ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
28 вересня 2018 року № 826/7827/18
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Келеберди В.І., розглянувши у порядку спрощеного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Міністерства оборони України,
про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії,
Обставини справи.
ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП: НОМЕР_1 ) (далі - Позивач) подав до Окружного адміністративного суду міста Києва (далі - суд) позов до Міністерства оборони України (03168, місто Київ, проспект Повітрофлотський, 6, код ЄДРПОУ: 00034022) (далі - Відповідач) та просить суд:
Визнати протиправними дії Міністерства оборони України щодо повернення документів ОСОБА_1 по отриманню одноразової грошової допомоги, у зв'язку зі встановленням інвалідності ІІ групи, що настала внаслідок поранення пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велися бойові дії.
Зобов'язати Міністерство оборони України призначити та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу у зв'язку зі встановленням ІІ групи інвалідності, що настала внаслідок поранення, пов'язаного із виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велися бойові дії, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975 «Про затвердження Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві» та статей 16-16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у розмірі 300-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 01 січня 2017 року.
В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що 08 червня 2017 року позивачу встановлено ІІ групу інвалідності, що настала в результаті поранення, контузії та захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії.
З метою вирішення питання про виплату одноразової грошової допомоги у зв'язку із отриманням ІІ групи інвалідності, позивач звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_1 з відповідною заявою від 29 серпня 2017 року та копіями необхідних документів. Однак останнім, отримавши заяву позивача з доданими документами, не було їх направлено до Міністерства оборони України, а без прийняття відповідного рішення, своїм листом від 19 вересня 2017 року № 2/5/1323 повідомлено позивача про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виплати грошової допомоги.
Не погодившись з даною відмовою, позивач звернувся до Обухівського районного суду Київської області з позовною заявою про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії.
Постановою Обухівського районного суду Київської області від 21 листопада 2017 року у справі № 372/3009/17 позовні вимоги задоволено.
Після набранням постановою законної сили, позивач звернувся через Київський обласний військовий комісаріат до Міністерства оборони України із заявою про виплату одноразової грошової допомоги.
В середині квітня 2018 року позивачем у Обухівському районному військовому комісаріаті було отримано витяг з протоколу засідання Комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 02 березня 2018 року № 26 про відмову в призначенні позивачу одноразової грошової допомоги, так як інвалідність була встановлена понад 3-місячний термін після звільнення з строкової служби.
Вважаючи дане рішення неправомірним, позивач звернувся до суду.
Ухвалою суду від 29 травня 2018 року відкрито провадження у справі №826/7827/18 (далі - справа), з розглядом у порядку спрощеного позовного провадження (без повідомлення (виклику) сторін). Водночас встановлено відповідачу п'ятнадцятиденний строк з дня вручення ухвали для подання відзиву на позовну заяву чи заяви про визнання позову та позивачу строк для подання відповіді на відзив.
Згідно зі статтею 262 КАС України розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи за правилами загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі.
Відповідачем засобами поштового зв'язку направлено відзив на позовну заяву, який зареєстровано канцелярією суду 20 червня 2018 року та в якому зазначається про відсутність підстав для задоволення позову оскільки діючим законодавством України встановлено строки призначення інвалідності, які враховуються для виплати одноразової грошової допомоги. Оскільки інвалідність позивачу встановлена більш ніж через 30 років з моменту звільнення з військової служби, підстав для виплати такої допомоги не має.
Крім того, відповідач посилається й на те, що в матеріалах справи відсутній документ, що свідчить про причини та обставини поранення (контузії, травми або каліцтва), зокрема про те, що воно не пов'язане із вчиненням особою кримінального або адміністративного правопорушення, або не є наслідком вчинення нею дій у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп'яніння, або навмисного спричинення собі тілесного ушкодження.
Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що адміністративний позов підлягає задоволенню виходячи з наступного.
Обставини встановлені судом.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проходив військову службу з 21 квітня 1985 року по 31 жовтня 1986 року на території Республіки Афганістан, де велися бойові дії, у зв'язку з чим отримав статус «Учасника бойових дій», що підтверджується копією військового квитка та довідкою Обухівського районного військового комісаріату Київської області від 28 лютого 2017 року № 528 (а.с. - 14-20).
Під час проходження військової служби в Республіці Афганістан позивач захворів.
28 лютого 2017 року позивач на підставі направлення військового комісара Обухівського районного військового комісаріату Київської області був направлений до судово-медичного експерта.
04 березня 2017 року судово-медичним експертом при огляді позивача було встановлено, що сліди ран, які є на тілі, виникли в період бойових дій в Афганістані з 1985 по 1986 рік. Вказані обставини підтверджено копією висновку (а.с. - 21).
Згідно з витягом з протоколу засідання Центральної військово-лікарської комісії по встановленню причинного зв'язку захворювання, поранень, контузій, травм, каліцтв від 20 березня 2017 року № 887 було встановлено, що захворювання позивача пов'язане з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії (а.с. - 22).
Вказаний протокол є чинним, оскільки його не визнано протиправним та не скасовано.
Відповідно до довідки до акту огляду медико-санітарної експертної комісії від 08 червня 2017 року серії АВ № 0766760, позивачу встановлено ІІ групу інвалідності, причина інвалідності - захворювання пов'язані з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії (а.с. - 23).
12 червня 2017 року позивачем отримано посвідчення інваліда війни ІІ групи (а.с. - 30).
Враховуючи що право на грошову допомогу у звільненого військовослужбовця наступає з моменту встановлення інвалідності, а не на момент його звільнення, позивач 29 серпня 2017 року звернувся із відповідною заявою та доданими документами до ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Київський військовий комісаріат листом від 19 вересня 2017 року № 2/5/1323, без прийняття відповідного рішення та направлення заяви та доданих документів до Міністерства оборони України, повідомив позивача про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виплати грошової допомоги.
Не погодившись з такою відмовою, позивач звернувся до Обухівського районного суду Київської області з позовом про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити дії, яким 21 листопада 2017 року у справі № 372/3009/17 винесено постанову про задоволення позовних вимог.
Після набрання постановою суду законної сили, позивач звернувся до Міністерства оборони України через ІНФОРМАЦІЯ_3 із заявою про виплату одноразової грошової допомоги.
В середині квітня 2018 року позивачем у Обухівському районному військовому комісаріаті було отримано витяг з протоколу засідання Комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 02 березня 2018 року № 26 про відмову в призначенні позивачу одноразової грошової допомоги, так як інвалідність була встановлена понад 3-місячний термін після звільнення з строкової служби.
Позивач не погоджується з таким рішенням відповідача, що є підставою для звернення до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд прийшов до наступних висновків.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Статтею 13 Конвенції передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав людини є головним обов'язком держави.
Частиною п'ятою статті 17 Конституції України передбачено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийняті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (стаття 22 Конституції України).
Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначення загальних засад проходження в Україні військової служби здійснює Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII (далі - Закон № 2232-XII).
Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 2232-XII захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями (частина друга статті 1 Закону № 2232-XII).
Частиною третьої зазначеної статті передбачено, що військовий обов'язок включає:
підготовку громадян до військової служби;
приписку до призовних дільниць;
прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу;
проходження військової служби;
виконання військового обов'язку в запасі;
проходження служби у військовому резерві;
дотримання правил військового обліку.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Згідно зі статтею 41 Закону № 2232-XII виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та резервістів під час виконання ними обов'язків служби у військовому резерві здійснюється в порядку і на умовах, встановлених Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі визначено відповідно до Конституції України Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII (далі - Закон № 2011-XII).
Статтею 1 Закону № 2011-XII визначено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації (стаття 1-2 Закону № 2011-XII).
Відповідно до статті 3 Закону № 2011-XII дія цього Закону поширюється на:
1) військовослужбовців Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів спеціального призначення (далі - правоохоронних органів), Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, які проходять військову службу на території України, і військовослужбовців зазначених вище військових формувань та правоохоронних органів - громадян України, які виконують військовий обов'язок за межами України, та членів їх сімей;
2) військовослужбовців, які стали особами з інвалідністю внаслідок захворювання, пов'язаного з проходженням військової служби, чи внаслідок захворювання після звільнення їх з військової служби, пов'язаного з проходженням військової служби, та членів їх сімей, а також членів сімей військовослужбовців, які загинули, померли чи пропали безвісти;
3) військовозобов'язаних та резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, і членів їх сімей.
