ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
про залишення позовної заяви без руху
08 жовтня 2018 року м. Київ № 826/15931/18
Суддя Окружного адміністративного суду міста Києва Добрянська Я.І., ознайомившись з позовною заявою
за позовом ОСОБА_1
до Кабінету Міністрів України
про визнання протиправним та скасування розпорядження №552-р від 13.07.2016 року,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Кабінету Міністрів України про визнання протиправним та скасування розпорядження №552-р від 13.07.2016 року.
Відповідно до ч. 1, 2 ст.171 КАС України, суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи: 1) подана позовна заява особою, яка має адміністративну процесуальну дієздатність; 2) має представник належні повноваження (якщо позовну заяву подано представником); 3) відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтями 160, 161, 172 цього Кодексу; 4) належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства і чи подано позовну заяву з дотриманням правил підсудності; 5) позов подано у строк, установлений законом (якщо позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними); 6) немає інших підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом.
Суддя відкриває провадження в адміністративній справі на підставі позовної заяви, якщо відсутні підстави для залишення позовної заяви без руху, її повернення чи відмови у відкритті провадження у справі.
Ознайомившись із позовною заявою, суд встановив її невідповідність вимогам ст. 161 КАС України, з огляду на таке.
Згідно з п. 2 ч. 5 ст. 160 КАС України, в позовній заяві зазначаються:
- повне найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, ім'я та по батькові - для фізичних осіб) сторін та інших учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб); поштовий індекс; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України); реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серія паспорта для фізичних осіб - громадян України (якщо такі відомості відомі позивачу), відомі номери засобів зв'язку, офіційна електронна адреса або адреса електронної пошти.
Проте, на порушення вищезазначених норм, позивачем в позовній заяві не вказано ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України) відповідача та всіх третіх осіб.
Окрім цього, відповідно до ч. 4 ст. 161 КАС України, позивач зобов'язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази - позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів).
За змістом ч. 2 ст. 94 КАС України, письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не визначено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.
Дослідивши зміст позовної заяви та додані до неї документи суд встановив, що позивачем всупереч вимог ч. 2 ст. 94, ч. 4 ст. 161 КАС України до позовної заяви додані незавірені у встановленому порядку копії документів, що виключає можливість використання їх як доказів у справі.
Також, згідно з п. 10 ч. 5 ст. 160 КАС України, в позовній заяві зазначаються: у справах щодо оскарження нормативно-правових актів - відомості про застосування оскаржуваного нормативно-правового акта до позивача або належність позивача до суб'єктів правовідносин, у яких застосовується або буде застосовано цей акт.
Так, відповідно до п. 4 ст. 161 КАС України, позивач зобов'язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази - позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів).
Крім того, ч. 2 ст. 264 КАС України, право оскаржити нормативно - правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких застосовано цей акт.
З аналізу викладеного вбачається, що позивач, під час звернення до суду з позовом про оскарження розпорядження Кабінету міністрів України від 13.07.2016р. № 552-р повинен обґрунтувати свою належність до суб'єктів правовідносин, у яких застосовується або буде застосовано цей акт.
При цьому, в рамках звернення до суду, позивач повинен пояснити, які правові наслідки безпосередньо для нього породжує оскаржуване рішення суб'єкта владних повноважень, яким чином впливає на його права та обов'язки або буде впливати розпорядження Кабінету міністрів України від 13.07.2016р. № 552-р "Про схвалення програми розвитку гідроенергетики на період до 2026 року".
З вищевикладеного вбачається, що поширення дії оскаржуваного акта на позивача для можливості його оскарження є неминучим наслідком, а не "можливим", тобто таким, що може і не настати.
Відсутність у позивача, прав та/або обов'язків у зв'язку з прийняттям оскаржуваного рішення, не породжує у нього і права на захист, шляхом звернення до суду з цим позовом. Крім цього позивач не наводить жодних належних обґрунтувань, що були підставою для звернення до суду з таким позовом в частині порушення гарантованих статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а також статтею 55 Конституції України прав.
Статтею 55 Конституції України, встановлено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року N 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту &?р;...&gр;.
Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.
Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 КАС України.
Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Таким чином, процесуальний закон вимагає, щоб у позовній заяві про оскарження нормативно-правового акта позивач, з-поміж іншого, обґрунтував свою належність до суб'єктів правовідносин, у яких застосовується або буде застосовано цей акт.
Доводи про застосування оскаржуваного наказу до позивача з посиланням на те, що таке розпорядження прийнято з порушенням вимог законодавства і прав позивача, є загальними фразами, а відтак, не приймаються судом до уваги, оскільки обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.
Вказане підтверджується і нормою частини другої статті 124 Конституції України, в якій закріплено, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір. Тобто, обов'язковою умовою для застосування інституту судового захисту має бути наявність юридичного спору між сторонами у справі, тобто порушення однією стороною законних прав та охоронюваних інтересів іншої сторони.
Отже, звертаючись до суду з позовом щодо законності правового акта суб'єкта владних повноважень позивач також повинен пояснити, які правові наслідки безпосередньо для нього породжує оскаржуване рішення суб'єкта владних повноважень.
Таким чином, захисту у порядку адміністративного судочинства підлягають порушені права особи у публічно-правових відносинах, у яких відповідач реалізовує владні управлінські функції стосовно заявника.
Однак, позивач не довів, на підставі чого ґрунтуються його вимоги в розрізі порушених прав оскаржуваним наказом, та яким чином такий наказ порушує його конституційні права та інтереси, а також право на захист «судом, встановленим законом».
Таким чином, враховуючи вищенаведене, суд приходить до висновку, що право на оскарження нормативно-правових актів мають лише ті суб'єкти, яких це рішення стосується, в порядку, передбаченому законом. Громадяни, які не є суб'єктами вказаних правовідносин, права оскаржувати такі рішення не мають.
Вищевикладене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України викладеною в постановах від 15 липня 2014 року у справі № 21-273а14, від 3 лютого 2015 року у справі № 21-617а14, від 12 квітня 2017 року у справі №П/800/589/16, а також Верховного Суду в постанові від 22.03.2018р. у справі № 800/49/17.
Суд, зазначає, що позивачем не доведено факту застосування оскаржуваного нормативно-правового акта до позивача або належність позивача до суб'єктів правовідносин, у яких застосовується або буде застосовано цей акт, а відтак позивачу необхідно подати до суду обґрунтування з доказами на підтвердження факту застосування оскаржуваного наказу до позивача або належність позивача до суб'єктів правовідносин, у яких застосовується або буде застосовано цей наказ.
Також, відповідно до ч. 1, 2 ст. 122 КАС України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з ч. 6 ст. 161 КАС України, у разі пропуску строку звернення до адміністративного суду позивач зобов'язаний додати до позову заяву про поновлення цього строку та докази поважності причин його пропуску.
Згідно з ч. 1, ст. 123 КАС України, у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
З адміністративного позову вбачається, що позивачем оскаржується розпорядження відповідача від 13.07.2016р. № 552-р, проте позивач звертається до суду лише 26.09.2018р. (як вбачається з інформації на поштовому конверті).
Однак, до адміністративного позову додана заява про поновлення строку звернення до суду в обґрунтування якої зазначає, що про оскаржуване розпорядження дізнався лише 22.07.2018р. під час проведення у м. Заліщики Форуму "Збережемо Дністер вільним", оскільки з 04.02.2015р. до липня 2018р. перебував за кордоном.
Суд звертає увагу, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
При цьому, дотримання строку звернення з адміністративним позовом до суду є однією з умов для реалізації права на позов у публічно-правових відносинах. Вона дисциплінує учасників цих відносин у випадку, якщо вони стали спірними, запобігає зловживанням і можливості регулярно погрожувати зверненням до суду, сприяє юридичній визначеності у публічно-правових відносинах. Відсутність цієї умови приводила б до постійного збереження стану невизначеності у публічно-правових відносинах.
Додатково суд звертає увагу і на практику Європейського суду з прав людини. У справах "Стаббігс та інші проти Великобританії", "Девеер проти Бельгії", суд дійшов висновку, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав.
У справі "Пономарьов проти України" Європейський суд зазначив, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави.
Відповідно до статті 57 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.
