Справа № 530/1106/18
Номер провадження 2/530/804/18
09 жовтня 2018 року Зіньківський районний суд Полтавської області в складі: головуючого - судді Должко С.Р., секретаря Бедюх Н.І., розглянувши в місті Зіньків справу за позовом
ОСОБА_1, місце проживання якого: Полтавська область, Зіньківський район, село Карабазівка до Опішнянської селищної ради Зіньківського району Полтавської області, юридична адреса: Полтавська область, Зіньківський район, селище Опішня, вулиця Перемоги, 3 про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування, -
Відповідно до ч.1 ст.4 Цивільного процесуального кодексу України - кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Позивач, ОСОБА_1 звернувся в Зіньківський районний суд Полтавської області з позовом до Опішнянської селищної ради Зіньківського району Полтавської області, юридична адреса: Полтавська область, Зіньківський район, селище Опішня, вулиця Перемоги, 3 про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування.
В судове засідання позивач не з»явився, направивши до суду заяву про розгляд справи за його відсутності та підтримання позовних вимог.
Представник відповідача, Опішнянської селищної ради Зіньківського району Полтавської області в судове засідання не з'явився, але надав до суду заяву, в якій позовні вимоги визнав в повному обсязі і просить розгляд справи провести без його участі.
Суд вирішив за можливе розглядати справу у відсутності сторін, на підставі наявних у справі доказів, з урахуванням норм ст.247 ЦПК України.
На підставі письмових заяв усіх сторін по справі, суд ухвалює рішення за відсутності сторін, на підставі наявних в матеріалах справи письмових доказів, без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу, в порядку, передбаченому ст.ст. 223, 247 ЦПК України.
Оскільки відповідач визнав позовні вимоги і вони знайшли своє повне підтвердження в судовому засіданні, суд приймає вказане визнання позову, оскільки такі дії відповідача не суперечать закону та не порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, тому, відповідно до вимог ст. 206 ЦПК України, суд вважає, що вказані позовні вимоги є цілком доведеними, обґрунтованими і підлягають задоволенню у вказаному обсязі.
Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Якщо одна зі сторін визнала пред'явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 206 цього Кодексу.
Відповідно до статті 206 ЦПК України, у разі визнання відповідачем позову, суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову.
Оскільки відповідач визнав позовні вимоги і вони знайшли своє повне підтвердження в судовому засіданні, суд приймає вказане визнання позову, оскільки такі дії відповідача не суперечать закону та не порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, тому, відповідно до вимог ст. 206 ЦПК України, суд вважає, що вказані позовні вимоги є цілком доведеними, обґрунтованими і підлягають задоволенню у вказаному обсязі.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Згідно ст. 10-13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов"язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обовязковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов"язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов"язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов"язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов"язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об"єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз"яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов"язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов"язків.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов"язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Статтею 18 ЦПК України, встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов"язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов"язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов"язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.
У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов"язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.
Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов"язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.
Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов"язковою для суду.
Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.
Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.
Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.
Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об"єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними. Докази, які не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не передбачено цим Кодексом, подаються через канцелярію суду, з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або в судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи.
У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цивільного процесуального кодексу України.
Як передбачено нормою ст. 3 ЦПК України, - цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Якщо міжнародним договором, згода на обов»язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.
Згідно положень пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 № 14 “Про судове рішення у цивільній справі”, - рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв'язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі (частина перша статті 213 ЦПК). Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Якщо є суперечності між нормами процесуального чи матеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, то рішення є законним, якщо судом застосовано відповідно до частини четвертої статті 8 ЦПК норми, що мають вищу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той з них, який прийнято пізніше. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя". Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.
У ст. 8 Конституції України зазначено, що Конституція України має найвищу юридичну силу.
Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Згідно зі ст. 41 Конституції України, «кожен має право володіти, користуватись і розпоряджатись своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є недоторканим…».
Статтею 41 Конституції України та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.
Відповідно до п. 11 ст. 346 ЦК України право власності припиняється у разі смерті власника.
Відповідно до ст. ст. 1217, 1218, ЦК України спадщина здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Відповідно до ч.1, ч.5. ст. 1268 ЦК України спадкоємець має право прийняти спадщину, яка незалежно від часу прийняття належить спадкоємцю з часу відкриття спадщини.
Відповідно до ч. 5 ст. З Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з діючими нормативно-правовими актами до набрання чинності цим Законом, визнаються державою.
