Іменем України
23 жовтня 2018 року
Київ
справа №814/3061/13-а
адміністративне провадження №К/9901/2710/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача: Хохуляка В.В.,
суддів: Бившевої Л.І., Гончарової І.А.,
розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Ленінському районі міста Миколаєва Головного управління Міндоходів у Миколаївській області на постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 05.08.2013 (головуючий суддя - Середа О.Ф.) та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 27.02.2014 (головуючий суддя - Алєксєєв В.О., судді: Милосердний М.М., Ступакова І.Г.) у справі №814/3061/13-а за адміністративним позовом Приватного підприємства Будівельної фірми «Автошляхбуд-САА» до Державної податкової інспекції у Ленінському районі міста Миколаєва Миколаївської області Державної податкової служби про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,
Приватне підприємство Будівельна фірма «Автошляхбуд-САА» звернулось до адміністративного суду з позовом до Державної податкової інспекції у Ленінському районі міста Миколаєва Миколаївської області Державної податкової служби, в якому просило визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення від 21.06.2013 №0001342201, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість у загальному розмірі 880436,86грн.; №0001332201, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток у загальному розмірі 2983443,00грн.; від 21.03.2013 №0000282201, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість у загальному розмірі 2779909,30грн.
Миколаївський окружний адміністративний суд постановою від 05.08.2013, позовні вимоги задовольнив. При цьому постановив стягнути з Державної податкової інспекції у Ленінському районі міста Миколаєва Миколаївської області Державної податкової служби на користь позивача судовий збір в сумі 2294,00грн.
Одеський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 27.02.2014 залишив постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 05.08.2013 без змін.
Задовольняючи позовні вимоги суди попередніх інстанцій виходили з правомірності формування позивачем валових витрат та податкового кредиту за взаємовідносинами з контрагентами, з огляду на те, що факт вчинення спірних операцій підтверджується належними первинними документами складеними за результатом дійсних, реально виконаних правочинів. Суди спростували доводи суб'єкта владних повноважень стосовно формування позивачем валових витрат та податкового кредиту із порушенням норм податкового законодавства.
Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій Державна податкова інспекція у Ленінському районі міста Миколаєва Головного управління Міндоходів у Миколаївській області звернулась з касаційною скаргою до суду касаційної інстанції, в якій просить скасувати постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 05.08.2013 та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 27.02.2014 у справі №814/3061/13-а, прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.
В обґрунтування своїх вимог відповідач посилається на порушення судами норм матеріального та процесуального права, зокрема, підпункту 138.1.1 пункту 138.1, пункту 138.2 статті 138, підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139, пункту 198.1 статті 198, статті 200 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), статей 7, 9, 11, 86, 94, 159 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
В обґрунтування касаційної скарги, Державна податкова інспекція у Ленінському районі міста Миколаєва Головного управління Міндоходів у Миколаївській області зазначає, що під час розгляду справи, судами першої та апеляційної інстанцій неповно з'ясовано обставини, що мають значення для правильного вирішення справи по суті, а також неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права, що стало причиною безпідставного скасування судами правомірно прийнятих податкових повідомлень-рішень.
Приватне підприємство Будівельна фірма «Автошляхбуд-САА» не скористалося своїм правом та не надало заперечення на касаційну скаргу, що не перешкоджає її розгляду.
Ухвалою Верховного Суду від 16.10.2018 призначено справу №814/3061/13-а за адміністративним позовом Приватного підприємства Будівельної фірми «Автошляхбуд-САА» до Державної податкової інспекції у Ленінському районі міста Миколаєва Миколаївської області Державної податкової служби про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень до касаційного розгляду у судовому засіданні на 23.10.2018 об 11.00 год. в приміщенні суду за адресою: м. Київ, вул. Московська, 8, корп.5.
Сторони у справі були належним чином повідомленні про дату та час судового розгляду, однак у судове засідання не з'явились.
За правилами пункту 2 частини першої статті 345 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами у разі неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.
Керуючись вищевикладеними положеннями цього Кодексу, суд розглядає справу у порядку письмового провадження.
Переглядаючи оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевіряючи дотримання судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права при встановленні фактичних обставин у справі та правильність застосування ними норм матеріального права, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.
Згідно з частиною третьою статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що посадовими особами Державної податкової інспекції у Ленінському районі міста Миколаєва Миколаївської області Державної податкової служби було проведено позапланову виїзну перевірку Приватного підприємства Будівельної фірми «Автошляхбуд-САА» з питань правомірності формування податкового кредиту та податкових зобов'язань, валових доходів та валових витрат, а також доходів та витрат, що враховуються при визначенні об'єкта оподаткування з податку на прибуток по взаємовідносинам з Товариством з обмеженою відповідальністю «БК «Київбудмонтаж» за період з 01.04.2011 по 30.09.2011, з Товариством з обмеженою відповідальністю «Фенікс-770» за період з 01.04.2012 по 30.06.2012, з Приватним підприємством «Єпраксія» за період з 01.07.2011 по 30.09.2011, з Товариством з обмеженою відповідальністю «Браво СРЛ», з Товариством з обмеженою відповідальністю «Біостар», з Товариством з обмеженою відповідальністю «Васгард» за період з 01.07.2012 по 30.09.2012, з Товариством з обмеженою відповідальністю «Автобуд-Нікма» за період з 01.04.2010 по 31.12.2011, з Приватним підприємством «Арткат» за період з 01.10.2011 по 31.12.2011, з Товариством з обмеженою відповідальністю «Кворум-Нафта» за періоді з 01.07.2011 по 31.12.2011.
Перевіркою встановлено порушення позивачем вимог пункту 5.1, підпункту 5.2.1 пункту 5.2, підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), підпункту 138.1.1 пункту 138.1, пункту 138.2 статті 138, підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), внаслідок заниження позивачем податку на прибуток на загальну суму 2008364,00грн.; підпунктів 7.4.1, 7.4.5 пункту 7.4 Закону України «Про податок на додану вартість» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), пунктів 198.3, 198.6 статті 198 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), внаслідок завищення позивачем податкового кредиту з податку на додану вартість на загальну суму 1875934,00грн.
За результатом проведеної перевірки відповідачем складено акт №577/22-100/24057950 від 07.03.2013 та прийнято податкові повідомлення-рішення від 21.06.2013 №0001342201, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість на 88436,86грн., у тому числі 58958,04грн. основний платіж та 29478,82грн. штрафні (фінансові) санкції; №0001332201, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток на 2983443,00грн., у тому числі 2072399,00грн. основний платіж та 911044,50грн. штрафні (фінансові) санкції; від 21.03.2013 №0000282201, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість на 2779909,30грн., у тому числі 1882708,00грн. основний платіж та 897201,30грн. штрафні (фінансові) санкції.
Фактичною підставою для визначення позивачу грошового зобов'язання став висновок податкового органу про безпідставність формування Приватним підприємством Будівельної фірми «Автошляхбуд-САА» валових витрат та податкового кредиту за взаємовідносинами з Товариством з обмеженою відповідальністю «БК «Київбудмонтаж», Товариством з обмеженою відповідальністю «Фенікс-770», Приватним підприємством «Єпраксія», Товариством з обмеженою відповідальністю «Браво СРЛ», Товариством з обмеженою відповідальністю «Біостар», Товариством з обмеженою відповідальністю «Васгард», Товариством з обмеженою відповідальністю «Автобуд-Нікма», Приватним підприємством «Арткат», Товариством з обмеженою відповідальністю «Кворум-Нафта» з огляду нікчемність укладених правочинів, що свідчить про укладення угоди без мети настання реальних правових наслідків та з метою ухилення від сплати податків. Вказаний висновок сформовано на підставі податкової інформації отриманої відповідачем по вказаних контрагентах.
Крім того, відповідач зазначає, що позивачем до перевірки не було надано товарно-транспортних накладних на підтвердження транспортування придбаного позивачем товару або перевізних документів з відмітками про передачу та отримання товарно-матеріальних цінностей, актів приймання-передачі товару та карток складського обліку матеріалів, які, на думку податкового органу, є обов'язковими первинними документами на підтвердження товарності спірних господарських операцій.
Відповідно до пункту 5.1 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) валові витрати виробництва та обігу (далі - валові витрати) - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.
За змістом підпункту 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 зазначеного Закону до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.
Відповідно до підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.
Згідно з пунктом 138.2 статті 138 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.
Відповідно до підпункту 139.1.9 пункту 139 статті 139 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.
Відповідно до підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.
Відповідно до підпункту 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 зазначеного Закону не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).
Відповідно до пункту 198.1 статті 198 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.
Згідно з пунктом 198.2 статті 198 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.
Відповідно до пункту 198.3 статті 198 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.
Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.
Згідно з пунктом 198.6 статті 198 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними або оформленими з порушенням вимог чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу).
З наведених законодавчих положень випливає, що умовами реалізації права платника на податковий кредит, а також на зменшення оподатковуваного доходу на суму понесених витрат є фактичне придбання товарів (робіт, послуг) та наявність первинних документів (зокрема, податкових накладних), оформлених у відповідності з вимогами чинного законодавства.
В той же час, сама собою наявність або відсутність окремих документів, а також недоліки в їх оформленні не можуть бути підставою для висновку про відсутність господарських операцій та відмови у формуванні валових витрат та податкового кредиту, якщо з інших даних вбачаються зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства у зв'язку з його господарською діяльністю.
Доводи податкового органу про отримання платником необґрунтованої податкової вигоди мають ґрунтуватись на сукупності доказів, що безспірно підтверджують існування обставин, які виключають право платника, зокрема, на формування валових витрат та податкового кредиту.
Застосовуючи зазначені правила оподаткування при оцінці оспорюваних господарських операцій, судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що основними видами господарської діяльності Приватного підприємства Будівельної фірми «Автошляхбуд-САА», серед іншого, є будівництво доріг, аеродромів та улаштування поверхні спортивних споруд.
В охоплений перевіркою період між підприємством та Приватним підприємством Будівельної фірми «Автошляхбуд-САА» валових витрат та податкового кредиту за взаємовідносинами з Товариством з обмеженою відповідальністю «БК «Київбудмонтаж», Товариством з обмеженою відповідальністю «Фенікс-770», Приватним підприємством «Єпраксія», Товариством з обмеженою відповідальністю «Браво СРЛ», Товариством з обмеженою відповідальністю «Біостар», Товариством з обмеженою відповідальністю «Васгард», Товариством з обмеженою відповідальністю «Автобуд-Нікма», Приватним підприємством «Арткат», Товариством з обмеженою відповідальністю «Кворум-Нафта» було укладено ряд договорів постави товарів (мазут, щебінь, пісок, порошок мінеральний, відсів, шлак, бітум) та договорів надання послуг (будівельні роботи, послуги ескалатора). Реальність спірних господарських операцій позивача з контрагентами підтверджується належними первинними документами, які за своєю формою та змістом відповідають вимогам податкового законодавства, зокрема, договорами, податковими накладними, видатковими накладними, журналами-ордерами, зворотно-сальдовими відомостями, актами виконаних робіт (наданих послуг), актами здачі-прийняття виконаних робіт (наданих послуг), картками рахунку, реєстрами розрахунків та актами списання придбаного товару у розрізі постачальників. Транспортування придбаного товару здійснювалося за рахунок позивача його транспортними засобами. Оплата за придбаний товар була проведена підприємством в безготівковій формі, що підтверджується банківськими виписками по рахунках позивача.
Судами також встановлено, що придбані у контрагентів товари (роботи/послуги) були використані позивачем в межах власної господарської діяльності з метою отримання прибутку, що узгоджується з його основними видами діяльності.
До того ж, на момент вчинення спірних господарських операцій контрагенти позивача були зареєстровані у встановленому законом порядку та мали свідоцтво про реєстрацію платника податку на додану вартість.
Верховний Суд також погоджується з висновком судів попередніх інстанцій щодо необґрунтованості посилань податкового органу як на підставу неправомірності формування валових витрат та податкового кредиту на відсутність документів, які б свідчили про транспортування продукції, оскільки такі документи, зокрема, товарно-транспортна накладна призначена для обліку руху товарно-матеріальних цінностей та розрахунків за їх перевезення, а відтак визначає взаємовідносини по виконанню перевезення вантажів для обліку транспортної роботи. У розглядуваному випадку позивач здійснював операції з придбання товару та не виступав в якості замовника за договором перевезення, у зв'язку з чим відсутність товарно-транспортних накладних та не можна розцінювати як беззаперечне свідчення безтоварності спірних операцій.
Таким чином, досліджені в процесі розгляду справи первинні документи розкривають зміст господарських операцій, підтверджують рух активів позивача, зміни у власному капіталі підприємства та отримання ним реального результату в процесі господарської діяльності з Товариством з обмеженою відповідальністю «БК «Київбудмонтаж», Товариством з обмеженою відповідальністю «Фенікс-770», Приватним підприємством «Єпраксія», Товариством з обмеженою відповідальністю «Браво СРЛ», Товариством з обмеженою відповідальністю «Біостар», Товариством з обмеженою відповідальністю «Васгард», Товариством з обмеженою відповідальністю «Автобуд-Нікма», Приватним підприємством «Арткат», Товариством з обмеженою відповідальністю «Кворум-Нафта».
Суди попередніх інстанцій цілком обґрунтовано прийняли вищевказані документи до уваги, надали їм належну правову оцінку та відхилили посилання відповідача щодо надання не в повному обсязі представлених первинних документів на перевірку податкового органу, як на підставу для висновку про обґрунтованість здійсненого донарахування.
Так, положення статей 11, 71, 86 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) зобов'язують суд вжити заходів, необхідних для з'ясування всіх обставин у справі, запропонувати сторонам подати докази на підтвердження своєї правової позиції, у разі необхідності витребувати докази з власної ініціативи, всебічно, повно та об'єктивно оцінити наявні у справі докази тощо.
Суд не може обмежити право платника довести в судовому процесі обставини, на яких ґрунтуються його вимоги, поданням виключно тих доказів, що надавались ним під час проведення податкової перевірки.
Право надавати заперечення щодо висновків органу державної фіскальної служби та долучати до матеріалів справи докази на підтвердження таких заперечень надається платнику як на усіх стадіях податкового контролю, так і на стадіях судового процесу, на яких допускається подання учасником процесу нових доказів.
Контролюючим органом, у свою чергу, не наведено переконливих доводів, що ґрунтуються на об'єктивній інформації та спростовують факти господарської діяльності, засвідчені вказаними документами, а також не представлено жодних доказів на підтвердження того, що відомості, які містяться в цих документах, неповні, недостовірні та (або) суперечливі.
Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що позивач підтвердив факт реальності господарських операцій з контрагентами, що є свідченням добросовісності платника при здійсненні спірних господарських операцій. Доказів на підтвердження зворотного відповідачем не надано.
Водночас, суд касаційної інстанції зазначає, що чинне законодавство не ставить умовою дійсності правочинів, а також виникнення податкових зобов'язань платника у залежність від стану податкового обліку його контрагентів, знаходженням їх за місцем реєстрації, наявності чи відсутності основних фондів у останніх. Позивач не може нести відповідальність за невиконання його контрагентами своїх податкових зобов'язань, адже поняття «добросовісний платник», яке вживається у сфері податкових правовідносин, не передбачає виникнення у платника додаткового обов'язку з контролю за дотриманням його контрагентами правил оподаткування, а сам платник не наділений повноваженнями податкового контролю для виконання функцій, покладених на податкові органи, а тому не може володіти інформацією відносно виконання контрагентом податкових зобов'язань.
Судова практика вирішення податкових спорів виходить з презумпції добросовісності платника, яка передбачає економічну виправданість дій платника, що мають своїм наслідком отримання податкової вигоди, та достовірність у бухгалтерській та податковій звітності платника.
Також, податковим органом не подано доказів на підтвердження недобросовісності позивача як платника або можливої фіктивності його постачальників, як-от: пояснень посадової особи щодо її непричетності до фінансово-господарської діяльності очолюваного суб'єкта господарювання, судових рішень, вироків, не наведено доводів щодо здійснення позивачем операцій за відсутності розумних економічних причин (ділової мети) та наміру одержати економічний ефект тощо.
У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та «Вуліч проти Швеції», Суд звертав увагу на необхідність покладення обов'язку доказування на податковий орган, що цілком відповідає положенням статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України.
Податкова інспекція не навела жодних доводів щодо наявності в діях Приватного підприємства Будівельної фірми «Автошляхбуд-САА» ознак неправомірних дій, а наведені відповідачем у касаційній скарзі доводи є такими, що не спростовують правильність висновку судів першої та апеляційної інстанцій щодо правомірності формування позивачем валових витрат та податкового кредиту за господарськими операціями з контрагентами.
Враховуючи викладене, за встановлених обставин, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо протиправності прийняття спірних податкових повідомлень-рішень від 21.06.2013 №0001342201 та №0001332201; від 21.03.2013 №0000282201.
За правилами ж частини другої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Однак, при вирішенні питання про розподіл судових витрат, суд першої інстанції, на що не звернув уваги суд апеляційної інстанції, не врахував, що за правилами частини першої статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції) якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа).
Згідно з частиною першою статті 25 Бюджетного кодексу України (в редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції) безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів.
Відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» від 05.06.2012 №4901-VI (в редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції) виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
Механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення, визначений Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 №845 (в редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції).
Безспірне списання - це операції з коштами державного та місцевих бюджетів, що здійснюються з метою виконання казначейством та його територіальними управліннями рішень про стягнення коштів без згоди (подання) органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, боржників, органів місцевого самоврядування та/або державних органів на підставі виконавчих документів (пункт 2 зазначеного Порядку).
Абзацом третім пункту 26 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 №845 (в редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції) передбачено, що судові витрати, штрафні санкції безспірно списуються за відповідним кодом економічної класифікації видатків бюджету. В разі коли у затвердженому кошторисі або плані використання бюджетних коштів розпорядників (бюджетних установ) та одержувачів бюджетних коштів зазначений код не передбачений або за таким кодом до кінця бюджетного періоду сума бюджетних асигнувань менша, ніж сума списання, або відсутні відкриті асигнування, безспірне списання судових витрат, штрафів здійснюється за кодом економічної класифікації видатків бюджету, за яким здійснюється стягнення коштів з рахунків розпорядників (бюджетних установ) та одержувачів бюджетних коштів.
Враховуючи те, що за правилами Бюджетного кодексу України (в редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції) в Україні застосовується казначейська форма обслуговування Державного бюджету України і управління наявними коштами Державного бюджету України, зокрема, безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду входить до компетенції Державної казначейської служби України, рішення суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, в частині стягнення на користь позивача понесених ним судових витрат з рахунків Державної податкової інспекції у Ленінському районі міста Миколаєва Миколаївської області Державної податкової служби не ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права.
Відповідно до частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Статтею 351 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
Таким чином, оскільки суди при ухваленні оскаржуваних судових рішень не допустили порушень норм процесуального права, а неправильне застосування норм матеріального права не призвело до ухвалення неправильного судового рішення по суті, а мало наслідком лише обрання неправильного способу стягнення судових витрат, вказані судові рішення слід у цій частині змінити.
Керуючись статтями 341, 349, 351, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, -
Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Ленінському районі міста Миколаєва Головного управління Міндоходів у Миколаївській області задовольнити частково.
Постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 05.08.2013 змінити, виклавши абзац п'ятий її резолютивної частини в такій редакції: «Стягнути з Державного бюджету України на користь Приватного підприємства Будівельної фірми «Автошляхбуд-САА» судові витрати в сумі 2294,00грн. (дві тисячі двісті дев'яносто чотири гривні 00 коп.)
В іншій частині постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 05.08.2013 та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 27.02.2014 у справі №814/3061/13-а залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
В.В. Хохуляк
Л.І. Бившева
І.А. Гончарова
Судді Верховного Суду