Постанова
Іменем України
12 вересня 2018 року
м. Київ
справа № 752/4418/15-ц
провадження № 61-12371св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Білоконь О. В., Синельникова Є. В., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_2,
відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4,
треті особи: орган опіки та піклування Сарненської районної державної адміністрації Рівненської області, приватний нотаріус Сарненського районного нотаріального округу Токов Василь Григорович,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 14 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області у складі колегії суддів: Шеремет А. М., Демянчук С. В., Ковалевича С. П., від 14 червня 2016 року,
У пункті 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У грудні 2015 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_4, треті особи: орган опіки та піклування Сарненської районної державної адміністрації Рівненської області, приватний нотаріус Сарненського районного нотаріального округу Токов В. Г. про визнання договору дарування земельної ділянки недійсним.
Позовна заява мотивована тим, що 01 квітня 2015 року ОСОБА_3 подарував ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,1957 га, яка знаходиться по АДРЕСА_1, закінчений будівництвом, який був побудований ними за період їхнього шлюбу, та яка була виділена для його будівництва, а в подальшому передана у власність ОСОБА_3 у період їх шлюбу. В провадженні цього ж суду з 2014 року перебуває справа за її позовом до ОСОБА_3 про поділ спільного майна, зокрема спірної земельної ділянки зазначеного житлового будинку, у якому з 2010 року проживають та зареєстровані вона та троє їх дітей, та іншого майна, який не розглянутий з вини останнього. З урахуванням зазначеного, вважає, що спірний договір укладений з порушенням її прав, як співвласника цього майна в силу статті 60 СК України, й на поділ якого вона має право відповідно до статті 69 СК України незалежно від розірвання шлюбу, та з порушенням прав їх дітей, які зареєстровані та проживають в житловому будинку, збудованому на спірній земельній ділянці, виділеній для його будівництва.
Посилаючись на вказані обставини просила суд визнати спірний договір дарування земельної ділянки недійсним.
Рішенням Сарненського районного Рівненської області суду від 05 травня 2016 року в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що згідно пункту п'ятого частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка, поряд з іншим, є земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених ЗК України. Тому вважав, що земельна ділянка, власником якої відповідно до державного акту зазначений ОСОБА_3, є власністю лише одного з подружжя, ОСОБА_3, і не є спільною сумісною власністю подружжя. Тому, права ОСОБА_2, як одного з подружжя, даруванням земельної ділянки не порушені, так як власник має право розпоряджатись земельною ділянкою на власний розсуд. Договір дарування земельної ділянки також не суперечить правам та інтересам малолітніх дітей, оскільки земельна ділянка не є нерухомим майном дітей. Що стосується прав дітей на житло, то суду не надані докази, що на цій земельній ділянці є житловий будинок, в якому проживають діти та житло є їх нерухомим майном.
Не погодившись із вказаним рішенням районного суду, ОСОБА_2, 16 травня 2016 року звернулася до суду з апеляційною скаргою.
Ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 14 червня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилено. Рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 05 травня 2016 року залишено без змін.
Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 не надала суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що на спірній земельній ділянці розташований будинок, який оформлений та зареєстрований у встановленому законом порядку, та належить їй на праві спільної сумісної власності, а посилання на довідки Тинненської сільської ради Саренського району Рівненської області, не є таким доказом, що підтверджує знаходження на спірній земельній ділянці житлового будинку. Отже, зазначений договір дарування земельної ділянки не суперечить вимогам закону й правам та інтересам ОСОБА_2 та її малолітніх дітей.
У касаційній скарзі, поданій у липні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_2 просить суд скасувати рішення Сарненського районного Рівненської області суду від 05 травня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 14 червня 2016 року та передати справу на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди не дослідили та не встановили, що оспорюваний договір дарування був укладений з порушенням вимог статті 203 ЦК України. Правочин є фіктивним і укладений з метою виведення спільного майна подружжя з поділу. ОСОБА_3 ввівши нотаріуса в оману, уклав договір дарування спірної земельної ділянки, яка на час його укладення перебувала у спорі, оскільки з 2014 року Сарненським районним судом Рівненської області розглядається цивільна справа про поділ майна подружжя, провадження в якій зупинено до завершення розгляду цієї справи, а предметом поділу спільного майна подружжя - є самочинно збудований житловий будинок, який знаходиться на спірній земельній ділянці.Виходячи з зазначених обставин, вважає, що спірна земельна ділянка набула статусу спільної сумісної власності подружжя, на відчуження якої вона письмової згоди не надавала. Таким чином, неповне з'ясування судами першої і апеляційної інстанції обставин справи є підставою для скасування судових рішень.