Згідно з положеннями ст. 1277 ЦК ( 435-15 ) у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини зобов'язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою.
Відповідно до положень Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" ( 280/97-ВР ), основні терміни, використані в цьому Законі, мають таке значення: зокрема, територіальна громада - жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр; районні та обласні ради - органи місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст. Згідно з ст.5 Закону система місцевого самоврядування включає: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення. Відповідно до ст.10 цього ж Закону сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Пленуму Верховного Суду України у п. 24 Постанови № 7 від 30 травня 2008 р. Про судову практику у справах про спадкування роз'яснив, що при відсутності інших спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття відповідачами є територіальні громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.
Судом встановлено що, 24 жовтня 2011 року в с. Васьки, Зіньківського району, Полтавської області померла тітка позивача ОСОБА_1, ОСОБА_2, свідоцтва про смерть серії І-КЕ № 200722 (а.с.12).
На день смерті ОСОБА_2 залишилося її спадкове майно, що складалося із: земельної ділянки площею 1,28 га, розташованої на території Опішнянської селищної ради Зіньківського району Полтавської області, переданої для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, якою спадкодавець ОСОБА_2 володіла на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії Р2 № 617193, виданого їй Опішнянською селищною Радою народних депутатів 29 грудня 2001 року, на підставі рішення 34 сесії 23 скликання Опішнянської селищної Ради народних депутатів від 16 листопада 2001 року, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 26; земельної ділянки загальною площею 1,85 гектарів, розташованої на території Опішнянської селищної ради Зіньківського району Полтавської області, переданої для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, якою спадкодавець ОСОБА_2 володіла на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії РЗ N9 685394, виданого їй Опішнянською селищною Радою народних депутатів 29 грудня 2001 року, на підставі рішення 34 сесії 23 скликання Опішнянської селищної Ради народних депутатів від 16 листопада 2001 року, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 26 і садибного житлового будинку за № 46, на вул. Перемоги, в с. Васьки, Зіньківського району, Полтавської області.
З дня смерті ОСОБА_2 відкрилася спадщина на її спадкове майно. Єдиним спадкоємцем першої черги спадкування за законом спадкодавця ОСОБА_2 була її дочка ОСОБА_3, яка спадщину спадкодавця ОСОБА_2 не прийняла і померла 01 грудня 2011 року, не залишивши після себе спадкоємців. Мати позивача, ОСОБА_4, як спадкоємець другої черги спадкування за законом, теж спадщину спадкодавця ОСОБА_2 не прийняла і померла 22 липня 2012 року. Таким чином, крім позивача ОСОБА_1, у спадкодавця ОСОБА_2 спадкоємці за заповітом і за законом відсутні.
На день смерті спадкодавця ОСОБА_2 у неї малися вищеназвані спадкоємці за законом, які були спадкоємцями ближчої черги спадкування за законом ніж позивач ОСОБА_1 і саме через це, він, як спадкоємець п»ятої черги спадкування за законом спадкодавця ОСОБА_2, до нотаріуса із заявою про прийнятгя її спадщини не звертався. Заяву нотаріусу про відмову від спадщини спадкодавця ОСОБА_2 позивач ОСОБА_1 теж не подавав. Він також виявив, що відсутні деякі документи, які підтверджують його родинні відносини зі спадкодавцем ОСОБА_2, а також відсутній правовстановлюючий документ на підставі якого спадкодавець ОСОБА_2 володіла садибним житловим будинком за № 46, на вул. Перемоги, в с. Васьки, Зіньківського району, Полтавської області.
З метою успадкування вище перелічених земельних ділянок спадкодавця ОСОБА_2 у жовтні 2013 року ОСОБА_1 звернувся із заявою про прийняття спадщини та видачу свідоцтва про право на спадщину за законом до Опішнянської державної нотаріальної контори Полтавської області, до заяви він додав усі наявні у нього документи, необхідні для прийняття спадщини спадкодавця ОСОБА_2. Але державний нотаріус Опішнянської державної нотаріальної контори ОСОБА_5 у видачі ОСОБА_1 свідоцтва про право на спадщину на вищевказані земельні ділянки, якими за життя володіла спадкодавець ОСОБА_2, відмовила.
