Іменем України
17 жовтня 2018 року
Київ
справа №826/7789/16
адміністративне провадження №К/9901/24103/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (далі - Суд):
Судді-доповідача - Бевзенка В.М.,
суддів: Шарапи В.М., Данилевич Н.А.,
розглянувши у судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві,
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, провадження по якій відкрито
за касаційною скаргою Державної міграційної служби України
на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 лютого 2017 року (прийняту у складі головуючого судді - Балась Т.П., суддів Добрянської Я.І., Літвінової А.Р.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22 березня 2017 року (постановлену у складі колегії суддів: головуючого судді - Ключковича В.Ю., суддів: Грибан І.О., Губської О.А.),
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
1. 23 травня 2016 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМСУ), третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві (далі - ГУ ДМСУ в м. Києві), в якому просив:
1.1. визнати неправомірним та скасувати рішення ДМСУ від 05 квітня 2016 року № 200-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
1.2. зобов'язати ДМСУ визнати позивача біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.
2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач не може повернутися в країну походження, оскільки в Сирії триває громадянська війна, він є військовозобов'язаним і при поверненні його буде призвано на службу в збройні сили, але він не бажає воювати та вбивати людей, а особи, що відмовляються від військової служби вважаються дезертирами та переслідуються сирійської владою.
Короткий зміст рішення суду І інстанції
3. 02 лютого 2017 року Окружний адміністративний суд міста Києва вирішив:
3.1. позов задовольнити частково;
3.2. визнати неправомірним та скасувати рішення ДМСУ від 05 квітня 2016 року №200-16 про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
3.3. зобов'язати ДМСУ прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту;
3.4. в іншій частині позовних вимог відмовити.
4. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, декларативно підійшов до вивчення наданих позивачем обґрунтувань щодо наявності обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування на Батьківщині.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
5. 22 березня 2017 року Київський апеляційний адміністративний суд вирішив:
5.1. Апеляційну скаргу ДМСУ залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 лютого 2017 року - без змін.
6. Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що суд першої інстанції дав належну оцінку обставинам справи, правильно застосував законодавство, яке регулює спірні правовідносини та ухвалив правильне рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
7. 11 квітня 2017 року ДМСУ подала касаційну скаргу до Вищого адміністративного суду України, яку 16 лютого 2018 року передано на розгляд до Верховного Суду.
8. У касаційній скарзі ДМСУ просить:
8.1. Скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 лютого 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 22 березня 2017 року у справі № 826/7789/16, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
9. У касаційній скарзі ДМСУ заявлено клопотання про перегляд справи в суді касаційної інстанції за участю представника касатора.
10. Ухвалою Верховного Суду від 12 жовтня 2018 року справу призначено до касаційного розгляду у судовому засіданні за правилами розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження.
11. Представником позивача подано заперечення на касаційну скаргу, в якому зазначено, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є правомірними, прийнятими із додержанням норм матеріального права із правильним застосуванням норм процесуального права, а тому такі не підлягають скасуванню.
II. АРГУМЕНТИ СТОРІН
12. Аргументи сторони, яка подала касаційну скаргу:
12.1. відповідач у касаційній скарзі зазначає, що у позивача на Батьківщині залишилися батьки, рідні брати і сестри, які там проживають і працюють, а деякі з них займають державні пости; побоювання зазнати переслідувань у зв'язку з відмовою проходити військову службу не може бути єдиною підставою для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
IІI. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
13. Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 є громадянином Сирії, народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у місті Хомс, сімейний стан - неодружений, за національністю - араб, за віросповіданням - мусульманин.
На територію України позивач прибув легально у січні 2011 року літаком з території Лівану на підставі паспорта громадянина Сирії.
14. Вперше позивач звернувся за отриманням захисту на території України у 2012 році і йому було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
15 квітня 2014 року позивач вдруге звернувся до міграційного органу із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій зазначив, що за час перебування в Україні істотно погіршились умови в країні його походження, збройний конфлікт не було вирішено мирним шляхом, а для сунітів та осіб, які стоять в запасі збройних сил (резервісти), і які ухиляються від повторного призову, з'явилися ризики зазнати переслідувань.
Рішення ДМСУ від 10 листопада 2014 року № 619-14 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
15. Вказане рішення оскаржено в судовому порядку і постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 03 червня 2015 року (справа № 826/301/15) адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково, визнано неправомірним та скасовано рішення ДМСУ від 10 листопада 2014 року № 619-14 в частині відмови визнання особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язано ДМСУ повторно розглянути заяву від 15 квітня 2014 року, на предмет наявності або відсутності підстав, передбачених пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», в іншій частині позову відмовлено.
На виконання постанови суду ДМСУ прийнято рішення про повторний розгляд заяви ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування попереднього рішення ДМС.
