Справа № 530/1250/17
Номер провадження 2/530/85/18
11 жовтня 2018 року Зіньківський районний суд Полтавської області в складі: головуючого-судді Должко С.Р., секретаря Бедюх Н.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Зіньків цивільну справу за позовом
ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа без самостійних вимог на стороні позивача: Служба у справах дітей Зіньківської районної державної адміністрації Полтавської області про розірвання шлюбу та стягнення аліментів на утримання неповнолітніх дітей,-
Відповідно до ч.1 ст.4 Цивільного процесуального кодексу України - кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
ОСОБА_1 12.09.2017 року звернулася до Зіньківського районного суду Полтавської області з позовом до ОСОБА_2 , третя особа без самостійних вимог на стороні позивача: Служба у справах дітей Зіньківської районної державної адміністрації Полтавської області про розірвання шлюбу та стягнення аліментів на утримання неповнолітніх дітей.
Згідно п. 9 ч. 1 РозділуХІІІПерехідних положень ЦПК України, із змінами внесеними відповідно до зазначеногоЗакону, справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Враховуючи, що внесенні зміни до ЦПК Українинабрали чинності 15 грудня 2017 року, суд вважає розглянути справу за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Відповідно до ст. 43 ЦПК України, учасники справи мають право користуватися визначеними законом процесуальними правами та виконувати процесуальні обов'язки, визначені законом або судом.
Відповідно до ч. 3 ст. 131 ЦПК України, учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про причини неявки в судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що учасники судового процесу не з'явилися в судове засідання без поважних причин.
Як наголошує в своїх рішеннях Європейський суд, відповідач, як сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватись належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікована Україною Законом № 475/97-ВРвід 17.07.1997 року, гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.
Суд при цьому враховує, що Європейський суд у своїй практиці широко тлумачить дане питання, основним у якому є доступ до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
У той же час, Європейський суд у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання.
Крім того, враховуючи нормативне регулювання даного питання національним та європейським законодавством, суд вважає, що відповідач, не з'являючись у судові засідання, не даючи суду можливості своїми діями у встановлений законом строк вирішити справу, зловживає своїми процесуальними правами.
Законодавець диференціює необхідність врахування судом поважності/неповажності явки відповідача до суду залежно від того, яке це судове засідання: перше чи повторне. Тобто, не вказує на врахування судом поважності причин при повторній неявці відповідача до суду. Це пов'язано із дією принципу цивільного судочинства - диспозитивністю, відповідно до якого кожний учасник процесу самостійно розпоряджається наданими йому законом процесуальними правами. Крім того, таке положення закону пов'язане із дотриманням судом розумних строків розгляду справи, що є вимогою ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (1950 р.).
Пунктом 2 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17.10.2014 р. № 11 «Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення» вказано на те, що строки, встановлені ЦПК України, є обов'язковими для судів та учасників судових процесів.
Пунктом 3 вказаної вище постанови Пленуму ВССУ судам дано роз'яснення на те, що, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, критеріями розумних строків у цивільних справах є, в т.ч. і правова та фактична складність справи; поведінка відповідача, характер процесу та його значення для заявника.
Відповідач належним чином повідомлений, вкотре не з"явився в судове засідання, а тому суд оцінює його не явку без поважної причини та проводить судовий розгляд згідно норм цивільно-процесуального кодексу.
В позовній заяві позивач зазначає, що 29.09.2015 року ОСОБА_3 , зареєструвала шлюб із ОСОБА_2 . Від шлюбу мають сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 і ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ..
Сімейне життя не склалося. За час спільного проживання їх життєві позиції були взаємно протилежними через специфічний характер відповідача.
Спільних інтересів із відповідачем не мають. Живуть кожний сам по собі. Відповідач байдуже ставиться до позивача та не займається вихованням дітей. Спільного господарства і спільного сімейного бюджету не ведуть. Подружніх відносин не підтримують і майже не спілкуються. При таких обставинах спільне проживання з відповідачем і подальше збереження сім'ї неможливе, та буде суперечити інтересам позивача. Захист честі і гідності позивачки вимагає негайного розірвання шлюбу, який фактично розпався. Із вересня 2017 року проживає з відповідачем окремо.
Після розірвання шлюбу діти залишаться проживати з позивачкою, а тому відповідач зобов'язаний приймати участь в утриманні дітей, так як він фіційно працює і має достатні доходи для прийняття участі в утриманні дітей. Позивач не працює, одержувала мінімальну допомогу від держави, що недостатньо для утримання двох малолітніх дітей.
