03680 м. Київ , вул. Солом'янська, 2-а
Апеляційне провадження № 22-ц/796/3973/2018
13 вересня 2018 року м. Київ
Справа № 760/4472/16
Апеляційний суд міста Києва у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді-доповідача Ящук Т.І.,
суддів Немировської О.В., Чобіток А.О.,
за участю секретаря судового засідання Шебуєва Д.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_2, подану представником ОСОБА_3,
на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 15 лютого 2018 року, постановлене у складі судді Шереметьєвої Л.А.,
у справі за позовом Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» до ОСОБА_2 про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення самочинно побудованого гаража,
встановив:
У березні 2016 року позивач Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, в якому просив зобов'язати відповідача звільнити самовільно зайняту земельну ділянку біля гуртожитку НОМЕР_1, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, шляхом знесення самочинно побудованого гаража.
Свої вимоги обґрунтовує тим, що за Національним технічним університетом України «Київський політехнічний інститут» на підставі державного акту серії НОМЕР_2 від 05 жовтня 2005 року закріплена на праві постійного користування земельна ділянка площею 18326 кв. м. В територіальних межах вказаної земельної ділянки біля гуртожитку НОМЕР_1, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, відповідачем був розміщений металевий гараж. 11 серпня 2015 року відповідач звернулася до НТУУ «КПІ» про укладення договору оренди земельної ділянки, на якій розміщено самочинно побудований гараж. При цьому зазначила, що земельна ділянка для розміщення гаража в установленому законом порядку їй не передавалась. Таким чином, земельна ділянка є самовільно зайнятою та встановлений гараж підлягає знесенню, про що 17 серпня 2015 року листом було повідомлено відповідача та надано строк на звільнення земельної ділянки до 01 вересня 2015 року. Однак, зазначені вимоги університету, як власника земельної ділянки, відповідачем виконані не були.
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 15 лютого 2018 року позов задоволено. Зобов'язано ОСОБА_2 звільнити самовільно зайняту земельну ділянку біля гуртожитку НОМЕР_1 по АДРЕСА_1, що належить на праві постійного користування Національному технічному університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», шляхом знесення за власний рахунок самочинно побудованого гаража.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь позивача 1378 грн. судового збору.
Не погоджуючись з рішенням суду, представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким в задоволенні позову відмовити, посилаючись на його незаконність, необґрунтованість, порушення та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.
Вказував, що звертаючись до суду з позовом, позивач не зазначив, яким чином відповідач порушує права позивача, ускладнює або унеможливлює користування ним земельною ділянкою. В досудовому порядку позивач також не вчинив жодних дій для врегулювання спору. В той же час, пред'являючи вимогу про знесення самочинно побудованого гаражу, позивач зобов'язаний обґрунтувати порушення його прав та довести даний факт. Така позиція узгоджується з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 17 грудня 2014 року у справі №6-137цс14.
Зазначав, що ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог особи, яка не є власником земельної ділянки, на якій зведено об'єкт нерухомості, суд першої інстанції не встановив, якимчином порушуються права зазначеної особи,хоча для правильного застосування статей 376, 386, 391 ЦК України встановлення цього факту є обов'язковим.
Заявляючи вимогу про знесення гаражу, позивач посилається на ч. 4 ст. 376 ЦК України, однак вказана норма не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки відповідач у справі не вимагає визнання за нею права власності на гараж, а позивач, відповідно, не висловлює з даного приводу заперечень в позовній заяві. Позивач не відноситься до категорії «інших осіб», оскільки за своїм правовим статусом є постійним користувачем земельної ділянки на праві господарського відання, що визнається і самим НТУУ «КПІ». Більше того, побудований відповідачем гараж не порушує прав інших осіб, про що свідчить відсутність жодних усних і письмових звернень фізичних та юридичних осіб, підприємств, установ, організацій будь-яких форм власності за період близько 20 років.
Посилався на те, що вважаючи свої права порушеними, позивач мав можливість звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування, компетентного щодо притягнення осіб до відповідальності за порушення земельного законодавства, для вжиття ним заходів реагування та вирішення спору між сторонами, що узгоджується з положеннями постанови. Однак, позивач знехтував приписами вищенаведених норм і категорично відкинув будь-яку можливість врегулювання даного спору між сторонами, в імперативному порядку зобов'язавши відповідача знести побудований гараж, що згідно з чинним законодавством України є крайньою мірою і використовується лише тоді, коли вжито усі передбачені законодавством України заходи.
Звертав увагу на те, що гараж був зведений у 1996 році, у зв'язку з чим до спірних правовідносин застосовуються положення ЦК Української PCP від 18 липня 1963 року, який втратив чинність 01 січня 2004 року на підставі чинного ЦК України. Факт побудови гаражу в 1996 році визнається і позивачем, який в позовній заяві застосовує норми нечинного на момент розгляду даної справи ЗК України від 1991 року. Посилався на те, що оскільки гараж був зведений у 1996 році, а строк пред'явлення позову НТУУ «КПІ» сплив задовго до набрання чинності ЦК України, правила даного кодексу про позовну давність не підлягають застосуванню у цій справі. НТУУ «КПІ» не звертався до суду із заявою про поновлення строку позовної давності, жодним чином не обґрунтував причини пропуску та звернувшись до суду з позовом лише у 2016 році, не зазначив, коли він довідався або міг довідатися про своє порушене право. При цьому, судом першої інстанції взагалі не зазначено у судовому рішенні, як про подання заяви про застосування строків позовної давності, так і про мотиви його відхилення, що є порушенням норм матеріального та процесуального права.
