79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128
20.01.10 Справа№ 26/240
За позовом: Кооперативу «Резерв», м. Львів
до відповідача: Відкритого акціонерного товариства «ВТБ Банк»в особі відділення «Львівська регіональна дирекція», м. Львів
третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Львівської області Новосад Ольга Петрівна, м. Львів
про: визнання недійсними кредитного та іпотечного договорів
Суддя Деркач Ю.Б.
при секретарі Боровець Я.
Представники:
від позивача не з'явився
від відповідача Гончарова У.І. -заступник начальника юридичного відділу Відділення «Львівська регіональна дирекція»(довіреність № 1930 від 07.09.2009 р.)
від третьої особи не з'явився
Представнику відповідача роз'яснено його права та обов'язки
передбачені ст.ст. 20, 22 ГПК України
Суть спору: Кооператив «Резерв», м. Львів звернувся до господарського суду з позовною заявою до Відкритого акціонерного товариства «ВТБ Банк»в особі відділення «Львівська регіональна дирекція», м. Львів за участю третьої особи на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору -Приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Львівської області Новосад Ольга Петрівна, м. Львів про визнання недійсними кредитного та іпотечного договорів.
Ухвалою суду від 30.11.2009 р. порушено провадження у справі та призначено її до розгляду в судовому засіданні на 14.12.2009 р. Ухвалою суду від 14.12.2009 р. розгляд справи відкладався до 20.01.2010 р.
Позивач явки повноважного представника в судове засідання не забезпечив, через канцелярію суду подав клопотання від 18.01.2010 р., в якому просить провести судове засідання 20.01.2010 р. без участі представника.
Представник відповідача в судове засідання з'явився, проти позовних вимог заперечив з підстав наведених у запереченні від 14.12.2009 р. на позовну заяву.
Третя особа явки повноважного представника в судове засідання не забезпечила. 10.12.2009 р. на адресу суду надійшло від третьої особи заперечення № 01-25-137 від 08.12.2009 р. на позовну заяву.
Відповідно до ст. 75 ГПК України суд вважає за можливе розглянути справу без участі представників позивача та третьої особи за наявними у справі матеріалами, яких достатньо для встановлення обставин і вирішення спору по суті.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника відповідача, повно та об'єктивно дослідивши докази в їх сукупності, суд встановив наступне:
19.06.2006 року між позивачем та АКБ «Мрія», правонаступником прав та обов'язків якого є Відкрите акціонерне товариство ВТБ Банк (відповідач) було укладено кредитний договір № 29/01/06, а також додаткову угоду до кредитного договору від 06.07.2006 року, згідно яких відповідач надає позивачу кредит у розмірі 97 000,00 дол. США для придбання приміщення за адресою: м. Львів, вул. Личаківська, 201 згідно договору купівлі-продажу нежитлових приміщень № 1618 від 22.05.2006 р., укладеного з управлінням комунального майна Львівської міської ради зі строком користування до 19.06.2011 р. Відсотки за користування кредитом встановлюються у розмірі 14% річних. Комісія за відкриття позичкового рахунку встановлюється в розмірі 0,1% від суми кредиту одноразово (пункт 1.1. кредитного договору від 19.06.2006 р.).
З метою забезпечення виконання зобов'язань по кредитному договору, 19.06.2006 року між позивачем та відповідачем було укладено іпотечний договір, згідно умов якого предметом іпотеки виступає нерухоме майно, яке стане власністю позивача після укладення кредитного договору, а саме -будинок № 201 загальною площею 101,6 кв.м. що знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Личаківська (пункт 1.1 Іпотечного договору). Іпотечний договір посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Новосад Ольгою Петрівною, зареєстрований в реєстрі за № 2151.
У зв'язку з наявністю у кредитному договорі положень щодо вираження грошових зобов'язань між сторонами договору в доларах США та вказуючи на відсутність у сторін індивідуальної ліцензії на надання позивачу кредиту в іноземній валюті, позивач звернувся до суду з позовною заявою про визнання кредитного договору від 19.06.2006 р. недійсним. Оскільки недійсність основного зобов»язання спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення позивач просить визнати недійсним іпотечний договір від 19.06.2006 р.
Однією з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків передбачених ст. 11 ЦК України є договори або інші правочини. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст. 611 ЦК України). Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).
Згідно ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави 71 "Позика, кредит, банківський вклад" ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором (ст. 1048 ЦК України).
Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (ст. 1049 ЦК України).