У вересні 2016 року представником ОСОБА_3 - ОСОБА_6 був поданий відзив (заперечення) на касаційну скаргу, в яких зазначено про те, що ОСОБА_3 не надала належних доказів на підтвердження того, що на спірній земельній ділянці розташований будинок, який оформлений та зареєстрований у встановлений законом порядку та належить їй на праві спільної сумісної власності. Спірна земельна ділянка не набула статусу спільної сумісної власності і не підлягає поділу, рішення судів є законними та обґрунтованими, ухваленими з дотриманням норм матеріального і процесуального права, тому просив касаційну скаргу відхилити, судові рішення залишити без змін.
У березні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Касаційна скарга підлягає задоволенню.
Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Вказаним вимогам закону оскаржувані судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій не відповідають.
Судом встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з 1998 року перебували у шлюбі, мають трьох малолітніх дітей, шлюб між ними розірваний рішенням Сарненського районну суду Рівненської області від 24 квітня 2015 року.
24 жовтня 2008 року ОСОБА_3 виданий державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1957 га по вулиці Польовій у селі Тинне Сарненського району Рівненської області для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд на підставі рішення Тинненської сільської ради Сарненського району Рівненської області № 212 від 09 червня 2005 року.
01 квітня 2015 року ОСОБА_3 подарував ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,1957 га по АДРЕСА_1, що належить дарувальнику на праві власності.
Обгрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_2 посилалась на те, що спірна земельна ділянка разом з житловим будинком, збудованим за час шлюбу з ОСОБА_3 відповідно до норм СК України та ЗК України є спільним майном подружжя, на час укладення спірного договору без її згоди, ця земельна ділянка не була вільною й перебувала у спорі, тому вважала спірний договір недійсним, укладений з порушенням вимог закону та її прав.
Частина четверта статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачала, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.
Аналіз змісту норм статті 120 ЗК України у їх сукупності дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.
Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об'єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.
У пункті 18-2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» (зі змінами, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України від 19 березня 2010 року № 2) судам роз'яснено, що відповідно до положень статей 81, 116 ЗК України) окрема земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду.
Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до статей 120 ЗК України, статті 377 ЦК України.
Законом України від 17 травня 2012 року № 4766- VI &qu>З;Про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка&qu; ;, який набрав чинності з 13 червня 2012 року, режим майна подружжя, набутого внаслідок приватизації, було змінено. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 57 СК України земельна ділянка, набута на час шлюбу внаслідок приватизації, є особистою приватною власністю дружини, чоловіка. Частину п'яту статті 61 СК України виключено.
Отже, з урахуванням змін до СК України правовий режим приватизованої земельної ділянки неодноразово змінювався.
Мотивуючи своє рішення суд застосував пункт п'ятий частини першої статті 57 СК України, яка регулює право особистої приватної власності дружини та чоловіка, відповідно до якої, особистою приватною власністю дружини, чоловіка, поряд з іншим, є земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених ЗК України.
Вирішуючи спір щодо спірної земельної ділянки, переданої ОСОБА_3 у власність у порядку приватизації, суд не визначився з її правовим режимом, й посилаючись на положення статті 57 СК України не звернув уваги на те, що Закон України від 17 травня 2012 року № 4766- VI &que';Про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка&qu; ;, набрав чинності з 13 червня 2012 року, тобто не був чинний на момент виникнення права власності ОСОБА_3 на спірну земельну ділянку, станом на 24 жовтня 2008 року.
За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами один - три, п'ять та шість статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.
Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.
За змістом статті 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, якщо не доведено протилежне.
За статтею 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.
Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі.
Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.
Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.
Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.
З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв'язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Такого ж висновку дійшов Верховний Суд України у своїй постанові від 22 лютого 2017 року по справі №6-17цс17.
Доводи, на які посилалась ОСОБА_2 обґрунтовуючи свої вимоги, суди не перевірили, чи побудований на спірній земельній ділянці житловий будинок, у якому, як зазначила, вона проживає та зареєстрована разом з малолітніми дітьми, чи є це майно її спільною сумісною власністю, чи потрібна була згода на його відчуження, та інші доводи щодо правомірності відчуження спільної сумісної власності без її згоди й у період вирішення спору щодо цього майна, що мають значення для правильного висновку щодо порушення її прав й правомірності укладеного договору, не визначились з правовим режимом спірної земельної ділянки, з характером спірних правовідносин та правовою нормою, яка підлягає застосуванню.
Таким чином, оскільки суди не встановили тих фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі рішення суду першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, тому справу необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Відповідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Керуючись статтями 400, 402, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
Рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 05 травня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 14 червня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції .
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: О. В. Білоконь
Є. В. Синельников
С. Ф. Хопта
Ю. В. Черняк