Справа № 266/5485/18
Провадженя№ 2-о/266/405/18
21 вересня 2018 року м. Маріуполь
Приморський районний суд м. Маріуполя Донецької області в складі головуючого судді Пантелєєва Д.Г., розглянувши в порядку спрощеного провадження в залі суду в м. Маріуполі цивільну справу окремого провадження за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України, заінтересована особа: Приморський районний у місті Маріуполі відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Донецькій області,
Заявник ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою, в якій зазначила, що 04 липня 2018 року померла її мати ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1. Вона померла на непідконтрольній Україні території в м. Донецьк, Донецької області, Україна, де було отримано довідку про причини смерті. В даний час він не має можливості отримати свідоцтво про смерть в органах ДРАЦС, тому заявник вимушений звернутись до суду із заявою про встановлення факту смерті.
Заявник надав заяву, в яких заявлені вимоги підтримав та просили встановити факт, а справу розглянути за його відсутності.
Представник заінтересованої особи - Приморський районний у місті Маріуполі відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Донецькій області до суду не з'явився, надавши письмову заяву про розгляд справи за його відсутності, на розсуд суду.
Суд, дослідивши письмові матеріали справи, дійшов висновку про задоволення заяви з наступних підстав.
Згідно ч. 1 ст.315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту, зокрема, смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦПК України заява про встановлення факту смерті особи на тимчасового окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, може бути подана родичами померлого або їхніми представниками до суду за межами такої території України.
Відповідно до свідоцтва про народження встановлено, що ОСОБА_3 народилась в родині ОСОБА_4 та ОСОБА_2
Після укладення шлюбу з ОСОБА_5 заявника змінила прізвище на ОСОБА_5.
Згідно довідки про причини смерті № 141 від 04.07.2018 року, ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2 померла 04 липня 2018 року в м. Донецьк Донецької області Україна.
Оцінюючи довідку про причини смерті, суд виходить з того, що смерть особи є юридичним фактом, що має наслідком припинення, зміну та виникнення багатьох правовідносин, а тому має безпосереднє значення для реалізації різними особами своїх прав.
При ухваленні рішення суд керувався наступними правовими нормами:
Відповідно до ст.ст.3,8,9 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, а чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Стосовно окупованих територій у практиці Міжнародного суду ООН сформульовані так звані «намібійські винятки»: документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян. Так, у Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 21 червня 1971 року «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» зазначено, що держави - члени ООН зобов'язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів».
Європейський суд з прав людини послідовно розвиває цей принцип у своїй практиці. Так, якщо у справі «Лоізіду проти Туречиини» (Loizidou v. Turkey, 18.12.1996, §45) ЄСПЛ обмежився коротким посиланням на відповідний пункт названого висновку Міжнародного суду, то у справах «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016) він приділив значну увагу аналізу цього висновку та подальшої міжнародної практики. При цьому ЄСПЛ констатував, що «Консультативний висновок Міжнародного Суду, що розуміється в сукупності з виступами і поясненнями деяких членів суду, чітко показує, що в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов'язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеко від абсолютного. Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим [ЄСПЛ]. Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §96). При цьому, за логікою цього рішення, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §92). Спираючись на сформульований у цій справі підхід, ЄСПЛ у справі «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» наголосив, що «першочерговим завданням для прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони [тобто є окупованою]» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016, §142).
На звернення до органів РАЦС, заявнику відповідно до листа № 15.5-17-383 від 20.09.2018 року було відмовлено у видачі свідоцтва про смерть ОСОБА_2, оскільки заявником для підтвердження факту смерті пред'явлено медичний документ, форма якого не відповідає формі, визначеній наказом МОЗ України від 08.08.2006 р. «Про впорядкування ведення медичної документації, яка засвідчує випадки народження і смерті», зареєстрованим у МЮУ 25.10.2006 р. за № 1150/13024.
Таким чином, суд вважає за можливе застосувати названі загальні принципи («Намібійські винятки»), сформульовані в рішеннях Міжнародного суду ООН та Європейського суду з прав людини, в контексті оцінки документів про смерть особи, виданих закладами, що знаходяться на окупованій території, як доказів, оскільки можливості збору доказів смерті особи на окупованій території може бути істотно обмеженими, у той час як встановлення цього факту має істотне значення для реалізації цілої низки прав людини, включаючи право власності (спадкування), право на повагу до приватного та сімейного життя тощо.
За таких обставин у інший спосіб, окрім як за рішенням суду, ОСОБА_1 не зможе реалізувати свої права, а тому суд приходить до висновку про задоволення заяви у повному обсязі та встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України.
На підставі вищевикладеного та керуючись ст. ст. 315, 317 ЦПК України,
Заяву ОСОБА_1 про встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України, заінтересована особа: Приморський районний у місті Маріуполі відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Донецькій області - задовольнити.
Встановити факт того, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3, яка народилась в с. Сеніно Козельського району Калузької області РФ, громадянка України, померла 04 липня 2018 року в місті Донецьк, Донецької області, Україна.
Рішення про встановлення факту смерті на тимчасово окупованій території України підлягає негайному виконанню.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного суду Донецької області в м. Маріуполі протягом 30 днів з дня його проголошення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Оскарження рішення не зупиняє його виконання.
Повний текст рішення виготовлено 21.09.2018 року.
Суддя: Пантелєєв Д. Г.