30 жовтня 2018 року м. ПолтаваСправа № 1640/3406/18
Полтавський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді - Чеснокової А.О., розглянувши у письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Кременчуцького об'єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області про визнання рішення протиправним та зобов'язання вчинити певні дії,
27 вересня 2018 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Кременчуцького об'єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області у якій просить суд:
визнати протиправним рішення відповідача № 98 від 27 серпня 2018 року про відмову позивачу в поновленні виплати пенсії за віком;
зобов'язати відповідача здійснити перерахунок та поновити виплату пенсії за віком позивачу з 07 жовтня 2009 року з нарахуванням компенсації втрати частини доходів, із застосуванням всіх підвищень, індексацій, надбавок та доплат, передбачених чинним пенсійним законодавством України як не працюючому пенсіонеру, дитині війни, здійснити осучаснення пенсії відповідно до пенсійної реформи України з 01 жовтня 2017 року.
Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач безпідставно відмовив йому в поновленні виплати пенсії, виплата якої припинена у зв'язку з постійним проживанням пенсіонера за кордоном.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 01 жовтня 2018 року позовну заяву прийнято до провадження, відкрито провадження у справі та прийнято рішення здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного провадження без виклику учасників справи (в порядку письмового провадження).
Справу за вказаним позовом розглянуто судом за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) відповідно до статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України.
Фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося на підставі частини четвертої статті 229 вказаного Кодексу.
Дослідивши письмові докази і письмові пояснення сторін, викладені у заявах по суті справи, суд встановив наступні обставини.
З 11 лютого 2001 року позивач отримує пенсію за віком /а.с. 25-26/.
З липня 2001 року гр. ОСОБА_1 постійно проживає в державі Ізраїль, що підтверджується відміткою в паспорті громадянина України для виїзду за кордон АН 605255 /а.с. 15/.
За змістом позовної заяви до виїзду до держави Ізраїлю позивач був зареєстрований та постійно проживав за адресою: м. Кременчук, вул. 50-річчя СРСР, 17, кв. 46.
17 серпня 2018 року позивач в особі представника за довіреністю ОСОБА_2 звернувся до Кременчуцького об'єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області із заявою про призначення/перерахунок пенсії за віком /а.с. 41/.
Зокрема, в заяві представник позивача просив перерахувати, поновити з 07 жовтня 2009 року, із застосуванням всіх підвищень, індексацій, надбавок та доплат, ОСОБА_1, як не працюючому пенсіонеру та дитині війни, здійснити осучаснення пенсії з 01 жовтня 2017 року згідно пенсійної реформи України. Також в заяві від 17 серпня 2017 року представник позивача зазначив, що пенсія ОСОБА_1 на іншій підставі, державна допомога, виплата на дитину, страхові виплати не призначались, пенсіонер не працює.
Розпискою-повідомленням підтверджено, що до вищевказаної заяви приєднано: нотаріально засвідчені копії довіреності № 662/18 від 26 липня 2018 року, паспорта громадянина України для виїзду за кордон ОСОБА_1 АН 605255 від 08 грудня 1999 року, його пенсійного посвідчення № 375916 від 02 квітня 2001 року, картки платника податків пенсіонера від 17 серпня 2018 року, копія паспорта представника та оригінал для звіряння АЕ 322812 від 26 червня 1996 року /а.с. 42/. Вищевказані документи прийняті та зареєстровані відповідачем 23 серпня 2018 за № 6012/412.
Рішенням Кременчуцького об'єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області від 27 серпня 2018 року № 98, у зв'язку із відсутністю документів, що засвідчують в установленому законодавством порядку особу та підтверджують факт її проживання (реєстрації) в м. Кременчуці, відмовлено у призначенні ОСОБА_1 пенсії за віком. Зазначено, що відповідно до пункту 2.9 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постановою правління ПФУ від 25 листопада 2005 року № 22-1, особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії) повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації та вік), однак, представником пенсіонера надано нотаріально завірені копії: довіреності на представництво інтересів позивача на ім'я ОСОБА_3, виданої 26 липня 2018 року в Державі Ізраїль; паспорта громадянина України для виїзду за кордон ОСОБА_1 серії АН 605255, виданого 08 грудня 1999 року, з відміткою про постійне його проживання в Ізраїлі; підтвердження підпису гр. ОСОБА_1, засвідченого підписом та печаткою нотаріуса Держави Ізраїль; пенсійного посвідчення ОСОБА_1; картки платника податків ОСОБА_1; а також копію паспорта ОСОБА_3 та заяву банку на ім'я ОСОБА_1 про перерахування коштів. Посилаючись на Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою ВРУ від 26 червня 1992 № 2503-ХІІ, статтю 3 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", констатовано, що паспорт громадянина України для виїзду за кордон є документом, що посвідчує особу громадянина України за кордоном і при перетинанні державного кордону України, а тому не може бути прийнятим за документ для призначення пенсії на території України /а.с. 9/.