Враховуючи вищевикладені обставини, з метою захисту своїх невизнаних прав на спадщину спадкодавця ОСОБА_2, у жовтні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до Зіньківського районного суду Полтавської області з позовом про встановлення факту, що спадкодавець ОСОБА_2, яка померла 24 жовтня 2011 року, є його рідною тіткою і визнання його права власності в порядку спадкування на вищевказані земельні ділянки, якими спадкодавець ОСОБА_2 володіла на підставі державних актів на право приватної власності на землю.
Рішенням Зіньківського районного суду Полтавської області від 12 листопада 2013 року, яке набрало законної сили 23 листопада 2013 року, встановлено факт, що померла 24 жовтня 2011 року в с. Васьки, Зіньківського району, Полтавської області ОСОБА_2, є рідною тіткою позивача ОСОБА_1 та визнано за позивачем ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування на земельні ділянки площею 1,28 гектарів і загальною площею 1,85 гектарів, які розташовані на території Опішнянської селищної ради Зіньківського району Полтавської області, якими за життя володіла спадкодавець ОСОБА_2, фотокопія рішення суду додано.
Відповідно до ст. 1268 Цивільного кодексу України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її, не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Таким чином, позивач ОСОБА_1 прийняв спадщину спадкодавця ОСОБА_2 на підставі рішення суду, а згідно з ч. 5 ст. 11 Цивільного кодексу України, у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов»язки можуть виникати з рішення суду.
У травні 2018 року ОСОБА_1 вирішив оформити своє право на спадщину на садибний житловий будинок за № 46, на вул. Перемоги, в с. Васьки, Зіньківського району, Полтавської області, яким за життя володіла спадкодавець ОСОБА_2. В зв»язку з ліквідацією Опішнянської державної нотаріальної контори Полтавської області, 4 червня 2018 року, представник за довіреністю ОСОБА_1, в його інтересах, звернувся до приватного нотаріуса Зіньківського районного нотаріального округу Полтавської області ОСОБА_6 із заявою про видачу спадкоємцю за законом ОСОБА_1 свідоцтва про право на спадщину за законом на вищевказаний садибний житловий будинок, яким за життя володіла спадкодавець ОСОБА_2 і який є її спадковим майном.
Розглянувши заяву, приватний нотаріус ОСОБА_6 4 червня 2018 року виніс постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, в якій, зокрема, зазначено: згідно з п. 4.15. глави 10 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, видача свідоцтва про право на спадщину на майно, право власності на яке підлягає державній реєстрації, проводиться нотаріусом після подання документів, що посвідчують право власності спадкодавця на таке майно, крім випадків, передбачених пунктом 3 глави 7 розділу І Порядку у випадку коли державну реєстрацію права власності на нерухоме майно відповідно до закону проведено без видачі документа, що посвідчує таке право (з 01 січня 2016 року), та перевірки відсутності заборони або арешту цього майна. В зв»язку з тим, що документи необхідні для видачі свідоцтва про право на спадщину, а саме документ, що посвідчує право власності спадкодавця на спадкове майно відсутній, видати свідоцтво про право на спадщину немає підстав.
Нотаріус постановив: відмовити ОСОБА_7, який є представником ОСОБА_1, у вчиненні нотаріальної дії, а саме у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після померлої 24.10.2011 року ОСОБА_2 на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: Полтавська область, Зіньківський район, с. Васьки, вул. Перемоги, буд. 46, в зв»язку з тим, що вчинення такої дії суперечить чинному законодавству України, не подано відомості (інформацію) та документи, необхідні для вчинення нотаріальної дії (а.с. 21).
Пунктом 3.1. листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 24-753/0/4-13 від 16.05.2013 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування» передбачено, що якщо нотаріусом обґрунтовано відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину, виникає цивільно-правовий спір, що підлягає розгляду у позовному провадженні, визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку.
Відповідно до довідки, наданої ПП Полтавське бюро технічної інвентаризації «Інвентаризатор» 13.07.2018 року № 6918, згідно матеріалів Полтавського бюро технічної інвентаризації «Інвентаризатор» станом на 31.12.2012 року в реєстровій книзі № 1 за реєстровим № 5 зареєстровано право власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, за адресою: Полтавська область, Зіньківський район, село Васьки, вулиця Перемоги, будинок 46 за ОСОБА_2 на підставі свідоцтва на право особистою власності, виданого виконкомом Опішнянської селищної Ради народних депутатів від 05.06.1989 року (а.с.14).