16. ГУ ДМСУ в м. Києві за результатами повторного розгляду заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту дійшло висновку про відсутність підстав задоволення заяви.
Відповідно до вказаного висновку ДМСУ прийнято рішення від 05 квітня 2016 року № 200-16, яким позивачу відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абзацу 4 частини 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 цього Закону, відсутні.
Повідомленням ГУ ДМСУ в м. Києві від 22 квітня 2016 року № 118 позивача повідомлено про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суб'єкта владних повноважень, позивач звернувся до суду.
IV. РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ
(в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)
17. Конституція України
17.1. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина 2 статті 19).
18. Закон України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 року № 3671-VI.
18.1. У цьому Законі терміни вживаються в такому значенні:
біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;
додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті;
особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункти 1, 4, 13 частини 1 статті 1).
18.2. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
18.3. Не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні (абзац 4 частини 1 статті 6).
18.4. За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина 5 статті 10).
19. Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 29 квітня 2004 року №8043/04
19.1. Держави-учасниці можуть вважати, що обов'язок заявника полягає в тому, щоб якомога швидше надати всі факти, необхідні для того, щоб обґрунтувати свою заяву про міжнародний захист. У співпраці із заявником держава-учасниця зобов'язана розслідувати відповідні факти заяви.
Факти, згадані в першому реченні пункту 1, складаються з заяв і всієї документації, наявної в розпорядженні заявника щодо його/її віку, походження, в тому числі відповідних родичів, ідентифікації, національності (громадянства), країни (країн) і місця (місць) попереднього проживання, попередні заяви про притулок, маршрути пересування і причини клопотання про міжнародний захист (частини 1, 2 статті 4).
19.2. Як складову оцінки заяви про міжнародний захист, держави-учасники можуть визначити, що заявник не потребує міжнародного захисту, якщо в окремій частини країни походження не існує цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань або не існує реального ризику зазнати серйозної шкоди і заявник може обґрунтовано залишитися в цій частині країни.
При визначенні, чи відповідає певна частина країни походження параграфу 1, держави-учасники повинні посилатися на загальні обставини, існуючі в тій частині країни, і на особисті обставини заявника на час прийняття рішення за заявою.
Параграф 1 може застосовуватися, незважаючи на технічні перешкоди до поверненню (стаття 8).
20. Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (згідно Конвенції 1951 року і Протоколу 1967 року щодо статусу біженця, Женева, 1992 року)
20.1. Мігрант - це особа, яка з причин, що відрізняються від тих, що містяться у визначенні «біженець», добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці. До такого вчинку її може спонукати бажанням змін або пригод, сімейні або інші причини особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем (пункт 62 розділу «F. Відмінність економічних мігрантів від біженців» Глави ІІ «Положення про включення» частини І «Критерії для визначення статусу біженців»).
20.2. Чи можна застосовувати визначення «економічний мігрант» до жертв економічних заходів загального характеру (тобто, такі заходи поширюються на все населення без винятку) буде залежати від обставин справи. Невизнання економічних заходів загального характеру не є само по собі достатньою підставою для клопотання про отримання статусу біженця. З іншого боку, то, що на перший погляд може бути економічним мотивом для від'їзду, може в дійсності включати в себе політичний фактор, а політичні погляди даної особи можуть мати більш серйозні наслідки в порівнянні з його неприйняттям економічних заходів як таких (пункт 64 розділу «F. Відмінність економічних мігрантів від біженців» Глави ІІ «Положення про включення» частини І «Критерії для визначення статусу біженців»).
20.3. В країнах, де військова служба є обов'язковою, факт ухилення від цього обов'язку або непокори часто є порушенням, що карається відповідно до закону. Що стосується дезертирства, то воно завжди і у всіх країнах - обов'язкова чи ні військова служба - розглядається як кримінальний злочин. Покарання варіюються в залежності від країни і зазвичай їх застосування не розглядається як форма переслідування. Побоювання переслідувань або покарання за дезертирство або за ухилення від призову самі по собі за визначенням не є обґрунтованими побоюваннями бути жертвою переслідувань. З іншого боку, дезертирство або ухилення від призову не є перешкодою для отримання статусу біженця. Особа може бути біженцем, будучи одночасно дезертиром або особою, що ухиляється від призову (пункт 167 розділу «B. Дезертири і особи, які ухиляються від несення військової служби» Глави V «Особливі випадки» частини І «Критерії для визначення статусу біженців»).
20.4. Дезертири або особи, що уникають призову, можуть, розглядатися як біженці, якщо вони здатні довести, що за вчинене військове правопорушення їх буде піддано надмірному покаранню через їхню расу, релігію, національність, приналежність до певної соціальної групи або за політичні переконання. Це також стосується і осіб, які можуть довести, що у них є цілком обґрунтовані побоювання переслідувань за вказаними вище мотивами, незалежно від покарання за дезертирство (пункт 169 розділу «B. Дезертири і особи, які ухиляються від несення військової служби» Глави V «Особливі випадки» частини І «Критерії для визначення статусу біженців»).