Не погодившись із вищевказаним рішенням, позивач в особі представника звернувся до суду з даним позовом про визнання рішення протиправним та зобов'язання вчинити певні дії.
Статтею 24 Конституції України визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
За змістом статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової чи тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Відповідно до статті 25 Конституції України зазначено, що Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.
Згідно з частиною 2 статті 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Статтею 2 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод визначено, що кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.
Таким чином, кожен громадянин України має право на вільний вибір свого місця проживання, в тому числі й за кордоном зі збереженням всіх конституційних прав, в тому числі й право на соціальний захист, що включає право на забезпечення громадянина у старості.
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини (частина 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України).
Враховуючи те, що рішення Європейського Суду з прав людини є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику Європейського Суду з прав людини.
Так, в рішенні Європейського Суду з прав людини у справі "Пічкур проти України", яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, зазначено, що право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, у якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україні. Тому, Європейський Суд з прав людини дійшов до висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації з пенсіонерами, які проживали в Україні, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 рішення).
У пунктах 52-54 вищевказаного рішення Європейського Суду з прав людини зазначено, що органи влади не надали ніякого обґрунтування позбавлення заявника його пенсії лише через те, що він проживав за кордоном. Дійсно, ані рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року не вказує на те, що національні органи наводили відповідні причини для виправдання відмінності у ставленні, на яку заявник скаржився, ані Уряд під час провадження в Суді не навів жодних таких обґрунтувань. У цьому контексті Суд зазначає, що Уряд не посилався на міркування щодо міжнародного співробітництва з метою обґрунтування поводження з пенсіонерами, які проживають в Україні, в інший спосіб, ніж з тими, які проживають за кордоном. Наведених вище міркувань достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободу поєднанні зі статтею 1 Першого Протоколу.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 49, другого речення статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
В своєму рішенні від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними), положення пункту 2 частини першої статті 49, речення другого статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання (перебування) за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір. Зазначені положення Закону втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.
В пункті 3.3 вищевказаного рішення Конституційного Суду України вказано, що оспорюваними нормами Закону конституційне право на соціальний захист поставлене в залежність від факту укладення України з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи з правової соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.
Отже, з дня набрання чинності рішенням Конституційного суду від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-ІV виникли підстави, у тому числі, для призначення і виплати пенсії позивачу у розмірі, передбаченому Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Таким чином право позивача як громадянина України на призначення пенсії за віком не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні.
Частиною першою статті 8 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" встановлено, що право на отримання пенсії та соціальних послуг із солідарної системи мають, зокрема, громадяни України, які застраховані згідно з цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж.
Статтею 5 Закону України "Про громадянство України" визначено, що документами, що підтверджують громадянство України, зокрема, є паспорт громадянина України для виїзду за кордон.
За змістом частини першої статті 44 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.
Відповідно частини п'ятої статті 45 зазначеного Закону документи про призначення (перерахунок) пенсії розглядає територіальний орган Пенсійного фонду та не пізніше 10 днів з дня їх надходження приймає рішення про призначення (перерахунок) або про відмову в призначенні (перерахунку) пенсії.
Постановою Правління Пенсійного фонду України, який є центральним органом виконавчої влади, 25 листопада 2005 року за № 22-1 затверджено Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", зареєстрований в Міністерстві юстиції України 27 грудня 2005 року за № 1566/11846 (далі Порядок № 22-1).
Зазначеним Порядком передбачено, що заява про призначення пенсії непрацюючим особам, а також членам сім'ї у зв'язку з втратою годувальника подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до управління Пенсійного фонду України у районі, місті, районі у місті, об'єднаного управління (далі - орган, що призначає пенсію) за місцем проживання (реєстрації) (пункт 1.1 Порядку № 22-1).
У пункті 2.9 Порядку № 22-1 зазначено, що особа, яка зверталася за пенсією, повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік.
