125/621/18
2/125/547/2018
11.10.2018 року м. Бар
Барський районний суд Вінницької області в складі:
головуючого судді Хитрука В.М.
з участю секретаря Ходи Д.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду міста Бар цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, -
Позивач звернувся до суду з вищевказаним позовом, який мотивував тим, що 02 березня 2015 року між ним та ОСОБА_2 було укладено Договір позики №1/2015 від 02.03.2015 року, за умовами якого він передав у власність позичальнику кошти в сумі 3 135 000, 00 грн. (три мільйони сто тридцять п'ять тисяч гривень 00 копійок), що еквівалентно 110 000 доларів США, які позичальник зобов'язувався повернути в строк до 01.12.2015 року 50% (п'ятдесят) від суми договору, а до 01.02.2016 року залишок суми позики. Також позичальником надано боргову розписку до вищевказаного договору. На дату звернення до суду зобов'язання позичальника щодо повернення коштів, залишились не виконаними. Таким чином, за Договором позики №1/2015 від 02.03.2015 року позичальник заборгував ОСОБА_1 кошти в сумі 3 135 000, 00 грн. (три мільйони сто тридцять п'ять тисяч гривень 00 копійок). Оскільки позичальник прострочив виконання зобов'язань за вищевказаним договором, позивач просить суд стягнути з ОСОБА_2 на його користь заборгованість за Договором позики №1/2015 від 02.03.2015 року, за умовами якого він передав у власність позичальнику кошти в сумі 3 135 000, 00 грн.
Представник позивача ОСОБА_3 у судовому засіданні підтримав позовні вимоги та просив суд їх задовольнити з підстав викладених у позовній заяві.
Представники відповідача ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у судовому засіданні позов не визнали, заперечували проти його задоволення, пояснивши суду, що 02 березня 2015 року ОСОБА_2 був підписаний договір позики та власноручно написана боргова розписка, згідно положень яких, він отримав від ОСОБА_1, кошти в сумі 3135000,00грн., які зобов'язувався повернути у порядку, визначеному п. 2 договору позики. Вказаний договір позики від 02.03.2015 року не відповідав внутрішній волі відповідача, не відповідав фактичним відносинам, що склалися між ними, був укладений під впливом погроз з боку позивача. Жодних коштів від ОСОБА_1 відповідач не отримував. Вимушеною підставою укладення цього договору позики стала наявність боргових відносин підприємства цивільної дружини відповідача ФГ «Ходацький рід» перед ПП «Бізон-Тех 2006» та ПП «Бізон-Тех 2012» співвласником якого є ОСОБА_1 Кошти, які з відповідача вимагали, було повернуто в повному обсязі.
Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_6 суду пояснила, що вона є колишньою цивільною дружиною ОСОБА_2 На даний час вони разом не проживають, відносин не підтримують, а тому вона не зацікавлена у справі. Свідку було відомо про договір позики, який 02 березня 2015 року був підписаний ОСОБА_2 згідно умов якого, він отримав від ОСОБА_1 кошти в сумі орієнтовно 110 000 доларів США. Однак, договір був укладений під впливом погроз внаслідок застосування до відповідача психологічного тиску. Грошові кошти ОСОБА_2 не отримував. Вимушеною підставою укладення договору позики стала наявність боргових відносин підприємства ФГ «Ходацький рід», власником якого є ОСОБА_6, керуючим у якому був ОСОБА_2, перед ПП «Бізон-Тех». ФГ «Ходацький рід» маючи боргові зобов'язання перед ПП «Бізон-Тех», не провело вчасно розрахунки за мінеральні добрива. Після укладення договору позики ОСОБА_2 повністю погасив борг. При укладенні договору позики 02 березня 2015 свідок ОСОБА_6 особисто не була. Про його підписання повідомив ОСОБА_2
Суд, заслухавши пояснення представника позивача, представників відповідача, дослідивши матеріали справи та оцінивши докази, вважає, що позов доведений та обґрунтований i його слід задовольнити повністю. До такого висновку суд дійшов з наступного.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України).
Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом (ч.1 ст.78 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст.79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч.1 ст.80 ЦПК України).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ч.1 ст.81 ЦПК України).
Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.ч.5, 6 ст.81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (ч.ч.1, 2 ст.89 ЦПК України).
Частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року, яка набрала чинності для України з 11.09.1997 року і, відповідно до ст.9 Конституції України, є частиною національного законодавства, передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку належним і безстороннім судом, встановленим законом.
Зокрема, у п.24 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Надточій проти України" та в п.23 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гурепка проти України №2" наголошується на принципі рівності сторін одному із складників ширшої компетенції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище, порівняно з опонентом.
Отже, суд констатує той факт, що позивачем надано суду належні, допустимі, достовірні та достатні докази, які проаналізовані судом у їх сукупності та взаємозв'язку.
Судом встановлено, що 02 березня 2015 року ОСОБА_2 позичив у ОСОБА_1 кошти в сумі 3 135 000, 00 грн. (три мільйони сто тридцять п'ять тисяч гривень 00 копійок), що еквівалентно 110 000 доларів США, які позичальник зобов'язувався повернути в строк до 01.12.2015 року 50% (п'ятдесят)від суми договору, а до 01.02.2016 року залишок суми позики.
