154/3378/17
2/154/118/18
01 жовтня 2018 року м. Володимир-Волинський
Володимир- Волинський міський суд Волинської області в складі:
головуючого судді Вітера І.Р.,
при секретарі Корніюк Т.О.,
з участю сторін:
позивача за первісним позовом - відповідача за зустрічним позовом ОСОБА_1,
його представника - адвоката ОСОБА_2,
відповідача за первісним позовом - позивача за зустрічним позовом ОСОБА_3,
його представника - адвоката ОСОБА_4,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Володимир-Волинський цивільну справу за первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення, зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,-
14 грудня 2017 року до Володимир-Волинського міського суду Волинської області надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення.
Свої вимоги позивач обґрунтував тим, що його батькові ОСОБА_3 рішенням виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради № 46 від 19 лютого 2004 року «Про надання квартир, взяття громадян на квартирний облік», на підставі плану розподілу жилої площі будинку АДРЕСА_1 у вказаному будинку житловою площею 42,14 м2 на склад сім'ї в кількості 5 осіб, до яких входив і на той час малолітній позивач. Після отримання зазначеної квартири, вони усі переїхали у неї проживати, де і зареєстрували своє місце проживання з 26 березня 2004 року. Позивач у вказаній квартирі зареєстрований і по даний час.
Відповідно до рішення виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради № 400 від 23 грудня 2009 року, на підставі клопотання квартирно-експлуатаційного відділу м. Володимир-Волинський, вказана квартира була виключена із службового фонду Володимир-Волинського гарнізону, а тому батько ОСОБА_3 є її квартиронаймачем. Квартира не приватизована та відноситься до комунального житлового фонду.
Після того, як батьки 02 березня 2010 року розлучились, мати у червні 2010 року внаслідок сімейних конфліктів змушена була виїхати із спірної квартири та із собою забрала дітей. На момент виїзду позивачу було 10 років, а тому він самостійно не приймав жодних рішень щодо зміни місця проживання та перебував на вихованні у матері, бабусі, в подальшому проживав у родичів та знайомих на території Яворівського району Львівської області.
З 2015 року позивач повернувся у м. Володимир-Волинський Волинської області, де навчається у «Володимир-Волинському педагогічному коледжі імені А.Ю. Кримського», а в цей час тимчасово проживає у родичів, ночує у знайомих, винаймає житло.
За місцем своєї реєстрації позивач не проживає з незалежних від нього причин, оскільки батько створює перешкоди його вселенню, а саме: дозволу на проживання у квартирі сину не дає, встановив замки на вхідних дверях, а ключі утримує в себе, в той час як вже більше трьох років разом із новою сім'єю проживає у м. Рівне, де проходить військову службу. Раніше відповідач кватиру здавав у піднайм стороннім особам, а в подальшому квартиру закрив, тобто на час подання позову у ній ніхто не проживав.
Оскільки неодноразові звернення до відповідача, інших установ, організацій, зокрема правоохоронних органів, не дали жодних результатів, позивач вимушений звернутися до суду і в позовній заяві просив зобов'язати відповідача ОСОБА_3 усунути перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1, шляхом вселення його, ОСОБА_1, у зазначену квартиру та передачі йому ключів від неї.
30 січня 2018 року ухвалою Володимир-Волинського міського суду Волинської області відкрито провадження у даній цивільній справі за правилами загального позовного провадження.
07 лютого 2018 року від відповідача ОСОБА_3 через канцелярію суду поступило клопотання про зупинення провадження по справі, у зв'язку з тим, що він є військовослужбовцем та 05 лютого 2018 року вибув у довгострокове службове відрядження в зону проведення антитерористичної операції. В підтвердження даного факту надав до суду копію посвідчення про відрядження без визначеного строку повернення.
Ухвалою суду від 19 лютого 2018 року провадження у справі було зупинене на час перебування відповідача в зоні проведення антитерористичної діяльності, в порядку п.2 ч.1 ст.251 ЦПК України.
16 травня 2018 року, у зв'язку із поверненням відповідача із відрядження, провадження у справі було поновлено, про що постановлено ухвалу.
29 травня 2018 року відповідачем ОСОБА_3 до суду подано відзив на позовну заяву, згідно якого він заперечив позовні вимоги повністю. У відзиві підтвердив факт надання у 2004 році йому та членам сім'ї у користування спірної квартири. Вказав, що на той час до складу сім'ї входили дружина ОСОБА_6 та троє дітей, в тому числі син ОСОБА_7, який є позивачем у справі.