Частинами другою та третьою зазначеної статті передбачено, що дія цього Закону не поширюється на членів сімей військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які загинули чи померли під час проходження військової служби (зборів), проходження служби у резерві внаслідок вчинення ними злочину чи адміністративного правопорушення, або якщо загибель (смерть) військовослужбовця, військовозобов'язаного чи резервіста сталася внаслідок вчинення ними дій у стані алкогольного, наркотичного або токсичного сп'яніння, чи є наслідком навмисного заподіяння собі військовослужбовцем, військовозобов'язаним чи резервістом тілесного ушкодження.
Дія цього Закону не поширюється на іноземців та осіб без громадянства, які проходять військову службу у Збройних Силах України.
Згідно зі статтею 9 Закону держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.
Частиною другою статті 16 Закону № 2011-XII передбачено, що одноразова грошова допомога призначається і виплачується у разі:
1) загибелі (смерті) військовослужбовця (крім військовослужбовця строкової служби) під час виконання ним обов'язків військової служби або внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням ним обов'язків військової служби;
2) смерті військовослужбовця (крім військовослужбовця строкової служби), що настала в період проходження ним військової служби або внаслідок захворювання чи нещасного випадку, що мали місце в період проходження ним військової служби;
3) загибелі (смерті) військовослужбовця строкової військової служби, військовозобов'язаного або резервіста, якого призвано на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, що настала під час виконання обов'язків військової служби або служби у військовому резерві;
4) встановлення військовослужбовцю (крім військовослужбовців строкової служби) інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого ним під час виконання обов'язків військової служби або внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням ним обов'язків військової служби, чи встановлення інвалідності особі після її звільнення з військової служби внаслідок причин, зазначених у цьому підпункті;
5) встановлення військовослужбовцю (крім військовослужбовців строкової служби) інвалідності, що настала в період проходження ним військової служби або внаслідок захворювання, пов'язаного з проходженням ним військової служби, або встановлення особі, звільненій з військової служби, інвалідності не пізніше ніж через три місяці після звільнення її з військової служби чи після закінчення тримісячного строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження зазначеної служби;
6) встановлення військовослужбовцю строкової військової служби, військовозобов'язаному або резервісту, якого призвано на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), заподіяного військовослужбовцю строкової військової служби, військовозобов'язаному або резервісту при виконанні обов'язків військової служби або служби у військовому резерві, або не пізніше ніж через три місяці після звільнення із служби, закінчення зборів, проходження служби у військовому резерві, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження строкової військової служби, цих зборів, служби у військовому резерві;
7) отримання військовослужбовцем поранення (контузії, травми або каліцтва) під час виконання ним обов'язків військової служби, що призвело до часткової втрати працездатності без встановлення йому інвалідності;
8) отримання військовослужбовцем строкової військової служби поранення (контузії, травми або каліцтва) у період проходження ним строкової військової служби, що призвело до часткової втрати працездатності без встановлення йому інвалідності;
9) отримання військовозобов'язаним або резервістом, якого призвано на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, поранення (контузії, травми або каліцтва) при виконанні обов'язків військової служби або служби у військовому резерві, що призвело до часткової втрати працездатності без встановлення йому інвалідності.
Згідно зі статтею 16-2 Закону № 2011-XII одноразова грошова допомога призначається і виплачується у розмірі:
а) 500-кратного прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі загибелі (смерті) військовослужбовця, військовозобов'язаного або резервіста у випадках, зазначених у підпунктах 1-3 пункту 2 статті 16 цього Закону;
б) 250-кратного прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності I групи, 200-кратного прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності II групи, 150-кратного прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності III групи (підпункт 4 пункту 2 статті 16 цього Закону).
Одноразова грошова допомога у випадках, зазначених у підпунктах 5-9 пункту 2 статті 16 цього Закону, призначається і виплачується залежно від встановленої військовослужбовцю, військовозобов'язаному або резервісту інвалідності та ступеня втрати ним працездатності у розмірі, визначеному Кабінетом Міністрів України. При цьому у випадках, зазначених у підпункті 5 пункту 2 статті 16 цього Закону, розмір одноразової грошової допомоги не може бути меншим за 70-кратний прожитковий мінімум,встановлений законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року.
Відповідно до частини дев'ятої статті 16-3 Закону № 2011-XII Порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги визначається Кабінетом Міністрів України.
