суддів Великої Палати Верховного Суду
Ситнік О. М., Лященко Н. П.
03 жовтня 2018 року
м. Київ
у справі № 367/2089/15-ц (провадження № 14-253цс18) за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до Публічного акціонерного товариства «Міський Комерційний Банк» (далі - ПАТ «МКБ»), уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації ПАТ «МКБ» (далі - уповноважена особа Фонду) за касаційною скаргою ПАТ «МКБ» на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 24 лютого 2016 року у складі судді Кухленко Д. С. та ухвалу Апеляційного суду Київськоїобласті від 11 грудня 2017 року у складі колегії суддів Данілова О. М., Мережко М. В., Суханової Є. М.
За наслідками розгляду 03 жовтня 2018 року Великою Палатою Верховного Суду вказаної справи касаційну скаргу ПАТ «МКБ» задоволено, рішення Ірпінського міського суду Київської області від 24 лютого 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Київськоїобласті від 11 грудня 2017 року скасовано, провадження у справі закрито.
Із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в мотивувальній частині постанови, не погоджуємося та висловлюємо окрему думку з огляду на таке.
У березні 2015 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 звернулися до суду з цивільним позовом, у якому просили:
− визнати протиправною бездіяльність ПАТ «МКБ» у частині невиконання вимог щодо визнання їх вкладниками за договором строкового банківського вкладу № 2630/02/136835 «Ваш святковий»;
− повернути грошові кошти у зв'язку з закінченням строку дії договору строкового банківського вкладу № 2630/02/136835 «Ваш святковий»;
− зобов'язати ПАТ «МКБ» розділити банківський вклад;
− визнати їх вкладниками за договором банківського вкладу;
− зобов'язати включити їх до переліку осіб, які мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду.
У запереченнях на позовну заяву уповноважена особа Фонду зазначила, що у ПАТ «МКБ» з 21 листопада 2014 року запроваджено тимчасову адміністрацію, призначено уповноважену особу Фонду та розпочато процедуру ліквідації банку. Враховуючи, що ні позивачами, ні на їх користь не було укладено договорів банківського вкладу (депозиту) або банківського рахунку, відтак останні в розумінні положень Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI) не є вкладниками ПАТ «МКБ» і, відповідно, не мають права на відшкодування коштів за рахунок Фонду. Вони є кредиторами банку та вправі заявити про свої вимоги, подавши заяву про свої кредиторські вимоги до банку. Таким чином, відповідачі вважають, що позивачі не набули прав на гарантоване відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду на підставі договорів частини банківського вкладу від 19 вересня 2014 року, а тому правомірно не включені до повного переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів.
Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 24 лютого 2016 року позов задоволено частково. Визнано вкладниками ПАТ «МКБ» за договором строкового банківського вкладу від 24 жовтня 2013 року № 2630/02/136835 «Ваш святковий» ОСОБА_2 на суму 15 000 доларів США, ОСОБА_3 на суму 15 000 доларів США, ОСОБА_4 на суму 15 000 доларів США, ОСОБА_5 на суму 15 000 доларів США. Зобов'язано ПАТ «МКБ» та уповноважену особу Фонду на здійснення ліквідації ПАТ «МКБ» розділити банківський вклад від 24 жовтня 2013 року № 2630/02/136835 «Ваш святковий», що відкритий на ім'я ОСОБА_1, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, ОСОБА_3., ОСОБА_4, ОСОБА_5 на підставі договорів дарування частини банківського вкладу від 19 вересня 2014 року. Зобов'язано уповноважену особу Фонду на здійснення ліквідації ПАТ «МКБ» внести ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за рахунок коштів Фонду та визначити розрахункову суму відшкодування коштів.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 30 червня 2016 року скасовано рішення Ірпінського міського суду Київської області від 24 лютого 2016 року. Провадження у справі в частині позовних вимог про визнання позивачів вкладниками ПАТ «МКБ» за договором строкового банківського вкладу та зобов'язання уповноваженої особи Фонду внести позивачів до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за рахунок коштів Фонду - закрито. У задоволенні позову про визнання протиправною бездіяльності ПАТ «МКБ» у частині невиконання вимог щодо визнання вкладниками за договором строкового банківського вкладу, повернення грошових коштів у зв'язку із закінченням строку дії договору строкового банківського вкладу та зобов'язання ПАТ «МКБ» розділити банківський вклад - відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 вересня 2017 року рішення Апеляційного суду Київської області від 30 червня 2016 року в частині закриття провадження у справі скасовано, справу в цій частині направлено до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. В іншій частині рішення апеляційного суду залишено без змін.
За нового розгляду справи ухвалою Апеляційного суду Київської області від 11 грудня 2017 року рішення Ірпінського міського суду Київської області від 24 лютого 2016 року у зазначеній частині залишено без змін.
Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання осіб вкладниками за договором банківського вкладу та зобов'язання включити до переліку осіб, які мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, вважав їх законними та обґрунтованими.
У лютому 2018 року ПАТ «МКБ» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалу суду апеляційної інстанції та ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що оскільки Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, то спори, які виникають у цих правовідносинах, в тому числі оскарження дій чи бездіяльності уповноваженої особи, зобов'язання вчинити певні дії, є публічно-правовими та підлягають розгляду за правилами Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Крім того, особа, яка подала касаційну скаргу, указувала, що суди під час ухвалення оскаржуваних судових рішень неправильно зазначали, що позивачі є вкладниками банку відповідно до статті 1058 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та на них розповсюджується дія договору банківського вкладу в частині подарованої суми.
На думку ПАТ «МКБ», позивачі не є вкладниками цього банку в розумінні Закону № 4452-VI, оскільки особисто не укладали договір банківського вкладу або рахунку, як і не укладали відповідні банківські договори та не вносили на ці рахунки кошти, а тому не набули права на отримання коштів за рахунок Фонду. Крім того, ПАТ «МКБ» сплатило ОСОБА_1 гарантовану державою виплату в розмірі 200 000 грн.
Задовольняючи касаційну скаргу ПАТ «МКБ», скасовуючи попередні судові рішення та закриваючи провадження у справі, Велика Палата Верховного Суду керувалася тим, що спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат, є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів з урахуванням установленого частиною першою статті 26 Закону № 4452-VI граничного розміру відшкодування за вкладами. Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2018 року у справі № 820/11591/15, від 04 липня 2018 року у справі № 826/1476/15.
З мотивами та висновками Великої Палати Верховного Суду погодитися не можна, оскільки такі висновки не відповідають нормам матеріального права і порушують принцип доступу до правосуддя, перешкоджаючи фізичній особі вирішити спір по суті.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час розгляду справи, тобто на час подання позивачами до суду позову, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
У статті 17 КАС України у редакції, чинній на час подання позивачами до суду позову передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.
Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації.
У справі, яка переглядалася у касаційному порядку, до суду звернулися фізичні особи (позивачі) з позовом до юридичних осіб (ПАТ «МКБ» та Фонду), у якому просили:
- визнати вкладниками ПАТ «МКБ» за договором строкового банківського вкладу № 2630/02/136835 «Ваш святковий» від 24 жовтня 2013 року ОСОБА_2 на суму 15 000 доларів США, ОСОБА_3 - 15 000 доларів США, ОСОБА_4 - 150 00 доларів США, ОСОБА_5 - 15 000 доларів США;
- зобов'язати Фонд внести ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за рахунок коштів Фонду, та визначити розрахункову суму відшкодування коштів.
Тобто правовідносини виникли із реалізації договору дарування грошових коштів, які перебували на банківському рахунку дарувальника. За своїм змістом вказані правовідносини є приватноправовими, які урегульовані нормами цивільного законодавства з особливостями, передбаченими Законом № 4452-VI.
Відповідно до статті 1 Закону № 4452-VI цим Законом установлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України (далі - НБУ), визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.
Метою цього Закону є захист прав і законних інтересів вкладників банків, зміцнення довіри до банківської системи України, стимулювання залучення коштів у банківську систему України, забезпечення ефективної процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків.
Згідно з частиною другою статті 3 Закону № 4452-VI Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб'єктом управління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду.
З аналізу статті 4 Закону № 4452-VI вбачається, що Фонд здійснює як владні повноваження відносно банків, здійснюючи регуляторну діяльність, перебравши на себе частину повноважень НБУ, передбачених статтями 99, 100 Конституції України та статтями 6, 7 Закону України від 20 травня 1999 року№ 679-XIV «Про Національний банк України», так і повноваження, які не можна віднести до владних, оскільки здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків та організація відчуження всіх або частини активів і зобов'язань неплатоспроможного банку (пункт 8 частини 2 статті 4 Закону № 4452-VI).
Зазначений висновок підтверджується положеннями частини третьої та частини п'ятої статті 34 та частини 1 статті 36 Закону № 4452-VI, відповідно до яких з початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку, а Фонд набуває усі права органів управління та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення. Такі повноваження Фонд делегує уповноваженій особі Фонду.
Аналогічні повноваження Фонду та його уповноваженої особи зазначені у статтях 47−48 Закону № 4452-VI.
Отже, функції Фонду при тимчасовій адміністрації полягають у здійсненні повноважень з управління банком як органів управління цього банку.
Також відсутні ознаки публічності і у сфері фінансування діяльності Фонду. У пункті 9 частини першої статті 19 Закону № 4452-VI передбачені кошти Державного бюджету України (у тому числі облігації внутрішньої державної позики) як джерела формування коштів Фонду.
Формування коштів Фонду відбувається за рахунок коштів Державного бюджету на поворотній і оплатній основі, тобто на підставі договорів позики. За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти (частина перша статті 1046 ЦК України) і власником вказаних коштів стає їх набувач (позичальник), який стає зобов'язаним не лише повернути отримані кошти, але і оплатити послугу за користування цими грошима (частина перша статті 1048, частина перша статті 1049 ЦК України).
Тобто, отримання коштів Державного бюджету у позику не свідчить про публічність правовідносин, оскільки Фонд зобов'язаний повернути ці кошти і сплатити відсотки за користування ними, як і інші особи, яким може надаватися така позика, чи зобов'язання якої гарантуються державою. Однак розпорядження такими коштами із контрагентами такого позичальника також не свідчить про публічність таких правовідносин.
Крім того, необхідно зазначити, що виплата гарантованого у частині першій статті 26 Закону № 4452-VI відшкодування коштів за вкладом у граничному розмірі не менше 200 000 грн також здійснюється за рахунок коштів Фонду, переданих у позику банку, що виводиться з ринку.
Вказана обставина підтверджується як усталеною практикою Фонду, так і правовим забезпеченням, я саме, відповідно до частини першої статті 20 Закону № 4452-VI Фонд є єдиним розпорядником коштів, акумульованих у процесі його діяльності, що підтверджує участь Фонду у спірних правовідносинах, як гаранта, відповідальність якого встановлена законом, відповідно до вимог статей 560, 563 ЦК України.
Кошти Фонду не включаються до Державного бюджету України, не підлягають вилученню і можуть використовуватися Фондом виключно для надання цільової позики банку, для оплати витрат, пов'язаних із здійсненням діяльності банку, передбачених пунктом 2 частини шостої статті 36, пунктами 7, 8 частини другої статті 37 та частиною четвертою статті 47 цього Закону (пункт 7 частини другої статті 20 Закону № 4452-VI).
Зазначене кореспондується з пунктом 3 частини першої статті 52 Закону № 4452-VI - кошти, одержані в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку, спрямовуються Фондом на задоволення вимог кредиторів у такій черговості вимоги Фонду, що виникли у випадках, визначених цим Законом, у тому числі покриття витрат Фонду, передбачених пунктом 7 частини другої статті 20 цього Закону, витрат, пов'язаних із консолідованим продажем активів Фондом.
Отже, і правовідносини між банком, що ліквідується, та Фондом з приводу здійснення гарантованої виплати відповідно до частини першої статті 26 Закону № 4452-VI є фактично договірними, що підпадають під регулювання статей 1046−1048 ЦК України.
За таких обставин визначення Фонду як юридичної особи публічного права (частина друга статті 3 Закону № 4452-VI) не свідчить, що сама участь Фонду у будь-яких правовідносинах уже переводить ці правовідносини у публічно-правові, але підтверджує правило частини першої статті 82 ЦК України, що на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлене законом.
Як вбачається з матеріалів справи, постановою № 187 від 19 березня 2015 року Правління НБУ постановило відкликати банківську ліцензію та ліквідувати ПАТ «МКБ».
Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 64 від 20 березня 2015 року розпочато процедуру ліквідації ПАТ «МКБ» та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «МКБ».
Відповідно до частини п'ятої статті 45 Закону № 4452-VI у разі прийняття НБУ рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію неплатоспроможного банку, про що Фонд повідомляє шляхом розміщення на сайті та опублікування в газеті «Голос України» або «Урядовий кур'єр» відповідного оголошення, вкладники, вклади яких не гарантуються Фондом, вклади яких перевищують 200 000 грн, та інші кредитори неплатоспроможного банку мають право протягом 30 днів з дня опублікування Фондом зазначеного оголошення пред'явити свої кредиторські вимоги.
У даній справі спір стосується оскарження фізичними особами дій уповноваженої особи Фонду щодо невключення їх до переліку вкладників, які, на їх думку, мають право на відшкодування коштів за вкладом.
Таким чином, до спірних правовідносин підлягає застосуванню Закон № 4452-VI.
За правилами частин першої - третьої статті 27 Закону № 4452-VI уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.
Відповідно до статті 47 цього Закону уповноважена особа Фонду визначається виконавчою дирекцією Фонду. До неї застосовуються правила та вимоги, визначені статтею 35 цього Закону. Рішення уповноваженої особи Фонду є обов'язковими для виконання працівниками банку, що ліквідується.
Правовий статус уповноваженої особи Фонду передбачено у декількох статтях Закону № 4452-VI. Відповідно до частини першої статті 35 Закону № 4452-VI Фонд може делегувати рішенням виконавчої дирекції Фонду частину або всі свої повноваження як тимчасового адміністратора або ліквідатора уповноваженій особі (уповноваженим особам) Фонду.
У пункті третьому частини п'ятої цієї статті уповноваженій особі Фонду заборонено давати обіцянки або приймати зобов'язання від імені Фонду без попереднього письмового дозволу.
Згідно з частинами шостою та сьомою оплата праці та страхування життя і здоров'я уповноваженої особи Фонду здійснюються Фондом.
Згідно з частиною восьмою статті 35 Закону № 4452-VI уповноважена особа Фонду у своїй діяльності підзвітна Фонду, який несе відповідальність за дії уповноваженої особи Фонду щодо процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку.
Крім того, у частині другій статті 37 Закону № 4452-VI щодо повноважень уповноваженої особи Фонду зазначено, що Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень мають певні права. Уповноважена особа Фонду: 1) діє без довіреності від імені банку, що ліквідується; 2) звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю; 3) виконує організаційно-розпорядчі функції для реалізації процедури ліквідації банку; 4) здійснює повноваження Фонду, визначені цим Законом та делеговані їй Фондом; 5) звітує про результати своєї роботи перед виконавчою дирекцією Фонду.
Право на звернення до суду, передбачене пунктом п'ятим частини другої статті 37 Закону № 4452-VI надано як Фонду, так і уповноваженій особі, у разі делегування їй таких повноважень, однак такі позови заявляються від імені банку, а не від імені Фонду чи уповноваженої особи.
У частині третій названої статті вказано, що уповноважена особа Фонду діє від імені банку в межах повноважень Фонду.
У частині п'ятій статті 45 Закону № 4452-VI передбачено, що кредитори заявляють свої вимоги до банку саме уповноваженій особі Фонду лише у разі її призначення та делегування Фондом повноважень щодо складання реєстру акцептованих вимог кредиторів.
Уповноважена особа Фонду за своїм правовим статусом вона є представником Фонду, який діє у межах повноважень, наданих Фондом, за що від Фонду отримує визначену Фондом оплату, несе відповідальність перед Фондом, тоді як перед сторонами правовідносин за дії такої особи відповідальність несе Фонд.
Відповідно до частини першої статті 30 ЦПК України у редакції, на час розгляду справи у судах попередніх інстанцій та частини першої статті 42 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року сторонами у цивільному процесі (у справах позовного провадження) є позивач і відповідач.
Відповідно до частини другої ЦПК України у редакції на час розгляду справи у судах попередніх інстанцій, позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
Оскільки уповноважена особа Фонду у правовідносинах з іншими особами виступає або як представник Фонду, або як представник банку, який представляє Фонд у межах делегованих Фондом повноважень, така уповноважена особа не може бути стороною у справі, тому у цій частині позовних вимог позов має залишатися без розгляду за аналогією із пунктом першим частини першої статті 257 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, оскільки застосовується процесуальний закон, чинний на час вчинення процесуальної дії.
У даній справі спірні правовідносини виникли на підставі цивільно-правової угоди й у силу вимог закону на Фонд, як гаранта, який діє через свою уповноважену особу, в указаному спорі покладено обов'язок відшкодувати зазначені кошти від імені сторони правочину, банку.
Враховуючи зазначене вище, звернення позивачів до ПАТ «МКБ» та Фонду не є підставою для розгляду спору в порядку адміністративного судочинства, оскільки ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 звернулися за захистом порушених прав, що виникли із цивільних відносин, а саме із цивільно-правової угоди, тому такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив правильний висновок, що спірні правовідносини регулюються Законом № 4452-VI.
Проте вважаємо обґрунтованими доводи ПАТ «МКБ» наведені в касаційній скарзі, що позивачі не є вкладниками цього банку в розумінні Закону № 4452-VI, оскільки особисто не укладали договір банківського вкладу або рахунку, як і не укладали відповідні банківські договори та не вносили на ці рахунки кошти, а тому не набули права на отримання коштів за рахунок Фонду з наступних підстав.
Частина друга статті 59 Закону України від 07 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність» (далі - Закон № 2121-III) передбачає, що зупинення за рахунками юридичних або фізичних осіб здійснюється в разі накладення арешту відповідно до частини першої цієї статті, а також в інших випадках, передбачених договором, Законом України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення», іншими законами та/або умовами обтяження, предметом якого є майнові права на грошові кошти, що знаходяться на банківському рахунку, кореспондентському рахунку. Зупинення видаткових операцій здійснюється в межах суми, на яку накладено арешт, крім випадків, коли арешт накладено без встановлення такої суми або коли інше передбачено договором, законом чи умовами такого обтяження.
У статті 64 Закону № 2121-III передбачено, що банкам забороняється: вступати в договірні відносини (проводити валютно-обмінні фінансові операції, фінансові операції з банківськими металами, з готівкою (готівковими коштами) з клієнтами - юридичними чи фізичними особами: у разі коли виникає сумнів стосовно того, що особа виступає не від власного імені; яких включено до переліку осіб, пов'язаних із здійсненням терористичної діяльності або щодо яких застосовано міжнародні санкції; в інших випадках, встановлених законом.
Банк має право витребувати, а клієнт (особа, представник клієнта) зобов'язаний надати документи і відомості, необхідні для здійснення ідентифікації та/або верифікації (в тому числі встановлення ідентифікаційних даних кінцевих бенефіціарних власників (контролерів), аналізу та виявлення фінансових операцій, що підлягають фінансовому моніторингу, та інші передбачені законодавством документи та відомості, які витребує банк з метою виконання вимог законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення.
У разі ненадання клієнтом (особою, представником клієнта) документів, необхідних для здійснення ідентифікації та/або верифікації (в тому числі встановлення ідентифікаційних даних кінцевих бенефіціарних власників (контролерів), аналізу та виявлення фінансових операцій, що підлягають фінансовому моніторингу, рахунок не відкривається, зазначені в частині другій цієї статті договори (фінансові операції) не укладаються (не здійснюються).
Банк має право відмовитися від встановлення (підтримання) договірних відносин (у тому числі шляхом розірвання договірних відносин) чи проведення фінансової операції у разі встановлення клієнту неприйнятно високого ризику за результатами оцінки чи переоцінки ризику.
У пункті сьомому статті 73 Закону № 2121-III вказано, що у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки НБУ відповідно до цього Закону, банківського законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, нормативно-правових актів НБУ, його вимог, встановлених відповідно до статті 66 цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, застосування іноземними державами або міждержавними об'єднаннями або міжнародними організаціями санкцій до банків чи власників істотної участі у банках, що становлять загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку та/або стабільності банківської системи, НБУ адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких належать:
обмеження, зупинення чи припинення здійснення окремих видів здійснюваних банком операцій, у тому числі операцій із пов'язаними з банком особами.
Разом із тим матеріали цивільної справи не містять доказів, що на час звернення позивачів із заявами про відкриття поточних рахунків у зв'язку з отриманням частини грошових коштів у подарунок, були об'єктивні підстави для відмови у відкритті таких рахунків.
У пункті 6.1 статті 6 Закону України від 05 квітня 2001 року № 2346-ІІІ «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» (далі - Закон № 2346-ІІІ) банки мають право відкривати рахунки резидентам України (юридичним особам, їх відокремленим підрозділам, фізичним особам), нерезидентам України (юридичним особам-інвесторам, представництвам юридичних осіб в Україні та фізичним особам).
У пункті 6.3 названої статті Закону вказано, що порядок відкриття банками рахунків та їх режими визначаються НБУ. Умови відкриття рахунка та особливості його функціонування передбачаються в договорі, що укладається між банком і його клієнтом - власником рахунка.
А види рахунків передбачено у статті 7 цього Закону, у пункті 7.1 якого зазначено, що банки мають право відкривати своїм клієнтам вкладні (депозитні), поточні рахунки, рахунки умовного зберігання (ескроу) та кореспондентські рахунки.
Особливості режимів функціонування вкладних (депозитних), поточних рахунків, рахунків умовного зберігання (ескроу) та кореспондентських рахунків визначаються нормативно-правовими актами НБУ та договорами, що укладаються клієнтами та обслуговуючими їх банками (підпункт 7.1.4 пункту 7.1 статті 7 Закону № 2346-ІІІ).
Відповідно до підпункту 7.1.5 пункту 7.1 статті 7 Закону № 2346-ІІІ зарахування коштів на рахунок клієнта здійснюється як шляхом внесення їх у готівковій формі, так і шляхом переказу коштів у безготівковій формі з інших рахунків.
Строки проведення переказу передбачені у статті 8 Закону № 2346-ІІІ, а саме банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження.
У разі надходження розрахункового документа клієнта до обслуговуючого банку після закінчення операційного часу банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в цьому розрахунковому документі, не пізніше наступного робочого дня.
Банки та їх клієнти мають право передбачати в договорах інші, ніж встановлені в абзацах першому та другому цього пункту, строки виконання доручень клієнтів.
Згідно з пунктами 8.2 - 8.4 статті 8 Закону № 2346-ІІІ банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, яке міститься в документі на переказ готівки, протягом операційного часу в день надходження цього документа до банку. Банки та їх клієнти мають право обумовлювати в договорах інші, ніж встановлені в цьому пункті, строки переказу готівки. За порушення строків, встановлених пунктами 8.1 та 8.2 цієї статті, банк, що обслуговує платника, несе відповідальність, передбачену цим Законом. Міжбанківський переказ виконується в строк до трьох операційних днів. Внутрішньобанківський переказ виконується в строк, встановлений внутрішніми нормативними актами банку, але не може перевищувати двох операційних днів.
Інструкція «Про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах», затверджена постановою Правління НБУ від 12 листопада 2003 року № 492 (далі - Інструкція), регулює правовідносини, що виникають під час відкриття банками, їх відокремленими підрозділами, які здійснюють банківську діяльність від імені банку, та філіями іноземних банків в Україні (далі - банки):поточних і вкладних (депозитних) рахунків у національній та іноземних валютах суб'єктам господарювання, фізичним особам, іноземним представництвам, нерезидентам-інвесторам, ініціативній групі з проведення всеукраїнського референдуму (далі - клієнти).
У пункті 1.4 Інструкції зазначено, що порядок відкриття банками рахунків клієнтів, використання коштів за ними і порядок їх закриття визначаються цією Інструкцією.
Умови відкриття рахунку та особливості його функціонування передбачаються в договорі, що укладається між банком і його клієнтом, і не повинні суперечити вимогам цієї Інструкції. Банк може відмовити клієнту в обслуговуванні рахунку у випадках, передбачених законодавством України і договором (пункти 1.5, 1.7 Інструкції).
Згідно пункту 1.8. Інструкції банки відкривають своїм клієнтам за договором банківського рахунку поточні рахунки, за договором банківського вкладу - вкладні (депозитні) рахунки, за договором рахунку умовного зберігання (ескроу) - рахунки умовного зберігання (ескроу).
Поточний рахунок - рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей і здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов договору та вимог законодавства України.
Вкладний (депозитний) рахунок - рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей, що передаються клієнтом в управління на встановлений строк або без зазначення такого строку під визначений процент (дохід) і підлягають поверненню клієнту відповідно до законодавства України та умов договору.
Договір банківського рахунку, договір банківського вкладу та договір рахунку умовного зберігання (ескроу) укладаються в письмовій формі (паперовій або електронній). Електронна форма договору має містити електронний підпис/електронний цифровий підпис клієнта (представника клієнта) та уповноваженої особи банку відповідно до вимог, установлених нормативно-правовим актом Національного банку з питань застосування електронного підпису в банківській системі України.
Договір банківського рахунку та договір банківського вкладу можуть укладатися шляхом приєднання клієнта до публічної пропозиції укладення договору (оферта), який розміщений у загальнодоступному для клієнта місці в банку та на його офіційному сайті в мережі Інтернет.
Банк зобов'язаний надати клієнту у спосіб, визначений банком та клієнтом, у тому числі за допомогою засобів інформаційних, телекомунікаційних, інформаційно-телекомунікаційних систем примірник договору, що дає змогу встановити дату його укладення (пункт 1.9 Інструкції).
У пункті 1.10 Інструкції передбачено, що письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту.
Днем відкриття поточного рахунку клієнта вважається дата, що зазначена на заяві про відкриття цього рахунку в розділі «Відмітки банку» (пункт 1.16. Інструкції).
Відповідно до пунктів 7.1, 7.5 Інструкції видаткові операції за поточними рахунками фізичних осіб здійснюються за розпорядженням власника або за його дорученням на підставі довіреності (копії довіреності), засвідченої нотаріально, а у випадках, визначених законодавством України, − іншими уповноваженими на це особами.
Видаткові операції за поточним рахунком, відкритим на користь третьої особи, здійснюються лише після ідентифікації та верифікації особи, на користь якої відкрито рахунок.
У пункті 7.13 Інструкції зазначено, що з поточного рахунку в іноземній валюті за розпорядженням фізичної особи-резидента або за його дорученням проводяться такі операції: а) в іноземній валюті: перерахування в межах України на рахунок іншої фізичної особи-резидента.
Згідно пункту 10.1 Інструкції, якщо фізична особа не має рахунків у цьому банку, то відкриття вкладного (депозитного) рахунку здійснюється в такому порядку:
− фізична особа має пред'явити паспорт або інший документ, що посвідчує особу. Фізична особа-резидент додатково має пред'явити документ, виданий контролюючим органом, що засвідчує реєстрацію фізичної особи-резидента в Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків;
− фізична особа, яка займається підприємницькою діяльністю, зобов'язана повідомити банк про свій статус підприємця в письмовій формі в порядку, визначеному внутрішніми положеннями банку;
− фізична особа, яка займається незалежною професійною діяльністю, зобов'язана також подати до банку копію документа, що підтверджує взяття на облік такої особи відповідним контролюючим органом;
− на підставі цих документів уповноважений працівник банку здійснює ідентифікацію та верифікацію фізичної особи, яка відкриває рахунок;
− між банком і фізичною особою укладається в письмовій формі договір банківського вкладу;
− фізична особа вносить або перераховує з іншого власного рахунку кошти на вкладний (депозитний) рахунок;
− на підтвердження укладення договору банківського вкладу і внесення грошових коштів на вкладний (депозитний) рахунок банк видає фізичній особі ощадну книжку або інший документ, що її замінює і який видається згідно з внутрішніми положеннями банку.