Спільне життя із дружиною не склалось, з 06 вересня 2008 року вона забрала усі свої речі і виїхала проживати до своїх батьків у м. Яворів Львівської області. Син ОСОБА_7 залишився проживати із ним, а через два роки дружина ОСОБА_6 без жодного погодження та відома відповідача забрала його проживати до себе у м. Яворів Львівської області. На початку 2010 року шлюб між ними було розірвано в судовому порядку.
У відповідності до рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 12 жовтня 2010 року, мати позивача ОСОБА_6 визнана такою, що втратила право користуватися спірним житловим приміщенням на підставі ст.ст.64, 107 ЖК УРСР, у зв'язку з вибуттям в інше місце на постійне проживання.
За твердженнями відповідача ОСОБА_3, його син ОСОБА_7 залишив спірну квартиру разом із матір'ю, переїхав на постійне місце проживання в інший населений пункт, а тому є таким, що також втратив право користування житловим приміщенням з дня вибуття.
Також, 29 травня 2018 року до суду надійшла зустрічна позовна заява ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_3 обґрунтував аналогічними підставами, які були наведені ним у відзиві на первісний позов, а саме покликався на те, що його син ОСОБА_1 залишив спірну квартиру разом із матір'ю, переїхав разом із нею постійно проживати в інший населений пункт, а тому є таким, що втратив право користування спірним житловим приміщенням з дня вибуття.
14 червня 2018 року від представника позивача за первісним позовом ОСОБА_1 - адвоката ОСОБА_8 до суду надійшла відповідь на відзив щодо первісного позову, у відповідності до якої, він заперечив можливість визнання його довірителя таким, що втратив право користування спірним житловим приміщенням. При цьому ствердив, що на момент переїзду із матір'ю в інше місце проживання, ОСОБА_1 не обирав та не мав можливості обирати собі інше місце проживання за власною волею чи бажанням, оскільки був тоді дитиною. За таких обставин, відсутність ОСОБА_1 у спірному житлі була тимчасовою та з поважних причин. Проживати цей час у спірному житлі його довіритель також не міг, оскільки батько не брав участі у його вихованні, а самостійно утримувати себе дитина не спроможна. Натомість, будучи ще неповнолітнім ОСОБА_1 розпочав вчиняти дії щодо вселення у спірне житлове приміщення, однак з боку батька чинились перешкоди у користуванні житлом, а тому він вимушений був неодноразово звертатись щодо цього із скаргами до органів місцевого самоврядування, правоохоронних органів, тощо, однак крім відповідей про необхідність звернення до суду, інших результатів не отримав. 28 вересня 2017 року, у зв'язку з досягненням повноліття, ОСОБА_1 набув повної цивільної дієздатності, а 14 грудня 2017 року звернувся до суду із даним позовом. За таких підстав, на думку ОСОБА_2, за ОСОБА_1, який був відсутнім у спірному приміщенні більше шести місяців з поважних причин, на підставі ст.72 ЖК УРСР, збереглося право користування спірним житловим приміщенням.
Ухвалою суду в даній справі від 15 червня 2018 року, зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, було об'єднано в одне провадження з первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення, закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті.