На виконання вимог зазначеної статті, 25 грудня 2013 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 975 «Про затвердження Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві» (далі - Порядок).
Відповідно до пункту 1 Порядку, цей Порядок визначає механізм призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності (далі - одноразова грошова допомога) військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі - військовослужбовець, військовозобов'язаний та резервіст).
Пунктом 2 Порядку передбачено, що військовослужбовці вважаються такими, що виконують обов'язки військової служби, за умов, визначених Законом України “Про військовий обов'язок і військову службу”.
Військовозобов'язані та резервісти вважаються такими, що виконують обов'язки військової служби, служби у військовому резерві, за умов, визначених Законом України “Про військовий обов'язок і військову службу” та указами Президента України.
Згідно з пунктом 3 Порядку, Днем виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги є:
у разі загибелі (смерті) військовослужбовця, військовозобов'язаного та резервіста - дата смерті, що зазначена у свідоцтві про смерть;
у разі встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності - дата, що зазначена у довідці медико-соціальної експертної комісії.
Відповідно до підпункту 1 пункту 6 Порядку, одноразова грошова допомога призначається і виплачується:
1) військовослужбовцю (крім військовослужбовця строкової служби), інвалідність якого настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого ним під час виконання обов'язків військової служби або внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням ним обов'язків військової служби, чи встановлення інвалідності особі після її звільнення з військової служби внаслідок зазначених причин, у розмірі, зокрема:
300-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення інвалідності II групи.
Пунктом 11 Порядку передбачено, що військовослужбовець, військовозобов'язаний та резервіст, якому виплачується одноразова грошова допомога у разі настання інвалідності чи втрати працездатності без встановлення йому інвалідності, подає уповноваженому органу такі документи:
заяву про виплату одноразової грошової допомоги у зв'язку з встановленням інвалідності чи часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності;
довідку медико-соціальної експертної комісії про встановлення групи інвалідності або відсотка втрати працездатності із зазначенням причинного зв'язку інвалідності чи втрати працездатності.
До заяви додаються копії:
постанови відповідної військово-лікарської комісії щодо встановлення причинного зв'язку поранення (контузії, травми або каліцтва), захворювання;
документа, що свідчить про причини та обставини поранення (контузії, травми або каліцтва), зокрема про те, що воно не пов'язане із вчиненням особою кримінального чи адміністративного правопорушення або не є наслідком вчинення нею дій у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп'яніння, або навмисного спричинення собі тілесного ушкодження;
сторінок паспорта з даними про прізвище, ім'я та по батькові і місце реєстрації;
документа, що засвідчує реєстрацію фізичної особи у Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків, виданого органом доходів і зборів (для фізичної особи, яка через свої релігійні переконання відмовляється від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків, офіційно повідомила про це відповідний орган доходів і зборів та має відмітку в паспорті громадянина України, - копію сторінки паспорта з такою відміткою).
Відповідно до пункту 13 Порядку керівник уповноваженого органу подає у 15-денний строк з дня реєстрації всіх документів розпорядникові бюджетних коштів висновок щодо виплати одноразової грошової допомоги, до якого додаються документи, зазначені в пунктах 10 і 11 цього Порядку.
Розпорядник бюджетних коштів приймає у місячний строк після надходження зазначених документів рішення про призначення або відмову у призначенні одноразової грошової допомоги і надсилає його разом з документами уповноваженому органові для видання наказу про виплату такої допомоги особам, які звернулися за нею, або у разі відмови для письмового повідомлення заявника із зазначенням мотивів відмови.
Відповідно до пункту 21.3 Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України затвердженого наказом Міністерства оборони України від 14 серпня 2008 року № 402, причинний зв'язок захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв у колишніх військовослужбовців визначають штатні ВЛК; у колишніх військовослужбовців інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та військових формувань колишнього СРСР, правонаступниками яких вони стали, - штатні ВЛК цих військових формувань та оформлюють протоколом за відповідною формою.
За наявності тілесних ушкоджень (відсутність кінцівки, дефекти кісток черепа, рубці після поранень, наявність чужорідних тіл) у колишніх військовослужбовців - учасників бойових дій у роки Великої Вітчизняної війни, в інші періоди ведення бойових дій, у тому числі при проходженні військової служби в країнах, де велися бойові дії, а також у колишніх військовополонених у разі відсутності даних про їх медичний огляд ВЛК з цього приводу в період військової служби ці особи, незалежно від причини звільнення із Збройних Сил і ступеня придатності до військової служби у даний час, для встановлення характеру і давності тілесних ушкоджень за направленням військового комісара підлягають огляду судово-медичним експертом (за необхідності після обстеження у лікувально-профілактичному закладі). Результати медичного обстеження судово-медичним експертом заносяться в акт судово-медичного дослідження (висновок експерта) за наслідками поранення та разом з іншими документами, що підтверджують факт отримання поранення (контузії, травми або каліцтва), довідкою про проходження військової служби і перебування у частинах діючої армії, з посиланням на Перелік країн, посвідченням учасника бойових дій, військово-обліковими і медичними документами направляються до штатних ВЛК для встановлення причинного зв'язку поранення (каліцтва) (пункт 21.21).
Розшук архівних документів, необхідних для вирішення питання про причинний зв'язок захворювань (поранень) колишніх військовослужбовців, проводять військові комісаріати. Штатні ВЛК також проводять розшук додаткових документів та надають консультації з питань визначення причинного зв'язку захворювань (поранень) у колишніх військовослужбовців. (пункт 21.22).
Постановою Кабінету Міністрів України від 03 червня 2013 року № 389 затверджено Положення про військові комісаріати (далі - Положення № 389).
Відповідно до пункту 9 Положення № 389 військові комісаріати відповідно до покладених на них завдань, зокрема: розглядають звернення військовослужбовців, працівників та членів їх сімей, а також громадян з питань, що належать до компетенції військових комісаріатів, а також ведуть прийом громадян, які звертаються із зазначених питань, видають необхідні довідки та інші документи.
Крім того, відповідно до пункту 2.8 Інструкції з організації роботи із соціального забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та членів їх сімей у Міністерстві оборони України, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 31 грудня 2014 року № 937, на обласні військові комісаріати покладаються обов'язки з оформлення та подання до Департаменту фінансів документів для виплати компенсаційних сум військовослужбовцям, які стали інвалідами, членам сімей військовослужбовців, які загинули під час виконання обов'язків військової служби у складі Миротворчих Сил ООН, в інших окремих випадках, а також одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві.
Згідно з пунктом 4.7 Положення про організацію в Міністерстві оборони України роботи з обчислення вислуги років для призначення пенсій військовослужбовцям і соціального забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та членів їх сімей, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 14 серпня 2014 року №530 (далі - Положення №530), документи на одержання одноразової грошової допомоги в разі встановлення інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності особам, звільненим з військової служби (зборів, резерву), оформляє та подає в Департамент фінансів Міністерства оборони України обласний військовий комісар за місцем проживання цих осіб.
Пунктом 4.8 Положення №530 передбачено, що висновок стосовно можливості виплати одноразової грошової допомоги подається відповідними органами в 15-денний строк з дня реєстрації документів до Департаменту фінансів Міністерства оборони України.
Якщо документів, необхідних для прийняття рішення про виплату одноразової грошової допомоги, немає, уповноважений орган письмово повідомляє заявника та в разі необхідності надає допомогу в їх оформленні.
Окрім того, наказом Міністерства оборони України від 26 жовтня 2014 року № 564, затверджено Положення про Комісію Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум.
Відповідно до пункту 2 розділу І Положення, Комісія утворюється в апараті Міністерства оборони України з метою виконання пункту 13 Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975, та Положення про порядок виплати компенсаційних сум військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, які стали інвалідами, членам сімей військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, які загинули під час виконання обов'язків військової служби чи служби в органах внутрішніх справ у складі національного контингенту чи національного персоналу, а також в інших окремих випадках, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 05 травня 1994 року № 290.
Склад Комісії за посадами визначається наказом Міністерства оборони України.
Згідно з пунктом 1 розділу ІІ Положення, основними завданнями Комісії є вивчення документів та прийняття рішень про призначення (відмову у призначенні) одноразової грошової допомоги, передбаченої статтею 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», та компенсаційних сум військовослужбовцям, які стали інвалідами.
Відповідно до пункту 10 розділу ІІІ цього ж Положення результати засідання Комісії оформлюються протоколом, який підписується головою Комісії, його заступником, секретарем та всіма членами Комісії, які брали участь у засіданні.
