Справа № 161/11723/18
Провадження № 2/161/3170/18
05 жовтня 2018 року Луцький міськрайонний суд Волинської області
у складі:
головуючого - судді Рудської С.М.
при секретарі - Ярмолюк В.С.
за участю:
представника позивача - ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Луцьку цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_2 до Управління поліції охорони у Волинській області про визнання трудового договору недійсним в частині визначення строку, визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди
Позивач через свого представника звернувся в суд з вищевказаним позовом, на обґрунтування вказавши, що 21.02.2017 року на підставі Наказу № 16 о/с від 20.02.2017 року він був прийнятий на посаду охоронника ІІІ розряду команди воєнізованої охорони роти Управління поліції охорони у Волинській області. В січні 2018 року він був призваний на строкову військову службу. Зазначив, що в червні 2018 року йому стало відомо, що з лютого 2018 року він не отримує заробітної плати та згодом дізнався, що причиною цього є його звільнення з вищевказаної посади згідно Наказу № 12 о/с від 07.02.2018 року на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП України. З таким звільненням категорично не погоджується, оскільки його працевлаштування не було тимчасовим, а при укладанні трудового договору його ніхто не попереджав про тимчасовість роботи. Вказав, що в Наказі про звільнення не зазначено на який конкретно строк його було прийнято на роботу та до якої дати діє трудовий договір, а тому такий договір підлягає визнанню недійсним в частині визначення строку. Крім того, його незаконно звільнили на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП України в той час, коли правовідносини, що склалися, регулюються ч. 3 ст. 119 КЗпП. Зауважив, що в результаті неправомірного звільнення, йому було завдано моральну шкоду, яка полягає у душевних стражданнях, погіршенні репутації та позбавлення засобів для існування. На підставі наведеного, просить суд визнати недійсним трудовий договір від 21.02.2017 року в частині визначення строку, укладений між ним та Управлінням поліції охорони у Волинській області та, як наслідок, визнати неправомірним і скасувати Наказ № 12 о/с від 07.02.2018 року, поновити його на посаді ІІІ розряду команди воєнізованої охорони роти Управління поліції охорони у Волинській області та стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 01.02.2018 року. Крім того, просить стягнути з Управління поліції охорони у Волинській області моральну шкоду в розмірі 5000 грн. та вирішити питання судових витрат, включаючи витрати на правову допомогу.
15.08.2018 року від відповідача на адресу суду відзив надійшов на позовну заяву, вмотивований тим, що 30.10.2017 року ОСОБА_2 було увільнено від роботи у зв'язку з призовом на строкову військову службу зі збереженням місця роботи та середнього заробітку, на період проходження строкової служби, відповідно до ч. 3 ст. 119 КЗпП України. Однак, з метою дотримання трудового законодавства, Управління поліції охорони у Волинській області звернулося за роз'ясненнями з приводу звільнення працівників на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП України, та у відповідь на що, отримали лист Управління Держпраці у Волинській області № 182/01-10 від 19.01.2018 року, де зазначено, що незаконним буде звільнення працівника, якого було призвано на строкову військову службу, військову службу за призовом офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятого на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення, а тому за таким працівником зберігається місце роботи, посада і середній заробіток на підприємствах, установах, організаціях, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей". В такому випадку, оскільки під час призову та звільнення з роботи ОСОБА_2 в Україні не діяв особливий період, а також останній не був призваним на військову службу під час мобілізації, тому останній не підпадав під норму ч. 3 ст. 119 КЗпП України, його було звільнено за ч. 3 ст. 36 КЗпП України. На підставі наведеного, просив суд відмовити у задоволення позовних вимог ОСОБА_2 у повному обсязі.
Представником позивача 21.08.2018 року було подано до суду відповідь на відзив Управління поліції охорони у Волинській області, у якому він зазначив, що відповідно до ст. 119 КЗпП України працівникам, які залучені до виконання обов'язків, передбачених ЗУ «Про військовий обов'язок і військову службу», ЗУ «Про альтернативну (невійськову) службу», ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів. Правовідносини, які виникли між ОСОБА_2 та відповідачем регулюються, зокрема, ЗУ «Про військовий обов'язок і військову службу», який прийнятий з врахуванням приписів ст. 17 ч. 3 ст. 22 Конституції України, та відповідно до якого за працівниками, призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці на строк до закінчення особливого періоду, але не більше одного року, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали. Так, Рішенням Ради національної безпеки та оборони України «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України» від 01.03.2014 року, яке введене у дію Указом Президента України № 189/2014 від 02.03.2014 року, констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України. Рішення про закінчення особливого режиму Президентом не приймалося. Просив врахувати вищевказане при ухваленні рішення.