26 червня 2018 року від представника відповідача за первісним позовом ОСОБА_3 - адвоката ОСОБА_4 до суду надійшли заперечення на відповідь на відзив на позовну заяву про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення, в яких ОСОБА_4 зазначила, що до даних спірних правовідносин норми ст.72 ЖК УРСР не повинні застосовуватись, а даний спір слід вирішити на підставі ст.107 ЖК УРСР, оскільки ОСОБА_1 виїхав на постійне місце проживання разом із матір'ю у м. Яворів Львівської області, де проживає і по даний час, а тому він залишив спірну квартиру і є таким, що втратив право користування житловим приміщенням з дня вибуття, а на підставі ст.160 Сімейного кодексу України (далі - СК України), місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини, а якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
10 серпня 2018 року від представника позивача за первісним позовом - відповідача за зустрічним позовом ОСОБА_1 - адвоката ОСОБА_8 до суду надійшов відзив на зустрічну позовну заяву, в якому він заперечив можливість застосування у спірних правовідносинах ст.107 ЖК УРСР, оскільки вона регламентує відносини між наймодавцем та наймачем житлового приміщення у разі вибуття наймача або членів його сім'ї на постійне місце проживання до іншого приміщення, і нею не визначається порядок визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Разом з тим зазначив, що ОСОБА_1 ніколи не виявляв власної волі на переїзд із спірної квартири на інше постійне місце проживання. Позивач за зустрічним позовом ОСОБА_3 визнає, що стосовно місця проживання ОСОБА_1 із його матір'ю не було згоди, і син проживав деякий час із ним у спірній квартирі, а потім був самовільно забраний матір'ю на проживання до її батьків. Будучи неповнолітнім, враховуючи моральний, психологічний, матеріальний стан та інші чинники, його довіритель не міг виявити та реалізувати власну волю щодо вибору місця проживання, а тому підстав для висновку про те, що він свідомо обрав інше місце проживання немає. Разом з тим представник ОСОБА_1 зіславшись на положення ст.17 Закону України «Про охорону дитинства», згідно яких батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, вчиняти інші дії не на користь дитини, зазначив, що підстав позбавляти ОСОБА_1, коли він був дитиною і не мав постійного місця проживання, не було, оскільки в даному випадку були б порушені його права дитини, в тому числі і щодо приватизації квартири, в яку дитина була вселена на законних підставах як член сім'ї, а ще до настання повноліття ОСОБА_1 почав вимагати вселення у спірну квартиру та продовжує цього домагатися і на даний час, що підтверджує його свідомий вибір місця проживання.
В судовому засіданні позивач за первісним позовом - відповідач за зустрічним позовом ОСОБА_1 та його представник - адвокат ОСОБА_2 свій позов підтримали повністю із наведених у позовній заяві, а також відповіді на відзив щодо первісного позову та свого відзиву щодо зустрічного позову підстав. З цих же підстав повністю заперечили можливість задоволення зустрічного позову.
ОСОБА_1 наполягав на тому, що його батько ОСОБА_3 чинить йому перешкоди у користуванні житлом, в якому він є зареєстрований, не надає дозволу на вселення та не надає йому ключі від квартири. Переконаний, що має право користуватися даним житлом, оскільки був вписаний у ордер при отриманні батьком спірної квартири, а в подальшому був зареєстрований у спірному житлі, однак позбавлений свого права користуватися ним через конфліктні відносини між батьками. Ствердив, що іншого житла у власності чи користуванні не має, а тому вимушений тимчасово проживати у родичів, ночувати у друзів, оскільки навчається у місті Володимир-Волинському Волинської області. В той же час його батько із новою сім'єю, у зв'язку із зміною місця несення служби, переїхав на постійне місце проживання у м. Рівне, де тепер постійно проживає та користується іншим житлом, а спірна квартира раніше ним здавалась у піднайм, а тепер взагалі пустує.
Відповідач за первісним позовом - позивач за зустрічним позовом ОСОБА_3 та його представник адвокат ОСОБА_4 також в судовому засіданні повністю заперечили первісний позов та підтримали свій позов з підстав наведених у зустрічній позовній заяві, відзиві на первісний позов та запереченнях на відповідь на відзив щодо первісного позову.
