12 вересня 2018 року
м. Київ
справа № 201/11034/15-ц
провадження № 61-7930св18
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Кузнєцова В. О., Стрільчука В. А.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
відповідач - ОСОБА_5,
розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 січня 2016 року, ухвалене у складі судді Антонюка О. А., та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 листопада 2016 року, постановлену колегією у складі суддів: Григорченка Е. І., Каратаєвої Л. О., Ткаченко І. Ю.,
У липні 2015 року ОСОБА_4 звернулася з позовом до ОСОБА_5 про стягнення боргу.
В обґрунтування позову зазначила, що 4 лютого 2014 року між нею і ОСОБА_5 укладено договір процентної позики, відповідно до умов якого вона надала відповідачу у позику грошові кошти у розмірі 67 000 гривень строком на 365 календарних днів, які підлягають обчисленню з моменту фактичного отримання позики, і зі сплатою 18% річних за користування коштами до дня їх фактичного повернення. На підтвердження факту отримання коштів ОСОБА_5 надала розписку від 4 лютого 2014 року.
Позивач зазначає, що позичальник у передбачений договором строк позику не повернула, у зв'язку з чим просить стягнути з відповідача на свою користь суму позики у розмірі 67 000 гривень, проценти за користування позикою у розмірі 16 546,32 гривень, додаткові підвищені проценти у розмірі 22 286,88 гривень, інфляційні втрати у розмірі 21 641 гривень, штраф у розмірі 16 546,32 гривень.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 січня 2016 року позов задоволено. Стягнено з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 заборгованість за договором позики від 4 лютого 2014 року у розмірі 144 020,52 гривень, з яких: сума позики - 67 000 гривень, проценти за користування позикою - 16 546,32 гривень, додаткові підвищені проценти - 22 286,88 гривень, інфляційні втрати - 21 641 гривень, штраф - 16 546,32 гривень.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із доведеності факту отримання ОСОБА_5 у позику від ОСОБА_4 67 000 гривень і порушення обов'язку щодо їх повернення, що є підставою для стягнення з відповідача заборгованості за позикою і процентами, а також штрафу і інфляційних втрат у зазначеному позивачем розмірі.
Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 листопада 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 відхилено, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 січня 2016 року залишено без змін.
Відхиляючи апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції про наявність у відповідача заборгованості у сукупному розмірі 144 020,52 гривень, оскільки вважав, що до таких висновків суд першої інстанції дійшов на підставі всебічного і повного з'ясування обставин справи.
У листопаді 2016 року ОСОБА_5 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просить рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 січня 2016 року і ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 листопада 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляду до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення судів першої і апеляційної інстанцій ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.
Заявник вважає, що суди невірно визначилися із дійсною правовою природою існуючих між нею і позивачем правовідносин та не врахували, що грошові кошти отримані нею у позику з метою використання на виробничі потреби Товариства з обмеженою відповідальністю «Агропродукт», учасниками якого є вона і ОСОБА_4 Оскільки між ними існували тривалі взаємовідносини у зв'язку із веденням спільної господарської діяльності, вона погодилася підписати поданий позивачем договір процентної позики без зазначення, що кошти отримані на потреби товариства.
Вказує на допущені судом першої інстанції порушення норм процесуального законодавства, які полягають у неналежному повідомлені про розгляд справи, що позбавило її можливості у повному обсязі реалізувати свої процесуальні права.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 28 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження у справі.
У січні 2017 року ОСОБА_4, діючи через свого представника ОСОБА_6, подала заперечення на касаційну скаргу, у яких зазначила про безпідставність її доводів. Вказала, що відповідач належним чином повідомлялася про розгляд справи за своєю адресою реєстрації, яка зазначена нею особисто у договорі позики та розписці. Уточнивши свою адресу шляхом анулювання штампу у паспорті і проставлення нового, позичальник про вказану обставину позикодавця не повідомляла. Також зазначила, що у місті Дніпропетровську по проспекту Гагаріна є лише один будинок із номером 101, тому судові повістки, які направлялися відповідачу за адресою: АДРЕСА_1 і повернулися без вручення у зв'язку із закінченням терміну зберігання, а не у зв'язку із відсутністю відповідної адреси, направлялися на актуальну адресу ОСОБА_5
Відповідно до пункту 6 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діяв в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.