В ощадній книжці зазначаються найменування і місцезнаходження банку, номер вкладного (депозитного) рахунку, усі грошові суми, зараховані та списані з рахунку, а також залишок грошових коштів на рахунку на час пред'явлення ощадної книжки банку. Відомості про вклад, наведені в ощадній книжці, є підставою для розрахунків за вкладом між банком і вкладником (пункт 10.2 Інструкції).
Згідно з пунктом 10.11 Інструкції за договором банківського вкладу на вимогу банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника - фізичної особи. Повернення вкладникові - фізичній особі банківського строкового вкладу та нарахованих процентів за цим вкладом на його вимогу до спливу строку або до настання інших обставин, визначених договором, можливе виключно у випадках, коли це передбачено умовами договору банківського строкового вкладу.
Кошти на вкладний (депозитний) рахунок фізичної особи можуть бути внесені вкладником готівкою, перераховані з іншого власного вкладного (депозитного) або поточного рахунку. Після закінчення строку або настання інших обставин, визначених законодавством України чи договором банківського вкладу, кошти з вкладного (депозитного) рахунку повертаються вкладнику шляхом видачі готівкою або в безготівковій формі на зазначений у договорі рахунок вкладника для повернення коштів чи за заявою вкладника на інший його рахунок.
На вкладний (депозитний) рахунок фізичної особи можуть зараховуватися кошти, які надійшли на ім'я власника рахунку від іншої особи, якщо договором банківського вкладу не передбачено інше. У цьому разі вважається, що власник рахунку погодився на одержання грошових коштів від іншої особи, надавши їй необхідні дані про свій вкладний (депозитний) рахунок.
За вкладним (депозитним) рахунком фізичної особи можуть проводитися операції, пов'язані з відступленням власником такого рахунку на користь іншої(их) особи(осіб)-резидента(ів) права вимоги за договором банківського вкладу щодо виплати грошової суми (вкладу) у національній валюті та процентів на неї. У такому випадку кошти з вкладного (депозитного) рахунку перераховуються на поточний рахунок у національній валюті особи(осіб)-резидента(ів), якій(им) були відступлені відповідні права вимоги за договором банківського вкладу (пункт 10.12 Інструкції).
У пункті 10.13 Інструкції передбачено, що видаткові операції за вкладними (депозитними) рахунками фізичних осіб здійснюються за розпорядженням власника рахунку або за його дорученням на підставі довіреності, засвідченої нотаріально, а у випадках, визначених законодавством України, − іншими уповноваженими на це особами.
Вкладні (депозитні) рахунки клієнтів у разі залучення строкових вкладів закриваються після закінчення строку зберігання вкладу та повернення коштів вкладнику. У разі залучення вкладу на умовах його видачі на першу вимогу вкладний (депозитний) рахунок закривається після повернення коштів вкладнику (пункт 20.7 Інструкції).
Проаналізувавши вказані нормативні акти, можна зробити висновок, що договір банківського вкладу чи банківського рахунку є публічним, банк не може відмовити у відкритті таких рахунків, якщо тільки така відмова прямо не передбачена законом чи договором.
Перелік підстав для відмови у відкритті банківського рахунку є вичерпним.
У даному випадку банк, як на підставу відмови у відкритті банківських рахунків позивачам зазначив наявність заборони НБУ. Разом із тим, доказів про існування такої заборони на час звернення позивачів до банку матеріали справи не містять.
Крім того, вкладник, яким є ОСОБА_1, розпорядився вказаним вкладом, уклавши з іншими позивачами договори дарування коштів, які розміщені на вказаному рахунку.
Договір банківського вкладу є одностороннім, тобто з моменту його укладення у банка виникає обов'язок повернення суми вкладу та нарахованих відсотків чи доходу в іншій формі, а вкладника − право вимагати виконання зазначених дій.
Відповідно до змісту статей 526 та 1058 ЦК України зобов'язання банку з повернення вкладу за договором банківського вкладу (депозиту) вважається виконаним з моменту повернення вкладу вкладнику готівкою або надання іншої реальної можливості отримати вклад та розпорядитися ним на свій розсуд (наприклад, перерахування на поточний банківський рахунок вкладника в цьому самому банку, з якого вкладник може зняти кошти чи проводити ними розрахунки за допомогою платіжної банківської картки).
У разі перерахування коштів на поточний банківський рахунок вкладника в цьому самому банку, але ненадання вкладнику можливості використання цих коштів зобов'язання банку з повернення вкладу не є виконаним і до банку слід застосувати відповідальність за порушення грошового зобов'язання, яка передбачена частиною другою статті 625 ЦК України (постанова Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6-140цс13).
Позивачі, у тому числі і ОСОБА_1, зверталися до банку із заявами про видачу грошових коштів, однак, ОСОБА_1 повідомлено, про можливість отримання коштів за наявності їх у відділенні, а іншим позивачам, які мали право на отримання коштів із банківського рахунку ОСОБА_1 у розмірі, визначеному у договорі дарування, такої можливості не надали, вказавши про неможливість відкриття рахунку, хоча на час закінчення строку дії договору ОСОБА_1, вони зверталися із заявами не про відкриття банківського рахунку, а про видачу коштів.
Договір банківського рахунка є публічним договором, тобто банк повинен укласти договір банківського рахунка з будь-яким клієнтом, який звернувся з пропозицією відкрити рахунок на оголошених банком умовах. Банк не має права відмовити клієнту у відкритті банківського рахунка, якщо дотримано наступних умов: клієнт звернувся до банку з пропозицією відкрити рахунок для вчинення відповідних операцій за рахунком, які передбачені законом, установчими документами банку та наданою йому ліцензією; відкриття рахунка не призведе до порушення законодавства та економічних нормативів; у банка є необхідні виробничі та технічні можливості для відкриття рахунка; відсутні інші причини, що позбавляють банк можливості відкрити рахунок.
Можливість відмови банку від відкриття рахунка може допускатися законом або банківськими правилами. Так, наприклад, у разі ненадання клієнтом необхідних документів чи відомостей або умисного подання неправдивих відомостей про себе банк відмовляє клієнту у його обслуговуванні (частина п'ята статті 64 Закону № 2121-III).
Необґрунтоване ухилення банку від укладення договору банківського рахунка є порушенням прав потенційного клієнта. Відтак, у останнього виникає право на захист. Способи захисту цивільних прав та інтересів передбачені статтею 16 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Статтею 718 ЦК України визначено, що дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Дарунком можуть бути майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому.
Договір дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається в письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (частина п'ята статті 719 ЦК України).
Згідно з пунктом першим частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлене договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.
Договором банківського вкладу та законами України не встановлено надання згоди банком на укладення договору дарування вкладу (частини вкладу).
Відсутня така заборона і у інших нормативних актах, якими врегульовано порядок відкриття та закриття банківського рахунку та розпорядження ним.
Статтею 41 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Аналогічне положення міститься й у частині першій статті 321 ЦК України.
Згідно статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Договори дарування від 19 вересня 2014 року були укладені в письмовій формі та нотаріально посвідченні, є чинними.
22 вересня 2014 року позивачі зверталися до ПАТ «МКБ» із заявами про відкриття рахунків на ім'я ОСОБА_2, ОСОБА_3., ОСОБА_4, ОСОБА_5, укладення із ними договорів банківського вкладу до запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «МКБ», яка була запроваджена з 21 листопада 2014 року, проте залишені банком без належного реагування.
Таким чином, грошові кошти за банківським вкладом № 2630/02/136835 «Ваш святковий» від 24 жовтня 2013 року, що відкритий на ім'я ОСОБА_1, належать позивачам на праві часткової приватної власності згідно договорів дарування частини банківського вкладу від 19 вересня 2014 року.
Разом із тим, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 не є вкладниками банку відповідно до статті 1058 ЦК України, оскільки банк не уклав відповідний договір із позивачами, даних про те, що у позивачів були відкриті рахунки у банку відсутні.
Проте у межах подарованих сум, кожен із позивачів: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 є не вкладниками, а кредиторами банку.
Тому висновки суду про належність цих позивачів до вкладників банку є помилковими, як і зобов'язання уповноваженої особи Фонду внести їх до реєстру вкладників, які мають право на отримання гарантованої суми вкладу відповідно до статті 26 Закону № 4452-VI.
За таких обставин, вважаємо, що касаційна скарга ПАТ «МКБ» підлягала задоволенню, рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду в частині визнання позивачів вкладниками ПАТ «МКБ» за договором строкового банківського вкладу та зобов'язання уповноваженої особи Фонду внести їх до реєстру вкладників, які мають право на отримання гарантованої суми вкладу, − скасуванню з ухваленням нового рішення в цій частині про відмову у задоволенні позову. У частині вимог до уповноваженої особи Фонду позов мав бути залишений без розгляду.
Судді О. М. Ситнік
Н. П. Лященко