ОСОБА_3 в судовому засіданні надав пояснення про те, що дійсно у березні 2004 року отримав у користування службову 3-х кімнатну квартиру АДРЕСА_1. Ордер на вказану квартиру було видано йому та членам його сім'ї у складі п'яти осіб. До складу членів сім'ї входили: тоді дружина ОСОБА_6, її дві дочки, яких він також удочерив - ОСОБА_9 і ОСОБА_10, а також син, який є стороною у справі - ОСОБА_1. Однак з часом їхні сімейні відносини погіршилися, і дружина 06 вересня 2008 року переїхала проживати до своїх батьків у м. Яворів Львівської області. Діти на той час залишились проживати із ним у спірному житлі до 2010 року. Рішенням Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 26 січня 2010 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 було розірвано. Надалі старші дочки вийшли заміж та переїхали проживати окремо від нього. В той же час 27 серпня 2010 року до міста Володимир-Волинського приїхала його колишня дружина та без його відома та дозволу забрала сина ОСОБА_7 проживати із собою до м. Яворів Львівської області. ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до своєї колишньої дружини і 12 жовтня 2010 року рішенням Володимир-Волинського міського суду Волинської області було ухвалене заочне рішення, яке не оспорювалось та не оскаржувалось, про визнання ОСОБА_6 такою, що втратила право користування жилим приміщенням в квартирі АДРЕСА_1. Надалі ним також в судовому порядку було позбавлено право користування спірним житловим приміщенням і двох вже повнолітніх дочок, які переїхали на постійне місце проживання в інше місце. В судовому порядку також було ухвалено рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 19 травня 2011 року про стягнення з нього аліментів на користь колишньої дружини ОСОБА_6 на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_7. Через якийсь час його особисте життя налагодилось, ОСОБА_3 одружився вдруге із ОСОБА_11, і у них ІНФОРМАЦІЯ_9 року народилась дочка ОСОБА_12, які на даний час постійно проживають та є зареєстрованими у спірному житлі. У 2015 році у місто Володимир-Волинський переїхав навчатися його син ОСОБА_7. Із ним спочатку були нормальні відносини, він із дружиною пропонували ОСОБА_1 переїхати жити до них, поступити на навчання до військового ВУЗу, обрати батькову професію. Однак син відмовився, і з часом відносини погіршились. Син без відома батька почав писати на нього скарги у різні інстанції щодо позбавлення його батьком права користування житловим приміщенням. На думку ОСОБА_3 така ситуація була спровокована не за волею сина, а за вказівками його колишньої дружини. Вважає, що на даний час спільне проживання із сином ОСОБА_7 є неможливим, оскільки воно може ставити під загрозу життя здоров'я його теперішньої дружини та малолітньої дитини, а доводи сина вважає безпідставними, оскільки він самостійно обрав для себе місце проживання із матір'ю. Також заперечив доводи ОСОБА_1 про проживання у м. Рівне, зазначив, що постійно проживає разом із сім'єю у спірному житлі, а за місцем несення служби винаймає квартиру в період тимчасового перебування у вказаному місті.
Представник ОСОБА_3 - адвокат ОСОБА_4 підтримала в судовому засіданні доводи свого довірителя, додатково зазначила, що ще у 2011 році при зверненні до суду із позовом про стягнення аліментів, колишня дружина ОСОБА_6 у позовній заяві зазначала про те, що проживає із сином у своїх батьків в м. Яворів Львівської області, дитина перебуває на її повному утриманні. Дані доводи, які ОСОБА_3 не оспорювалися, свідчать про досягнення згоди між батьками про визначення місця проживання дитини, що є підтвердженням того, що неповнолітній син ОСОБА_7 із 2010 року вибув з проживання у спірній квартирі, а тому в порядку ст.107 ЖК УРСР втратив право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття.
За клопотанням ОСОБА_1 була допитана як свідок в судовому засіданні його сестра та дочка ОСОБА_3 - ОСОБА_13, яка підтвердила фактичні обставини отримання батьком у користування спірної квартири для проживання його та членів його сім'ї, їх спільного у ньому проживання, а також погіршення відносин між батьками, їх розлучення і позбавлення батьком в судовому порядку права користування спірною квартирою матері, її та старшої сестри. Також зазначила, що причиною того що мати у 2010 році забрала ОСОБА_1 жити до себе, було періодичне зловживання батьком алкоголем, через що останній не міг доглядати за дитиною. У житлі батьків матері у м. Яворів Львівської області не достатньо місця для проживання усіх, а тому ОСОБА_1 і після цього часто приїздив жити у м. Володимир-Волинський, де проживав у житлі своїх сестер. Свого житла він не має, а тому на даний час тимчасово вимушений проживати в м. Володимир-Волинський у будинку її свекрухи. В той же час спірну квартиру батько здавав стороннім особам, серед яких були і їй знайомі люди. Сам він у ній не проживає, оскільки переїхав до м. Рівного на нове місце служби.
Допитаний за клопотанням ОСОБА_3 в судовому засіданні колишній керівник об'єднання співвласників житлового будинку «Едельвейс», в якому знаходиться спірна квартира, ОСОБА_14, пояснив, що був сусідом сім'ї ОСОБА_3, однак не проживає у цьому будинку вже близько трьох років. По суті справи зазначив, що ОСОБА_15 є наймачем квартири АДРЕСА_1. Раніше він там проживав разом із своєю колишньою дружиною та трьома дітьми. Потім, у 2010 році, коли відносини між ними погіршились, дружина виїхала від нього та забрала сина жити із собою. Дві дочки в цей час вже були повнолітніми та самостійно переїхали проживати у інше місце. Хто проживає у спірній квартирі на даний момент він повідомити не може, оскільки також переїхав проживати з цього будинку у інше місце.
