Апеляційний суд міста Києва
Справа № 761/20452/17 Головуючий у суді першої інстанції: Піхур Ю.В.
№ апеляційного провадження: 22-ц/796/7483/18 Доповідач у суді апеляційної інстанції: Волошина В.М.
10 вересня 2018 року Апеляційний суд міста Києва в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах
Головуючого Волошиної В.М.
Суддів Панченко М.М., Слюсар Т.А.
при секретарі Маличівській Н.В.
Розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3, ОСОБА_4, в особі законного представника ОСОБА_3 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 02 липня 2018 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, в особі законного представника ОСОБА_3, третя особа: Служба у справах дітей Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Заслухавши доповідь судді Волошиної В.М., перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів, -
16 червня 2017 року позивач ОСОБА_5 звернувся у суд з позовом до ОСОБА_3 та мололітнього ОСОБА_4, третя особа : Служба у справах дітей Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання такими, що втратили право користування житловим приміщенням квартири АДРЕСА_1.
Позовні вимоги мотивовані тим, що він є співвласником спірного житла разом з членами його родини, частки якої належать також ОСОБА_6 (дружині), ОСОБА_7 (доньці), ОСОБА_8 (сину). Відповідач ОСОБА_3 є колишньою дружиною ОСОБА_9 і з червня 2015 року разом із малолітнім ОСОБА_4 на спірній жилій площі не проживає.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 02 липня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_5 задоволені.
Визнано ОСОБА_3, ОСОБА_4 такими, що втратили право користування жилим приміщенням квартири АДРЕСА_1.
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 судові витрати у розмірі 640,00 грн.
Не погодившись із рішенням суду відповідач ОСОБА_3 в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_4 подала на нього апеляційну скаргу, посилаючись на його незаконність та необгрутованість, ухвалення з порушенням норм матеріального та процесуального права. При цьому зазначала, що ухвалюючи рішення суду про визнання такими, що втратили право користування жилим приміщенням, суд першої інстанції фактично позбавив малолітню дитину права на освіту, медичні послуг та соцільний захист у м. Києві. На підтвердження зазначених обставин та отримання дитиною таких послуг суду першої інстанції були надані відповідні докази, які, на думку відповідача, безпідставно були судом відхилені, як і заявлені клопотання щодо витребування доказів, що в свою чергу є неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи. Окрім того, вказувала, що батько дитини також у спірній квартирі має частину права власності, питання місця реєстрації дитини між батьками не вирішувалося, хоча відповідно до законодавства України дитина віком до 18 років повинна мати обов'язкову реєстрацію, а мати дитини не має місця реєстрації, ніж у спірній квартирі і це питання, як і вимоги закону та інтереси дитини залишилися поза увагою суду. Просила рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідача позивач зазначав, що рішення суду є законним і обгрунтованим, висновки суду відповідають матеріалам справи, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, а тому просив апеляційну скаргу відповідача відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без зміни. Зокрема зазначав, що докази, які відповідач намагалася залучити до матеріалів справи, як підстави заперечення позову, на його думку, правомірно були відхилені судом першої інстанції, оскільки були подані в порушення норм ЦПК. Окрім того, посилався на те, що у спірній квартирі проживає 6-ть осіб, окрім 4-х власників, проживають не зареєстровані особи - син дочки, його онук - ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1, який має ряд захворювань, що стверджується відповідними медичними документами та фактична дружина сина ОСОБА_4 - ОСОБА_11. Посилався також на те, що відповідач з онуком Михаїлом мешкають за місцем проживання батьків відповідача і житлом забезпечені. Вважає, що визнанням малолітнього онука таким, що втратив право проживання у спірній квартирі, його права не будуть порушені.
Відповідно до ч. 6 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», у разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно- територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду. Апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах - п. З Розділу XII Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402 - VIII.
Відповідно до п.8 ч.І Розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону № 2147-УИІ від 03 жовтня 2017 року, до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.
У зв'язку із зазначеним справа підлягає розгляду судом у порядку, встановленому ЦПК України у редакції Закону № 2147-УІІІ від 03 жовтня 2017 року.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
За правилами ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_5 та визнаючи ОСОБА_3, малолітнього ОСОБА_4 такими, що втратили право користування жилим приміщенням квартири АДРЕСА_1 суд першої інстанції виходив з доведеності позовних вимог.
Проте, погодитись з такими висновками суду не можна виходячи з наступного.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Разом з тим, рішення суду не відповідає вимогам вищезазначеної норми, при його ухваленні суд першої інстанції неповно з'ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи, недоведено обставини, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до постановлення незаконного та необгрутованого рішення.
Судом встановлено, що Позивач ОСОБА_5 є співвласником (1/4 частина) квартири АДРЕСА_1, загальною площею 67,6 кв. м., житловою площею 50,70 кв. м., яка належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_5 та членам його сім'ї: ОСОБА_6 (колишня дружина), ОСОБА_7, ОСОБА_8 згідно зі свідоцтвом про право власності на житло від 06.04.2000, виданим Шевченківською районною держадміністрацією згідно з розпорядженням від 06.04.2000 № 27605 (на 45/100 частину квартири) та свідоцтвом про право власності на житло від 04.03.1998 , виданим ДП «Будінвестсервіс» фірми «Київінвест» згідно з розпорядженням від 04.03.1998 № 159 (на 55/100 частину квартири) (а.с. 6, 7).
