Постанова
Іменем України
25 жовтня 2018 року
м. Київ
справа № 336/1728/17
провадження № 61-22877св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Кузнєцова В. О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
відповідач - Міністерство оборони України,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 16 листопада 2017 року у складі судді Наумова О. О. та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 06 березня 2018 року у складі колегії суддів: Крилової О. В., Кухаря С. В., Онищенка Е. А.,
У березні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Міністерства оборони України про відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що починаючи з 15 травня 1962 року він проходив військову службу у Збройних Силах СРСР, під час якої приймав участь у повітряних випробуваннях ядерної зброї, в учбово-тренувальних стрибках з парашутом, а з 28 серпня по 23 жовтня 1968 року - у бойових діях на території Чехословаччини. Внаслідок виконання службового обов'язку він отримав чисельні травми та захворювання, які пов'язані з проходженням військової служби, в результаті чого у 2002 році йому була встановлена друга група інвалідності. Він позбавлений можливості вести повноцінний спосіб життя, відчуває біль, психологічний дискомфорт, багато коштів витрачає на лікування, тому вважає, що йому було завдано моральну шкоду, яку він оцінив у 200 тис. грн та просив стягнути з відповідача на свою користь.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 16 листопада 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивач отримав ушкодження здоров'я під час проходження військової служби у складі Радянської армії, а не у Збройних Силах України, які знаходяться у підпорядкуванні Міністерства оборони України. Тому відсутні підстави для покладення обов'язку про відшкодування моральної шкоди на вказане міністерство, яке було утворено після отримання позивачем ушкодження здоров'я.
Постановою Апеляційного суду Запорізької області від 06 березня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 16 листопада 2017 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.
У березні 2018 року ОСОБА_4 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 16 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 06 березня 2018 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що обов'язок держави відшкодувати завдану моральну шкоду покладається на Міністерство оборони України як уповноважений орган державного управління, що відповідає правовому висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 21 жовтня 2014 року у справі № 3-86гс14.
Станом на час розгляду справи у Верховному Суді відзивів на касаційну скаргу не надійшло.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Судами встановлено, що починаючи з 15 травня 1962 року ОСОБА_4 проходив військову у Збройних Силах СРСР, під час якої приймав участь у повітряних випробуваннях ядерної зброї, в учбово-тренувальних стрибках з парашутом, а з 28 серпня по 23 жовтня 1968 року - у бойових діях на території Чехословаччини. Внаслідок виконання службового обов'язку позивач отримав чисельні травми та захворювання.
Згідно з довідкою до акта огляду медико-соціальної експертної комісії від 26 листопада 2002 року ОСОБА_4 встановлено ІІ групу інвалідності у зв'язку із захворюваннями, які пов'язані з проходженням військової служби.
Позивач неодноразово проходив курси стаціонарного лікування в медичних установах у зв'язку з наявними у нього захворюваннями.
Відповідно до частини першої та пункту 2 частини другої статті 23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.
Згідно зі статтею 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; в інших випадках, встановлених законом.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 5 постанови від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Отже, наявність шкоди ще не породжує абсолютного права на її відшкодування будь-якою особою, так як необхідно довести наявність усіх складових цивільно-правової відповідальності, правильно визначивши суб'єкта такої відповідальності.
Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Згідно з пунктами 2, 3 рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) від 09 лютого 1999 року за загальновизнаним принципом права, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час якого вони настали або мали місце. Проте надання зворотної сили в часі нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.
При вирішенні позову про відшкодування моральної шкоди необхідно з'ясовувати, коли виникли правовідносини сторін та коли завдана моральна шкода.
Законодавство, що було чинним на час отримання позивачем ушкодження здоров'я (1962 - 1968 роки), не містило положень щодо відшкодування моральної шкоди.
Встановивши, що ОСОБА_4 отримав ушкодження здоров'я, яке стало підставою для встановлення йому другої групи інвалідності, під час проходження військової служби у складі Радянської армії, в тому числі на території Чехословаччини, де велися бойові дії, тобто не у Збройних Силах України, які знаходять у підпорядкуванні Міністерства оборони України, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав для покладення обов'язку з відшкодування моральної шкоди саме на Міністерство оборони України, яке було утворено після отримання позивачем ушкодження здоров'я.
В результаті розгляду справи не встановлено протиправності дій або бездіяльності Міністерства оборони України (його посадових осіб), причинного зв'язку між хворобами позивача, які настали внаслідок проходження військової служби у складі Збройних Сил СРСР, та будь-якими діями або бездіяльністю Міністерства оборони України.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Посилання заявника на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 21 жовтня 2014 року у справі № 3-86гс14, не заслуговує на увагу, оскільки Верховний Суд України у вказаній справі виходив з того, що на правовідносини, які виникли у 2008 році, поширюється положення статті 2 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України», якою передбачено, що Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування. Отже, обов'язок держави відшкодувати шкоду, завдану майну інших осіб внаслідок вибуху військових боєприпасів у мирний час, та шкоду, яку заподіяно внаслідок незаконних дій та бездіяльності військовослужбовців при здійсненні ними своїх повноважень, покладається на Міністерство оборони України як на уповноважений орган державного управління.
Таким чином, правовий висновок Верховного Суду України у вказаній справі не стосується правовідносин, які виникли між сторонами у цій справі.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цим судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним судом не встановлено.
Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 16 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 06 березня 2018 рокузалишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:В. А. Стрільчук
С. О. Карпенко
В. О. Кузнєцов