У разі невиконання позичальником обов'язків, встановлених договором позики, щодо забезпечення повернення позики, а також у разі втрати забезпечення виконання зобов'язання або погіршення його умов за обставин, за які позикодавець не несе відповідальності, позикодавець має право вимагати від позичальника дострокового повернення позики та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу, якщо інше не встановлено договором (ст. 1052 ЦК України).
Як вбачається з матеріалів справи, 19.06.2006 р. між позивачем та відповідачем укладено кредитний договір № 29/01/06 та додаткову угоду про внесення змін від 06.07.2006 р., згідно яких відповідач зобов'язався надати позивачу кредит у розмірі 97 000,00 доларів США, а позивач -сплачувати відповідачу щомісячно проценти за користування кредитом у розмірі 14% річних, повернути кредит у повному обсязі у строк до 19.06.2011 р., сплатити комісію за відкриття позичкового рахунку 0,1 відсотка від суми кредиту одноразово з кінцевим терміном погашення 19.06.2011 р.
Дослідивши зібрані у справі докази та давши їм правову оцінку в сукупності суд прийшов до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з огляду на таке.
Згідно ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Правовідносини, які виникли між сторонами на підставі кредитного договору № 29/01/06 від 19.06.2007 року, за своїм характером являються господарськими, виходячи зі змісту ст.ст. 173, 174 ГК України, як такі, що виникли з господарського договору, і відповідно до ст. 1 ГК України є предметом його регулювання.
У відповідності до ст. 173 ГК України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Згідно ст. 174 ГК України, господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Відповідно до ст. 193 ГК України та ст.ст. 525, 526 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином відповідно до умов договору. Одностороння відмова від виконання зобов'язання не допускається за винятком випадків, передбачених законодавством.
Статтею 203 ЦК України, встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме:
1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;
2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;
5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;
6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК України).
У відповідності до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою -третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Судом встановлено, що при укладенні кредитного договору № 29/01/06 від 19.06.2006 р. відповідачем дотримано всіх передбачених ст. 203 ЦК України вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину.
Відповідно до пункту 1.1., пункту 3.1. кредитного договору № 29/01/06 від 19.06.2006 р. та додаткової угоди від 06.07.2006 р. предметом договору є надання відповідачем грошових коштів у розмірі 97 000,00 доларів США.
Стаття 524 ЦК України наділяє сторони у зобов'язанні визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Згідно ч. 2 ст. 533 ЦК України, якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
Статтею ст. 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність»під терміном кошти розуміються гроші у національній та іноземній валюті чи їх еквівалент.
Згідно ст. 345 ГК України кредитні операції банків полягають у розміщенні від свого імені на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність»на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, незалежно від виду валюти, яка використовується. Кошти в розумінні ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність»- це гроші у національній та іноземній валюті або їх еквівалент. Частиною 1 ст. 49 вказаного закону розміщення банком залучених коштів визнано кредитною операцією.
Щодо посилання позивача на обмеження використання іноземної валюти на території України та посилання у зв'язку з цим на ст. 99 Конституції України, судом враховується те, що Конституція України визначає основні засади суспільного ладу, державного устрою та ознаки держави, до яких зокрема належить і грошова одиниця держави -гривня. Однак, Конституція України, як і будь-який інший нормативний акт України, не забороняє використання грошової одиниці іноземної держави на території України у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
Посилання позивача на необхідність наявності у сторін оспорюваного кредитного договору індивідуальної ліцензії для здійснення кредитування у валюті конкретного позичальника судом не враховується у зв'язку з наступним.
Статтею 5 Декрету Кабінету міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»встановлено, що Національний банк видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Статтею 44 Закону України «Про Національний банк України»встановлено, що Національний банк діє як уповноважена державна установа при застосуванні законодавства України про валютне регулювання і валютний контроль. До компетенції НБУ у сфері валютного регулювання та контролю належить видання нормативно-правових актів щодо ведення валютних операцій.
Пункт «в»ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України № 15-93 передбачає отримання індивідуальних ліцензій на надання кредиту в іноземній валюті та отримання кредиту в іноземній валюті тільки в тому випадку, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Так як діючим законодавством України не встановлені будь-які обмеження щодо граничних розмірів сум та термінів повернення кредитів в іноземній валюті, то з цього слідує, що здійснення резидентами операцій по отриманню та наданню кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії Національного банку України. Відсутність законодавчо визначених меж термінів та сум надання та одержання кредитів в іноземній валюті підтверджено також листом НБУ від 07.12.2009 р. № 13-210-/7871-22612.