Порядок оприлюднення актів визначається Указом Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів і набрання ними чинності» від 10.06.1997 № 503/97.
Офіційне оприлюднення нормативно-правових актів здійснюється після включення їх до Єдиного державного реєстру нормативних актів із зазначенням присвоєного їм реєстраційного коду.
Суд звертає увагу позивача, що розпорядження Кабінету міністрів України від 13.07.2016р. № 552-р опубліковано в Офіційному віснику України від 09.08.2016 - 2016 р., № 60, стор. 175, стаття 2065, код акта 82673/2016.
Оскаржуване розпорядження набрало чинності 13.07.2016р., тобто з моменту його прийняття, а позов подано до суду подано більше ніж, чим після двох років з моменту набрання чинності.
При цьому, коли йдеться про дію нормативно-правового акта, то строк, з якого особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, починається з дня опублікування акта, незважаючи на те, що особа, на яку поширює дію цей акт, фактично ознайомилася з ним значно пізніше. Це пояснюється тим, що особа мала реальну можливість (повинна була) дізнатися про цей акт у день його опублікування, якщо таке опублікування було зроблено у встановленому порядку.
Отже, нормативно-правовий акт може бути оскаржено в незалежності від дати його прийняття, опублікування чи набрання чинності, що обумовлюється специфікою сфери його дії, тобто, в будь-який момент протягом строку чинності, але в межах визначеного загальними положеннями КАС України шестимісячного строку, який обраховується з дати, коли даний нормативно-правовий акт застосовано до позивача, або з моменту набуття позивачем статусу суб'єкта правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.
Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.
У справах "Стаббігс та інші проти Великобританії" та "Девеер проти Бельгії" Європейський суд дійшов висновку, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав.
Вищевикладене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду викладеною в постанові від 03.05.2018р. справа №826/6380/17, адміністративне провадження № К/9901/28580/18.
Натомість, позивачем не надано жодних належних доказів наявності об'єктивних перешкод для звернення до адміністративного суду протягом встановленого строку, не наведено поважних обставин, які не залежали від його волевиявлення та пов'язані з дійсними істотними перешкодами та труднощами, що перешкоджали звернутись до суду в межах встановленого строку.
Більше того, з доданих до заяви про поновлення строку документів не можливо встановити, коли саме позивач повернувся в Україну. Доказів неможливості ознайомитись з оскаржуваним розпорядженням раніше до суду не надано.
Згідно ч. 1 ст. 169 КАС України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених статтями 160, 161 цього Кодексу, протягом п'яти днів з дня подання позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху.
Відповідно до ч. 2 ст. 169 КАС України, в ухвалі про залишення позовної заяви без руху зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху. Якщо ухвала про залишення позовної заяви без руху постановляється з підстави несплати судового збору у встановленому законом розмірі, суд в такій ухвалі повинен зазначити точну суму судового збору, яку необхідно сплатити (доплатити).
Враховуючи вищевикладене, позивачу необхідно усунути недоліки позовної заяви у десятиденний строк з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху шляхом подання до суду адміністративного позову з додатками оформленого відповідно до вищевикладених вимог, а також надати до суду обґрунтування з доказами на підтвердження факту застосування оскаржуваного наказу до позивача або належність позивача до суб'єктів правовідносин, у яких застосовується або буде застосовано цей наказ.
Окрім цього, позивачу необхідно надати до суду заяву про поновлення строку звернення до адміністративного суду в якій вказати інші підстави для поновлення строку.
Керуючись ст. 160, 161, 169, 264 Кодексу адміністративного судочинства України, суддя Окружного адміністративного суду міста Києва, -
1. Визнати неповажними підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду.
2. Залишити позовну заяву ОСОБА_1 без руху.
3. Встановити позивачу десятиденний строк для усунення недоліків позовної заяви з дати отримання копії цієї ухвали.
4.Попередити позивача про наслідки недотримання вимог ухвали про залишення позовної заяви без руху, передбачені ч.4 ст. 169 КАСУ.
Ухвала набирає законної сили в порядку та строки встановлені ст. 256 КАС України та оскарженню не підлягає.
Суддя Я.І. Добрянська