Свої зобов'язання позивач виконав в повному обсязі, про що вказано в пункті 1 Договору позики №1/2015 від 02.03.2015 року та підтверджується борговою розпискою від 02 березня 2015 року (а.с. 4,5).
Судом встановлено, що зобов'язання позичальником щодо повернення коштів залишились не виконаними. Отже, за Договором позики №1/2015від02.03.2015 року позичальник заборгував ОСОБА_1 кошти в сумі 3 135 000, 00 грн.
Враховуючи встановлені обставини, суд встановив відповідні їм правовідносини.
Відповідно до ст.202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво-чи багатосторонніми (договори). Дво-чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
Нормами ч.1 та ч.2 ст.207 ЦК України встановлено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, а також якщо він підписаний його стороною (сторонами).
В постанові Судової плати у цивільних справах Верховного Суду України від 18.09.2013 року № 6-63цс13 вказано, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
За змістом ч.1 ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор (ч.1 ст.510 ЦК України).
Статтею 524 ЦК України встановлено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні, однак сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Аналіз норм статті 99 Конституції України, статей 192, 533 ЦК України дає підстави для висновку про те, що незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій визначена сума зобов'язання) валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов'язання і його виконання є національна валюта України - гривня. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Офіційним курсом валюти вважається курс валюти, офіційно встановлений Національним банком України як уповноваженим органом держави (ст. 1 Закону України "Про Національний банк України").
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.525 ЦК України).
Згідно з вимогами ст. 526, 527, 530 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до статті 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Частиною 2 статті 1047 ЦК України встановлено, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання його позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Відповідно до ч.1 ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Із правової позиції висловленої у Постанові Верховного Суду України від 18.09.2013 року у справі № 6-63цс13, вбачається, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Відповідно до статті 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Статтею 611 ЦК України визначено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ст. 612 ЦК України).
Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Як встановлено судом, відповідач прострочив виконання зобов'язання за вищевказаним договором позики, оскільки кошти в строк визначений за домовленістю сторін позивачу не повернув.
Суд ставиться критично та не приймає як доказ покази свідка ОСОБА_6 в частині того, що договір був укладений під впливом погроз внаслідок застосування до відповідача ОСОБА_2 психологічного тиску, що грошові кошти ОСОБА_2 не отримував, та що відповідач повністю повернув борг ПП «Бізон-Тех», оскільки свідок є зацікавленою у вирішенні справи на користь відповідача, так як є колишньою дружиною відповідача ОСОБА_2, є власником ФГ «Ходацький рід», керуючим у якому був ОСОБА_2 Свідок особисто не була при укладенні договору позики, а тому не може стверджувати чи отримував відповідач позику.
Суд вважає необґрунтованими доводи представників відповідача про укладення договору позики під впливом погроз з боку позивача та внаслідок застосування до відповідача та його сім'ї психологічного тиску, оскільки такі факти не доведені належними та допустимими доказами. З цього приводу ОСОБА_2 не звертався до правоохоронних органів.
Факт повернення ОСОБА_2 боргових грошових коштів ПП «Бізон-Тех» чи факт повернення позичених коштів ОСОБА_1, не підтверджено жодним доказом, а тому вказана обставина не може бути підставою для відмови у позові.
Відповідачем у порушення вимог статей 76 - 81 ЦПК України, статей 229, 230, 231, 233 ЦК України та роз'яснень, викладених у постанові Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», не надано належних і допустимих доказів на підтвердження того, що договір був підписаний внаслідок неправомірних дій, під впливом тяжких обставин, обману, насильства, погроз, тощо.
З огляду на вищевикладене, суд дійшов висновку, що позивачем доведено належними та допустимими доказами факт порушення (прострочення) відповідачем взятих на себе зобов'язань за договором позики, вимоги позивача до відповідача про стягнення заборгованості ґрунтуються на вимогах закону, а відтак підлягають задоволенню в повному обсязі.
Згідно ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки позовні вимоги задоволено у повному обсязі, судові витрати, понесені позивачем і документально підтверджені - квитанцією №997775948.1від 26.03.2018 року, за правилами ст.141 ЦПК України підлягають відшкодуванню із відповідача у сумі 8810 гривні.
Керуючись ст. ст.202, 207, 509, 526, 527, 530, 610, 611, 612, 629,1046, 1047,1049 ЦК України, ст.ст. 12, 13, 229, 264, 265, 273, 268 ЦПК України, суд -
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики - задовольнити повністю.
Стягнути з ОСОБА_2 (ІНФОРМАЦІЯ_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_2) заборгованість за Договором позики №1/2015 від 02.03.2015 року в сумі 3 135 000, 00 (три мільйони сто тридцять п'ять тисяч) грн. 00 копійок.
Стягнути з ОСОБА_2 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2) судові витрати у виді судового збору в сумі 8810,00 (вісім тисяч вісімсот десять) грн. 00 коп.
Рішення може бути оскаржене у апеляційному порядку до Апеляційного суду Вінницької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги через Барський районний суд. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення (ч.1 ст.354, ст.355 ЦПК України).
Суддя: