений був покинути свій район та переїхати до району Маштан, де переховувався у свого товариша протягом двох місяців, поки не покинув країну.
Також, в анкеті від 06.07.2017 позивач повідомив, що через два тижні після смерті дядька йому надійшов лист з погрозами щодо можливого вбивства через приналежність до сунітського релігійного спрямування, у випадку, якщо останній не змінить район проживання.
Однак, з протоколу співбесіди від 17.07.2017 убачається, що дядько помер у 2006 році, а вперше заявник отримав подібного листа після війни, у 2004-2005 pp.
При цьому, в заяві та скарзі заявник зазначив, що причиною виїзду з Іраку є побоювання за своє життя через нестабільну ситуацію в країні походження.
Таким чином, матеріали справи свідчать про те, що пояснення позивача з приводу причин побоювання повернення в Ірак є суперечливими, носять загальний характер, та не підтверджуються жодним доказами.
Разом із тим, як вбачається з протоколу співбесіди, позивач не належить до жодної політичної, релігійної, військової або громадської організації, до адміністративної та кримінальної відповідальності не притягувався і не був причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, пов'язаних з расою, національністю чи релігією та політичними поглядами, що не дає підстав виділення його до потенційних груп ризику, які можуть зазнати переслідування чи серйозної шкоди в країні походження,
Позивач не навів жодних конкретних фактів його особистого переслідування або погрози переслідування в країні свого постійного проживання, а також не надав жодного документа на підтвердження цих фактів.
Обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у перелік у критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Під час розгляду справи судом встановлено відсутність у позивача об'єктивної сторони критерію побоювань стати жертвою переслідувань, який є визначальним, оскільки позивачем не надано жодного доказу того, що ці побоювання є реальними.
При цьому, суд також зазначає, що згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Зазначені вимоги кореспондуються з правилами доказування, визначеними ч. 1ст. 77 КАС, згідно з якими кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
Таким чином, саме на особу, яка звертається із заявою про надання статусу біженця покладено обов'язок доведення обґрунтованості побоювань стати жертвою переслідування у країні її походження.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі №826/880/17.
Доводи апеляційної скарги щодо того, що в Іраку вся країна у війні і не має безпечного місця також не заслуговують на увагу, з огляду на те, що небезпечна ситуація в Іраку існує, однак наразі не вся територія держави охоплена військовими діями чи озброєним конфліктом, тобто позивач має можливість внутрішнього переміщення по країні без загрози життю.
Також, колегія суддів не приймає до уваги твердження апелянта про те, що відповідачем не було дотримано права позивача користуватися послугами перекладача, у той час як він не розуміє української мови, позаяк, такі спростовуються матеріалами справи, у тому числі протоколом співбесіди від 17.07.2017 року.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає правильним висновок місцевого суду, що оскаржувані рішення відповідачів прийнято відповідачем на підставі та у межах повноважень, у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з урахуванням всіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення
Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції, суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, надав належну оцінку дослідженим доказам та прийняв законне і обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права у зв'язку з чим, колегія суддів залишає його без змін.
Керуючись ст.ст. 242, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів,
Апеляційну скаргу громадянина Республіки Ірак ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 серпня 2018 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 329 - 331 КАС України.
Головуючий суддя:
Судді: