Справа № 161/12097/17 Головуючий у 1 інстанції: Кирилюк В.Ф.
Провадження № 22-ц/802/22/18 Категорія: 44 Доповідач: Киця С. I.
23 жовтня 2018 року місто Луцьк
Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Киці С.І.,
суддів - Данилюк В.А., Шевчук Л.Я.,
секретар судового засідання - Савчук О.В.,
за участю: прокурора - Довгана Н.Я.,
представників позивача - Негодюка Т.М., Кошатюк І.А.,
представника відповідача - Богацької А.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Луцьку цивільну справу за позовом заступника військового прокурора Луцького гарнізону в інтересах держави в особі ІНФОРМАЦІЯ_1 до ОСОБА_1 , третя особа без самостійних вимог на стороні відповідача Служба у справах дітей Луцької міської ради про виселення із службового житлового приміщення за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 23 січня 2018 року, -
В серпні 2017 року заступник військового прокурора Луцького гарнізону в інтересах держави в особі ІНФОРМАЦІЯ_1 звернувся з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про виселення із службового житлового приміщення. Позов мотивує тим, що на балансі Луцького прикордонного загону ДПС України знаходиться житлове приміщення загальною площею 19,32 кв. м, яке складається з однієї кімнати в гуртожитку за адресою АДРЕСА_1 . На підставі договору найму житла в гуртожитку № 34 від 12.04.2004 року вищевказане житлове приміщення надано як службове житло військовослужбовцю Луцького прикордонного загону ДПС України ОСОБА_1 зі складом сім'ї три чоловіки, і яке рахується за ним по теперішній час. Відповідач ОСОБА_1 звільнений з військової служби у запас та у трудових відносинах з Луцьким прикордонним загоном не перебуває, а тому підлягає виселенню зі службового приміщення з усіма членами сім'ї без надання іншого житлового приміщення. Неодноразові звернення до ОСОБА_1 про звільнення службового житла ним проігноровані.
Просив суд виселити ОСОБА_1 та усіх членів його сім'ї, а саме: ОСОБА_2 - дружину та їх неповнолітніх дітей - ОСОБА_3 , 2002 року народження, ОСОБА_4 , 2008 року народження, без надання іншого житлового приміщення зі службового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 та стягнути судові витрати по справі.
Ухвалою Луцького міськрайонного суду від 05.09.2017 року до участі у справі залучено Службу у справах дітей Луцької міської ради як третю особу без самостійних вимог на стороні відповідача.
Заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 23 січня 2018 року позов задоволено. Виселено ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та їх неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 з кімнати АДРЕСА_2 без надання іншого жилого приміщення. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Луцького прикордонного загону ДПСУ (військова частина НОМЕР_1 ) судовий збір в розмірі 800 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ІНФОРМАЦІЯ_4 (військова частина НОМЕР_1 ) судовий збір в розмірі 800 грн.
Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 липня 2018 року заяву представника відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_5 про перегляд заочного рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 23 січня 2018 року у даній справі залишено без задоволення.
Відповідач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу на заочне рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 23 січня 2018 року. Вважає рішення суду першої інстанції необґрунтованим і незаконним, при його ухваленні судом порушено норми матеріального та процесуального права. Зазначає, що прокурор в позовній заяві не навів підстав для звернення з позовом в інтересах Луцького прикордонного загону ДПСУ, позивач може самостійно реалізовувати свої процесуальні права. ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 не брали участі у справі, суд не залучав їх до участі в справі в якості відповідачів, а тому суд, виселивши їх із спірного житла, вирішив питання про права і обов'язки осіб, які не брали участі у справі. Суд не оцінив пропорційність виселення відповідача в світлі ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Виселення його із сім'єю із житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням права на повагу до житла. Він тривалий час проживає в службовому житловому приміщенні, іншого житла у нього немає, як і немає коштів для придбання будь-якого іншого житла. Суд не врахував, що трудові відносини між ним та позивачем були припинені ще 30.03.2010 року, в той час як позов про виселення пред'явлений прокурором 12 травня 2017 року, тобто через 7 років. Просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.
Позивачем Луцьким прикордонним загоном подано відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено, що скарга є необґрунтованою, рішення суду першої інстанції слід залишити без змін. Заступник військового прокурора у позовній заяві вказав усі фактори та чинники, які стали підставами для представництва інтересів позивача. Щодо визначення кола відповідачів, то в позовній заяві позивач просив виселити ОСОБА_1 з усіма членами сім'ї, а не лише ОСОБА_1 і було уточнено позовні вимоги та в прохальній частині позовної заяви просив виселити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 . У разі відмови у виселенні відповідачів із спірного житла будуть порушені інтереси держави щодо належного забезпечення діючих військовослужбовців житлом.
Апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - залишенню без змін з таких підстав.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що перед відповідачем ОСОБА_1 , як військовослужбовцем, держава виконала свій обов'язок по забезпеченню житлом для постійного проживання під час проходження служби. Відповідач звільнений із служби у 2010 році, а обов'язок забезпечення іншим житловим приміщенням при виселенні зберігається виключно у випадку переміщення для проходження служби в іншу місцевість і виключно на час проходження служби.
Такі висновки суду є правильними, відповідають нормам матеріального та процесуального права.
Судом першої інстанції встановлено, що на підставі договору №34 найму житла в гуртожитку від 12.11.2004 року житлове приміщення в гуртожитку - кімната АДРЕСА_2 надане як службове житло ОСОБА_6 зі складом сім'ї три чоловіка. Згідно довідки військової частини НОМЕР_1 у даному житлі проживають та зареєстровані квартиронаймач ОСОБА_1 , дружина ОСОБА_2 , діти - ОСОБА_3 , 2002 р.н., ОСОБА_4 , 2008 р.н.
Відповідно до витягу з наказу №110-ос від 30.03.2010 року електрогазозварника відділення обслуговування роти матеріального забезпечення ОСОБА_6 звільнено з роботи з 30.03.2010 року згідно п. 4 ст. 40 КЗпП України (прогул без поважних причин).
Повідомленням Державної прикордонної служби України від 18.04.2016 року відповідачу ОСОБА_1 запропоновано до 15.05.2016 року звільнити займану житлову площу.
Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до статті 124 ЖК України робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.
Особливість права користування службовим житлом на підставі ордеру полягає, зокрема, у тому, що володільцем такого житла залишається його власник. Особа, яка користується службовим житлом, знає, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов'язана звільнити надане ним житлове приміщення.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», який також встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.
Так, згідно з ч. 1 ст. 12 цього Закону держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у порядку і відповідно до вимог, встановлених ЖК УРСР та іншими нормативно-правовими актами; порядок забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей жилими приміщеннями, а також розмір і порядок виплати військовослужбовцям грошової компенсації за піднайом (найом) ними жилих приміщень визначаються Кабінетом Міністрів України.
Прокурор у відповідності до ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» звернувся в суд з позовом до відповідачів в інтересах держави. У позовній заяві прокурор посилається на ч. 3 ст. 131-1 Конституції України, відповідно до положень якої прокурор наділений повноваженнями на представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом, та мотивує заяву тим, що спори, які виникають з приводу користування майном військової частини Державної прикордонної служби України всупереч вимог чинного законодавства призводять до порушення інтересів держави у сфері оборони та спричиняють збитки Державному бюджету України.
Суд першої інстанції, керуючись статтями 124, 125 ЖК України, ч. 1 ст. 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей», п. 3.17 Інструкції про організацію забезпечення військовослужбовців ЗСУ та членів їх сімей жилими приміщеннями дійшов правильного висновку, що відповідачі не входять до переліку осіб, яких не може бути виселено зі службового житла без надання іншого жилого приміщення.
ОСОБА_6 припинив трудові відносини з позивачем, а тому підлягає виселенню з службового житла, як і члени його сім'ї, право яких на користування жилим приміщенням є похідним від права квартиронаймача.
Доводи апеляційної скарги про те, що позов пред'явлено лише до ОСОБА_1 , а інші члени сім'ї не були залучені до участі у справі як співвідповідачі спростовуються матеріалами справи - позовною заявою, в якій позивачем ставилась вимога про виселення не лише ОСОБА_1 , а й членів його сім'ї, клопотанням про уточнення позовних вимог у якому позивач просив виселити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та неповнолітніх ОСОБА_3 , ОСОБА_4 . Судом першої інстанції відповідач ОСОБА_2 викликалась в судові засідання як відповідач. Батьки ОСОБА_1 , ОСОБА_2 є відповідно до ст. 59 ЦПК України законними представниками своїх малолітньої та неповнолітньої дочок.
Покликання відповідача в апеляційній скарзі на неврахування норм ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є безпідставними.
Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Виселення відповідачів, які користуються спірним жилим приміщенням без будь-яких правових підстав, є обґрунтованою пропорційністю між метою та засобами. Відповідачі, поселяючись у житлове приміщення знали, що воно надається для тимчасового проживання в період виконання роботи. Відповідач ОСОБА_1 тривалий час не перебуває у трудових відносинах з позивачем, відповідач ОСОБА_2 за відомостями підрозділу УДМС України у Волинській області знята з реєстрації місця проживання по АДРЕСА_1 24 червня 2010 року. В судовому засіданні відповідач не довів і не надав суду жодних доказів про відсутність у користуванні чи у власності іншого житла, коштів для придбання житла чи укладення договору найму житла, неможливості працевлаштування.
В даному випадку втручання у право на повагу до житла переслідує легітимну мету - захист інтересів економічного добробуту країни та прав інших осіб, а саме працівників ІНФОРМАЦІЯ_1 , які потребують житло у зв'язку зі службою.
Доводи апеляційної скарги про те, що трудові відносини між відповідачем та позивачем були припинені ще 30.03.2010 року, в той час як позов про виселення пред'явлений прокурором 12 травня 2017 року, тобто через 7 років, не впливають на правильність висновків суду з огляду на те, що навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин. Позов може бути пред'явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення і власник майна не може бути обмежений у праві звернутись до суду з позовом про виселення.
Рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування немає.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Луцького міськрайонного суду від 23 січня 2018 року в даній справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Головуючий
Судді