Як підтверджено матеріалами справи, відповідач має банківську ліцензію № 79, видану 20 квітня 2007 року Національним банком України, на здійснення операцій, визначених частиною 1 та пунктами 5 -11 частини 2 ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність»та дозвіл Національного банку України № 79-1 від 20.04.2007 року, що надає право відповідачу розміщувати залучені кошти від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, тобто здійснювати операції з кредитування.
Пунктом 8.12. Правил використання готівкової іноземної валюти на території України, затверджених Постановою Правління Національного банку України від 30 травня 2007 року № 200 передбачено, що фінансові установи, які одержали генеральну ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій, і національний оператор поштового зв'язку можуть використовувати готівкову іноземну валюту для проведення валютних операцій відповідно до отриманих генеральних ліцензій Національного банку на здійснення валютних операцій.
У відповідності до п. 5.3. Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 17 липня 2001 року № 275, письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, згідно з Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19.02.93 за № 15-93.
Відповідно до п. 1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління НБУ від 14.10.2004 року № 483 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 09.11.2004 року за № 1429/10028 (далі по тексту -Положення Національного банку України № 483) використання іноземної валюти як засобу платежу без індивідуальної ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями). Як вже було зазначено вище, відповідачем була отримана банківська ліцензія Національного банку України № 79 від 20.04.2007 року на право здійснення банківських операцій. Крім того, був отриманий письмовий дозвіл Національного банку України № 79-1 від 20.04.2007 року, відповідно до якого відповідач має право на здійснення операцій з валютними цінностями (п. 1 ч. 2 ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність»). Так як, отримувачем за валютними операціями (зокрема, операціями щодо сплати позивачем процентів за користування кредитом та інших платежів) виступав відповідач, що має банківську ліцензію та дозвіл на право здійснення операцій з валютними цінностями, то з цього слідує, що індивідуальна ліцензія на використання іноземної валюти як засобу платежу не потрібна.
Згідно п. 1 Глави ІІІ Розділу ІІ Положення про порядок та умови торгівлі іноземною валютою, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 10.08.2005 року № 281 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 29.08.2005 року за № 950/11230 (далі по тексту -Положення Національного банку України № 281) резиденти мають право купувати, обмінювати іноземну валюту з метою виконання зобов'язань за кредитними операціями та платежами за цими операціями (проценти, комісійні винагороди, неустойки тощо) в іноземній валюті на підставі таких документів:
а) за кредитними договорами (договорами позик):
- заяви про купівлю іноземної валюти;
- оригіналу кредитного договору (договору позики), що підтверджує потребу виконання резидентом зобов'язань в іноземній валюті (включаючи проценти, комісійні винагороди, неустойки тощо), та його копії.
Інших документів, що необхідні клієнту для здійснення операції з купівлі іноземної валюти з метою виконання зобов'язань за кредитними операціями Положенням Національного банку України № 281 не вимагається (в тому числі індивідуальної ліцензії НБУ).
Так як, позивачем здійснювалася оплата процентів та інших платежів за кредитним договором шляхом купівлі іноземної валюти -долару США на міжбанківському валютному ринку України, то з цього слідує, що для здійснення валютної операції (погашення процентів та інших платежів за кредитом) індивідуальна ліцензія Національного банку України не вимагається.
Відповідно до приписів ч. 2 ст. 548 ЦК України дійсне зобов'язання підлягає забезпеченню.
У відповідності до ст. 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (ст. 575 ЦК України).
Іпотечний договір укладений у письмовій формі, посвідчений нотаріально, відповідно відсутні підстави для визнання недійсним іпотечного договору від 19.06.2006 р .
Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.
Згідно ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.
Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Враховуючи наведене, суд вважає, що позовні вимоги необгрунтовані, безпідставні та такі, що до задоволення не підлягають.
З огляду на викладене, керуючись Конституцією України, Законом України «Про банки і банківську діяльність»,ст.ст. 11, 203, 204, 215, 524, 524, 526, 533, 546, 548, 575, 611, 629, 1048, 1052, 1054 ЦК України, ст.ст. 173, 174, 193, 345 та ст.ст. 4, 33, 34, 35, 44, 49, 75, 82, 83, 84, 85, 115 ГПК України, господарський суд -
1. У задоволенні позову відмовити.
2. Судові витрати покласти на позивача.
Суддя