Суд, заслухавши позивача та третю особу без самостійних вимог, дослідивши та проаналізувавши наявні в матеріалах справи документальні докази і надавши їм належну правову оцінку, приходить до висновку про задоволення позовних вимог з наступних підстав.
У відповідності до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цивільного процесуального кодексу України.
Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України, рішення суду повинно грунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процеусального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Якщо одна зі сторін визнала пред"явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї строни ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 206 цього Кодексу.
Відповідно до статті 206 ЦПК України, у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
Як передбачено нормою ст. 3 ЦПК України, - цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.
Згідно положень пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 № 14 “Про судове рішення у цивільній справі”, - рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв'язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі (частина перша статті 263 ЦПК). Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 3 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 10 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). У разі невідповідності правового акта правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує норми правового акта вищої юридичної сили. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя". Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.
За змістом ст. 12 ЦПК України, - цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд зберігаючи об'єктивність і неупередженість: керує ходом судового процессу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процессу їхні процесуальні права та обов'язки, неслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процессу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процессу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Відповідно ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі докозам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Статтею 51 Конституції України встановлено, що батьки зобов'язані утримувати дітей до повноліття.
У відповідності зі ст.112 СК України, суд ухвалює рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, що має істотне значення.
Відповідно до ч. 2 ст. 114 Сімейного кодексу України - у разі розірвання шлюбу судом, шлюб припиняється у день набрання чинності рішення суду про розірвання шлюбу.
Згідно зі ст. 24 СК України шлюб грунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається. Таке положення національного законодавства України відповідає ст.16 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, згідно з якою чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без будь-яких обмежень за ознакою раси, національності або релігії одружуватися і засновувати сім'ю. Вони користуються однаковими правами щодо одруження під час шлюбу та під час його розірвання.
Відповідно до ст. 113 Сімейного кодексу України, особа, яка змінила своє прізвище у зв'язку з реєстрацією шлюбу, має право після розірвання шлюбу надалі іменуватися цим прізвищем або відновити своє дошлюбне прізвище. Оскільки відповідачка при реєстрації шлюбу змінила прізвище, вона має право після розірвання шлюбу залишити його.
Згідно з ч. 3 ст. 115 Сімейного кодексу України - документом, що засвідчує факт розірвання шлюбу судом, є рішення суду про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили.
Суд бере до уваги, що справа розглядається з 12.09.2017 року, тобто більше одного року, позивач не бажає щоб надався термін на примирення, а тому позовні вимоги в частині розірвання шлюбу підлягають до задоволення.
Таким чином, суд вважає встановленим, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі чоловіка та дружини і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей, а тому шлюб між сторонами необхідно припинити шляхом його розірвання.
Згідно ст. 180 Сімейного кодексу України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Згідно ст. 183 Сімейного кодексу України частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватись на дитину визначається судом.
Відповідно до ст. 182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує: 1) стан здоров'я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 4) інші обставини, що мають істотне значення. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, за винятком випадків, передбачених статтею 184 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 121 СК України права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Згідно зі ст. 122 СК України дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від подружжя. Походження дитини від подружжя визначається на підставі Свідоцтва про шлюб та документа закладу охорони здоров'я про народження дружиною дитини.
Визначаючи розмір аліментів, згідно з вимогами ст. 182 СК України, суд враховує: стан здоров'я та матеріальне становище дитини (дітей); стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів, наявність у платника аліментів та інших дітей.
Згідно ст.52 Конституції України, діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.
Згідно ст.141 СК України, мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Згідно зі ст. 191 СК України аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред'явлення позову, тобто з 12.09.2017 року.
Відповідно до ст.184 СК України та роз'яснень, викладених у п.17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15.05.2006 року №3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», якщо платник аліментів має нерегулярний, мінливий дохід, частину доходу одержує в натурі, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення, суд за заявою одержувача може визначити розмір аліментів у твердій грошовій сумі. При цьому, поняття обсягу виручки приватного підприємця та його середній заробіток (або дохід) не є аналогічними за змістом. Також, у даній постанові Пленуму зазначається про те, що вирішуючи питання щодо розміру аліментів, суд повинен ураховувати: стан здоров'я, матеріальне становище дитини і платника аліментів; наявність в останнього інших неповнолітніх дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, повнолітніх дочки, сина; інші обставини, що мають істотне значення.