Пунктом 2.22 Порядку № 22-1 передбачено, що за документ, який засвідчує місце проживання особи, приймаються: паспорт або довідка уповноважених органів з місця проживання (реєстрації), у тому числі органів місцевого самоврядування.
Згідно з пунктом 2.23 Порядку № 22-1 документи, необхідні для призначення пенсії, можуть бути подані як в оригіналах, так і копіях, посвідчених нотаріально або адміністрацією підприємства, установи, організації, що подає документи заявника для призначення пенсії, чи органом, що призначає пенсію. Документи про стаж, вік та заробітну плату подаються тільки в оригіналах. У разі якщо підтвердженням страхового стажу є трудова книжка, надається копія з неї, завірена адміністрацією підприємства, установи, організації за місцем останньої роботи або органом, що призначає пенсію.
В оскаржуваному рішенні відповідач посилається на те, що представником позивача надано копію паспорта громадянина для виїзду закордон, з відміткою про постійне місце проживання в Державі Ізраїль, який є документом, що посвідчує особу громадянина України за кордоном і при перетинанні державного кордону України, а тому не може бути прийнятим за документ, що посвідчує особу, на території України. Документів, що засвідчують в установленому законодавством порядку особу ОСОБА_1, підтверджують факт проживання (реєстрації місця проживання) останнього в м. Кременчуці представником пенсіонера не надано.
Разом із тим, у Порядку № 22-1 відсутні вимоги щодо виду паспорту, який необхідно пред'являти заявнику, під час звернення із заявою про призначення/перерахунок пенсії. В паспорті, який пред'явлено відповідачу, зазначено дату народження позивача, що підтверджує вік останнього, а також в ньому міститься відмітка, що позивач перебуває на консульському обліку в Державі Ізраїлі, що, на переконання суду, повністю відповідає вимогам, зазначеним у Порядку № 22-1 щодо підтвердження віку позивача та його місця проживання, та зокрема щодо громадянства.
Судом критично оцінюються посилання відповідача у відзиві на позов на ту обставину, що представником позивача при зверненні із заявою про призначення/перерахунок пенсії не надано ні оригіналу трудової книжки, ні нотаріально посвідченої копії, що унеможливило встановити той факт, що позивач не працює, оскільки відмовляючи спірним рішенням у поновленні виплати пенсії позивачу територіальний орган Пенсійного фонду України не вказав на зазначену обставину та мотивував свою відмову лише ненаданням документів, що засвідчують особу та підтверджують факт проживання (реєстрації місця проживання) пенсіонера в м. Кременчуці.
Враховуючи вищевикладене суд визнає протиправним рішення Кременчуцького об'єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області від 27 серпня 2018 року № 98 про відмову у поновленні виплати пенсії ОСОБА_1, прийняте з наведених у ньому підстав.
На переконання суду, наявність чинного рішення про відмову в поновленні виплати пенсії унеможливить подальший захист порушених прав позивача, а тому суд вважає за необхідне згідно з частиною другою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України з метою ефективного відновлення прав позивача вийти за межі позовних вимог та скасувати рішення Кременчуцького об'єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області від 27 серпня 2018 року № 98 про відмову позивачу в поновленні пенсії за віком.
Представником позивача в прохальній частині позову обрано такий спосіб захисту порушеного права позивача як зобов'язання відповідача здійснити перерахунок розміру та поновити виплату пенсії за віком ОСОБА_1 з 07 жовтня 2009 року з врахуванням компенсації втрати частини доходів із застосуванням всіх підвищень, індексацій, надбавок та доплат, як непрацюючому пенсіонеру та дитині війни.
Вирішуючи питання про обрання способу захисту порушеного права позивача, суд виходить із такого.
Завданням адміністративного судочинства відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Тобто, за змістом вказаної правової норми, адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями визначеними статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України.
Таким чином адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - ключовим завданням якого є здійснення правосуддя. Тому завданням адміністративного суду є контроль за легітимністю прийняття рішення.
Перерахунок розміру та поновлення виплати пенсії відноситься виключно до функцій органів Пенсійного фонду України.
Суд не може підміняти державний орган рішення якого оскаржується, приймати замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.
Отже вищевказана позовна вимога є формою втручання в дискреційні повноваження відповідача та виходить за межі завдань адміністративного судочинства, а тому не підлягає задоволенню.
Крім того, питання визначення базового місяця, наявності факту перевищення індексом споживчих цін порогу індексації у взаємозв'язку з розміром пенсії, що має виплачуватись позивачу, належить до компетенції пенсійного органу при поновленні пенсії, нарахуванні та виплаті відповідних сум.