Відповідно до довідки за формою №3 Комунального концерну «Центр комунального сервісу» № 02/10109-1768 від 07.06.2017 в квартирі за адресою АДРЕСА_1, зареєстровано місце проживання позивача ОСОБА_5 (02.12.1980), ОСОБА_7(13.3.1982), ОСОБА_9(26.12.1986), ОСОБА_3 ( 22.03.2012) та ОСОБА_4 10.05.2012 (а.с. 10). Співвласник зазначеної квартири ОСОБА_6 на спірній жилій площі не зареєстрована. Без реєстрації на спірній жилій площі проживають ОСОБА_10 - онук позивача та син ОСОБА_7 та фактична дружина ОСОБА_9 - ОСОБА_11, що викладено та підтведжується відзивом позивача на апеляційну скаргу.
В силу ч.4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
21.02.2017 заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Києві (а.с. 8, 11) шлюб, зареєстрований між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 був розірваний. Справа про розірвання шлюбу розглянута судом без участі сторін.
Зі змісту зазначено рішення вбачається, що позивачем та відповідачем досягнуто угоду про утримання та виховання дитини. Місце проживання дитини сторони не визначали.
14.06.2017 один із співвласників спірної квартири (1/4 частина) позивач ОСОБА_5 звернувся у суд з позовом до відповідача ОСОБА_3(колишня невістка) та малолітнього онука ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 про визнання їх такими, що втратили право користування спірною квартирою, посилаючись на те, що з червня 2015 року відповідачі на спірній жилій площі не проживають без поважних причин, не несуть витрати по утриманню спірного житла.
Згідно зі статтею 11 Закону України «Про охорону дитинства» сім'я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього.
Кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Відповідно до положень статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку.
Діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
У відповідності до статті 6 СК України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.
Згідно до частини другої статті 3 СК України дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.
Згідно із положеннями статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Частиною четвертою статті 9 ЖК України встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до статті 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Згідно з положеннями статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_9 - власник ? частини спірного житла є батьком малолітнього відповідача ОСОБА_4, а відповідач ОСОБА_3 колишня його дружина і припинення сімейних відносин з власником спірного житла не позбавляє її права разом із сином користуватися спірним житлом.
До того ж, позовних вимог ОСОБА_9 до відповідачів про визнання їх такими, що втратили право користування спірним житлом не заявляв, а до участі у розгляді справи, навіть, як 3-я особа не залучався, як і іншій співвласники, думку яких слід було з'ясувати, як і з'ясувати їх думку з приводу заявленого позову ОСОБА_5
Заперечуючи проти позову ОСОБА_5, відповідач ОСОБА_3 зазначала, що вона із сином постійно проживали у спірній квартирі до кінця серпня 2016 року, а після цього часу і до 21 лютого 2017 року (розірвання шлюбу) періодично, оскільки стосунки з колишнім чоловіком погіршилися, виникали конфлікти та сварки, що і спонукало її звернутися до суду з позовом про розірвання шлюбу, а в подальшому і з позовом про стягнення аліментів, оскільки батько не надавав матеріальної допомоги сину.
Доказами того, що відповідач із сином проживали на спірній жилій площі, підтверджується наданими довідками, дошкільної, медичної установ, які спростовують докази позивача та які суд першої інстанції безпідставно не прийняв до уваги та не надав їм належної правової оцінки.
Встановлено, що ОСОБА_9 - батько дитини є власником ? частини спірної квартири, в якій зареєстровано проживання його сина ОСОБА_4
Малолітній ОСОБА_4 проживав у спірній квартирі разом із батьком та матір'ю з народження і до лютого 2017 року.
Шлюб між батьками розірваний 21 лютого 2017 року.
Після розірвання шлюбу дитина проживає з матір'ю в іншому житлі.
Оцінивши надані сторонами докази, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог прийшов до помилкового висновку про те, що відповідачі не проживають у спірному житлі без поважних причин, оскільки між ОСОБА_3 та ОСОБА_9 шлюб розірвано, існують неприязні стосунки. ОСОБА_9 перебуває у фактичних шлюбних стосунках з іншою жінкою, яка також мешкає у спірній квартирі.
Крім того, враховуючи малолітній вік дитини, остання не може самостійно обирати місце проживання, тому факт її не проживання у спірній квартирі обумовлений поважними причинами і не є підставою для позбавлення її права користування належним її батьку житлом.
Судом першої інстанції залишено поза увагою те, що цей спір безпосередньо впливає на права малолітньої дитини, до участі у справі в якості третьої особи залучено Служба у справах дітей Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, на думку якої, рішенням суду першої інстанції права малолітньої дитини порушені, а тому просили задовольнити апеляційну скаргу та відмовити у задоволенні позову.
Посилання позивача на проживання колишньої невістки та онука у матері невістки, наявність у неї житла, в якому можлива їх реєстрація, не є правовими підставами для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням. А несплата комунальних платежів відповідачкою обумовлена утриманням дитини лише самою, що спонукало її звернутися до суду про стягнення аліментів з батька дитини.
Правова позиція Європейського суду з прав людини відповідно до пункту 1 статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов'язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K., 21.02.1990). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення в справі Gillow v. the U.K., 24.11.1986), так і на наймача (рішення в справі Larkos v. Cyprus, 18.02.1999).
Виходячи з наведеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не врахував фактичних обставин справи, вимог закону, не надав оцінку всім доказам у справі і прийшов до помилкового висновку про задоволення позову.
Ураховуючи фактичні обставини справи, вимоги закону, колегія суддів приходить до висновку,що судове рішення не відповідає вимогам ст. 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що є підставою для його скасування з ухваленням нового рішення про відмову задоволенні позовних вимог.
Керуючись ст. ст. 376, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів ,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4, в особі законного представника ОСОБА_3 задовольнити.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 02 липня 2018 року скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Постанова може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. При оголошенні вступної та резолютивної частин судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 18 вересня 2018 року.
Головуючий:
Судді: