264/2465/17
2/264/170/2018
"28" вересня 2018 р. Іллічівський районний суд м. Маріуполя Донецької області під головуванням судді Литвиненко Н. В. , за участю секретаря судового засідання Кадимової А.І., позивача ОСОБА_1, його представника ОСОБА_2, представника відповідача ОСОБА_3, представника третіх осіб ОСОБА_4, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Маріуполі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Маріупольської міської ради, треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання неправомірним та скасування рішення про надання у власність земельної ділянки,
В травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовними вимогами про визнання неправомірними та скасування рішень Маріупольської міської ради №256/2 від 14.10.1998 року і №187/3 від 19.05.1999 року в частині надання у власність ОСОБА_5 земельних ділянок площею 125м.кв та 62м.кв, розташованих по вул.Менжинського, 51, визнання недійсним виданого ОСОБА_5 державного акту про право власності на земельну ділянку від 25.08.1999 року, а також скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що вищевказаними рішеннями відповідача земельні ділянки загальною площею 0,0187га, передані ОСОБА_5 для обслуговування житлових будинків, придбаних згідно договорів купівлі-продажу. ОСОБА_5 помер 22.04.2013 року, треті особи по справі являються його спадкоємцями та правонаступниками. Позивач вважає рішення Маріупольської міської ради незаконними та такими, що підлягають скасуванню, оскільки законодавством того часу було передбачено можливість передачі у власність земельних ділянок для будівництва і обслуговування індивідуальних житлових будинків, тоді як будинок №51, розташований по вул.Менжинського в м.Маріуполі являється багатоквартирним. Згідно договору купівлі-продажу від 06.10.2009 року ОСОБА_1 придбав квартиру АДРЕСА_1, як вбачається з положень ч.2 ст.382 ЦК України, в редакції від 14.05.2015 року, власник квартири має право зокрема на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок. Таким чином, рішення відповідача позбавили ОСОБА_1 права стати власником частки земельної ділянки.
Ухвалою Іллічівського районного суду м.Маріуполя від 19.09.2018 року за заявою ОСОБА_1 залишено без розгляду позовні вимоги в частині визнання державного акту про право власності на земельну ділянку від 25.08.1999 року недійсним та скасування державної реєстрації прав власності на земельну ділянку.
Позивач ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_2, який діє на підставі довіреності, в судовому засіданні підтримали уточнені позовні вимоги та просили їх задовольнити. ОСОБА_1 додатково зазначив, що зареєстрована за ОСОБА_5 земельна ділянка, розташована під його квартирою.
Представник відповідача ОСОБА_3, який діє на підставі довіреності, в судовому засіданні заперечував проти задоволення позовних вимог. Вказав, що спірні рішення мають одноразову дію та втратили чинність. Також заявив клопотання про застосування строків позовної давності, у зв'язку з їх пропуском.
Треті особи ОСОБА_5, ОСОБА_6 заперечували проти задоволення позовних вимог.
Представник третіх осіб ОСОБА_4, яка діє на підставі договору про надання правової допомоги, в судовому засіданні просила в задоволені позову відмовити, надала письмові заперечення, в яких вказала, що відсутній факт порушення прав ОСОБА_1, оскільки на час ухвалення спірних рішень відповідач не був власником квартири в будинку і відповідно не мав жодним майнових прав користування прилеглою до будинку територією. Власником квартири на той час була ОСОБА_7, яка не заперечувала проти встановлення порядку користування земельною ділянкою, який вже склався, що було відображено у відповідному акті. Крім того позивачем порушені строки позовної давності, передбачені ст.257 ЦК України, так з дня придбання позивачем квартири, йому було відомо про фактичний порядок користування земельною ділянкою, однак протягом семи років він йому не заважав.
Суд, вислухавши пояснення учасників справи, дослідивши письмові докази, вважає, що позовні вимоги задоволенню не підлягають з наступних підстав.
Згідно договору купівлі-продажу від 06.10.2009 року ОСОБА_8 та ОСОБА_9 продали, а ОСОБА_1 придбав квартиру АДРЕСА_2.
11.06.1997 року ОСОБА_5 звернувся із заявою до Маріупольської міської ради з проханням надати йому в приватну власність земельної ділянки №51 по вул.Менжинського, площею 187кв.м, що знаходиться в його користуванні.