На замовлення позивача ОСОБА_1 20 червня 2018 року в ПП Полтавське бюро технічної інвентаризації «Інвентаризатор» виготовлено технічний паспорта на садибний житловий будинок за № 46, на вул. Перемоги, в с. Васьки, Зіньківського району, Полтавської області (а.с.15-19).
Згідно з довідкою Опішнянської селищної ради Зіньківського району Полтавської області від 06.08.2018 року № 543, земельна ділянка площею 0,34 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та ведення особистого селянського господарства, на якій розташований житловий будинок з будівлями та спорудами під № 46 на вул. Перемоги в с. Васьки Зіньківського району Полтавської області - не приватизована та перебуває у комунальній власності Опішнянської селищної ради Зіньківського району Полтавської області (а.с.20).
В контексті звернення позивача до суду з позовом про визнання права власності в порядку спадкування, суд зазначає наступне.
Відповідно до змісту ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», при розгляді справ українські суди повинні застосовувати Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Також, у п.12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі» зазначено, що «в мотивувальній частині кожного рішення у разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду, які згідно з Законом №3477 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права і підлягають застосуванню в такій справі».
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та Протоколи до неї є складовою національного законодавства України.
Рішення Європейського суду є офіційною формою роз'яснення основних (невідчужуваних) прав кожної людини, закріплених і гарантованих Конвенцією, яка є частиною національного законодавства, та у зв'язку з цим - джерелом законодавчого правового регулювання і правозастосування в Україні.
Згідно статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
З огляду на вищевикладене вбачається, що положення ч.1 ст.1268 ЦК України стосовно захисту права власності повністю відповідає захисту права власності, яке гарантується ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що у відповідності до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства.
Крім цього, зміст цього конвенційного положення про захист права власності розкритий у ряді Рішень Європейського Суду з прав людини. Так, у Рішенні Європейського суду від 29.11.1991 року у справі «ОСОБА_8 Девелопментс ЛТД» проти Ірландії» зазначається, що власники мають право претендувати щонайменше на законне сподівання на можливість користуватися своєю власністю.
Також, Європейський суд з прав людини у своїй прецедентній практиці виходить із того, що положення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право подати до суду будь-який позов, що стосується його прав і обов'язків цивільного характеру (п.36 рішення ЄСПЛ від 21.02.1975 року у справі «Голден проти Сполученого королівства») та кожен має право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції).
Таким чином, з урахуванням встановлених судом обставин справи та доказів, що подані на підтвердження позовних вимог, з врахуванням визнання відповідачем позову, що не порушує прав та інтересів інших осіб, є підстави для задоволення позову.
За змістом ч.1 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Ч.2 ст.141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача. Відповідно до ч. 1 ст. 142 ЦПК України, у разі укладення мирової угоди до прийняття рішення у справі судом першої інстанції, відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову.
Позивач покладає судові витрати на себе.
Суд виконавши всі вимоги цивільного судочинства ухвалюючи рішення на основі повного і всебічного з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні та керуючись ч. 4 ст. 3, ч.3 ст.19 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень",ст.16, ст. 328, 376, 392 Цивільного кодексу України, ст. ст. 1,2,4,7, 8,12,13,19, 30, 228-229, 258, 263-268, 354 ЦПК України, ЗУ "Про судовий збір",суд, -
Позовну заяву ОСОБА_1, місце проживання якого: Полтавська область, Зіньківський район, село Карабазівка до Опішнянської селищної ради Зіньківського району Полтавської області, юридична адреса: Полтавська область, Зіньківський район, селище Опішня, вулиця Перемоги, 3 про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування- задоволити.
Визнати за ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, код платника податків за ЄДРПОУ НОМЕР_1, право власності в порядку спадкування на нерухоме майно, яке знаходиться в домоволодінні за № 46, на вул. Перемоги, в с. Васьки, Зіньківського району, Полтавської області, яким за життя володіла спадкодавець ОСОБА_2, яка померла 24 жовтня 2011 року, яке позначене на плані земельної ділянки технічного паспорта на садибний житловий будинок відповідними літерами і цифрами, а саме: А-1 житловий будинок, Б літня кухня, В сарай, Г сарай, Д вбиральня.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Полтавської області через Зіньківський районний суд Полтавської області в 30 денний строк з дня його проголошення. Особи які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом 30 днів з дня отримання копії цього рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Написано власноручно
Суддя Зіньківського
районного суду Полтавської області ОСОБА_9
ОСОБА_10Бедюх