В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав, з підстав викладених у позовній заяві та відповіді на відзив на позовну заяву та додатково зазначив, що трудовий договір має бути визнаний недійсним в частині визначення строку, оскільки з його змісту не можливо встановити строковість трудових відносин та період їх дії. Крім того, зазначив, що у відповідь на адвокатський запит, відповідачем надано довідку, на підставі якої було вирахувано середньоденну заробітну плату ОСОБА_2 , яка складає 170,3 грн. У разі вирішення питання про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, просив суд врахувати вказаний розмір середньоденної заробітної плати позивача.
Відповідач в судове засідання повторно не з'явився, про дату час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, що підтверджується поштовим повідомленням про вручення судової повістки (а.с. 44), клопотання про відкладення розгляду справи, слухання справи за його відсутност і на адресу суду не надходило.
Оскільки відповідач скористався своїм правом для подачі відзиву на позовну заяву, де виклав свої обґрунтування та заперечення, суд, за згоди представника позивача, вважає за можливе провести розгляд за відсутності Управлінням поліції охорони у Волинській області.
Заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши письмові докази, які містяться в матеріалах справи в їх сукупності, суд приходить до наступних висновків.
Судом встановлено, що Наказом Управління поліції охорони у Волинській області № 16 о/с від 20.02.2017 року, на підставі заяви ОСОБА_2 від 20.02.2017 року, останнього було призначено на посаду охоронника ІІІ-го розряду команди воєнізованої охорони роти Управління поліції охорони у Волинській області, по строковому трудовому договору на період дії договору між охороною та адміністрацією об'єкта охорони, з 21.02.2017 року (а.с. 13).
Як вбачається з копії військового квитка серії НОМЕР_1 , ОСОБА_2 був призваний на строкову військову службу і направлений у військову частину 31.10.2017 року.
З Наказу Управління поліції охорони у Волинській області № 12 о/с від 07.02.2017 року вбачається, що ОСОБА_2 з 31.01.2018 року було звільнено з посади охоронника ІІІ-го розряду команди воєнізованої охорони роти Управління поліції охорони у Волинській області за п. 3 ст. 36 КЗпП України, у зв'язку із призовом на строкову військову службу (а.с. 14).
Частиною 2 ст. 23 КЗпП України визначено, що строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.
Як було з'ясовано в судовому засіданні, ОСОБА_2 призначено на посаду охоронника ІІІ-го розряду команди воєнізованої охорони роти Управління поліції охорони у Волинській області, по строковому трудовому договору на період дії договору між охороною та адміністрацією об'єкта охорони, з 21.02.2017 року.
У своїй позовній заяві позивач зазначив, що у нього фактично не було сталого робочого місця (об'єкта охорони), свої посадові обов'язки останній виконував в різних місцях (охоронюваних об'єктах). У своєму відзиві на позовну заяву відповідач проти даної обставини не заперечив та її не спростував.
Постановою Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» абз. 3 п. 9, роз'яснено, що оскільки згідно з ч. 2 ст. 23 КЗпП (в редакції від 19 січня 1995 року) трудовий договір на визначений строк укладається лише у разі, коли трудові відносини на невизначений строк не може бути встановлено з урахуванням характеру роботи або умов її виконання, або інтересів працівника (наприклад, його бажання), або в інших випадках, передбачених законодавчими актами, укладення трудового договору на визначений строк при відсутності зазначених умов є підставою для визнання його недійсним у частині визначення строку.
Враховуючи викладене вище, суд вважає, що трудовий договір від 21.02.2017 року, укладений між ОСОБА_2 та Управлінням поліції охорони у Волинській області, слід визнати недійсним у частині визначення строку його дії.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, однією з підстав припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої ст. 119 цього Кодексу.
Згідно з ч. 3 ст. 119 КЗпП України, за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до ЗУ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Гарантії по збереженню місця роботи (посади), середнього заробітку на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності за громадянами України, які призвані на строкову військову службу були передбачені у обов'язок, і почали діяти з 08 лютого 2015 року, відповідно до ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду» від 15 січня 2015 № 116-УІІІ.
Відповідно до положень ст. 2 ЗУ «Про військовий обов'язок і військову службу», військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється громадянами України - за призовом або у добровільному порядку (за контрактом). Частиною 4 цієї ж статті визначені види військової служби: строкова військова служба, військова служба за призовом під час мобілізації на особливий період, військова служба за контрактом. Виконання військового обовязку в особливий період здійснюється з особливостями, визначеними цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Приписами ч. 2 ст. 39 ЗУ «Про військовий обовязок і військову службу», визначено, що громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими ч.ч. 3 та 4 ст. 119 КЗпП України, а також ч. 1 ст. 51, ч. 5 ст. 53, ч. 3 ст. 57, ч. 5 ст. 61 ЗУ "Про освіту".
Поняття особливого періоду наведене у ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», за правилами якої особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
У ч. 4 ст. 3 ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» зазначено, що зміст мобілізації становить переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, а також адміністративно-територіальних одиниць України на роботу в умовах особливого періоду.
Отже, за встановлених обставин справи та вимог Закону, суд вважає, що на ОСОБА_2 розповсюджуються гарантії та компенсації, передбачені для громадян, які відповідно до ст. 119 КЗпП України надані працівникам, які залучаються до виконання обов'язків, передбачених ЗУ «Про військовий обов'язок і військову службу», ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», тому позивач звільнений з роботи з порушенням встановленого законом порядку, що є підставою для поновлення на роботі ОСОБА_2 та виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Доводи відповідача, що на позивача ОСОБА_2 не поширюються гарантії, передбачені ст. 119 КЗпП України так як його призвано на строкову службу та його звільнення було здійснено законно, суд вважає безпідставними, оскільки ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду» № 116-VII від 15 січня 2015 року, набрав чинності саме 08 лютого 2015 року, тобто з цього часу за громадянами України, які призвані в тому числі на строкову військову службу, у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи (посада) та середній заробіток на підприємстві, в установі, організації.
Вищезазначений законодавчий акт, як на момент звільнення ОСОБА_2 з Управління поліції охорони у Волинській області, так і на момент розгляду даної справи - є чинним.
На підставі вищевикладеного, суд приходить до висновку, що Наказ Управління поліції охорони у Волинській області № 12 о/с від 07.02.2017 року про звільнення ОСОБА_2 з посади охоронника ІІІ-го розряду команди воєнізованої охорони роти Управління поліції охорони у Волинській області за п. 3 ст. 36 КзПП України, у зв'язку із призовом на строкову військову службу, підлягає скасуванню як такий, що був прийнятий з порушенням вимог Закону (незаконний).
Згідно ч. 1 ст. 235 КЗпП у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у звязку з повідомленням про порушення вимог ЗУ "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Як встановлено в судовому засіданні, позивача було звільнено з роботи з порушенням встановленого законом порядку, а тому, з урахуванням викладених обставин, суд вважає за необхідне поновити ОСОБА_2 на посаді охоронника ІІІ-го розряду команди воєнізованої охорони роти Управління поліції охорони у Волинській області.
Згідно ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Згідно довідки Управління поліції охорони у Волинській області № 118/43/22/01-2018 від 18.06.2018 року вбачається, що середньомісячна заробітна плата ОСОБА_2 складає 3406,80 грн. (а.с. 15).
У своїй позовній заяві, позивачем надано розрахунок середньоденної заробітної плати на підставі вищевказаної довідки № 118/43/22/01-2018 від 18.06.2018 року, який становить 170 грн. 30 коп. (з розрахунку: 3406,80 грн. /січень 2018 року - 20 робочих днів). У своєму відзиві на позовну заяву відповідач дану обставину не спростовував, іншого розрахунку не надав.
З урахуванням викладених обставин, суд вважає за необхідне стягнути з Управління поліції охорони у Волинській області на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01.02.2018 року по день ухвалення рішення (05.10.2018 року включно), в розмірі 29121 грн. 30 коп. (з розрахунку: лютий 2018 року - 20 робочих днів, березень 2018 року - 21 робочий день, квітень 2018 року - 20 робочих днів, травень 2018 року - 21 робочий день, червень 2018 року - 20 робочих днів, липень 2018 року - 22 робочих днів, серпень 2018 року - 22 робочих днів, вересень 2018 року - 20 робочих днів, жовтень 2018 року - 5 робочих днів; всього за період з 01.02.2018 року по 05.10.2018 року - 171 робочий день * 170 грн. 30 коп.)
Згідно з положеннями ч. 1 ст. 23 ЦК України особа, має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Відповідно до ч. 3 ст. 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судомзалежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Така ж позиція викладена і у п. п. 1, 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 2005 року № 4 (зі змінами та доповненнями).
Суд вважає, що внаслідок прийняття відносно позивача незаконного рішення про звільнення, останній зазнав значних моральних страждань, втратив душевний спокій.
За таких обставин, враховуючи принципи розумності, виваженості та справедливості, суд вважає за необхідне позовні вимоги в частині відшкодування моральної шкоди задовольнити частково, та стягнути з відповідача на користь ОСОБА_2 в рахунок відшкодування моральної шкоди 2500 гривень. Компенсацію моральної шкоди в даній сумі суд вважає достатньою для відновлення його нормальних життєвих зв'язків та організації свого життя.
Відповідно до п. п. 2, 4 ч. 1 ст. 430 ЦПК України суд допускає негайне виконання рішень у справах про присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць та поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника.
Отже, дане рішення в частині присудження працівникові виплати заробітної плати за час вимушеного прогулу та поновлення на роботі підлягає негайному виконанню.
Щодо позовної вимоги позивача про вирішення питання витрат на професійну правничу допомогу, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 3 ст. 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Однак, позивачем та його представником не надано будь-яких доказів понесених витрат на професійну правничу допомогу, а тому в даній частині вимог ОСОБА_2 слід відмовити за необґрунтованістю.
Пунктом 1 ч. 1 ст. 5 ЗУ «Про судовий збір» передбачено, що від сплати судового збору в усіх судових інстанціях звільняються позивачі у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.
Згідно ч. 6 ст. 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Оскільки позивача ОСОБА_2 за даною категорією справ звільнено від сплати судового збору, суд вважає за необхідне стягнути з Управління поліції охорони у Волинській області в дохід держави судовий збір в сумі 3524 грн., тобто за кожну позовну вимогу по 704 грн. 80 коп., як це передбачено п. 1 ч. 2 ст. 4, ч. 3 ст. 6 ЗУ «Про судовий збір».
За даних обставин заявлений ОСОБА_2 позов підлягає до часткового задоволення.
На підставі ст. 43 Конституції України, ст. ст. 36, 39, 235 КЗпП України, Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», Закону України «Про мобілізаційну підготовку», керуючись ст. ст. 10, 12, 77-81, 141, 259, 263-265 ЦПК України, суд, -
Позовні вимоги ОСОБА_2 до Управління поліції охорони у Волинській області про визнання трудового договору недійсним в частині визначення строку, визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди - задовольнити частково.
Визнати недійсним трудовий договір від 21.02.2017 року в частині визначення строку, укладений між ОСОБА_2 та Управлінням поліції охорони у Волинській області.
Визнати неправомірним та скасувати наказ № 12 від 07.02.2018 року про звільнення ОСОБА_2 з посади охоронника ІІІ-го розряду команди воєнізованої охорони роти Управління поліції охорони у Волинській області за п. 3 ст. 36 КЗпП України.
Поновити ОСОБА_2 на посаді охоронника ІІІ-го розряду команди воєнізованої охорони роти Управління поліції охорони у Волинській області з моменту звільнення - з 31.01.2018 року.
Стягнути з Управління поліції охорони у Волинській області на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 01.02.2018 року по 05.10.2018 року без обов'язкових відрахувань розмірі 29121 (двадцять дев'ять тисяч сто двадцять одна) грн. 30 коп.
Стягнути з Управління поліції охорони у Волинській області на користь ОСОБА_2 на відшкодування моральної шкоди 2500 (дві тисячі п'ятьсот) грн..
Відповідно до ст. 430 ЦПК України допусти дане рішення в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць до негайного виконання.
В іншій частині позовних вимог ОСОБА_2 відмовити за необґрунтованістю.
Стягнути з Управління поліції охорони у Волинській області на користь на користь держави судовий збір в сумі 3524 (три тисячі п'ятьсот двадцять чотири) грн.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Апеляційного суду Волинської області протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а у разі складення рішення відповідно до ч. 6 ст. 259 ЦПК України - з дня складення рішення в повному обсязі.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги на рішення суду всіма учасниками справи. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Рішення у повному обсязі складено 10 жовтня 2018 року.
Суддя Луцького міськрайонного
суду Волинської області С.М. Рудська