Відповідно до ст.3 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року (яка була ратифікована Постановою Верховної Ради України №789-XII від 27 лютого 1991 року і набула чинності для України 27 вересня 1991 року), в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Згідно з ч.2 ст.3 Конвенції про права дитини, держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів. Держави-учасниці забезпечують у максимально можливій мірі виживання і здоровий розвиток дитини (ч.2 ст.6 цієї Конвенції).
Також, частинами 1 та 2 ст.27 Конвенції про права дитини визначено, що держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Відповідно до змісту ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», при розгляді справ українські суди повинні застосовувати Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Також, у п.12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі» зазначено, що «в мотивувальній частині кожного рішення у разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду, які згідно з Законом №3477 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права і підлягають застосуванню в такій справі».
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та Протоколи до неї є складовою національного законодавства України. Рішення Європейського суду є офіційною формою роз'яснення основних (невідчужуваних) прав кожної людини, закріплених і гарантованих Конвенцією, яка є частиною національного законодавства, та у зв'язку з цим - джерелом законодавчого правового регулювання і правозастосування в Україні.
Відповідно до ст.5 «Рівноправність подружжя» Протоколу №7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (Конвенцію ратифіковано Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997 року) кожен з подружжя у відносинах між собою і в їхніх відносинах зі своїми дітьми користується рівними правами та обов'язками цивільного характеру, що виникають зі вступу у шлюб, перебування в шлюбі та у випадку його розірвання. Ця стаття не перешкоджає державам вживати таких заходів, що є необхідними в інтересах дітей.
У відповідності до ст.8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх заміняють, несуть відповідальність за створення необхідних умов для всебічного розвитку дитини відповідно до законів України.
За нормою ст.11 цього Закону, сім»я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього.
Батьки зобов'язані піклуватись про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Також батьки зобов'язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя (ст.150 СК України).
Отже, виходячи з вищевикладеного, проаналізувавши в сукупності досліджені матеріали справи у їх взаємозв'язку, виходячи з положень ст.ст.180,182,184 СК України та роз'яснень, викладених у п.17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15.05.2006 року №3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» суд бере до уваги: матеріальний стан сторін по справі та дітей, які проживають разом з матір'ю та перебувають на її утриманні, що відповідач не працює, а тому відповідно до ст..184 СК кодексу суд має право стягнути аліменти у твердій грошовій сумі, а тому суд приходить до висновку, що відповідач у справі ОСОБА_2 повинен сплачувати аліменти в розмірі не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дітей відповідного віку на кожну дитину, починаючи стягнення з 12.09.2018 року і до досягнення дітьми повноліття.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, якщо позов задоволено повністю, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.
На основі викладеного та керуючись ст. ст. 79-81, 84, 180-184, 24,104, 110, 111, 112, 113, 115 СК України, ст.ст. 1,2,4,7, 8,12,13,19, 228-229, 258, 259, 263-268, 354 ЦПК України, суд, -
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа без самостійних вимог на стороні позивача: Служба у справах дітей Зіньківської районної державної адміністрації Полтавської області про розірвання шлюбу та стягнення аліментів на утримання неповнолітніх дітей- задоволити.
Розірвати шлюб, укладений 29 серпня 2015 року між ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , уродженкою м. Полтава, мешканкою АДРЕСА_1 - та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , громадянином Судану проживаючим без реєстрації в АДРЕСА_2 , - зареєстрований Центральним відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Полтавського міського управління, актовий запис № 1281.
Після розірвання шлюбу залишити прізвище ОСОБА_6 , ОСОБА_2 .
Стягти із ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , громадянина Судану, проживаючого без реєстрації в АДРЕСА_2 , який проходить службу у військовій частині НОМЕР_1 як військовослужбовець - на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , мешканки АДРЕСА_1 - аліментів на утримання неповнолітніх дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 і ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 - 1/3 частину всіх видів заробітку (доходів), починаючи з 12.09.2017 року.
Стягти із ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , громадянина Судану, проживаючого без реєстрації в АДРЕСА_2 , який проходить службу у військовій частині НОМЕР_1 як військовослужбовець - на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , мешканки АДРЕСА_1 - 640,00 гривень витрат по сплаті судового збору.
Стягти з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , громадянина Судану, проживаючого без реєстрації в АДРЕСА_2 , який проходить службу у військовій частині НОМЕР_1 як військовослужбовець - 640,00 гривень судового збору на користь держави.
Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Полтавської області через Зіньківський районний суд протягом 30 днів з дня його проголошення.
Суддя Зіньківського районного суду
Полтавської області С.Р.Должко
Секретар : Н.І.Бедюх