15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за якими судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.
Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 4 лютого 2014 року між ОСОБА_5 і ОСОБА_4 укладено договір процентної позики у розмірі 67 000 гривень. На підтвердження отримання коштів позичальник ОСОБА_5 надала розписку від 4 лютого 2014 року.
Відповідно до умов договору процентної позики за користування позикою сплачуються проценти у розмірі 18% річних; за порушення строку повернення позики сплачуються додаткові проценти у розмірі 24% річних від простроченої суми до моменту її фактичного повернення (пункти 2.2, 6.1 договору).
Також умовами договору передбачено, що при порушенні строків сплати процентів позичальник сплачує штраф у розмірі 100% від суми несвоєчасно сплачених процентів (пункт 6.3 договору).
Грошові кошти надані у позику на строк 365 календарних днів, який підлягає обчисленню з моменту фактичного отримання позики.
Також судами встановлено, що ОСОБА_5 у передбачений договором процентної позики від 4 лютого 2014 року строк позику не повернула.
Згідно зі статтею 1046 ЦК Україниза договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором (стаття 1048 ЦК України).
Стаття 1049 ЦК України встановлює, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.
Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу, згідно з якою боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (статті 625, 1050 ЦК України).
Встановивши, що ОСОБА_5 у визначений договором процентної позики строк отримані у позику грошові кошти не повернула, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, правильно застосував положення статей 625, 1046-1050 ЦК України і обґрунтовано стягнув із позичальника на користь позикодавця суму позики у розмірі 67 000 гривень, проценти у розмірі 16 546,32 гривень, додаткові підвищені проценти у розмірі 22 286,88 гривень, інфляційні втрати у розмірі 21 641 гривень і штраф у розмірі 16 546,32 гривень, правильність нарахування яких відповідачем не спростована.
Доводи заявника про те, що між нею і ОСОБА_4 в дійсності існували домовленості про отримання коштів у позику для забезпечення провадження спільної господарської діяльності з метою використання на виробничі потреби Товариства з обмеженою відповідальністю «Агропродукт», учасниками якого вони є, касаційний суд вважає безпідставними, оскільки ці доводи не підтверджені доказами.
Зі змісту договору процентної позики від 4 лютого 2014 року суди встановили, що жодних умов щодо використання коштів для провадження спільної господарської діяльності сторони договору не узгоджували; відомостей про те, що грошові кошти передавалися ОСОБА_5 як керівнику Товариства з обмеженою відповідальністю «Агропродукт» на виробничі потреби товариства, договір також не містить.
Твердження ОСОБА_5 про те, що вимогу про повернення позики ОСОБА_4 їй не направляла, не мають правового значення для вирішення спору, оскільки строк, у який позика підлягала поверненню, встановлений сторонами у договорі і не визначається моментом пред'явлення вимоги.
Посилання заявника на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права у зв'язку із неналежним повідомленням про судовий розгляд цієї справи, що обмежило її у можливості реалізувати свої процесуальні права, відхиляються касаційним судом. Під час розгляду справи апеляційним судом заявник особисто та її представник ОСОБА_7 брали участь у судових засіданнях, тобто, заявник мала процесуальну можливість реалізувати свої процесуальні права як самостійно, так і через представника. При цьому, згідно з журналами судових засідань у апеляційному суді Дніпропетровської області від 5 вересня 2016 року та від 3 листопада 2016 року ОСОБА_5 і її представник ОСОБА_7 клопотань не заявляли, у тому числі зазначене у апеляційній скарзі клопотання про допит свідків не підтримали, тому посилання заявника на обмеження її процесуальних прав безпідставні.
Порушень норм процесуального права, які унеможливили з'ясування фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, касаційним судом не встановлено.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень (рішення у справі Проніна проти України).
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування судових рішень, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК Україниє підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень без змін.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення.
Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 січня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 листопада 2016 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов В. А. Стрільчук