Також за клопотанням ОСОБА_3 в судовому засіданні допитана його теперішня дружина ОСОБА_11, яка пояснила, що у спірному житлі в даний момент постійно проживають та є зареєстрованими вона, її чоловік ОСОБА_3 та їх малолітня дочка ОСОБА_12. Крім того, у даному житлі є зареєстрований син ОСОБА_3 - ОСОБА_1, який постійно проживав та проживає разом із своєю матір'ю у м. Яворів Львівської області. Вказала, що батько ніколи не чинив сину перешкод у користуванні житлом, а навпаки самостійно пропонував йому переїхати проживати до нього, вступити до військового ВУЗу, навчатися за спеціальністю батька. Раніше відносини між ними усіма були нормальними. Однак в подальшому, ОСОБА_3 дізнався про те, що його син ОСОБА_7 потайки від нього почав скаржитись на нього його керівництву, а також у правоохоронні органи, інші організації, нібито з підстав вчинення перешкод батьком у користуванні житлом сину, що призвело до суттєвого погіршення відносин між ними. ОСОБА_11 зазначила, що з боку ОСОБА_1 в адресу батька лунали погрози, він почав поводитись по відношенню до нього агресивно. У зв'язку з тим вважає спільне проживання із ним на даний час неможливим.
Заслухавши пояснення сторін, показання свідків, суд дослідив матеріали справи та подані сторонами докази.
За поданими сторонами письмовими доказами, дослідженими в судовому засіданні, встановлено наступні факти.
Копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 засвідчується факт народження ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_6 року, а батьками його у відповідності до даного документа є ОСОБА_3 та ОСОБА_6.
Поданим позивачем за первісним позовом архівним витягом виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради № 88/35 від 07 листопада 2017 року стверджується, що у відповідності до п.7.1 рішення виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради № 46 від 19 лютого 2004 року «Про надання квартир, взяття громадян на квартирний облік» вирішено на підставі плану розподілу жилої площі будинку АДРЕСА_1 від 14 лютого 2004 року та протоколу засідання житлової комісії гарнізону 33 від 13 лютого 2004 року видати ОСОБА_3 службовий ордер на службову 3-кімнатну квартиру НОМЕР_3 жилою площею 42, 14 м2 у вказаному будинку на склад сім'ї в кількості 5 осіб.
Корінцем ордеру № 5 від 23 березня 2004 року стверджується, що його видано ОСОБА_3, сім'я якого складається із п'яти чоловік на право зайняття трьохкімнатної квартири АДРЕСА_1 у м. Володимир-Волинському Волинської області на підставі рішення виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради № 46 від 19 лютого 2004 року. До складу сім'ї ОСОБА_3 в цей час входили його дружина ОСОБА_6, дочки ОСОБА_9 та ОСОБА_10, а також син ОСОБА_1.
Довідкою № 9077 від 05 жовтня 2017 року про реєстрацію місця проживання особи, а також копіями сторінок паспорта ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_6 року стверджується, що він зареєстрований у АДРЕСА_1 із 26 березня 2004 року по даний час.
Поданою ОСОБА_3 копією договору найму житла в ОСЖБ «Едельвейс» від 30 березня 2004 року, стверджується, що вказане об'єнання співвласників житлового будинку надало наймачу ОСОБА_3 і членам його сім'ї у безстрокове користування житло - квартиру жилою площею 42,14 м2 за адресою: АДРЕСА_1.
Також ОСОБА_3 до суду подано витяг з рішення виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради № 400 від 23 грудня 2009 року, за яким враховуючи клопотання квартирно-експлуатаційного відділу м. Володимир-Волинський № 1204 від 09 листопада 2009 року квартиру АДРЕСА_1, яка складається із 3-х кімнат, жилою площею 42, 14 м2, квартиронаймачем якої являється ОСОБА_3, виключено із службового фонду Володимир-Волинського гарнізону.
Копією свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_4 від 02 березня 2010 року засвідчено факт розірвання шлюбу цього дня між ОСОБА_3 та ОСОБА_6.
У відповідності до копії рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 12 жовтня 2010 року позов ОСОБА_3 було задоволено, а мати позивача за первісним позовом ОСОБА_6 визнано такою, що втратила право користування жилим приміщенням в квартирі АДРЕСА_1 Підставою для цього було встановлення факту її вибуття із спірного житла 06 вересня 2008 року в інше місце проживання.