Відповідно до копії висновку Міжрегіонального юридичного центру відділу судової товарознавчо-технічної експертизи №5 від 20.01.1997 року в фактичному користуванні ОСОБА_5, який являється власником квартири АДРЕСА_3, знаходиться земельна ділянка площею 186,98кв.м. Висновок здійснений з урахуванням Акту узгодження про встановлення меж земельного користування ділянками між наймачами квартир №1, 2, 4, який підписаний всіма наймачами, в тому числі і наймачем квартири №1 ОСОБА_10
Як вбачається з витягу з рішення виконавчого комітету Маріупольської міської ради №187/3 від 19.05.1999 року ОСОБА_5 передано у приватну власність земельну ділянку по вул.Менжинського, 51, площею 62м.кв, яка знаходиться в його користуванні для обслуговування жилого будинку.
Згідно витягу з рішення виконавчого комітету Маріупольської міської ради №256/2 від 14.10.1998 року ОСОБА_5 передано у приватну власність земельну ділянку по вул.Менжинського, 51, площею 125м.кв, яка знаходиться в його користуванні для обслуговування жилого будинку.
На підставі вказаних рішень Маріупольської міської ради, ОСОБА_5 видано державний акт на право приватної власності на землю, відповідно до якого останньому передано у приватну власність земельну ділянку №51 по вул.Менжинського, площею 0,0187 гектарів для обслуговування житлового будинку та господарських споруд.
В 1996 році ОСОБА_5 звертався із заявою до Іллічівського районного виконавчого комітету про надання дозволу на будівництво гаражу. Жоден із сусідів не заперечували проти цього, про що свідчать їх підписи в заяві.
Згідно відомостей Міського бюро технічної інвентаризації від 22.08.2016 року квартира №3, розташована в будинку №51 по вул.Менжинського в м.Маріуполі зареєстрована за ОСОБА_6
З інформації, наданої ЖКП «КК «Кальміуська» від 21.06.2017 року вбачається, що житловий будинок №51 по вул.А.Амосова (Менжинського) передано їм на баланс в 2000 році від ВАТ «Азов», будинок являється багатоквартирним, двоповерховим, однопід'їзним.
Правові засади організації та діяльності органів місцевого самоврядування визначені Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні».
Статтею 140 Конституції України визначено, що місцеве самоврядування є правом територіальної громади- жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста- самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
Майже аналогічне визначення міститься і в ч.1 ст.2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», місцеве самоврядування в Україні- це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади- жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста- самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
Тобто, Конституція України визнає право за органами місцевого самоврядування самостійно вирішувати питання місцевого значення, що цілком узгоджується з положеннями п.2 ст.4 Європейської Хартії місцевого самоврядування, відповідно до змісту якого місцева влада в межах закону має повне право вирішувати будь-яке питання, що не вилучено із сфери її компетенції і вирішення якого не доручено жодному іншому органу.
Відповідно до ч.1 ст.16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону.
Статтею 25 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.
Як роз'яснено у 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року за № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», що оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.
При прийнятті вищевказаних рішень міської ради інтереси позивача не були враховані і не могли бути враховані, оскільки на момент їх прийняття він не був власником квартири у будинку №51 по вул.Менжинського в м.Маріуполі і жодного права (власності чи користування) земельною ділянкою не мав. Зазначені рішення були прийнятті після узгодження меж земельної ділянки із ОСОБА_9, в якої позивач придбав квартиру.
При прийнятті оскаржуваних рішень виконавчий комітет керувався ст.ст.3, 6, 30, 67 Земельного кодексу України (у редакції чинній на час прийняття спірних рішень).