20.5. Не кожне переконання, яким би воно не було щирим, слугує достатньою причиною для подачі клопотання про отримання статусу біженця після дезертирства або ухилення від призову. Факт розбіжності позиції особи зі офіційною позицією урядом своєї країни не є достатньою підставою для обґрунтування політичного характеру конкретної військової акції. Проте, якщо тип військової акції, в якій особа не бажає брати участь, засуджується міжнародним співтовариством як такий, що суперечить елементарним правилам людської поведінки, покарання, передбачене за дезертирство або ухилення від призову, може з урахуванням всіх інших визначень бути розцінено як переслідування (пункт 171 розділу «B. Дезертири і особи, які ухиляються від несення військової служби» Глави V «Особливі випадки» частини І «Критерії для визначення статусу біженців»).
20.6. Питання про те, чи може відмова від несення військової служби з міркувань совісті служити підставою для обґрунтованого клопотання про надання статусу біженця, має бути також розглянуто в світлі останніх змін в цій галузі. Все частіше держави вводять в своє законодавство або адміністративні правила положення, згідно з яким особи, здатні переконливо викласти свої міркування совісті, звільняються від несення військової служби повністю або з проходженням альтернативної (цивільної) служби. Введення таких законодавчих або адміністративних положень стало також предметом Рекомендацій 816/1977 про право відмови від несення військової служби за міркування совісті, прийнятих Парламентською Асамблеєю Ради Європи на 29-й черговій сесії (5-13 жовтня 1977 року) з боку міжнародних організацій. З урахуванням цих змін, у держав-учасниць з'явилася б можливість надавати статус біженців особам, які мають заперечення проти несення військової служби з міркувань совісті (пункт 173 розділу «B. Дезертири і особи, які ухиляються від несення військової служби» Глави V «Особливі випадки» частини І «Критерії для визначення статусу біженців»).
20.7. В кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником; потім особа, уповноважена здійснювати процедуру встановлення статусу біженців (перевіряючий), має оцінити всі доводи і достовірність тверджень заявника (пункт 195 розділу «B. Принципи і методи» частини ІІ «Процедури, що використовуються для визначення статусу біженців»).
20.8. Процес констатації та оцінки фактів може бути узагальнено наступним чином:
а) заявник повинен:
і) говорити правду і сприяти перевіряючому у встановленні фактів.
іі) намагатися для підтвердження своїх доводів надати всі докази, за наявними документами, і задовільним чином пояснювати відсутність доказів; він повинен, у разі необхідності, намагатися надати додаткові докази.
ііі) надавати будь-яку належну інформацію, що стосується його самого і його минулого, з усіма необхідними подробицями для того, щоб перевіряючий зміг приступити до встановлення фактів. Він повинен дати логічні й послідовні пояснення всіх причин, на які він посилається для підтвердження свого клопотання про надання йому статусу біженця, і повинен відповідати на всі поставлені запитання;
б) перевіряючий повинен:
i) забезпечити якомога повніший і чіткий виклад своєї ситуації заявником з усіма наявними доказами;
ii) оцінити правдивість тверджень заявника і дати оцінку представленим доказам (витлумачуючи при необхідності сумніви на користь заявника з метою встановлення об'єктивних і суб'єктивних елементів його справи);
iii) співвіднести ці елементи з відповідними критеріями Конвенції 1951 року, аби прийти до правильного висновку відносно надання заявнику статусу біженця(пункт 205 розділу «B. Принципи і методи» частини ІІ «Процедури, що використовуються для визначення статусу біженців»).
21. Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року № 2747-IV (в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року)
21.1. Суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи (частина 4 статті 9).
21.2. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини 1, 2 статті 73).
21.3. Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом.
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 74).
21.4. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (частина 1 статті 75).
21.5. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Докази суду надають учасники справи. Суд може пропонувати сторонам надати докази та збирати докази з власної ініціативи, крім випадків, визначених цим Кодексом (частина 1, 3 статті 77).
21.6. Рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (частини 1 - 3 статті 242).
V. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
22. Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого.
23. Приймаючи рішення, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач при поверненні на Батьківщину може зазнати переслідувань як дезертир, а тому, враховуючи активність бойових дій на території Сирії, повернення ОСОБА_1 може бути для нього небезпечним.
Позивачем не надано жодних доказів стосовно примусового призову до збройних сил. Припущення стосовно можливих проблем, пов'язаних із проходженням служби в арміє не можуть бути єдиним доказом наявності цілком правдоподібних та обґрунтованих підстав для визнання позивача біженцем.