Також у справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_3 про стягнення аліментів було ухвалено рішення Володимир-Волинського міського суду від 19 травня 2011 року стягувати з відповідача в тій справі ОСОБА_3 на користь позивача алмінти на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_1, а підставою позову було те, що син в цей час проживав із матір'ю, а батько не брав участі в його утриманні.
Довідкою ОСЖБ «Едельвейс» від 18 січня 2018 року стверджується, що у спірній квартирі зареєстровані та проживають ОСОБА_3, його дружина ОСОБА_11 та дочка ОСОБА_16, а син ОСОБА_1 зареєстрований, але фактично не проживає.
Також довідкою про зареєстрованих та заборгованість за надані житлово-комунальні послуги КП «Інформаційно-розрахунковий центр» Володимир-Волинської міської ради № 876 від 01 лютого 2018 року підтверджується факт реєстрації сторін у спірному житлі.
У відповідності до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно № 99375157 від 05 жовтня 2017 року, а також повідомлення КП «Волинського обласного бюро технічної інвентаризації» № 2225 від 24 жовтня 2017 року, право власності на спірну квартиру за адресою: АДРЕСА_1, не зареєстроване.
Повідомленнями Володимир-Волинського ВП ГУНП у Волинській області № 13403/64/01-2017 від 04 жовтня 2017 року, № 16537/64/01-2017 від 05 грудня 2017 року, № 1532/64/01-2018 від 05 лютого 2018 року, департаменту систем життєзабезпечення та житлової політики № 8/9-183-18 від 23 січня 2018 року, військової прокуратури Західного регіону України № 10/1/1-90 вих.18 від 15 січня 2018 року, військової прокуратури Рівненського гарнізону № 428вих.18 від 23 січня 2018 року, оперативного командування «Захід» МО України № 501/638 від 12 лютого 2018 року, а також виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради № Б-8252 від 29 вересня 2017 року підтверджено факти звертання ОСОБА_1 із скаргами щодо перешкоджання його батьком ОСОБА_3 у користуванні спірним житлом та рекомендовано звернутися до суду.
Повідомленням ОСЖБ «Едельвейс від 11 червня 2018 року за зверненням ОСОБА_1 зазначається, що в період з 02 по 10 червня 2018 року спірна квартира була замкнена, на стук у вхідні двері ніхто із зареєстрованих не відповідав, освітлення в темну пору доби не вмикалось.
Заслухавши позиції сторін та дослідивши письмові докази, суд встановив правовідносини, які виникли між сторонами, що регулюються наступними нормами матеріального та процесуального права.
Статтею 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Частиною 4 статті 9 Житлового кодексу УРСР визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, яка гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов'язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner vs. the U.K. від 21.02.1990 р.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow vs. the U.K. від 24.11.1986 р.), так і на наймача (рішення у справі Larkos vs. Cyprus від 18.02.1999 р.).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 р. у справі McCann vs. the U.K., п.41 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», та багато інших).
Правовідносини які склалися між сторонами регулюються нормами цивільного, житлового та сімейного права, оскільки складалися в час утворення спору між батьками і їх раніше неповнолітньою, а потім повнолітньою дитиною, а також у сфері щодо права користування житловим приміщенням, яке було надано наймачу та членам його сім'ї.
Як встановлено в судовому засіданні та не заперечувалось сторонами спірне житлове приміщення було надано у найм (користування) ОСОБА_3 та членам його сім'ї до складу якого входив тоді ще неповнолітній ОСОБА_1.
У відповідності до ч.ч.2 та 3 СК України, сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.
Згідно абз.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про охорону дитинства» № 2402 від 26 квітня 2001 року, дитиною вважається особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно з законом, застосовуваним до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше.
Відтак, ОСОБА_1, який є сином ОСОБА_3, до досягнення повноліття був також членом його сім'ї незалежно від того з ким із батьків він проживав та/або місця його проживання.
У відповідності до ч.1 та 2 ст.64 ЖК УРСР, члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
В судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_1 постійно проживав у спірному житлі до 27 серпня 2010 року, а потім його забрала мати ОСОБА_6 проживати разом із нею у м. Яворів Львівської області, при цьому він залишився зареєстрований у спірній квартирі.
Тобто, із 27 серпня 2010 року позивач у спірному житлі фактично не проживав та ним не користувався.