Так, згідно ст.3 ЗУ України власність на землю в Україні має такі форми: державну,
колективну, приватну. Усі форми власності є рівноправними. Розпоряджаються землею Ради народних депутатів, які в межах своєї компетенції передають землі у власність або надають у користування та вилучають їх. Повноваження щодо передачі, надання та вилучення земельних
ділянок місцеві Ради народних депутатів можуть передавати відповідно органам державної виконавчої влади або виконавчим органам місцевого самоврядування. В травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовними вимогами про визнання неправомірними та скасування рішень Маріупольської міської ради №256/2 від 14.10.1998 року і №187/3 від 19.05.1999 року в частині надання у власність ОСОБА_5 земельних ділянок площею 125м.кв та 62м.кв, розташованих по вул.Менжинського, 51, визнання недійсним виданого ОСОБА_5 державного акту про право власності на земельну ділянку від 25.08.1999 року, а також скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що вищевказаними рішеннями відповідача земельні ділянки загальною площею 0,0187га, передані ОСОБА_5 для обслуговування житлових будинків, придбаних згідно договорів купівлі-продажу. ОСОБА_5 помер 22.04.2013 року, треті особи по справі являються його спадкоємцями та правонаступниками. Позивач вважає рішення Маріупольської міської ради незаконними та такими, що підлягають скасуванню, оскільки законодавством того часу було передбачено можливість передачі у власність земельних ділянок для будівництва і обслуговування індивідуальних житлових будинків, тоді як будинок №51, розташований по вул.Менжинського в м.Маріуполі являється багатоквартирним. Згідно договору купівлі-продажу від 06.10.2009 року ОСОБА_1 придбав квартиру АДРЕСА_1, як вбачається з положень ч.2 ст.382 ЦК України, в редакції від 14.05.2015 року, власник квартири має право зокрема на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок. Таким чином, рішення відповідача позбавили ОСОБА_1 права стати власником частки земельної ділянки.
Ухвалою Іллічівського районного суду м.Маріуполя від 19.09.2018 року за заявою ОСОБА_1 залишено без розгляду позовні вимоги в частині визнання державного акту про право власності на земельну ділянку від 25.08.1999 року недійсним та скасування державної реєстрації прав власності на земельну ділянку.
Позивач ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_2, який діє на підставі довіреності, в судовому засіданні підтримали уточнені позовні вимоги та просили їх задовольнити. ОСОБА_1 додатково зазначив, що зареєстрована за ОСОБА_5 земельна ділянка, розташована під його квартирою.
Представник відповідача ОСОБА_3, який діє на підставі довіреності, в судовому засіданні заперечував проти задоволення позовних вимог. Вказав, що спірні рішення мають одноразову дію та втратили чинність. Також заявив клопотання про застосування строків позовної давності, у зв'язку з їх пропуском.
Треті особи ОСОБА_5, ОСОБА_6 заперечували проти задоволення позовних вимог.
Представник третіх осіб ОСОБА_4, яка діє на підставі договору про надання правової допомоги, в судовому засіданні просила в задоволені позову відмовити, надала письмові заперечення, в яких вказала, що відсутній факт порушення прав ОСОБА_1, оскільки на час ухвалення спірних рішень відповідач не був власником квартири в будинку і відповідно не мав жодним майнових прав користування прилеглою до будинку територією. Власником квартири на той час була ОСОБА_7, яка не заперечувала проти встановлення порядку користування земельною ділянкою, який вже склався, що було відображено у відповідному акті. Крім того позивачем порушені строки позовної давності, передбачені ст.257 ЦК України, так з дня придбання позивачем квартири, йому було відомо про фактичний порядок користування земельною ділянкою, однак протягом семи років він йому не заважав.
Суд, вислухавши пояснення учасників справи, дослідивши письмові докази, вважає, що позовні вимоги задоволенню не підлягають з наступних підстав.
Згідно договору купівлі-продажу від 06.10.2009 року ОСОБА_8 та ОСОБА_9 продали, а ОСОБА_1 придбав квартиру АДРЕСА_2.
11.06.1997 року ОСОБА_5 звернувся із заявою до Маріупольської міської ради з проханням надати йому в приватну власність земельної ділянки №51 по вул.Менжинського, площею 187кв.м, що знаходиться в його користуванні.
Відповідно до копії висновку Міжрегіонального юридичного центру відділу судової товарознавчо-технічної експертизи №5 від 20.01.1997 року в фактичному користуванні ОСОБА_5, який являється власником квартири АДРЕСА_3, знаходиться земельна ділянка площею 186,98кв.м. Висновок здійснений з урахуванням Акту узгодження про встановлення меж земельного користування ділянками між наймачами квартир №1, 2, 4, який підписаний всіма наймачами, в тому числі і наймачем квартири №1 ОСОБА_10
Як вбачається з витягу з рішення виконавчого комітету Маріупольської міської ради №187/3 від 19.05.1999 року ОСОБА_5 передано у приватну власність земельну ділянку по вул.Менжинського, 51, площею 62м.кв, яка знаходиться в його користуванні для обслуговування жилого будинку.