24. В касаційній скарзі відповідач вказує, що в ході проведення співбесід було встановлено, що близькі родичі позивача проживають в різних містах Сирії, працюють (деякі родичі займають відповідальні державні посади в Сирії), з позивачем підтримують телефонний зв'язок і за наданою ним інформацією ведуть нормальний спосіб життя.
25. Підставою виїзду з країни походження позивачем вказано бажання працевлаштування в Україні в арабській фірмі. Після звільнення, позивач перебував на території України нелегально, джерелом існування були грошові перекази, направлені його рідними з Батьківщини.
Крім того, висновки щодо відсутності підстав для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту були основані на сукупності наданої ним інформації та доказів. В ході співбесід, позивач надавав суперечливі відомості щодо своєї політичної належності.
Судами попередніх інстанцій не надавалася оцінка таким доводам ДМСУ, а протоколи співбесід не були предметом дослідження.
26. Посилання суду першої інстанції на рішення Європейського суду з прав людини у справах Суфі і Емілі проти Сполученого Королівства від 28 червня 2011 року №8319/07 та 11449/07, в якому суд дійшов висновку, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання, що в свою чергу буде порушенням статті 3 Конвенції про статус біженців Суд розглядає критично.
Суд, приймає до уваги вказане рішення Європейського суду з прав людини як джерело права, що засвідчує обов'язок національних судів щодо індивідуального розгляду питань існування обґрунтованих побоювань особи того, що при поверненні в країну свого походження, або якщо це особа без громадянства, то в країну свого колишнього місця проживання, вона зіткнеться з реальним ризиком нанесення серйозної шкоди чи насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
Проте, таке рішення вказує на порушення права шукача притулку, викладене у статті 3 Конвенції про статус біженців, у разі його повернення в країну походження, або в країну свого колишнього місця проживання, або примусового видворення.
В даному випадку органами виконавчої влади, що реалізують державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту рішень щодо примусового повернення або видворення позивача не приймалося.
27. Кодексом адміністративного судочинства України розподілено обов'язки щодо доказування і подання доказів між особами, які беруть участь у справі та передбачає активну роль суду в процесі збору доказів і їх застосування, а забезпечення повного з'ясування обставин у справі базується на поєднанні принципів змагальності та офіційності. В свою чергу, суд не є пасивним спостерігачем у збирання доказів по справі і за потребою може приймати активну участь в такому процесі.
Щоб правильно встановити фактичні обставини справи, суд наділено повноваженням збирати та оцінювати докази, а також сприяти реалізації прав сторін по справі в частині доказування обставин, шляхом витребовування необхідних доказів у разі потреби.
Виконання завдань адміністративного судочинства залежить від встановлення адміністративним судом у справі об'єктивної істини та правильного застосування норм матеріального та процесуального права, а тому статтею 9 Кодексу адміністративного судочинства України на суд покладено обов'язок вживати передбачені законом заходи, необхідні для правильного з'ясування всіх обставин справи, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Дієвість адміністративного судочинства залежить від того, на скільки повно і всебічно будуть підтверджені доказами обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
26. Під час розгляду справи судами встановлювались обставини, що мають істотне значення на підставі недопустимих доказів, а саме: в порушення приписів статей 73, 74, 75, 77 Кодексу адміністративного судочинства України прийнято рішення без перевірки фактів викладених в протоколах співбесід, копії яких містяться в матеріалах справи та без надання відповідної оцінки наданим та зібраним доказам.
27. Відповідно до частин 1 - 3 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду має ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
28. В даному випадку, судами прийнято рішення про зобов'язання прийняття ДМСУ рішення щодо визнання ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту без застосування особливості індивідуального підходу до конкретних обставин справи, зокрема: дослідження питання можливості безпечного повернення особи в країну походження та проживання разом із близькими родичами, перевірки критерії визначення статусу біженців в розумінні відмінності із статусом економічних мігрантів, відсутності вимоги примусового повернення або видворення особи з території України та ймовірності проходження військової служби в альтернативному порядку із встановленням можливої варіації міри покарання у разі ухилення від такої служби.
29. Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 349 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
30. Згідно з пунктами 1, 3 частини 2, частини 5 статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази; або встановив обставини, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів.
Висновки і мотиви, з яких скасовані рішення, є обов'язковими для суду першої або апеляційної інстанції при новому розгляді справи.
31. З урахуванням викладеного, Суд дійшов висновку, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій слід скасувати з направленням справи на новий розгляд.
32. З огляду на результат касаційного розгляду та припис частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, витрати понесені у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції не розподіляються.
Керуючись статтями 250, 341, 345, 349, 353, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд, -
1. Касаційну скаргу Державної міграційної служби України - задовольнити частково.
2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 лютого 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22 березня 2017 року скасувати, а справу №826/7789/16 направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
4. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не оскаржується.
Суддя-доповідач В.М. Бевзенко
Судді В.М. Шарапа
Н.А. Данилевич