Чинне житлове законодавство передбачає кілька випадків можливості втрати особами права користування житловим приміщенням, це зокрема:
- ст.ст.71 та 72 ЖК УРСР, щодо визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок її тимчасової відсутності у ньому в строк понад шести місяців без поважних причин (сторона позивача за первісним позовом посилалась на наявність таких поважних причин, у зв'язку із його малоліттям при вибутті із спірного житла).
-ст.107 ЖК УРСР, щодо визнання члена сім'ї, який вибув на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення, таким, що втратив право користування приміщенням з якого вибув з дня вибуття (сторона відповідача за первісним позовом посилалась на необхідність застосування цієї норми у зв'язку із вибуттям ОСОБА_1 на постійне проживання із матір'ю до іншого житла).
Однак не підлягає доведенню, що станом на 27 серпня 2010 року позивачу було лише 10 років.
У відповідності до ч.1 ст.30 ЦК України, цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.
За загальним правилом у відповідності до ч.1 ст.33 ЦК України, повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років.
Однак саме з метою захисту прав та інтересів дитини, а не можливістю втрати дитиною будь-яких майнових прав (в тому числі права користування житловим приміщенням), законодавець не пов'язав можливість визначення її місця проживання із набуттям повної цивільної дієздатності.
Так, у відповідності до ч.3 ст.29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
Згідно ч.2 ст.160 СК України, місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.
В судовому засіданні сторонами не було подано жодного доказу щодо наявності в цей час спільної згоди між батьками ОСОБА_3, ОСОБА_6 та їх сином ОСОБА_1 щодо визначення місця проживання останнього.
Суд не приймає в якості належного доказу позовну заяву ОСОБА_6 та обставини встановлені в ході розгляду справи про стягнення аліментів, оскільки вони жодним чином не свідчать про наявність згоди щодо визначення місця проживання з боку сина ОСОБА_1
В будь-якому випадку суд переконаний, що особа у 10 літньому віці, приймаючи для себе будь-яке рішення щодо визначення свого місця проживання, не може усвідомлювати наслідки своїх дій і рішень, а тим більше можливість втрати при цьому в майбутньому права користування житловим приміщенням, тобто в розумінні ст.30 ЦК України, - набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.
Разом з тим, незалежно від визначення місця проживання дитини будь-ким із батьків чи іншими особами, законодавство України сформовано в дусі дотримання забезпечення найкращих інтересів дитини, відповідає загальній практиці застосування норм міжнародного права у відповідності до яких в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (ст.3 Конвенції про права дитини, прийнятої резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1989 року, що була ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789-XII від 27 лютого 1991 року).
Так, у відповідності до ч.1 та 2 ст.18 Закону України «Про охорону дитинства», держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку.
Діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Відтак, за змістом вказаної норми, законодавець жодним чином не ставить право дитини - члена сім'ї наймача користуватися житловим приміщенням останнього, у залежність від визначення будь-якого місця проживання дитини.
Правову позицію, за якої неможливо позбавити права користування житлом малолітнього, який проживає з одним із батьків, які розлучилися, висловив також Верховний Суд у постанові від 21 лютого 2018 року при розгляді цивільної справи № 296/2411/16-ц.
В той же час на переконання суду, визначальним при вирішенні даного спору є положення ч.3 ст.160 СК України, згідно якого, якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Аналогічне положення містить і ч.2 ст.29 ЦК України про те, що фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
За наявними у справі доказами, ОСОБА_1 ще будучи неповнолітнім, неодноразово звертався до свого батька ОСОБА_3, а також до правоохоронних органів, органу місцевого самоврядування із скаргами щодо усунення перешкод та надання йому можливості вселитися у спірну квартиру.
Відтак суд прийшов до висновку, що ОСОБА_1, перебуваючи неповнолітньою дитиною у віці від 14 до 18 років, будучи членом сім'ї наймача та маючи право користуватися займаним приміщенням нарівні з наймачем, вільно обрав собі місце проживання у спірній квартирі.
Такі висновки суду, які підтведжені доказами, спростовують позиції сторони ОСОБА_3 та його представника про те, що ОСОБА_1 обрав собі для проживання житло батьків матері у м. Яворів Львівської області.
В той же час, у відповідності до ч.3 ст.17 Закону України «Про охорону дитинства», батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.
Вказана норма права не надавала можливості ОСОБА_3, в період неповноліття його сина ОСОБА_1, позбавити останнього права користування житловим приміщенням без дозволу органу опіки та піклування, оскільки такі дії могли позбавити дитину її майнових прав.