Пунктом 2 Положення про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, яке затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 1994 року № 302, посвідчення є документом, яке підтверджує статус ветеранів війни та інших осіб, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» на основі якого надаються відповідні пільги і компенсації.
З долученої до матеріалів справи постанови Обухівського районного суду Київської області від 21 листопада 2017 року вбачається, що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено та визнано неправомірними дії Київського обласного військового комісаріату Міністерства оборони України щодо не направлення до Міністерства оборони України документів для нарахування та виплати позивачу одноразової грошової допомоги у зв'язку зі встановленням ІІ групи інвалідності, отриманої внаслідок поранення, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії.
Зобов'язано Київський обласний військовий комісаріат Міністерства оборони України надати до Міністерства оборони України висновок щодо можливості виплатити позивачу одноразової грошової допомоги, як військовослужбовцю, який отримав ІІ групу інвалідності, внаслідок поранення, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії, згідно зі статтею 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» в порядку, встановленому постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975 (а.с. - 25-26).
Позивач звертаючи до суду висловлює прохання про визнання протиправними дій Міністерства оборони України щодо повернення документів позивачу по отриманню одноразової грошової допомоги, у зв'язку зі встановленням інвалідності ІІ групи, що настала внаслідок поранення пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби в країнах, де велися бойові дії.
Разом з тим, з витягу з протоколу засідання Комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних виплат від 02 березня 2018 року № 26 вбачається, що ОСОБА_1 відмовлено у призначенні та виплаті одноразової грошової допомоги, оскільки згідно з підпунктом 6 пункту 2 статті 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» одноразова грошова допомога призначається військовослужбовцям строкової служби у разі, якщо інвалідність встановлено внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мало місце в період проходження служби, настала не пізніше ніж через три місця після звільнення зі служби.
Позивачу інвалідність встановлено понад 3-місячний термін після звільнення зі строкової військової служби (а.с. - 29).
З аналізу наведених норм законодавства вбачається, що право на отримання одноразової грошової допомоги у військовослужбовця виникає і у тому разі, коли інвалідність настала після перебігу трьохмісячного строку з дня його звільнення зі служби, але внаслідок захворювання або одержаного каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я, що мало місце в період проходження військової служби.
Даний правовий висновок узгоджується з практикою Верховного Суду, висловленою в постановах від 20 березня 2018 року по справі № 276/322/17 та від 22 березня 2018 року по справі № 288/349/17.
Таким чином, право на отримання одноразової грошової допомоги, зважаючи на вищезазначене, позивач отримав 08 червня 2017 року, а з відповідною заявою звернувся 29 серпня 2017 року, тобто у строки, встановлені чинним законодавством.
Отже, посилання відповідача щодо відсутності у позивача права на призначення та виплату одноразової грошової допомоги, оскільки інвалідність позивачу встановлена більше, ніж через три місяці після звільнення зі служби, суд вважає безпідставними.
Суд зауважує, що вказані обставини були встановлені постановою Обухівського районного суду Київської області від 21 листопада 2017 року., яким зазначено про те, що позивач має право на отримання одноразової грошової допомоги у зв'язку з настанням інвалідності другої групи внаслідок захворювання пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах де велися бойові дії, в порядку, встановленому Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975.
Окрім того, Обухівським районним судом Київської області зазначено, що доводи відповідача про те, що позивачем всупереч Порядку № 975 не додану документу, що свідчить про причини та обставини поранення, зокрема про те, що воно не пов'язане із вчиненням особою кримінального чи адміністративного правопорушення або не є наслідком вчинення нею дій у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп'яніння, або навмисного спричинення собі тілесного ушкодження. Слід зазначити, що форма документу про причини та обставини поранення (контузії, травми або каліцтва), законодавчо не визначена, а тому такими документами можуть бути будь-які відомості, які свідчать про причини та обставини поранення (контузії, травми або каліцтва).
Відповідно до частини другої статті 14 КАС України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Згідно з частиною другою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.
Законна сила судового рішення - це така його властивість, яка робить рішення загальнообов'язковим для виконання. Законна сила рішення суду проявляється в тому, що наявність чи відсутність прав і фактів, що лежать в його основі, встановлюються остаточно, і в тому, що встановлені рішенням суду права підлягають беззаперечному здійсненню на вимогу уповноважених осіб.