Згідно витягу з рішення виконавчого комітету Маріупольської міської ради №256/2 від 14.10.1998 року ОСОБА_5 передано у приватну власність земельну ділянку по вул.Менжинського, 51, площею 125м.кв, яка знаходиться в його користуванні для обслуговування жилого будинку.
На підставі вказаних рішень Маріупольської міської ради, ОСОБА_5 видано державний акт на право приватної власності на землю, відповідно до якого останньому передано у приватну власність земельну ділянку №51 по вул.Менжинського, площею 0,0187 гектарів для обслуговування житлового будинку та господарських споруд.
В 1996 році ОСОБА_5 звертався із заявою до Іллічівського районного виконавчого комітету про надання дозволу на будівництво гаражу. Жоден із сусідів не заперечували проти цього, про що свідчать їх підписи в заяві.
Згідно відомостей Міського бюро технічної інвентаризації від 22.08.2016 року квартира №3, розташована в будинку №51 по вул.Менжинського в м.Маріуполі зареєстрована за ОСОБА_6
З інформації, наданої ЖКП «КК «Кальміуська» від 21.06.2017 року вбачається, що житловий будинок №51 по вул.А.Амосова (Менжинського) передано їм на баланс в 2000 році від ВАТ «Азов», будинок являється багатоквартирним, двоповерховим, однопід'їзним.
Правові засади організації та діяльності органів місцевого самоврядування визначені Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні».
Статтею 140 Конституції України визначено, що місцеве самоврядування є правом територіальної громади- жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста- самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
Майже аналогічне визначення міститься і в ч.1 ст.2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», місцеве самоврядування в Україні- це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади- жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста- самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
Тобто, Конституція України визнає право за органами місцевого самоврядування самостійно вирішувати питання місцевого значення, що цілком узгоджується з положеннями п.2 ст.4 Європейської Хартії місцевого самоврядування, відповідно до змісту якого місцева влада в межах закону має повне право вирішувати будь-яке питання, що не вилучено із сфери її компетенції і вирішення якого не доручено жодному іншому органу.
Відповідно до ч.1 ст.16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону.
Статтею 25 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.
Як роз'яснено у 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року за № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», що оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.
При прийнятті вищевказаних рішень міської ради інтереси позивача не були враховані і не могли бути враховані, оскільки на момент їх прийняття він не був власником квартири у будинку №51 по вул.Менжинського в м.Маріуполі і жодного права (власності чи користування) земельною ділянкою не мав. Зазначені рішення були прийнятті після узгодження меж земельної ділянки із ОСОБА_9, в якої позивач придбав квартиру.
При прийнятті оскаржуваних рішень виконавчий комітет керувався ст.ст.3, 6, 30, 67 Земельного кодексу України (у редакції чинній на час прийняття спірних рішень).
Так, згідно ст.3 ЗУ України власність на землю в Україні має такі форми: державну,
колективну, приватну. Усі форми власності є рівноправними. Розпоряджаються землею Ради народних депутатів, які в межах своєї компетенції передають землі у власність або надають у користування та вилучають їх. Повноваження щодо передачі, надання та вилучення земельних
ділянок місцеві Ради народних депутатів можуть передавати відповідно органам державної виконавчої влади або виконавчим органам місцевого самоврядування.
За вимогами ст.6 ЗК України громадяни України мають право на одержання у власність
земельних ділянок в тому числі для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських
будівель (присадибна ділянка).
Статтею 30 ЗК України встановлено, що при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження- будівлі та споруди. У разі зміни цільового призначення надання земельної ділянки у власність або користування здійснюється в порядку відведення. При переході права власності громадян на жилий будинок і господарські будівлі та споруди до кількох власників, а також при її переході права власності на частину будинку в разі неможливості поділу земельної ділянки між власниками без шкоди для її раціонального використання земельна ділянка переходить у спільне користування власників цих об'єктів. При передачі підприємствами, установами і організаціями будівель та споруд іншим підприємствам, установам і організаціям разом з цими об'єктами до них переходить право користування земельною ділянкою, на якій знаходяться зазначені будівлі та споруди. Право власності або право користування земельною ділянкою у перелічених випадках посвідчується Радами народних депутатів відповідно до вимог статті 23 цього Кодексу.
Відповідно до ст.67 ЗК України громадянам за рішенням сільської, селищної, міської Ради
народних депутатів передаються у власність або надаються у користування земельні ділянки для будівництва індивідуальних жилих будинків, господарських будівель, гаражів і дач. Розмір ділянок для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) повинен бути не більше: у сільських населених пунктах - 0,25 гектара селищах міського типу - 0,15 гектара, а для членів колективних сільськогосподарських підприємств і працівників радгоспів - не більше 0,25 гектара, у містах - 0,1 гектара.
З системного аналізу норм Земельного кодексу України від 18.12.1990 року вбачається, що прямої вказівки на те, що земельна ділянка під одноповерховим багатоквартирним будинком є спільною сумісною власністю співвласників житлового будинку та не може бути надана у приватну власність одному з них немає.
У п.2.1. «Положення про порядок встановлення та закріплення меж прибудинкових територій існуючого житлового фонду та надання у спільне користування або спільну сумісну власність земельних ділянок для споруджених житлових будинків», затвердженого наказом Держкомзему України, Держкоммістобудування України Держжитлокомунгоспу України та Фонду державного майна України від 05.04.1996року № 31/30/53/396 зазначено, що земельна ділянка, яка знаходиться біля багатоквартирного будинку, повинна передаватись у приватну власність для всього будинку, а не окремої квартири. Прибудинкова територія- це встановлена за проектом поділу території мікрорайону (кварталу) та проектом забудови земельна ділянка багатоквартирної несадибної житлової забудови, яка необхідна для розміщення та обслуговування житлового будинку (будинків) і пов'язаних з ним господарських та технічних будівель і споруд.
Однак встановленої території з визначеними її межами, яка б відносилася до прибудинкової території будинку №51 по вул.Менжинського немає, позивачем не надано суду документу, який би підтверджував межі прибудинкової території будинку, а тому наявність чи відсутність порушення прибудинкової території будинку при виділенні земельної ділянки виявити неможливо.
Крім того, ОСОБА_5 виділено земельну ділянку не як частину прибудинкової території, а як земельну ділянку для обслуговування житлового будинку.
Отже, при прийнятті оскаржуваних рішень виконавчий комітет діяв відповідно до вимог чинного законодавства та в межах наданих йому повноважень, у спосіб визначений Конституцією та законодавством України.
Права позивача оскаржуваним рішенням не було порушено, а тому позовні вимоги про скасування рішень виконавчого комітету Маріупольської міської ради не підлягають до задоволення.
Відповідно до ч.1 ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з ч.1 ст.77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Частиною 1 ст.81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.
Відповідно до ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів можуть бути примусове виконання обов'язку в натурі.
Позивачем не надано суду доказів того, що рішення прийняте виконавчим комітетом суперечить актам цивільного законодавства та порушує його права або інтереси.
Рішенням Конституційного суду України 16.04.2009 р. № 7-рп/2009 визначено, що нормативні правові акти органу місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, тому вони не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання.
Таким чином, виходячи з заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Крім того, як встановлено судом, позивач набув право власності на квартиру в 2009 році, та з цього часу на протязі строку позовної давності, маючи всі можливості звернутися із відповідним позовом до суду, цим не скористався, та звернулась до суду із наведеним позовом лише 23.05.2017 року, тобто через сім з половиною років.
Стаття 256 ЦК України вказує, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутись до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до ч.1 ст.261 ЦК України перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалась або могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Статтею 257 ЦК України визначено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до п.4 ст.267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування, якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Виходячи з наведеного, суд вважає, що позивач звернувся до суду із позовом після спливу терміну позовної давності.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.4, 12, 13, 81, 133, 141, 259, 263, 264, 265 ЦПК України, ст.ст.3, 6, 30, 67 ЗК України від 18.12.1990 року, ст.ст.256, 257, 261, 267 ЦК України,
В задоволенні позову ОСОБА_1 до Маріупольської міської ради, треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання неправомірним та скасування рішення про надання у власність земельної ділянки відмовити.
Заборону на відчуження земельної ділянки для обслуговування житлового будинку господарських споруд, площею 0,0187 га., розташованої в Кальміуському районі м. Маріуполя по вул. Менжинського (нині вул. Академіка Амосова), буд.51, яка належала ОСОБА_11, померлому 22 квітня 2013 році, накладену ухвалою Іллічівського районного суду м. Маріуполя 26.01.2018 року - скасувати.
Рішення може бути оскаржено позивачем в апеляційному порядку протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення буде виготовлений 01 жовтня 2018 року.
Суддя: Н. В. Литвиненко