В будь-якому випадку позбавлення права користування житловим приміщенням може здійснюватись виключно за рішенням суду, якого, як і відповідного дозволу органу опіки та піклування, не було.
Згідно ч.2 ст.11 Закону України «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків.
Аналіз вказаних норм дає можливість прийти до висновку про те, що в період неповноліття позивач за первісним позовом ОСОБА_1 не втратив належного йому права користування приміщеннями спірного житла, наймачем якого є його батько. Не втратив він його і надалі, оскільки будучи повнолітнім не міг вселитися у житло з причин перешкоджання батьком у вчиненні цих дій, у зв'язку з чим в задоволенні вимог щодо зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання останнього таким, що втратив право користування житловим приміщенням слід відмовити.
Що стосується первісної позовної вимоги про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення ОСОБА_1 до спірної кватири АДРЕСА_1, суд прийшов до наступного висновку.
Повнолітнім ОСОБА_1 став ІНФОРМАЦІЯ_10 року.
Із 29 вересня 2017 року до 14 грудня 2017 року ОСОБА_1 не може реалізувати свого права, користування житловим приміщенням, оскільки його батьком вже тривалий час чиняться перешкоди у цьому шляхом ненадання дозволу на вселення та закриття квартири на замки, ключі від яких останній зберігає у себе.
В період із 12 вересня 2017 року (дата звернення до виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради) до 14 грудня 2018 року і пізніше, ОСОБА_1 безрезультатно звертався до правоохоронних органів, органу місцевого самоврядування, тощо, із проханнями допомогти йому реалізувати своє законне право користування житлом, відтак будь-які можливі твердження про його тимчасову відсутність в період повноліття у спірному житлі у строк понад шість місяців та без поважних причин, є нікчемними.
Оскільки його право відновлено не було, ОСОБА_1 14 грудня 2017 року звернувся за захистом до суду.
На період розгляду справи в суді ОСОБА_1 також не реалізував свого права та продовжує залишатися без житла.
При вирішенні первісного позову та з врахуванням встановлених обставин, суд застосовує положення ч.1 ст.64 ЖК УРСР, згідно якого члени сім'ї наймача, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають із договору найму жилого приміщення.
Вказане положення стосується безпосередньо і права ОСОБА_1 проживати у найнятій його батьком житловій квартирі.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.
Відповідно до вимог статей 76-79 ЦПК України, доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ч.ч.1-4 ст.12 та ч.1 ст.81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно ч.ч.1-3 ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Відповідно до ч.1 ст.2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
На підставі ч.1 ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
У відповідності до ст.5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Згідно ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Визнання права; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі є способами захисту цивільних прав та інтересів судом у відповідності до ст.16 ЦК України.
Вчинення дій відповідачем за первісним позовом щодо перешкоджання позивачу користуватися житловим приміщенням, суперечить загальним засадам цивільного законодавства та порушують законні права та інтереси останнього, які у відповідності до Закону необхідно захистити в судовому порядку.
Таким чином суд прийшов до висновку про законність вимог позивача за первісним позовом та необхідність його задоволення.
Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а інші судові витрати в разі задоволення позову покладаються на відповідача.
Керуючись ст.47 Конституції України, ст.ст. 15, 16, 29, 30, 33 ЦК України, ст.ст.3, 160 СК України, ст.ст.9, 64, 71-72, 107 ЖК УРСР, ст.ст. 1, 11, 17-18 Закону України «Про охорону дитинства», ст.ст.2, 4, 5, 12, 13, 76-79, 81, 141, 258-259, 263-265, 268 ЦПК України,-
Первісний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення - задовольнити.
Зобов'язати ОСОБА_3 (ІНФОРМАЦІЯ_3, уродженця міста Нарофомінськ Московської області Російської Федерації, РНОКПП: НОМЕР_1, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1) усунути перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1, шляхом вселення ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_6, уродженця м. Володимир-Волинський Волинської області, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1) у зазначену квартиру та передачі йому ключів від неї.
В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_3 в користь ОСОБА_1 640 гривень судового збору.
Рішення може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга подається до суду апеляційної інстанції через Володимир-Волинський міський суд Волинської області.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Повний текст рішення складено 10 жовтня 2018 року.
Суддя (підпис).
Згідно з оригіналом.
Суддя Володимир-Волинського міського суду І.Р. Вітер