Отже, відповідач при прийнятті рішення про призначення або відмову у призначенні одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 на виконання постанови суду по справі № 372/3009/17 зобов'язаний був врахувати наведені у ній висновки та встановлені обставини, про що було зазначено у резолютивній частині рішення. Відтак, відмова відповідача не повинна була ґрунтуватись на підставах, які встановленні та визнані судом під час розгляду справи.
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Тобто, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, «ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Відповідно до частини другої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, можу здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
За таких обставин, суд прийшов до висновку про протиправність відмови відповідача у призначенні та виплаті позивачу одноразової грошової допомоги у зв'язку із встановленням ІІ групи інвалідності, яка настала після звільнення з військової служби, але внаслідок поранення та захворювання, що мало місце в період її проходження.
З метою ефективного захисту порушених прав та інтересів позивача, суд вбачає підстави для визнання протиправними дій Міністерства оборони України щодо відмови у призначенні та виплаті ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у зв'язку з встановленням ІІ групи інвалідності, пов'язаної з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії та визнання протиправним і скасування рішення Міністерства оборони України від 02 березня 2018 року, яке оформлене Протоколом засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум № 26, в частині відмови в призначенні одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 .
Окрім того, поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Тобто, дискреційними є повноваження суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може».
Натомість, у цій справі, відповідач помилково вважає свої повноваження дискреційними. Відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти не за законом, а на власний розсуд, зокрема, коли рішенням судів, що набрали законної сили, встановлено що ОСОБА_1 як військовослужбовець отримав поранення та захворювання, які пов'язані з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії, та має право на отримання одноразової грошової допомоги згідно зі статтею 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та Порядку № 975. Безперечно, правомірним у даному випадку є лише один варіант поведінки, залежно від фактичних обставин.
Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 20 березня 2018 року у справі № 276/322/17.
Відповідно до частини п'ятої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.
Із системного аналізу викладеного, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог зважаючи на їх правомірність та обґрунтованість.
Відповідачем доказів протилежного під час судового розгляду не було доведено та правомірність заявлених позовних вимог не було спростовано.
Статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України).
Відповідно до статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Докази суду надають учасники справи. Суд може пропонувати сторонам надати докази та збирати докази з власної ініціативи, крім випадків, визначених цим Кодексом.
Суд не може витребувати докази у позивача в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, окрім доказів на підтвердження обставин, за яких, на думку позивача, відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів.
Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.
Відповідно до частин першої-четвертої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Із системного аналізу викладеного, а також наданих сторонами доказів, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.
Відповідно до частини п'ятої статті 139 КАС України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Оскільки матеріали справи не містять доказів понесення сторонами судових витрат, підстави для стягнення чи компенсації відсутні.
Керуючись статтями 2, 9, 19, 72-77, 90, 139, 143, 243-246, 255, 257-263 КАС України, Окружний адміністративний суд міста Києва -
Задовольнити адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП: НОМЕР_1 ) до Міністерства оборони України (03168, місто Київ, проспект Повітрофлотський, 6, код ЄДРПОУ: 00034022) про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії.
Визнати протиправними дії Міністерства оборони України (проспект Повітрофлотський, буд. 6, м. Київ, 03168, код ЄДРПОУ 00034022) щодо відмови у призначенні та виплаті ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП: НОМЕР_1 ) одноразової грошової допомоги у зв'язку з встановленням ІІ групи інвалідності, пов'язаної з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії.
Визнати протиправним та скасувати рішення Міністерства оборони України (проспект Повітрофлотський, буд. 6, м. Київ, 03168, код ЄДРПОУ 00034022) від 02 березня 2018 року, оформлене Протоколом засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум № 26, в частині відмови в призначенні одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП: НОМЕР_1 ).
Зобов'язати Міністерство оборони України (проспект Повітрофлотський, буд. 6, м. Київ, 03168, код ЄДРПОУ 00034022) призначити та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП: НОМЕР_1 ) одноразову грошову допомогу у зв'язку з встановленням ІІ групи інвалідності, пов'язаної з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії, у розмірі 300-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності.
Підстави для компенсації судових витрат відсутні.
Відповідно до частини першої статті 293 КАС України, учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Відповідно до частини першої статті 255 КАС України, рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Підпунктом 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя В.І. Келеберда