Справа № 201/1724/18
Провадження № 2/201/1268/2018
(заочне)
02 жовтня 2018 року Жовтневий районний суд
м. Дніпропетровська
У складі: головуючого судді - Федоріщева С.С,
при секретарі - Кияшко Н.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа: Управління-служба у справах дітей Соборної районної у місті Дніпрі ради про визначення місця проживання дитини, -
У лютому 2018 року позивач звернулася до суду із зазначеним позовом до відповідача ОСОБА_3, посилаючись на те, що з 05 серпня 2006 року перебувала у шлюбі з відповідачем, який було розірвано рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 березня 2013 року. Від цього шлюбу сторони мають малолітню дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка проживає з позивачем за адресою: АДРЕСА_1. Після розірвання шлюбу між сторонами так і не було досягнуто згоди щодо місця проживання спільної дитини, через що виникають постійні сварки. Відповідач може взяти дитину разом з собою, без попередньої згоди матері, та утримувати її невизначений час за місцем свого проживання, порушуючи цим усталений спосіб життя та проживання дитини. При цьому відповідач не цікавиться фізичним і психологічним станом здоров'я дитини, систематично не приймає участь у процесі виховання доньки. Дитина вважає єдиним місцем свого проживання разом із матір'ю, де для неї створені усі належні умови. З урахуванням викладеного позивач просила суд визначити місце проживання ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, з її матір'ю ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1.
Представник позивача надала до суду заяву, у якій позовні вимоги підтримала у повному обсязі та не заперечувала проти заочного розгляду справи.
Відповідач у судове засідання не з'явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, про причини неявки суд не повідомив.
Зважаючи на ці обставини, суд керується ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950), яка згідно з частиною першою статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, та яка визначає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Відповідно до постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17.10.2014 № 11 «Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних і справ про адміністративні правопорушення» строки, встановлені Цивільним процесуальним кодексом України, є обов'язковими для судів та учасників судових процесів, оскільки визначають тривалість кожної стадії процесу або час, протягом якого має бути вчинено процесуальну дію (наприклад, строк оскарження судового рішення, строк подачі зауважень щодо журналу судового засідання). Зазначене є завданням цивільного судочинства та кримінального провадження (стаття 1 ЦПК, стаття 2 КПК). Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
Європейський суд з прав людини, вирішуючи питання про дотримання права на справедливий суд, передбаченого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованої Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР, у контексті оцінки дій сторони в справі, спрямованих на захист свого права, або її бездіяльності, дійшов з урахуванням принципів, що випливають з прецедентної практики Суду, висновків про те, що: одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності; «право на суд» не є абсолютним, воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави; сторона в розумні інтервали часу має вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їй судового провадження; право на вчинення процесуальних дій стороною або щодо певної сторони не є необмеженим, позаяк обмежується, зокрема, необхідністю дотримання прав іншої сторони в процесі та власне необхідністю забезпечити дотримання права на справедливий суд у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції (рішення від 19.06.2001 у справі «Креуз проти Польщі» (п.п. 52, 53, 57 та ін.); рішення від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України» (п.п. 40, 41, 42 та ін.).У рішенні Європейського Суду з прав людини від 3 квітня 2008 року у справі «Пономарьова проти України» зазначено, що сторони мають вживати заходів, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження.
Верховний Суд України у постанові від 01 лютого 2017 року у справі № 6-1957цс16, яка є обов'язковою для усіх суб'єктів правозастосування та судів, вказав на те, що розумність тривалості судового розгляду має визначатися з огляду на обставини справи та наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета позову для заявника у справі (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Фрідлендер проти Франції»).
Ураховуючи, що відповідач належним чином повідомлявся про призначені у справі судові засідання, судом визнано за можливе розглянути справу за його відсутності і ухвалити заочне рішення суду за правилами ст. 223, ст. 280 ЦПК України.
Представник третьої особи надав до суду заяву, у якій просив слухання справи проводити без його участі та не заперечував проти задоволення позовних вимог.
Згідно з приписами ч. 2 ст. 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому їх дослідженні, дійшов наступних висновків.
Судом встановлено, що позивач з 05 серпня 2006 року перебувала з відповідачем у шлюбі, який було зареєстровано Індустріальним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції у Дніпропетровській області, за актовим записом № 558. Від цього шлюбу сторони мають малолітню дитину ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.13).
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 березня 2013 року шлюб, зареєстрований 05 серпня 2006 року Індустріальним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції у Дніпропетровській області, актовий запис № 558, між ОСОБА_4 та ОСОБА_2, які мають малолітню доньку ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, було розірвано (а.с.11).
Малолітня дитина ОСОБА_3 проживає разом з позивачем за адресою: АДРЕСА_1, де для дитини створені усі належні умови для проживання і розвитку.
На даний час між сторонами виникають суперечності щодо місця проживання спільної дитини, у зв'язку із чим позивач була вимушена звернутися до суду із відповідною позовною заявою.
Стаття 51 Конституції України гарантує кожному із подружжя рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї. Аналогічна норма міститься також у ч. 6 ст. 7 СК України, відповідно до якої рівність прав і обов'язків жінки та чоловіка у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї є однією із загальних засад регулювання сімейних відносин. Це узгоджується з практикою ЄСПЛ, який неодноразово наголошував, що батьки повинні мати рівні права у спорах про опіку над дітьми, і жодні презумпції, які ґрунтуються на ознаці статі, не повинні братися до уваги (рішення у справі «Зоммерфельд проти Німеччини» від 08 липня 2003 року, «Цаунеггер проти Німеччини» від 03 грудня 2009 року).
Батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини (ч. 1 ст. 151 СК України).
Стаття 141 СК України визначає, що мати та батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою, чи розірвано шлюб і чи проживають вони разом чи окремо.
Відповідно до ч. 2 ст. 141 СК України розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Згідно ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Декларація прав дитини від 20 листопада 1959 року містить принцип 6, за яким дитина може бути розлучена з матір'ю лише у винятковій ситуації.
Конвенція про права дитини, виходячи із рівності прав матері та батька, у пункті 1 статті 9 проголосила правило, за яким дитина не повинна розлучатися з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини.
Пунктом 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійним та поділ спільного майна подружжя» роз'яснено, що при вирішенні спору про місце проживання дитини належить звертати увагу на її вік та з'ясовувати, з ким із батьків вона бажає проживати. Слід враховувати також положення ст. 160 СК України, якою передбачено, що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Вирішуючи спори між батьками, які проживають окремо, про те, з ким із них і хто саме з дітей залишається, суд, виходячи з рівності прав та обов'язків батька й матері щодо своїх дітей, повинен ухвалити рішення, яке відповідало б інтересам неповнолітніх. При цьому суд враховує, хто з батьків виявляє більшу увагу до дітей і турботу про них, їхній вік і прихильність до кожного з батьків, особисті якості батьків, можливість створення належних умов для виховання, маючи на увазі, що перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дітей.
Частиною 2 ст. 150 СК України передбачено, що батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Згідно із ч. 4 ст. 150 СК України батьки зобов'язані поважати дитину.
Відповідно до ст. 153 СК України мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.
Частиною 2 ст. 155 СК України передбачено, що батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Законодавством України закріплено обов'язок того із батьків, який проживає окремо, брати участь у вихованні дитини, окрім того, законодавством зобов'язано батьків вирішувати всі питання виховання дитини спільно (ст. 157 СК України ).
У рішенні Європейського Суду з прав людини від 18 грудня 2008 року № 39948/06 у справі «Савіни проти України» викладена позиція про те, що дитина може бути розлучена з матір'ю у виняткових випадках.
Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року гарантує кожному право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції (пункт 1). При цьому зазначена стаття містить застереження, згідно з яким органи державної влади не можуть утручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (пункт 2).
Згідно із висновком Соборної районної у місті Дніпрі ради як органу опіки та піклування № 170/05-38 від 07 серпня 2018 року, ним визнано за доцільне визначити місце проживання ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, із матір'ю ОСОБА_1.
Крім того, представником третьої особи було надано письмові пояснення відповідача ОСОБА_3, згідно із якими останній не заперечує проти визначення місця проживання дитини ОСОБА_3 із матір'ю ОСОБА_1, однак наголошує на тому, що він буде приймати участь у її вихованні, а також бажає з нею бачитися.
Враховуючи все вищезазначене, а також те, що судом не встановлено виняткових обставин, за наявності яких малолітня дитина в її інтересах може бути розлучена із матір'ю, суд дійшов висновку про наявність підстав для визначення місця проживання дитини ОСОБА_3, 16 квітня 2009 року із матір'ю ОСОБА_1.
Судові витрати необхідно розподілити відповідно до ст. 141 ЦПК України.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 13, 76-78, 263, 264, 265, 280 ЦПК України, суд, -
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа: Управління-служба у справах дітей Соборної районної у місті Дніпрі ради про визначення місця проживання дитини задовольнити.
Визначити місце проживання ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом із матір'ю ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1.
Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений останньою судовий збір у розмірі 704 грн. 80 коп. (сімсот чотири грн. 80 коп.).
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.
Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Відповідач має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд, якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Заочне рішення суду може бути оскаржене позивачем протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення шляхом подання апеляційної скарги до апеляційного суду Дніпропетровської області через Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська.
Суддя С.С. Федоріщев