А тому, у задоволенні позову у відповідній частині належить відмовити.
Стосовно вимоги представника позивача щодо здійснення перерахунку розміру та поновлення виплати пенсії з 07 жовтня 2009, суд зазначає наступне.
З дня набрання чинності рішенням Конституційного Суду України № 25-рп/2009, тобто з 07 жовтня 2009 року виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону № 1058-ІV. З цього часу відповідач був зобов'язаний відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.
Разом із тим, наявність обов'язку у відповідача відновити виплату пенсії позивачу не позбавляє останнього можливості вчиняти активні дії щодо захисту свого права. Отже, після прийняття та опублікування рішенням Конституційного Суду України № 25-рп/2009 (з 07 жовтня 2009 року) та невідновлення виплати пенсії позивачу, останній мав дізнатись про порушення свого права, а відтак, з вказаної дати розпочався відлік строку звернення до суду.
Поновлення права на виплату пенсії здійснюється не автоматично, а передбачає виконання ряду процедурних дій, пов'язаних з поновленням виплати, серед яких: подання заяви про поновлення виплати з дотриманням строків звернення, наявність документів, які підтверджують факт призначення пенсії, припинення її виплати чи право на поновлення її виплати.
Натомість, представник позивача звернувся до територіального органа Пенсійного фонду України із заявою про поновлення виплати пенсії ОСОБА_1 лише 17 серпня 2018 року.
Згідно вимог частини другої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Частиною третьою статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що у разі якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Позовна заява направлена до суду 22 вересня 2018 року, що підтверджується відбитком поштового штемпеля на конверті /а.с. 18/, тобто в межах шестимісячного строку звернення до суду від дати звернення із заявою про відновлення порушеного права (17 серпня 2018 року), отже позов підлягає задоволенню від дати звернення до територіального органу Пенсійного фонду України з 17 серпня 2018 року, а вимоги за період з 07 жовтня 2009 року по 22 березня 2018 року слід залишити без розгляду.
Доводи представника позивача про те, що до спірних відносин належить застосувати приписи частини другої статті 46 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" є безпідставними, оскільки даною нормою передбачено нарахування компенсації у разі невиплати пенсіонеру з вини пенсійного органу нарахованих сум пенсії.
Такі висновки суду узгоджуються з висновками, викладеними в постанові Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 522/535/17.
Суд також враховує, що осучаснення пенсій з 01 жовтня 2017 року відповідно до Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" від 03 жовтня 2017 року № 2148-VIII проводиться в автоматичному режимі, без звернення пенсіонерів, на підставі матеріалів пенсійних справ.
З урахуванням наведеного, підстави для зобов'язання відповідача провести осучаснення пенсії позивача - відсутні.
Таким чином адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.
Згідно з частиною третьою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
А відповідно до частини першої цієї статті, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Позивач при зверненні до суду сплатив судовий збір у розмірі 704,80 грн., а тому, з огляду на ухвалення судом рішення про часткове задоволення позовних вимог, позивачу належить компенсувати за рахунок бюджетних асигнувань відповідача судові витрати у розмірі 352,40 грн.
На підставі викладеного, керуючись статтями 6-9, 139, 205, 243-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суддя, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, Ізраїль, рнокпп НОМЕР_1) до Кременчуцького об'єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області (вул. Велика набережна, 9, м. Кременчук, Полтавська область, 39630, код ЄДРПОУ 40367050) про визнання рішення протиправним та зобов'язання вчинити певні дії задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Кременчуцького об'єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області № 98 від 27 серпня 2018 року про відмову ОСОБА_1 в поновленні виплати пенсії за віком.
Зобов'язати Кременчуцьке об'єднане управління Пенсійного фонду України Полтавської області здійснити перерахунок розміру та поновити виплату ОСОБА_1 пенсії за віком з 17 серпня 2018 року.
Позовні вимоги про перерахунок розміру та поновлення виплати пенсії за віком за період з 07 жовтня 2009 року по 22 березня 2018 року залишити без розгляду.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Кременчуцького об'єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області (код ЄДРПОУ 40367050; вул. Велика набережна, 9, м. Кременчук, Полтавська область, 39630) на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, Ізраїль, рнокпп НОМЕР_1) судові витрати у розмірі 352 (триста п'ятдесят дві) гривні 40 (сорок) копійок.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до Харківського апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги через Полтавський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя А.О. Чеснокова