У відзиві на апеляційну скаргу, ректор Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» вважає рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим, прийнятим з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Зазначав, що твердження представника відповідача про те, що позивач не зазначив та не довів факту порушення його прав, не вчинив жодних дій для врегулювання спору, є безпідставними, такими, що суперечать дійсним обставинам справи та спростовуються матеріалами справи. Обґрунтування апеляційної скарги в частині того, що ст. 376 ЦПК України не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, не може слугувати доводом порушення норм матеріального права, оскільки вказана норма закону до спірних правовідносин судом першої інстанції застосована не була, відображення безпосередньо у рішенні не знайшла. Крім того, вимоги позивача щодо знесення самочинно побудованого гаражу ґрунтувалися не лише на положеннях ст. 376 ЦК України.
Вказував, що на вимоги про звільнення самовільно зайнятих ділянок позовна давність не поширюється, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі, про що зазначено у п. 36 Постанови Пленуму ВССУ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» № 5 від 07 лютого 2014 року.
В судовому засіданні представник ОСОБА_2 - ОСОБА_6 підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити, рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити.
Представник Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» - Казьмірова І.В. заперечувала проти доводів апеляційної скарги, просила рішення суду залишити без змін.
Відповідно до п. 8 ч. 1 Розділу ХІІІ Перехідних положень ЦПК України, ч. 4 ст. 147 та п.3 Розділу ХІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів», до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, з'ясувавши обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія приходить до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.
Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що використання відповідачем належної позивачу частини земельної ділянки без його на те згоди, є порушенням його прав як землекористувача, а тому дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог. Крім того, будь-яких доказів, які б спростовували твердження представника позивача та надані ним докази, представник відповідача не надав, тому суд не прийняв такі заперечення до уваги.
Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції доказів, висновки суду щодо підстав для задоволення позову є законними і обґрунтованими, такими, що відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону.
Судом встановлено, що відповідно до державного акту на право постійного користування земельною ділянкою серії НОМЕР_2 від 05 жовтня 2005 року НТУУ «КПІ», який знаходиться за адресою: м. Київ, пр. Перемоги, 37, на підставі рішення Київської міської ради від 26 вересня 2002 року за №19/179 є постійним користувачем земельної ділянки площею 18326 кв.м., яка знаходиться у Солом'янському районі м. Києва (ділянка №3), цільове призначення якої - для експлуатації та обслуговування житлових будинків та гуртожитків.
В територіальних межах вказаної земельної ділянки біля гуртожитку позивача НОМЕР_1 по АДРЕСА_1 відповідачем ОСОБА_2 розміщений металевий гараж.
11 серпня 2015 року відповідач ОСОБА_2 звернулася до Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» з клопотанням про укладення договору оренди земельної ділянки, на якій розміщено самочинно побудований гараж. При цьому не заперечувала, що земельна ділянка для розміщення гаража в установленому законом порядку їй не передавалась.
Листом Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені ІгоряСікорського» від 17 серпня 2015 року відповідач ОСОБА_2 була повідомлена про необхідність звільнення самовільно зайнятої ділянки шляхом знесення самочинно побудованого гаража до 01 вересня 2015 року.
Судом першої інстанції встановлено, що вимога позивача про необхідність звільнення самовільно зайнятої ділянки шляхом знесення самочинно побудованого гаража до 01 вересня 2015 року, відповідачем не виконана.
Відповідно до висновку експерта, за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи № 13676/16-41 від 22 листопада 2017 року, гараж, побудований відповідачем, повністю знаходиться в межах земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_3 площею 1,8326 га, що розташована за адресою: м. Київ, р-н Солом'янський, яка на праві постійного користування належить Національному технічному університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» на підставі державного акту від 05 жовтня 2005 року №06-9-00044.
Відповідно до ч. 1 ст. 92 ЗК України, право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
Згідно з п. «ґ» ч. 2 ст. 92 ЗК України права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають заклади освіти незалежно від форми власності.
Частиною 2 ст. 70 Закону України «Про вищу освіту», встановлено, що майно закріплюється за державним або комунальним закладом вищої освіти на праві господарського відання і не може бути предметом застави, а також не підлягає вилученню або передачі у власність юридичним і фізичним особам без згоди засновників закладу вищої освіти та вищого колегіального органу самоврядування закладу вищої освіти, крім випадків, передбачених законодавством.
З викладеного вбачається, що Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» є закладом вищої освіти державної форми власності, за яким на підставі державного акту від 5 жовтня 2005 року на праві постійного користування закріплена спірна земельна ділянка та позивач має право володіння і користування спірною земельною ділянкою.
Згідно ст. 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель», самовільне зайняття земельної ділянки - це будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки.
Отже, обов'язковою умовою фактичного використання земельної ділянки є наявність у особи відповідних правовстановлюючих документів, а їх відсутність свідчить про самовільне зайняття земельної ділянки.
Судом встановлено, що спірна земельна ділянка для фактичного використання у встановленому законом порядку ОСОБА_2 не передавалась, металевий гараж був встановлений відповідачем без належного дозволу на земельній ділянці, яка не відводилася для цієї мети, тобто в порушення вимог чинного законодавства.
Відповідно до ч. 2 ст. 152 ЗК України, власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
Захист прав громадян на земельні ділянки здійснюється зокрема, шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав (ч.3 ст. 152 ЗК України).
Відповідно до ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
З огляду на викладене, доводи апеляційної скарги про те, що позивач не зазначив та не довів факту порушення його прав, не вчинив жодних дій для врегулювання спору є безпідставними, оскільки використання ОСОБА_2 належної Національному технічному університету України «Київський політехнічний інститут імені ІгоряСікорського» частини земельної ділянки без згоди на те останнього, порушує права позивача на вільне та безпечне володіння, користування земельною ділянкою, а тому позивач має право вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що ч.4 ст. 376 ЦПК України не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки суд першої інстанції вказану норму матеріального права до спірних правовідносин не застосовував та не керувався при винесенні судового рішення.
Відповідно до ст. 212 ЗК України, самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними, а їх приведення у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які здійснили самовільне зайняття. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.
Відповідно до ч. 2 ст. 95 ЗК України, порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.
Доводи представника відповідача щодо наявності у позивача права передавати в оренду земельну ділянку з огляду на закріплення у п.4 ч.3 ст. 70 Закону України «Про вищу освіту», права закладу вищої освіти у порядку, визначеному законом, та відповідно до статуту: використовувати майно, закріплене за ним на праві господарського відання, у тому числі для провадження господарської діяльності, передавати його в оренду та в користування відповідно до законодавства, - висновків суду першої інстанції не спростовують.
Відповідно до ст. 95 ЗК України, землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право, зокрема, самостійно господарювати на землі, споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.
При цьому відповідно до ч. 1 ст. 96 ЗК України землекористувачі зобов'язані забезпечувати використання землі за цільовим призначенням.
Таким чином, Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», має право використовувати спірну земельну ділянку на свій власний розсуд, відповідно до її цільового призначення - для експлуатації та обслуговування житлових будинків і гуртожитків.
Як вбачається з матеріалів справи та доводів апеляційної скарги, відповідач фактично не заперечує, що жодних прав користування земельною ділянкою, на якій вона розмістила металевий гараж, вона не має, проте ОСОБА_2 вважає недоведеними позовні вимоги НТТУ «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», оскільки вона не вимагає визнання за нею права власності на самочинно встановлений металевий гараж (ст. 376 ЦК України), а тому вважає відсутніми підстави для його знесення.
Проте зазначені посилання відповідача та її представників колегія суддів вважає безпідставними, оскільки позивач є постійним користувачем земельної ділянки, саме йому належить право користування цією земельною ділянкою згідно з цільовим призначенням, а відповідач поза встановленим законом порядком встановила металевий гараж, який не може вважатись об'єктом нерухомого майна.
Відповідно до ч. 2 ст. 95 ЗК України, порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. Згідно зі ст. 152 ЗК України, власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
Доводи апеляційної скарги щодо пропуску позивачем строку позовної давності для звернення до суду з даним позовом, колегія суддів вважає безпідставними та необґрунтованими, оскільки на вимоги про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки позовна давність не поширюється, адже правопорушення є таким, що триває у часі.
Як вбачається з п. 36 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ України «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» № 5 від 07 лютого 2014 року, за змістом статті 391 ЦК позовна давність не поширюється на вимоги власника чи іншого володільця про усунення перешкод у здійсненні ним права користування чи розпорядження своїм майном, що не пов'язані з позбавленням володіння, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі. У зв'язку із цим тривалість порушення права не перешкоджає задоволенню такої вимоги судом.
Такий самий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року по справі № 653/1096/16-ц, зазначивши, що до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред'явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення. Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, а тому негаторний позов може бути пред'явлений упродовж усього часу тривання відповідного правопорушення.
За викладених обставин колегія суддів вважає обґрунтованими висновки суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог.
За правилами ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим. Судом було правильно застосовано норми матеріального та процесуального права, дана вірна оцінка наявним у матеріалах справи доказам, а тому підстав для скасування оскаржуваного рішення судом апеляційної інстанції не вбачається.
Керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 374, 375, 381-383 ЦПК України, суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2, подану представником ОСОБА_3, - залишити без задоволення.
Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 15 лютого 2018 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст постанови складено 21 вересня 2018 року.
Суддя - доповідач: Ящук Т.І.
Судді: Немировська О.В.
ЧобітокА.О.